МОДЕЛЮВАННЯ ЕМПАТІЇ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Краткое содержание

   У вступі формулюється тема дослідження, визначається і конкретизується його мета, висвітлюється питання про методи реалізації поставлених у дисертації завдань. Подано стислий огляд літератури з теми дослідження, об?рунтовується актуальність дисертації, її наукова новизна та вірогідність одержаних у процесі дослідження висновків і результатів, доводиться їхня теоретична та практична цінність.

   Перший розділ дисертації «Філософсько-психологічне під?рунтя комунікативної емпатії» присвячено аналізу психологічних механізмів емпатії на тлі філософсько- і психолінгвістичних тлумачень цього явища. З аналізу наявних тлумачень емпатії в психологічних, лінгвістичних, нейрофізіологічних та філософських теоріях можна зробити висновок про актуальність зазначеного явища в загальному комунікативному просторі з огляду на зростання агресивності сучасного інформаційного середовища (Ф.Бацевич, В.Вікентьєв, Є.Доценко, В.Корнієнко та ін.) й необхідність відповідного коригування через залучення та використання продуктивних гуманітарних технологій. Дефіноване явище в психологічному аспекті акцентує абстраговане «занурення в душу» іншої людини, що унеможливлює його комунікативне прогнозування й функціональне моделювання. З іншого боку, лінгвістичні тлумачення емпатії концентруються  в площині суто мовознавчої специфіки без урахування глибинних зв’яків цього явища з психологічними феноменами, що надає актуальному поняттю штучної обмеженості й зредуковує його загальнофілософську цінність і конструктивність. Визначення феномена комунікативної емпатії передбачає проекцію його лінгвістичного дефінування на комунікативну вісь, що наголошує на мультиплікативному характері першої, згідно з чим наявні показники емпатії (пасивізація, рефлексивізація та порядок слів у висловленні), по-перше, не вичерпують всього арсеналу її мовних засобів, а по-друге, є лише результатом більш узагальнених процесів, пов’язаних із проблемою глибинної детермінованості психоемоційного та когнітивного вибору мовцем конкретної лінгвістичної форми та її контекстуального подання. У такому разі позиційна ідентифікація, представлена у висловленні (нейтральна, ототожнювана з мовцем чи з іншим суб’єктом контексту), співвідносна і з особливостями ментальних перцепцій реципієнта, які є або актуальним орієнтиром для комунікатора, або не враховуються ним. Гіпотетичне розгортання лінгвістичних тлумачень емпатії зумовлює доцільність розширення кола її актуальних складників та експонентів і спричиняє широке розуміння цього явища в площині гармонійної взаємодії. У розділі подано й об?рунтовано поняття комунікативної емпатії, розкрито її специфічні ознаки, складники та окреслено шляхи її моделювання.

   З позицій відомих учених (Н.Андреєва, О.Леонтьєв, О.Лурія та ін.) емпатична кваліфікація передбачає увагу до інваріантних складників комунікативного процесу: особистісної презентації, актуалізації диференційних ознак індивіда як детермінант його ідентифікаційно-ототожнювальних характеристик, співвідносних з оригінальністю інформаційного кодування. З іншого боку, в центрі уваги перебувають декодувальні, перцептивні особливості, пов’язані з вибірковим характером діакритизованих сенсових сегментів. Указані аспекти орієнтують на виокремлення узагальнених емпатичних імплікатур, детермінованих психологічними особливостями мовця-адресата. У свою чергу, це концентрується у філософському усвідомленні національної ментальності як конгломерата інтеріоризованих домінант концептуального буття людини. Аналіз емпатичних детермінант зумовлює (1)встановлення психологічних механізмів у процесах індивідуально-колективного кодування, де відповідні варіативні та інваріантні ознаки, з одного боку, презентують особистість як «самість», з другого – пов’язують її з безперервністю універсального колективного; (2)кваліфікацію особливостей аксіосистемного маркування інформаційних блоків у процесах перцепції. З огляду на природу комунікативної емпатії її моделювання передбачає: а)аналіз ментальних та лінгвоментальних характеристик мовця й адресата, сфокусованих, зокрема, в площині автостереотипних уявлень й асоціативній віртуалізації актуальних сегментів буття; б) визначення вагомих аналогових параметрів та пояснення їх функціональної природи; в)фіксацію адекватних потенцій української мови, що вимагає усвідомлення її впливової механіки; г)реконструкцію ретіальних ситуативних хронотопів, комунікативна семіотика яких формує контекст емпатичної взаємодії.

   У другому розділі «Концептуальні засади нейролінгвістичного програмування» розглянуто й систематизовано психофізіологічне, лінгвістичне та філософське під?рунтя новітнього гуманітарного напряму – нейролінгвістичного програмування (НЛП) (Р.Бендлер, І.Варнаков,Д.Гріндер, Р.Ділтс, Дж.О’Коннор, Г.Олдер, Дж.Сеймор, А.Плігін, Б.Хезер). НЛП є наукою, яка поєднує досягнення різноманітних галузей дослідження особистості і ?рунтується на її глибинному психолінгвістичному аналізі, збагаченому філософськими концепціями гуманістичної психології, гештальтпсихології та персонологічними концепціями психогенетичного підходу (А.Коржибський, Г.Вайхін?ер та ін.) про нетотожність інтерпретованого універсуму його реальним феноменам, започатковану теорією О.Потебні про розбіжності між особистісним сприйняттям і дійсністю. Розглянуті базові методики НЛП (метамодель мови, предикатні характеристики мовлення, субмодальнісне редагування, комунікативна інконгруентність, рефреймінгування та ін.) ?рунтуються на лінгвістичних, нейролінгвістичних та загальнопсихологічних засадах. Зазначено, що інформативність методів і методик НЛП зумовила розширення їх використання  в таких комунікативних жанрах, як піар, іміджелогія, реклама тощо (А.Баранов, В.Бєлянин, Г.Почепцов).

   Систематизовано мовознавчі аспекти НЛП, які в наявних дослідженнях ще не набули наукового об?рунтування й ієрархізованості. У НЛП усталеним є положення, згідно з яким особистісна модель світу, репрезентована мовою, ?рунтується на індивідуальному сприйнятті довкілля, що, у свою чергу, визначає оригінальність суб’єктивних мовних інтерпретацій. Це положення може бути транспоноване й на лінгвокультурні спільноти за умови врахування відповідної національної специфіки. Актуальність елементів трансформаційної граматики (уявлень про глибинні й поверхневі структури мовних репрезентацій) та породжувальної семантики (тези про наявність структурованих семантичних комплексів у внутрішній моделі мовця) спричинила експланаторну релевантність пропагованих універсальних законів моделювання, які містять загальну систематику інтернальних перетворень концептуального простору довкілля в мовленнєвих виявах. Генералізація, випущення (делеція) та викривлення (дисторція) як універсальні закони моделювання, транспоновані в площину мовленнєвої діяльності, відповідно дефіновані як експлікація лише певної частини інформації, що міститься в глибинній структурі (редукція інформації), вербалізація її спрощеної версії (неадекватність інформації) та подання її гіпотетичної суб’єктивованої моделі (віртуалізація інформації), що і зумовлює нетотожність між семантичною конденсованістю первинної, глибинної інформативності повідомлення та його репрезентованою версією. Специфіка трансформаційних процесів надає змогу виявити закономірності мовленнєвих перетворень на латентних та актуалізованих рівнях і уможливлює концептуальне прогнозування сприйняттєвих реакцій.

Досліджуючи ввесь спектр мовних експонентів універсальних законів мовного моделювання, вдалося виявити нейролінгвістичну та загальносемантичну специфіку виділених репрезентантів. З’ясовано, що до маркерів, які ілюструють процеси випущення на шляху від глибинних до поверхневих структур, належать: 1)неспецифічна лексика, представлена морфологічною парадигмою іменників, займенників і дієслів. У таких випадках субстантиви становлять групу нереферентної лексики, мовленнєва реалізація якої пов’язана з ідентифікаційною нечіткістю суб’єктів комунікації і передбачає багатоаспектність декодування з огляду на те, що їх повна семантична структура (а)характеризується гіпотетичним розмаїттям дистрибутивних операторів, наявність чи відсутність яких у висловленні спричиняє акцентованість або маргіналізацію семантичного імплікаціоналу, (б)залежить від суб’єктивних інтерпретацій, пов’язаних із потенційною варіабельністю архісемного вектора (щастя, кохання, страх, успіх і т.ін.). Дієслівні характеристики процесів випущення представлені двома основними різновидами: а)випадками пасивізації, коли редукується суб’єкт дії, та б)випадками неактуалізованості конструктивних елементів повідомлення, імплікованих у семантиці неабсолютивних дієслів (напр., їхати – куди? на скільки? з якою метою? на якому транспорті? та ін., купувати – де? що? за які кошти? та ін.);

2)порівняння (компаратори сенсу) з редукцією одного з тріади “чинної” порівняльної конструкції, яка містить (принаймі в українській мові) об’єкт і суб’єкт порівняння та актуальну ознаку ідентифікованого референта, що утворює комплекс визначальних характеристк об’єкта дійсності, вказуючи на власне об’єкт, який підлягає ідентифікації, трансформу його актуальних властивостей та результативність співвіднесення репрезентованих характеристик з іншим актуальним об’єктом дійсності. У разі редукції останнього семантичне обгрунтування сигнатури залишається нечітким (вона краща – від тебе? від мене? від нього (неї)? від усіх?), що зумовлює ефект сенсової дифузності й припускає суб’єктивне декодування контексту;

3)судження представлені модально-прислівниковою парадигмою зі специфічною констативною семантикою (мабуть, ймовірно, очевидно. звичайно та ін.) і орієнтують на сприйняття подальшого висловлення як істинного чи в крайньому разі максимально припустимого в даному дискурсі, де його “гіпотетична об’єктивність” не доведена фактично, а є наслідком суб’єктивних ціннісних орієнтирів мовця і детермінована відсутністю необхідного елемента аргументативного дискурсу;

4)номіналізації (найчастіше представлені віддієслівними субстантивами на зразок рішення, утвердження, обговорення та ін.) які характеризуються зміною первинної процесуальної динаміки на статичну денотацію, що зумовлює певну деструкцію повідомлення.

Мовні універсалії, співвідносні з процесами узагальнення (генералізації), реалізуються через вживання 1)модальних операторів можливості / необхідності, до яких належать особові форми модальних дієслів (могти, зобов’язуватися, хотіти), деякі атрибутиви з тотожним модальним забарвленням (здатний, повинний, спроможний), прислівники, семантика яких також спрямована на фіксацію необхідності чи можливості певних дій особи (необхідно, можливо), нарешті, частки (тільки, лише, саме) як аналітичні синтасичні лексеми, що акцентують на предикатній інформації. Об’єднувальним стрижнем у розмаїтті модальних операторів є семантика, яка скеровує внутрішні карти людини в єдино можливому напрямку, що максимально звужує варіативність та рамки світоглядних позицій, тим самим обмежуючи поведінкові реакції;

2)універсальні квантифікатори, до яких належать а)прислівникові показники (завжди, ніколи, повсякденно), які спричиняють локально-темпоральні концептуалізовані узагальнення, б)займенникові номени з невизначеним референтним індексом – неозначено-особові та деякі інші підгрупи (всі, кожний, ніхто), об’єднані наявністю так званого квантора спільності, який інтегрує до цієї семантичної площини чи не всі можливі вияви ситуативних множинностей і надає текстові обмежувальної,  екстенсивної модальності.

   До мовних формул, що зумовлюють процеси викривлення, зараховуємо: 1)конструкти комплексної еквівалентності, реалізовані через логіко-семантичне “зв’язування” об’єктивних контекстів на підставі суб’єктивного зближення різновекторних смислів їх складників через особистісне визнання істинності каузативних відношень між основною та похідною, підпорядкованою предикацією висловлення. Комплексні еквіваленти фіксуються на синтаксичному рівні (зокрема, у складних реченнях з підрядними причини, умови та ін.) і становлять лінгвальні моделі, які припускають наявність рівнозначності різних аспектів вербалізованого досвіду особи (напр.,  якщо.., то..; коли.., то.., чи ж узагальнено – А=В або А позначає В);

2)пресупозиції реалізуються найчастіше на лексико-граматичному рівні, де визначальним є семантичне навантаження акцентованих номенів. Так, морфологічні експлікатори ілюструють пресупозовані концептуально-емотивні зони особистості через архісемні орієнтири семантичної структури висловлення, які репрезентують (а)референтну індексацію у разі використання елементів іменникової та займенникової парадигми з різним ступенем конкретизації, (б)локально-темпоральне окреслення актуальної поведінки в разі дієслівної маркованості, (в)емотивні акцентуації щодо поведінкових актів через використання атрибутивних орієнтирів, прислівникових фіксаторів та службових мовних одиниць. Синтаксичні структури визначають актуальні сегменти попереднього досвіду, значення яких втілюють переважно підрядні уточнювальні, часові конструкції та пояснювальні структури, зорієнтовані   на латентну демонстрацію тих інтерактивних характеристик, фіксація яких зумовлена імпліцитним зв’язком з внутрішньою аксіосистемою індивіда. Доведено, що  актуальними різновидами пресупозицій в  метамодельних інтерпретаціях є екзистенційні (логіко-контекстуальні) та фактивні (екстралінгвальні);

3)явища причини і наслідку (каузативні феномени)  у межах дослідження співвідносні із семантикою синтаксичного рівня і пов’язані з переконаннями мовця, що якийсь суб’єкт чи комплекс обставин може здійснити певну дію або в необхідний спосіб змусити інший суб’єкт пережити або відчути що-небудь;

4) «читання думок», або апріорне моделювання, виявляє себе в експансії суб’єктивного декодування в площину об’єктивної дійсності (напр., я впевнений, що вона мене ненавидить; якби ти мене кохав, то знав би, чого я хочу).

   Дослідження показує, що експоненти законів мовного моделювання утворюють так звану метамодель мови, яка становить концептуальну структуру мовних репрезентацій, експлікованих у гетерогенних ситуаціях, де вони виступають маркерами психосемантичного імплікаціоналу особистості. Запропоновано тлумачення метамоделі мови як такої, що відбиває максимальну амплітуду гіпотетичних трасформацій у процесі реалізації глибинних структур (ГС)  мовлення. Експліковані поверхневі структури (ПС)  є наслідком трасформацій, що базуються на відношеннях неоднозначності, які є центральними для трансформаційних процесів взагалі, бо унаочнюють нетотожність між глибинними та поверхневими структурами. Тоді в межах основних патернів метамоделі мови підсумком процесу багатозначності виступатимуть його похідні - випущення, узагальнення та викривлення, які на рівні вербальних актуалізацій справді ілюструють глибинну семантичну нетотожність між ГС та відповідними ПС. Принаймі саме багатозначність як найважливіша іманентна властивість мовної системи зумовлює можливість оперування остаточною кількістю мовних одиниць у безкінечній множинності контекстів, а також детермінує явище семантичної дифузності. З іншого боку, полісемія дає змогу підтримувати семантичну гомеостатику номена, бо її під?рунтям виступає смисловий корелятивний каркас. Когнітивний аспект полісемантичних явищ спричиняє появу прогресивних пізнавальних тенденцій, а в комунікативній ситуації багатозначність складників висловлення зумовлює не лише можливість індивідуального виокремлення суб’єктивно актуальних векторів віртуальної сенсової амплітуди, а й певний ступінь неадекватності в декодувальних процесах, оскільки відповідність зазначеного суб’єктивного вибору смислової домінанти настанові комунікатора передбачає його обов’язкове «ознайомлення» з когнітивно-емоційними пріоритетами співрозмовника.

    У третьому розділі «Психолінгвістичні основи емпатичної взаємодії» детально проаналізовано особливості української ментальності як субстрата комунікативної гармонійності. Досліджено специфіку вербалізацій особистісного самоусвідомлення себе як «самості» у співвідношенні з процесами індивідуального ототожнення та автостереотипними уявленнями. На ?рунті психологічних концепцій особистості психогенетичного підходу та відповідних експериментальних методик (Л.Бурлачук, Л.Зіглер, С.Корольов, З.Сікевіч, Л.Х’єлл, А.Шварц), досліджень класиків української (Є.Маланюк, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І Огієнко Г.Сковорода, І.Франко, Д.Чижевський, П.Юркевич, В Янів) та світової філософської думки (Ф.Кессіді, Дж.Локк, К.Юн?), а також релевантних лінгвістичних концепцій (О.Артем’єва, Ф.Бацевич, О.Бондарко, І.Гальперін, С.Єрмоленко, Ю.Карпенко, Н.Сологуб, О.Сорокін) нами окреслено провідні ознаки особистісної та національної ментальності. У дисертаційному дослідженні уперше здійснено спробу комплексного аналізу ментальних характеристик через коректне поєднання елементів факторного аналізу,  “Circumplex”-моделі та психоаналітичних критеріїв Х’єлла-Зіглера. Встановлено, що константними ознаками індивідуальної психоструктури є (а)когнітивно-емоційна кваліфікація особистості, (б)її референційні ознаки, співвідносні з вольовими настановами, (в)визначення рівня соціального адаптування, (г)пріоритетні шляхи інформаційного оброблення. Це дало підстави для виділення концептуальних напрямків ментальних актуалізацій, співвідносних зі складниками пристрасті, волі і розуму. Для верифікації теоретичних положень використано оригінальні експериментальні методи дослідження. Респондентам (76 студентам Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова, українцям за національністю, для яких українська мова є рідною) було запропоновано 4 блоки завдань. У першому блоці, орієнтованому на власне автостереотипні характеристики, інформанти мали назвати 5 основних рис, властивих українцям (найхарактернішими визнано гостинність (28), працьовитість (20), щирість (20), волелюбність (17), доброта (16), любов до їжі (15), весела вдача (14), збереження та пошанування своєї культури – вірність традиціям (14), героїчність (12), співучість (11), патріотизм (9), лінощі (6) та ін.). Це завдання дублювалося в четвертому блоці, де з наведених 26 ознак, співвідносних з десятьма провідними критеріями, треба було вибрати 10, які найяскравіше відбивають національний характер. Результат співвідносний з фактами, отриманими в першому блоці. Другий блок мав уточнювальний щодо перших двох характер і передбачав оцінювання за п’ятибальною шкалою пареміологічних одиниць як відповідних або не відповідних національному характеру. Результати експерименту окреслюють такі пріоритети: за патріотичної переваги “власного” над “чужим” (лучче своє латане, ніж чужеє хватане: 5- 38, 4- 20, 3- 9, 2- 6, 1- 3 та майже тотожно оцінене чи сіре, чи чорне, а все своє добре) інформанти схильні були вважати   типовими для українців соціокультурну адаптованість (в чужій  церкві свічок не поправляй: 5- 31, 4- 31, 3- 7, 2- 2, 1- 5), індивідуалістичні характеристики (своя сорочка ближча до тіла: 5- 33, 4- 20, 3- 16, 2- 2, 1-4 й тотожні моя хата скраю, нічого не знаю та брат мій, а хліб їж свій), щирість (з перцем- не з перцем, аби з щирим серцем: 5-61, 4-10, 3- 3, 2- 0, 1- 2), сміливість і гордовитість (аби не лежачого татари взяли: 5- 34, 4- 26, 3- 7, 2- 5, 1- 14, 2- 3, 1- 3), волелюбність (життя не має ціни, а воля дорожча за життя: 5- 59, 4- 13, 3- 2, 2- 0, 1- 1), національну терплячість (з дужим бороться, з багатим судиться- так лучче покинь: 5- 27, 4- 23, 3- 12, 2- 11, 1- 2 й подібне авжеж: не все битимуть, колись і перестануть). Менш характерними виявилися пияцтво (до церкви- то й грязько, а до шинку – хоч попід тином: 5- 23, 4- 19, 3- 18, 2- 7, 1- 8), войовничість (ганьбою не візьмеш, так силою діймеш: 5- 8, 4- 23, 3- 26, 2- 9, 1- 9), що в цілому корелює з результатами першого і четвертого блоків. Питання третього експериментального блоку мали на меті виявити локус котролю як особистісну властивість, що характеризує схильність людини приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім силам або  власним здібностям і зусиллям і ?рунтується на феномені каузальної атрибуції. Інформантам було запропоновано закінчити речення на зразок ви пояснюєте свої успіхи .., ви пояснюєте свої невдачі… та ін. Отримані відповіді (напр., своїми зусилями, допомогою батьків, пощастило та не пощастило, зурочили, погано підготувався та ін.) дають підстави твердити про перевагу екстернальних альтернатив, щоправда, за певної актуальності інтернальних тенденцій. На наш погляд, варто звернути увагу на культурологічну орієнтованість українців до метисованого (змішаного) типу з «гарячою» домінантою, де є можливим співіснування і взаємодія вербальних та невербальних імплікатур конфліктного характеру. Це підтверджує і пріоритетність тяжінь до самовизначення, універсалізму та гедоністичних мотивів порівняно з невисоким рівнем конформності, традиційності та безпеки. Отримані результати засвідчують і доцентрову орієнтацію, скеровану на перевагу проактивних настанов порівняно з відцентровими тощо. Крім того, залучення новітніх когнітивно орієнтованих методик нейролінгвістичного програмування уможливило ідентифікацію структурної архітектоніки в площині ментальної континуальності через метапрограми (МП). До основних метапрограм належать (1)екстернальна / інтернальна особистісна референція, (2)відцентрова / доцентрова й (3)активна / пасивна мотивація діяльності, (4)зіставно-протиставний фокус порівнянь, (5)аксіосистемні ідентифікації, пов’язані з ціннісним маркуванням певних сегментів довкілля, та (6)суб’єктивні / об’єктивні пріоритети в процесах спілкування. МП є певною інтегративною структурою, в якій задіяно особливості індивідуальних репрезентативних систем, нейрологічну організацію, здатність сприйняття з різних позицій, специфіку взаємодії когнітивного свідомого розуму з творчим безсвідомим, особливості уваги, а також інші фільтри сприйняття. Мультиплікативний характер МП дає змогу вважати їх певним «силовим полем», в якому сконцентровано концептуальну інформацію про когнітивну та аксіосистемну орієнтацію особистості, актуальну (для неї) сегментацію довкілля та домінантні шляхи кодування / декодування сенсових блоків. У такому разі йдеться про відбиття в МП особистісного модусу мислення, що дає підстави для їх співвідношення з феноменом ментальності, оскільки МП є ключовими моментами в процесах мотивації й прийняття рішення, відтвореними тією чи іншою когнітивною стратегією. Припускаємо, що виділення ментальних концентрів певним чином відбиває водночас і універсальну ієрархію мотиваційних домінанат, і їхню власне національну акцентуацію, де виокремлені ментальні конуси можна вважати системними психосемантичними концептами. Пропонований підхід, пов’язаний з ототожненням метапрограмних ідентифікаторів і поняттям концептуальних цінностей, увиразнює актуальність відповідного аналізу та його результатів.

 Досліджено взаємозв’язок між пріоритетами логічного (лівопівкульне) чи аналогового (правопівкульне) мислення, провідною репрезентативною системою та загальними мисленнєвими стратегіями, де    аналоговий тип передбачає перевагу візуального декодування і  усталеність синкретичного сприйняття, а логічний тип оперує деталізованою інформацією з максимальним притягненням аудіально-кінестетичних систем. Тим самим відзначено, що репрезентативна маркованість також може вважатися окремою метапрограмою.

   У розділі здійснено спробу обгрунтувати, що метапрограми як актуальні сегменти ментальності уособлюють суб’єктивні цінності, пріоритетні засоби обробки зовнішньої інформації та актуальні напрямки інтерактивного спілкування, що почасти відбиває особистісну психоструктуру в її співвіднесенні з дійсністю. Крім того, гносеологічні аспекти особистісної психології можуть бути екстрапольовані й на лінгвокультурні спільноти (І.Кант, О.Потебня, З.Фройд, К.Юн?), що увиразнює наукову вагу використаних у дисертаційному дослідженні методів й отриманих результатів.

    У четвертому розділі «Емпатичне моделювання на рівні аналогових структур» здійснено аналіз невербальних складників комунікації. У галузі  нейролінгвістичного програмування аналоговий рівень є найбільш інформативним показником справжнього психічного та інтелектуального стану людини. На підставі аналізу теоретичного матеріалу (І.Аватар, І.Айбл-Айбесфельд, Р.Бердуїстел, І.Горєлов, П.Екман, А.Мейєрабіан, Д.Морріс, Дж.Ніренберг, А.Піз, В.Пронніков та ін.) робимо висновок, що природа паралінгвістичного знака співвідносна з її генетично-соціологізованою амбівалентністю, де генетично детерміновані елементи можуть зазнавати контекстуального впливу й змінювати ілюстративно-сенсове наповнення.

В аспекті аналогової інформативності нами досліджено мовлення української мережі Інтернет, своєрідність якого, зокрема, полягає в анонімному характері спілкування, де редукується один із найважливіших елементів інтеракції - паралінгвальний. Відсутність цього елемента компенсує система своєрідних умовних знаків, за посередництвом якої комунікатори передають невербальне забарвлення повідомлень, пов’язане з емоційною інформацією, напр.: :) - я посміхаюсь; :-)))) - я дуже щасливий; :( - я у відчаї; :-D - я дуже радий; >:-) - диявольська посмішка; :-& - рот на замку (могила); :-@! - я лаюся; (:-: - моє серце розбите; :*) - я п’яний,  :----------) - ти брехун та ін. Проте семіотика позначок не вичерпується лише афективною парадигмою і може подавати раціональну інформацію, пор.:  :-L - я курю сигарету; :-)8 - я гарно вдягнений; :-)-8 - я доросла дівчинка; :-)`< - я дорослий хлопчик; (...)] - кухоль пива та ін.).

 Адекватне декодування паравербальних маркерів комунікації має спиратися на системне розуміння організації зазначених комплексів залежно від ступеня їхнього інформативного навантаження. За такого підходу кваліфікація аналогових елементів комунікації набуває сенсу раціонального інтерактивного маркера, що увиразнює їх роль і в аспекті визначення рівнів щирості / нещирості, конгруентності / інконгруентності повідомлення тощо. У такому разі семантична «довершеність», внутрішня конгруентність невербальних експонентів детермінована комплексним виявленням обов’язкових складників - комунікативних імагенів аналогового тексту, серед яких вищий ступінь комунікативної ефекивності притаманний мімічним даним, що зумовлено почасти фізіологічною “наочністю” й локальним “наближенням” лицевої м’язової динаміки та філогенетичною актуальністю саме цього сегмента паравербаліки в аспекті емоційної інформативності. Домінування мімічних експлікацій доведена закріпленістю за ними значного ідіоматичного масиву (перемінитися на лиці,  кров ударила в лице, хоч з обличчя води напийся, видерти очі, знімати полуду з очей та в традиційних порівняннях блимає очима, як голодна сова, витріщився, як дідько, зиркає очима, як вовк та ін.). Відзначимо, що мімічна семантика здебільшого розкриває емоційний стан суб’єкта комунікації, його афективну динаміку на відміну від кінестетичних (жестово-рухових) елементів, які є переважно раціональними маркерами соціалізованих станів  (пор. одні руки права пишуть, рука руку миє й обидві сухі, рук не покладати, руки нагрівати та ін.). Важливими є особливості латеральних рухів очей (ЛРО) як індикаторів актуальних для людини каналів оброблення й сприйняття інформації. Знання механізмів ЛРО стає в нагоді у випадках ідентифікації щирості/ нещирості повідомлення. Крім того, у цьому ж аспекті слід звернути увагу на ознаки інконгруентної поведінки, характерним показником якої є дисонанс між семантикою вербаліки й невербального повідомлення. Тому наголошуємо на інформаційній валідності аналогового рівня як такого, що безпосередньо виявляє метафізику людського єства.

 Під?рунтям аналізу відповідної парадигми національної комунікації можуть слугувати результати антропологічних розвідок і думки Хв.Вовка про належність українців до динарського антропологічного типу, оскільки певна відповідність між антропологічним типом та семантикою паравербаліки, безумовно, є. Дослідження невербальної поведінки українських інформантів, отримані методами анкетування – питальника (інформантам ставилися питання на зразок: Чи часто ви використовуєте жести у повсякденній комунікації? На вашу думку, жестові реакції є доцільнішими й природнішими під час вираження позитивних чи негативних емоцій? Опишіть ваші жестові й мімічні реакції у певних ситуаціях (несподівана радість, нещастя, вступ до університету, двійка на іспиті та ін.) та безпосередніх фіксацій, свідчать про загальну актуальність паравербальних реакцій та їх залежність від ментального типу з актуалізацією західноукраїнської (інтравертно орієнтованої) парадигми. Зазначимо, що інтравертна орієнтація пов’язана з певною нейтральністю, зредукованістю невербаліки як емотивно-раціонального сегмента повідомлення. Екстравертна ж маркованість передбачає актуальність паралінгвістичних комплексів у поведінкових моделях.

       Аналоговий рівень комунікації аналізуємо і з урахуванням новітніх аспектів дослідження невербального спілкування. Так, приділено увагу проксемічним (Е.Голл,Р.Зоммер, Д.Лотт, Дж.Хейслер та ін.) характеристикам національної аудиторії. Для верифікації теоретичних припущень було використано метод анкетування, де інформантам пропонувалося відповісти на низку питань (всього 10, напр.: Яка відстань від співрозмовника є для вас комфортною, якщо співрозмовник (а)ваш найближчий друг, (б)хтось із ваших батьків, (в)незнайома людина, (г)викладач та ін.? Якою є прийнятна відстань між незнайомими людьми на вулиці, якщо це 2 жінки, 2 чоловіки, чоловік і жінка та ін.). Інформантами були студенти перших курсів Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова, українці за національністю, які постійно проживають на півдні, сході й заході України. Результати опитування дають змогу припустити, що представники західних регіонів віддають перевагу особистісному віддаленню від свого співрозмовника, потенційній замкненості свого «Я»-відчуття. Для комунікантів зі сходу й півдня України характернішою є екстенсивність зонального простору, виявлена в дистанційному зменшенні актуальної особистісної зони. Крім того, можна відзначити і факти невербальної експансії в експлікаціях позитивної емотивності. Почасти розглянуто особливості гаптичних (дотикових) характеристик та їх вербалізовані в пареміологічному матеріалі версії (напр.: вхопити Бога за бороду, притягати за волосся, рвати на собі волосся, за вуха не відтягнеш та ін), що дає підстави твердити про актуальність кінестетичної інтерпретації довкілля.

   Використані специфічні прийоми і методи нейролінгвістичного програмування уможливили виокремлення центральних і периферійних елементів паравербальної комунікації, визначення її інформативних сегментів (семантику погляду, торкання й т.ін.), які в загальному комунікативному просторі відіграють роль раціонально-емотивних маркерів і формують первинну аксіоматику сприйняттєвих процесів.

У п’ятому розділі «Емпатичне моделювання на лінгвістичному рівні» детально розглянуто впливовий аспект мови як її функціональну домінанту (Б.Поршнєв, Т.Лозанов, Б.Малиновський, Л.Мурзін, І.Черепанова). Будь-яке мовне спілкування має на меті передусім реконструкцію психологічного стану адресата через вербальне / невербальне коригування його внутрішніх настанов. У такому разі впливові ефекти на лінгвальному рівні орієнтуються на недомінантне сприйняття (права півкуля головного мозку), якому притаманна нейрофізіологічна, загальносеміотична і власне вербальна специфіка (В.Бехтерєв, О.Лурія, К.Прібрам, Б.ван дер Хорст). На рівні вербального впливу особливу роль відіграють фоносимволічні та лексико-граматичні параметри. Фонетичні експлікації приводять у дію позасвідомі механізми сприйняття і становлять найузагальненіший вектор ментальних інтерпретацій, бо ілюструють практично позбавлену семантичної діакритизації континуальність сугестивно активних зон. Концентром же сугестивних ефектів виступає значеннєве наповнення окремих номенів та сигнатур.

   Лексико-семантичні домінанти спричиняють глибинні реконструкції в усвідомлено-неусвідомленому сприйнятті, оскільки апелюють до синкретичного декодування дійсності, а отже містять її «гештальт», реалізований у спектральній єдності концептуально-аксіологічних орієнтирів. Сугестивне маркування номенів та сигнатур має різну етіологію, що залежить від семантичної специфіки мовних одиниць та її контекстуальної інтерпретації. У разі мовленнєвої реалізації актуалізується один з інтернальних семантичних блоків, пов’язаних різноманітними типами когезійних відношень у загальній ієрархізованій структурі значення. Унаслідок цього утворюється семантична мережа, складена із сенсових блоків, скоординованих похідними відношеннями, графічне представлення якої становить мережу, її вузлами є значення лексеми, а з’єднувальні стрілки унаочнюють відношення семантичної деривації між окремими значеннями. У такому разі семантичну структуру слова уявляють пластичною комплексною єдністю, компоненти якої поєднані рухливими динамічними мережами, що «висвітлюються», виокремлюються у випадках суб’єктивно-об’єктивного збігу і накладання психоактивних сигналів. Найбільшу складність становить визначення того, який саме вузол семантичної площини буде актуалізований у свідомості адресата і якими саме універсальними та ідіолектними чинниками зумовлено цей процес.

   Морфологічний рівень експлікує статистичну актуальність певних лексико-граматичних класів, що в цілому корелює з теорією дієслівної експансії Б.Поршнєва і водночас засвідчує відповідну маркованість інших членів морфологічної парадигми. На рівні синтаксичних сигнатур також виявлені чинники, гіпотетично спроможні до інтенсифікації впливових моментів. Розкрито механізми невербальних елементів у галузі сугестивної комунікації, які становлять загальний контекст повідомлення, надаючи йому наскрізної емотивної скерованості й зумовлюючи первинні впливові ефекти (М.Бернштейн, О.Горєлов, А.Піз, Е.Рід).

 Широко затосовуємо методи нейролінгвістичного аналізу комунікативної взаємодії на вербальному рівні з використанням елементів трансформаційної граматики Н.Хомського. У межах цього напрямку для НЛП найважливішим був аспект формалізації континуального простору глибинної структури, представленої структурними та логіко-семантичними відношеннями. Подальші дослідження обумовили певну переорієнтацію актуального вектора НЛП з позицій чистого структуралізму на усвідомлення визначальної ролі семантичних показників, що зумовило актуальність положень породжувальної семантики (Т.Виноград, А.Коржибський, Дж.Лакофф та ін.).

   Застосування методів НЛП (напр. метамодельних репрезентацій, метапрограмної ідентифікації, репрезентативної маркованості тощо) дає змогу ідентифікувати сугестивно марковані мовні одиниці в межах різноманітних дискурсів, що припускає можливість їхнього гіпотетичного моделювання. Подібні аспекти розглянуто і з використанням результатів, досягнутих у галузі гіпнотичного спілкування (М.Еріксон, Р.Бендлер, Д.Гріндер, А.Кашпіровський та ін.) та теорії сублімінального ефекту (“25-го кадру”) Дж.Вайкері, яка визнає взаємозв’язок між нейрофізіологією людини та особливостями реалізації вербальних впливових подразників. У гіпнотичних контекстах зафіксовано характерні елементи, семантиці яких може бути притаманна смислова дифузність, ускладнене декодування значення (напр., при паронімії, омофонії), репрезентативна маркованість як необхідна умова здійснення першого етапу в гіпнозі, так зване переривання патерну, пов’язане з ефектом неочікуваності, оксиморонного зіткнення різнопланових елементів, а також специфічні види зв’язку (напр. полісиндетонні), які й спричиняють прогнозований вплив на слухача, а отже володіють усталеною впливовою специфікою, реалізованою переважно в авторитарних дискурсах. Виокремлено універсальні маркери дискретно-аналогових шарів, застосування яких дає підстави сподіватися на досягнення певного рівня асоційованості адресата. У таких же аспектах використано результати і методи досліджень сугестивної лінгвістики (Л.Мурзін, І.Черепанова) та почасти соціоніки (А.Аугустінавічуте, А.Букалов).

     Конкретні дослідження впливових контекстів здійснювалися передусім із використанням метамодельних та предикатних технологій нейролінгвістичного програмування.  Предикатні характеристики пов’язані з  вербальним оформленням індивідуальної/ колективної провідної (первинної) репрезентативної системи (модальності), скерованої на “зручне” інтернальне або екстерналізоване сприйняття та діакритизацію довкілля. Модальності сприяють акцентуації певних сегментів дійсності в нашому внутрішньому світі. Кожна з наявних у людини модальностей відбивається в мові, тобто лексикон кожної мови обов’язково містить номени на позначення тих концептів позамовної дійсності, які є модальнісно (візуально, аудіально, кінестетично) маркованими та актуальними для буття людини (червоніти, теплий, яскраво). Установлено, що модальнісне забарвлення лексики визначається через наявність у її архісемному конусі репрезентативної маркованості. Доведено, що відповідна комунікативна кваліфікація оптимізує спілкування, оскільки дає змогу “розмоляти мовою співрозмовника” і “бачити світ” його очима. Визначено, що особливої предикатної концентрованості набувають номени, вжиті в переносному значенні, оскільки в разі лексикалізації гіпотетичного або ж реального референта мовець висвітлює найактуальніші для нього риси предмета, ознаки тощо.  У цьому аспекті проаналізовано національно забарвлений ідіоматичний масив української мови, що передає специфіку світобачення українця (пор. холодний погляд, взятися за справу, спиратися на щось, взяти у свої руки, підключитися до роботи, вловити смисл та ін.). Висунуто припущення про відповідне домінування кінестетичної інтерпретації довкілля з паралельною аудіально-візуальною актуальністю.

   Дослідження здійснювалося в текстовому просторі фідеїстичних  контекстів (богослужбова література, замовляння), а також  рекламного та політичного мовлення як сугестивно маркованих. Доведено, що текстова сугестивність залежить від особливостей структурування інформації, лексико-граматичної специфіки номенів і сигнатур тощо.

        Результати проведеного дослідження фідеїстичних контекстів дають змогу константувати, що основним засобом структурування подій є просторова рамка, яка має чітку локальну ідентифікацію з переважно вертикальним типом розміщення елементів та практично повним редекуванням темпорального визначення (На синьому морі, на білому камені стоїть престол, на престолі- Матір Божа читає. Прийшов до неї Ісус Христос; Ішла Мати Божа калиновим мостом, підв’язана золотим тростом, ішла вона, шагала та ін.). Сугестивні тексти та універсальні автотексти як їх комунікативні різновиди становлять актуальну сферу вербального спілкування, засновану на високому рівні психоактивності його лінгвістичних елементів, переважно представлених іменниковою, дієслівною та займенниковою парадигмою (відповідно 28%, 19% і 10% відсотків від загальної кількості текстових одиниць). Іменникова парадигма є актуальною в конструюванні та рефреймінгу локальної рамки і характеризується неспецифічною семантикою. Дієслівна парадигма реалізується переважно в імперативних формах та у складі неагентивних конструкцій (взялося, передалося). Відзначено, що неспецифічна лексика та універсальні квантифікатори (весь, всякий, завжди) у таких контекстах засвідчують їх сугестивну маркованість і дають підстави вважати їх лінгвістичними відповідниками феномена якорів у стратегії НЛП, де якір тлумачать як стимул, пов’язаний із виникненням певного емоційного стану. Відзначено актуальність полісиндетонного зв’язку як позитивного впливового елемента (напр.: …8 І я, Іван, чув і бачив оце… 9 І сказав він до мене: “ Таж ні!  Бо я співслуга твій і братів твоїх пророків, і тих, хто зберігає слова цієї книги. Богові вклонитися! 10 І сказав він до мене…(Об’явлення Св. Івана Богослова); …Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові. Господи, помилуй нас, бо на Тебе ми надіємось: не прогнівайся дуже на нас і не пам’ятай беззаконь наших, але зглянься і нині, як Благоутробний, і визволи нас від ворогів наших. Бо Ти Бог наш, а ми, люди, Твої, всі творіння рук Твоїх і ім’я Твоє призиваємо. І нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь (Тропарі покаянні). Сугестивні властивості фідеїстичних текстів є першоосновою їх загальної природи.

На грунті сучасних досліджень (Т.Ахутіна, О.Залевська, О.Леонтьєв, В.Шахнарович) здійснено спробу експериментальної фіксації актуальних напрямків асоціювання у площині рекламного мовлення (РМ) як сугестивно маркованого дискурсу, що виявило аксіосистемні пріоритети української аудиторії і дало змогу встановити як доцільні елементи, використовувані в РМ (дивовижний, завітай, легко, почни, найсмачніший), так і нерелевантні, некоректні моменти (заявити, рішення,повідомлення), декодування яких призводить до неадекватності і мар?іналізації особистості. На матеріалі отриманих відповідей укладено «Асоціативний словник української рекламної лексики» (кількість слів-стимулів-69, кількість зафіксованих реакцій - 2500, кількість зареєстрованих реакцій - 1800). Детально проаналізовано специфіку сприйняття рекламного повідомлення, де на особливу увагу заслуговує, з одного боку, дотримання стереотипності рекламного тексту, що забезпечує прогнозованість його сприйняття, а з другого, -  коректне використання «оксиморонних», неочікуваних глядачем / слухачем сполучень, які в будь-якому разі повинні мати прогнозований рекламодавцем характер (напр.: круто- повернути (90)/повертати, жити (61), одягнений (59), зварений (52), класно (40), сказати (25), весело (12) та ін.).  Детально проаналізовано природу стереотипізації, яка на вербальному рівні спілкування зумовлена стандартизацією мовленнєвих засобів вираження (напр.: пий- “Кока-Колу” (102), “Спрайт”- (102), “Coca-Cola” (73), “Sprite” (20), “Колу” (19), “Фанту” (15) та ін.). При цьому вважаємо, що емоціогенна динаміка сучасних рекламних повідомлень досить часто викликає занепокоєння, оскільки впливовий фактор реклами негативно відбивається на колективній свідомості.

   Семантичний аналіз рекламних текстів дає змогу константувати, що не тільки (і не стільки) конкретність вживаних номенів спричиняє впливові ефекти мовлення. Високий рівень сугестії властивий словам із дифузною семантикою, але обраним не довільно, а з урахуванням психологічних, ментальних домінант аудиторії. Факти метамодельної маркованості реалізовані на лексико-семантичному та морфолого-синтаксичному рівнях, що дає змогу їх досить чіткої фіксації. Найхарактернішим елементом РМ є неспецифічна лексика - номени з генералізованим референтним індексом, впливовий ефект яких детермінований дією випущення як одного з універсальних трансформаційних процесів, співвідносних з ефектом сенсової розгалуженості, семантичної недискретності, що корелює з недомінантним обробленням інформації. Крім того, на особливу увагу (у межах цього ж процесу) заслуговують компаратори сенсу. Цей факт також ?рунтується на сенсовій дифузності, але зосереджений не на її нейрологічній експансії, а на «затемненні», редукції суб’єкта порівняння. У такому разі маємо експресивні сенсибілізатори семантики, які спричиняють своєрідний «гала-ефект», пов’язаний із виокремленням певної риси (яка найчастіше належить до потенційних, маргінальних у семній ієрархії) за рахунок її штучної актуалізації та фіксації на рівні тривалої пам’яті як інформаційного тригера (“Дося”-  найкращий пральний порошок; Підгузники “Памперс” вбирають вологу швидше і краще, зберігаючи шкіру малюка сухою; Неперевершена сила “Комет” у новій великій упаковці стала ще доступнішою).

     Процеси викривлення та генералізації лексикалізуються переважно в займенниково-прислівниковій парадигмі й зумовлюють деструкцію об’єктної ідентифікації (“Дав”- єдине мило, яке не сушить шкіру; “Нескафе”- з тобою завжди; Передплата на найпопулярнішу в Україні газету “Факти” не закінчується ніколи; Кожна господиня використовує “Тайд”). Так, мовленнєві факти, які в міжперсональній комунікації зумовлюють непорозуміння, в межах РМ є доцільними й необхідними. Крім того, семантична дифузність є інваріантною ознакою мовленнєвого впливу, а в межах РМ можна константувати, що її варіації торкаються номенів, у семантичній структурі яких (а)дифузність є іманентним, провідним компонентом, (б)дифузність є результатом транспозиції потенційних сем до площини архісемного конусу з маргіналізацією (до повного редукування) останніх.

   Для рекламного мовлення як специфічного стильового різновиду української мови є характерним використання оригінальних мовних та загальносеміотичних складників. Репрезентативна маркованість РМ найяскравіше відбивається в атрибутивах, завдяки чому “унаочнюється”, наближується до чуттєвого сприйняття подана інформація. Так, висока частотність властива лексемам смачний, свіжий, духмяний (їх найчастіше вживають при рекламуванні харчових продуктів), чистий, блискучий, активний (реклама миючих засобів, косметичних виробів) та ін. У межах реферованого дослідження було проведено ще один асоціативний експеримент, де стимулами були денотати найчастіше рекламованих товарів (їжа, косметичні вироби, пральні засоби та ін.). Експеримент спрямовувася на виокремлення характерних означень рекламованих товарів і засвідчив високий ступінь частотності репрезентативно маркованих елементів, які утворюють синестезійний чуттєвий комплекс сприйняття (солодощі- гіркі, солодкі, кислі, гарячі, круглі, жовті, тверді; печиво- м’яке, солодке; шампунь- духмяний, ароматний, солодкий  та ін.), що є актуальним для рекламного сприйняття. Отримані висновки є характерними і для текстів щитової реклами.

   У періоди  радикального суспільно-політичного реформування закономірно підвищується увага до соціальних аспектів життя людини, пов’язаних із подальшою розбудовою нової системи аксіологічних координат з іншим акцентуванням рубрик ціннісних шкал. У цьому зв’язку політичний дискурс стає актуальним об’єктом аналізу і для представників галузей психології, соціології та ін., і для лінгвістів. Зазначена вітчизняними дослідниками дисоційованість та нестабільність соціального буття пересічного українця підтверджується результатами аналізу політичного мовлення (ПМ), здійсненого в таких напрямках: а)через асоціювання стимулів - елементів політичного мовлення, дібраних із телевізійної політичної реклами (канали «1», «1+1», «Інтер», одеські канали); б)через аналіз політичного мовлення із використанням методики метамодельного маркування вербалізованих елементів, зафіксованого в передачах українського радіо та телебачення (програми «7 днів», «Версія», випуски за участю політичних діячів, електронні журнали, присвячені питанням політичного життя України та ін.). Так, в «Асоціативному словнику української рекламної лексики» використано певну кількість стимулів, зафіксованих у соціально спрямованих контекстах. Стимули соціальної реклами та відповідні асоціати продукують здебільшого дисоційовані реакції негативного забарвлення та внутрішню дистанційованість респондентів від кола зазначених понять, що засвідчує зниження рівня соціально-ідеологічної оцінки відповідних явищ (влада- державна (104), народу(85),   президента (75), президент (55), сила (35), верховна (24), держави (24), над людьми (18), над кимось  (7); забезпечення- сім’ї (95), матеріальне (73), житлом (53), безпеки (28), гроші (28); інвестиція- вклад (84), іноземна (24), з-за кордону (16), мала (10), закордонна (9); реформи- і порядок (253), нові (30), в економіці (25), потрібні (18), неефективні (6), повільні (5); урегулювання- конфлікту (161), проблем (43), конфлікт (26), кризи (17) тощо). Долання такого ставлення, на нашу думку, має пов’язуватися з психологічною адаптацією цього сегмента життєдіяльності людини до її особистісної аксіосистеми, що передбачає наявність емпатичних конструктів у спілкуванні, які базуються на урахуванні виділених К.?.Юн?ом архетипів колективної свідомості. У разі ретіального спілкування компресивні характеристики сугестивних механізмів зосереджуються у вербальній площині «ідеологічного кодування». Проте гармонійна побудова таких контекстів не матиме вирішального значення доти, доки вона буде накладатися на екстралінгвальну дисгармонію речей.

   Аналіз політичногох дискурсу дає змогу твердити, що відсоток конкретики в політичному мовленні є мінімальним, а найуживанішими є слова з дифузною семантикою, які в нейролінгвістичному програмуванні пов’язують із випадками редукування інформації, характерними для процесів випущення й генералізації. Негативний ефект використання зазначених номіналізаційних елементів пояснюємо редукцією процесуальної динаміки поняття через  коригування його семантики до рівня статики (маємо на увазі випадки на кшталт поліпшення, утвердження, підписання, розширення, відключення тощо), співідносного і з маргіналізацією конкретного суб’єкта мовлення. У такому разі сенсова конверсія спричиняє деструктивні зрушення в раціональному обробленні інформації та нейрологічний трансфер поняття до інтуїтивно-холістичного декодування, зосередженого, як відомо, у правій півкулі головного мозку. Наскрізну семантичну дифузність спостережено й у використанні інших груп слів із генералізованим референтним індексом, наприклад універсальних квантифікаторів, які спричиняють втрату об’єктної ідентифікації, невизначеність локально-темпоральних меж повідомлення і неактуальність особистісних аксіорепрезентацій у сенсовому континуумі. Елементи-квантифікатори (робимо все, щоб у державі було спокійно; всім потрібно добре це розуміти; так буде завжди; ніхто й ніколи  від мене цього не чув тощо) є “парадоксально” обмеженими в аспекті семантичної проспективності. Цікавим прикладом семантичної дифузності є вживання неспецифічної лексики, позначеної бажанням створити позитивний ефект за його практично повної відсутності (досягли певних результатів; збільшили досягнення у декілька разів; є такі сили, які не зацікавлені у стабільності). Зрозуміло, що іноді відсутність конкретики в тексті зумовлена вимогами політичної коректності, бажанням уникнути конфліктної ситуації, але надмірне використання таких одиниць асоціюється з повною відсутністю значеннєвої конкретики. У ПМ зафіксовано елементи неспецифічної лексики з відсутністю активного суб’єкта речення чи необхідністю дистрибутивної конкретизації загальної семантики його складників неагентивного характеру: мету реалізовано; було підвищено зарплату; не обійшлося без спаду; розпорядження було прийнято; йдеться про надання...; багато було зроблено позитивного; підготовлено проект; не вдалося зробити; відбулося те, що відбулося).

   Особливістю політичного дискурсу є і надмір запозичень (інтеграційні процеси, саміт, коаліційність, секвестр, реструктуризація, лобіювання та ін.), які викликають ефект сенсового розгалуження й спричиняють стан психологічної неусталеності, розгубленості, зумовлюючи внутрішню недовіру до експлікованої інформації та бажання дистанціюватися від неї.

      Отже, лінгвістичними характеристиками політичного дискурсу є: а)використання слів із дифузною семантикою, б)деструкція суб’єктної динаміки, в)стилістична амбівалентність, виявлена в контекстуальному зіткненні розмовно-побутових елементів та термінологічних запозичень, г)коригування усталених семантичних блоків через рефреймінг дискурсу, що здебільшого призводить до неадекватного декодування дискурсу та його інформаційної маргіналізації.

              Розв’язання поставлених у дисертаційному дослідженні завдань дає підстави зробити такі висновки:

1.Сучасний комунікативний простір переважно сприймають як агресивне середовище, орієнтоване на маніпулятивні, субординаторні відносини між членами спільноти. Його негативне сприйняття опосередковане й сформоване мовленнєвим і немовленнєвим контекстами. У цьому аспекті великої ваги набула проблема гармонізації інтерактивних процесів, які дедалі більше  зазнають деструктивного впливу зовнішніх, об’єктивних та внутрішніх, суб’єктивних, сконцентрованих у площинах індивідуальної та колективної свідомості, чинників. Розв’язання зазначеної проблеми передбачає ідентифікацію ментальних особливостей та настанов індивіда й нації, бо відповідна корекція, позитивація дійсного становища можлива лише за умови глибинного усвідомлення соціальних психосемантичних домінант. У такому разі аналіз має передбачати детальну реконструкцію вербальних та аналогових показників, оскільки саме вони експлікують латентні складники психокомплексів, сенсове наповнення яких і формує загальну значеннєву домінанту спілкування.

2. Субстратом будь-якого комунікативного процесу є його емпатична домінанта, розгортання й моделювання якої співвідносне з усвідомленням багаторівневої ієрархії та сенсових перетинів у загальній сфері людського буття. Проте в сучасних дослідженнях феномен емпатії витлумачений без урахування його комплексної природи, що зумовлює редукцію поняття і необхідність упровадження в науковий обіг поняття комунікативної емпатії як основи гармонійного спілкування, пов’язаної з вербально-невербальними об’єктиваціями ментальної психосемантики. Комунікативну емпатію вважаємо обов’язковою ознакою гармонійного спілкування, реалізація якої передбачає знання та релевантне використання комунікативних технік і технологій, а також внутрішньопсихологічне щиросердя й толерантність.

  3. Мультиплікативна природа комунікації зумовила необхідність застосування комлексного підходу до її аналізу. Такий підхід ?рунтується на коректному поєднанні знань із психології, філософії, когнітології, соціології та лінгвістики, оскільки приховані домінанти інтернальних рефлексій мовця є тісно пов’язаними з екстернальними умовами його перебування в континуальному просторі. Сучасна галузь нейролінгвістичного програмування уможливлює фіксацію й аналіз відповідих мовленнєвих та акціальних маркерів, реалізованих у межах певної екстралінгвальної ситуації. Наскрізна гуманістична орієнтованість нейролінгвістичного програмування зумовлює екологічність наукових розвідок і дає підстави вважати його функціональним та ефективним методом аналізу та конструювання комунікативних стратегій особистості й соціуму.

4. Ідентифікація вербаліки за допомогою методик нейролінгвістичного програмування здійснена переважно через метамодельні та предикатні методики, які базуються на положеннях трансформаційної граматики (теза про глибинну / поверхневу структуру) та породжувальної семантики, згідно з якими актуалізоване мовлення є наслідком певних універсальних трансформаційних процесів (випущення, узагальнення й викривлення) та психосемантичних індивідуацій мовця / соціуму. Унаслідок систематизації відповідних мовленнєвих фактів виявлено лінгвістичну природу та обсяг складників  кожного із зазначених процесів, характерних для української мови. Категоріально-значеннєві особливості мовного фонду співвідносні з потенційними напрямками мовленнєвих трансформацій і засвідчують, що комунікативну неадекватність спричиняє переважно функціональна неоднозначність мовного знака та його контекстуальна специфіка.

5.Зафіксованим лінгвальним експонентам притаманні сугестивні потенції, які реалізуються насамперед у характерних ретіальних контекстах, скерованих на здійснення комунікативного впливу. Природу відповідного мовного впливу пояснено глибинними кореляціями між ментальною й нейрофізіологічною специфікою сприйняття та  семантикою мовного і невербального знака.

 6.Гуманізація комунікативного буття людини пов’язана з усвідомленням та виокремленням психолінгвістичних складників ментальності, які визначають і скеровують актуальну поведінку особи, реалізовану в специфіці продукування й декодування маркованих контекстів на рівні вербаліки та фонової акціональності.

Верифікована реконструкція психосемантичних детермінант дає змогу твердити, що інваріантними складниками ментальності як світоглядного конгломерата виступають вектори раціональності, пов’язаної з концептуальною, логістичною діакритизацією довкілля, інораціональності, скерованої в площину емотивних рефлексій, та вольових настанов, детермінованих аксіосистемними глибинними орієнтирами. Ізоморфізм складників унеможливлює чітку формалізацію відповідної структури, але дає підстави константувати пріоритет духовно-емоційного, інтроверсивного в українській аудиторії, почасти співвідносного з доцентровими моментами. Крім того, екстралінгвальний контекст надає актуальності й раціоналістичному усвідомленню довкілля, хоч афективно-емотивний компонент залишається провідним.

7.Психосемантика ментального субстрату та функціональність комунікативних ситуацій обумовили виокремлення акцентованих зон спілкування, концентром яких є рекламне й політичне мовлення. Специфіка цих галузей полягає в усталеній впливовій домінанті, яка монологізує комунікативний процес, нівелюючи позицію адресата. З іншого боку, рекламний та політичний дискурси не збігаються в напрямкові впливових векторів. На рівні рекламної комунікації відбувається формування і корекція особистісних уподобань, що передбачає моделювання прогнозованої результативності в площині індивідуальних рефлексій та відповідне узгодження  сформованої в такий спосіб штучної аксіосистеми з константами особистісної амплітуди. У колі політичних опосередкованих інтеракцій напрямок впливу орієнтований на модифікацію світоглядних настанов адресата щодо соціальних ідеологем, у межах яких особистісні цінності є природно підпорядкованими більш узагальненим сутностям. Зазначені дискурси, отже, беруть участь у конструюванні інтернальної, доцентрової аксіосистеми особистості  й визначають шляхи її екстернальної взаємодії в площині колективних  домінант. Оригінальність дискурсів полягає у свідомому, переважно прогнозованому використанні мовних можливостей.

 У межах актуальних контекстів виокремлено основні лінгвістичні комплекси, які спричиняють змінене сприйняття завдяки потенційній сугестивності. До них належать елементи всіх рівнів мови, що засвідчує її наскрізний впливовий характер. Об’єднувальним стрижнем таких номенів і сигнатур є семантичне наповнення, яке може змінювати впливову активність залежно від сенсової етіології, контекстуального варіювання та мети прогнозованого використання.

      6.Вербаліка є основним ланцюжком комунікативної взаємодії, яка, проте, не вичерпується першою. Значні інтерактивні потенції сконцентровані в семантиці аналогового (акціального) спілкування, яке слугує загальним фоновим реконструктором вербального повідомлення і часто є інформативно насиченішим від нього. Природа невербального знака є амбівалентною, оскільки вона почасти детермінована генетично, а почасти є наслідком соціалізації та ментальних настанов особистості. Відзначено вагомість невербаліки в галузі емпатичних інтеракцій та істиннісної атрибуції, де маркером позитивної інформативності є саме невербальне представлення.

   Визначальна роль невербальних та паравербальних аспектів спілкування детермінована їх філогенетичними взаємозв’язками, де сенсомоторна афективна динаміка слугувала гносеологічним під?рунтям   мовної інформативності. Аналітичні напрямки невербаліки орієнтовані переважно на виокремлення дискурсної інформативності, параметрів національної маркованості та комунікативно-ситуативної релевантності й характерологічності, що підтвердило її комунікативну вагу в міжіндивідуальному й ретіальному спілкуванні.

     7.Результати проведеного дослідження дають змогу визначити ефективні шляхи гармонізації комунікативного буття людини через глибинне усвідомлення та відповідне моделювання її вербальної та невербальної поведінки, концентром якої є комунікативна емпатія. Науково-теоретичне і прикладне значення дисертаційних висновків стосується не тільки мовознавства, а й суміжних гуманітарних галузей, які мають на меті оптимізацію інтерактивних процесів. Це актуально, зокрема, для мультимедійних засобів комунікації, комп’ютеризованих систем керування і штучного інтелекту. Отримані результати можуть прислужитися в галузі синтезу й аналізу мовлення та контекстуального прогнозування.