ІНФІНІТИВНА КОНСТРУКЦІЯ З ПРИЙМЕННИКОМ FOR У СЕРЕДНЬОАНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ: СЕМАНТИКА ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ІНФІНІТИВНА КОНСТРУКЦІЯ З ПРИЙМЕННИКОМ FOR У СЕРЕДНЬОАНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ: СЕМАНТИКА ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ
Альтернативное Название: Инфинитивная КОНСТРУКЦИЯ с предлогом FOR В среднеанглийском ЯЗЫКЕ: семантика и функционирование
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

Розділ 1. “Інфінітивні речення як об’єкт лінгвістичного дослідження”. До важливих проблем сучасного мовознавства, які потребують подальшого вивчення, належить дослідження закономірностей розвитку мовної системи та її рівнів, співвідношення кількісних та якісних змін, зовнішньої та внутрішньої зумовленості розвитку мови (Т.А. Расторгуєва). На кожному історичному етапі у мові існують  елементи, які ще не ввійшли до її системи (певні інновації), і, власне, породжують “динамічну напругу” у мові. Нагромадження цих елементів спричиняє заповнення наявних у мові лакун (gaps) та вирівнювання структурної незбалансованості (Р.Берндт). У сучасній синтаксичній теорії поняття лакуни вживають на позначення відсутнього, але логічно передбачуваного  мовного елемента (Р.Траск). Таке визначення введено в науковий обіг представниками генеративної граматики для дослідження впливу синтаксичної поведінки так званих “відсутніх” структурних елементів речення (missing elements) на формулювання певних граматичних концепцій (Н.Хомський). Особливий інтерес викликає вивчення “незаповнених” граматичних категорій в історичному аспекті з урахуванням системного характеру змін, що відбуваються на всіх рівнях мови і спричиняють категоріальну реінтерпретацію деяких мовних одиниць, зокрема інфінітива. Для розуміння механізму такої реінтерпретації (переосмислення) важливо проаналізувати мовні та позамовні чинники, що зумовили виникнення цього явища.


Історія вивчення неособоводієслівних речень (термін О.С. Мельничука) включає певні питання, пов’язані зі статусом, класифікацією та функціональними характеристиками цих речень в історії розвитку англійської мови, що залишаються  недостатньо висвітленими. Невирішеність цих питань зумовлюється дискусійністю природи інфінітива, зокрема його походженням, частиномовним статусом, функціонуванням у реченні тощо. Загалом можна виділити кілька підходів до визначення інфінітива як специфічного мовного явища. В англістиці його традиційно визначають як просту, незмінювану, основну форму дієслова, яка вживається без будь-якої вказівки на час, особу та число (С.Ремсі), або вважають “інфінітивним способом” (infinitive mood), що вказує на певний зв’язок дієслова з іншими словами у реченні, виражаючи при цьому дію у найбільш загальному вигляді (Ч.Мейсон, C.Анієнс). Існує також визначення інфінітива, згідно з яким останньому притаманні специфічні можливості опису явищ дійсності. Не маючи семантичної характеристики довготи і називаючи дію в нейтральній і абстрагованій формі, інфінітив не здатний характеризувати цю дію як процес, розгорнутий у часі. Однак саме інфінітив допомагає зафіксувати такі ознаки як граничність, досягнення результату, тобто ознаки більше статичного, ніж динамічного характеру (З.К.Ісаєва).


Українські синтаксисти, зокрема, І.Р.Вихованець та його учні, визначають інфінітив як особливе проміжне утворення. Такий підхід відповідає інтерпретації досліджуваного явища представниками французького структуралізму, які також вважають його змішаною категорією (див. Л.Теньєр). Послідовне заперечення дієслівного статусу інфінітива характерне для концепції Д.Лайтфута, який розглядає цю категорію в історичному аспекті.


У вітчизняному історичному мовознавстві, яке ґрунтується на граматичному вченні О.О.Потебні, прийнято визнавати дієслівний статус інфінітива. Ця теза не викликає заперечень, адже основними ознаками, які зближують інфінітив з фінітним дієсловом, є універсальність утворення від дієслівної кореневої морфеми, єдність лексичного значення та керування залежним членом (В.М.Ярцева). Інфінітиву притаманні видові та станові ознаки, він виражає перехідність або неперехідність основи і може мати свого суб’єкта та об’єкта дії. З історичного погляду отримання інфінітивом дієслівного статусу зумовлено інтенсивною перебудовою всіх мовних рівнів, основи яких було закладено в давньоанглійській мові, а також інтенсифікацією цих процесів у середньоанглійський період.


Як свідчить матеріал середньоанглійських пам’яток, інфінітив виступає головним нефінітним дієсловом в підрядному реченні й керує об’єктом дії, вираженим формою знахідного відмінка. Свідченням дієслівного статусу інфінітива в середньоанглійській мові є також семантична та функціональна еквівалентність інфінітивного речення з підрядним фінітним that-реченням. Наше дослідження підтверджує, що єдино можливою для for to Vinf є його інтерпретація як підрядного речення, а форманта to – як показника відсутності часу [-Tense] в межах цього речення. Отже, категоріальна зміна інфінітивного статусу в середньоанглійський період є одним із чинників реінтерпретації for to Vinf у повноправне несамостійне речення із власною позицією суб’єкта дії (незаповнена категорія PRO) та часовим маркером to (-Tense).


У сучасних синтаксичних студіях інфінітивні конструкції вважають  синонімічними підрядним реченням (clauses) і кваліфікують  як  стислі або редуковані речення (О.П.Аксьонов; М.Селсе-Марсіа, Д.Ларсен-Фріман), напівречення (semi-clause) (Р.Пенс, Д.Емері) або як речення, у яких суб’єкт виражений “незаповненою категорією” (Дж.Костер, Р.Мей). Інтерпретація інфінітивних конструкцій як редукованих речень видається слушною, адже, якщо один із основних елементів вихідного речення випадає, то в редукованому реченні  зміст не зазнає змін і, таким чином, обидва речення (повне та редуковане) є семантично тотожними. Така редукція речення сприяє семантичній конденсації, гнучкості та компактності мовлення (О.П.Аксьонов, Р.Куірк, С.Грінбаум).


Складний і суперечний характер інфінітивних речень дає підстави вважати їх стійким типом речень, що тяжіють до особово-дієслівних (Ф.Г.Гагаркіна) або підрядних (О.І.Гапова, В.Є.Коваленко, І.І.Шустилова). Неоднозначні тлумачення синтаксичного статусу інфінітивних речень свідчать про те, що ця проблема є дискусійною й остаточно не розв’язаною. Ми поділяємо думку вчених про функціональну співвіднесеність інфінітивних і підрядних that-речень. Досліджуваний нами матеріал пам’яток середньоанглійського періоду засвідчує наявність складнопідрядних речень, у яких головне перехідне дієслово може доповнюватися семантично еквівалентними for to Vinf- та that-реченнями. Єдиною відмінністю цих речень є ознака фінітності/нефінітності головного дієслова. 


Відношення між інфінітивом та його суб’єктом у межах підрядного інфінітивного речення вчені кваліфікують як вторинно-предикативні (І.С.Білецька, В.М.Єрхов), напівпредикативні (О.С.Мельничук), суб’єктно-предикативні (З.К.Ісаева, О.Д.Найфельд), суб’єктні (П.Робертс). Інколи одного дієслова, яке є предикатом, у реченні недостатньо, тому воно вимагає певного елемента для завершення предикації. Роль такого елемента виконує дієслівний комплемент, що має статус категорії, призначеної доповнювати значення опорного дієслова (head-verb) (Е.Я.Мороховська, Р.Куірк, С.Грінбаум). На противагу особоводієслівним реченням, де суб’єкт дії є обов’язковим структурним елементом, у неособоводієслівних він може бути відсутнім. Визнання функціональної співвіднесеності інфінітивних конструкцій з підрядними інфінітивними реченнями дає підстави вважати, що імпліцитний субєкт і головне дієслово в таких реченнях вступають між собою у вторинно-предикативний зв’язок.


Значний внесок у висвітлення питання зв’язку предиката та його аргументів зробили представники генеративного напрямку в лінгвістиці (Н.Хомський, Л.Хегеман, А.Нільман).  Релевантними для такого зв’язку в межах складного речення виступають: 1) власне дієслово; 2) дієслівні аргументи; 3) ад’юнкти (Дж.Одійк). Генеративісти постулюють два типи аргументів: зовнішні та внутрішні (exte al and inte al). Підмет речення, згідно з теорією керування та зв’язування, належить до першого типу – інші вважаються внутрішніми. Статус внутрішніх аргументів передбачає накладання на них синтаксичних обмежень з боку дієслова-предиката, зокрема, визначення їхніх структурних відмінків та семантичних ролей.


Вважається, що розвиток і перетворення власне прийменника to перед інфінітивом на лексично ненаповнений інфінітивний маркер є результатом процесу граматикалізації. Традиційне визначення граматикалізації як поступального діахронічного процесу, спрямованого та незворотного, на сьогодні видається непереконливим (О.Фішер). Граматикалізація to в зазначений період послаблює його вказівну семантику, що компенсується for. Однак впродовж середньоанглійського періоду в мові розвиваються нові тенденції, які вказують на поновлення вказівної семантики to, спричиняючи його деграматикалізацію. Отже, немає жодних підстав вважати сам процес граматикалізації незворотнім.


Іншою передумовою появи прийменника for у досліджуваний період можна вважати потребу заповнення лівої межі підрядного інфінітивного речення, подібно до that. Останній уже в давньоанглійській мові слугував як COMP (Ц.Аллен), визначаючи ліву межу підрядного особоводієслівного речення. Те, що подібно до &tho ;at, for функціонує як COMP в середньоанглійській мові, є ще одним свідченням функціональної та семантичної еквівалентності інфінітивного та that-речення. Проаналізований матеріал показує вживання COMP for у чотирьох типах інфінітивних речень у середньоанглійській мові: 1) For to Vinf  Obj є найуживанішим, оскільки порядок слів Verb + Obj (VO) стає у цей період регулярним. Інфінітив як головне нефінітне дієслово субкатегоризує об’єкт дії. За цієї умови не виникає проблеми визначення функціонального статусу об’єкта дії; 2) Obj for to Vinf представляє той період розвитку англійської мови, коли відбувається інтенсивна перебудова синтаксичної системи як наслідок редукції ненаголошеного вокалізму і спрощення словозмінних систем. Положення об’єкта дії в препозиції до інфінітива зумовлює його неоднозначну синтаксичну інтерпретацію: об’єкта інфінітива у препозиції або об’єкта дії головного дієслова; 3) For Obj to Vinf  та 4) For to Obj Vinf представлені лише кількома прикладами, які належать до південних середньоанглійських діалектів та чітко пов’язані з порядком слів типу Obj +Verb.


Розділ 2. “Інфінітивне речення, оформлене прийменником for, у функції комплемента перехідних дієслів”. Аналіз дистрибутивних ознак інфінітивного речення з COMP for не може бути повноцінним без урахування його синтаксичних та семантичних особливостей. Ми визначили дві основні групи одноперехідних дієслів: інтенції (intention/volition) та інхоативної семантики (aspectualizers), а також дві найширше представлені групи двоперехідних дієслів: переконання/спонукання (persuading/urging) і наказу/дозволу (commanding/permitting). Складнопідрядні речення з названими дієсловами як головними становлять лише два типи утворень з контролюючим суб’єктом або контролюючим об’єктом, у яких суб’єкт підрядного речення є тотожним суб’єкту або обєкту головного речення відповідно.


Аналіз опрацьованого матеріалу свідчить, що спільною ознакою всієї групи середньоанглійських дієслів інтенції є прийняття ними інфінітивного речення з COMP for  як свого внутрішнього аргумента та надання йому семантичної ролі пацієнса. Іншою ідіосинкретичною рисою складнопідрядних речень, у яких головне дієслово інтенції доповнене інфінітивним підрядним реченням з COMP for, є інтерпретація суб’єкта інфінітивної дії як ідентичного щодо суб’єкта дії головного речення. Суб’єкт інфінітива в таких випадках виражений імпліцитно (категорія PRO – pronominal element). Зокрема, у прикладі (1) імпліцитний суб’єкт інфінітивної дії збігається з суб’єктом дії головного речення:


(1)    He &tho ;ouhte a ful strong trechery…of &tho ;e children forto make… (Havelok, 443-445) “Він намірився страшну зраду…проти дітей вчинити …”


Згідно з теорією семантичних ролей (Theta-theory), кожний аргумент дієслова виконує лише одну семантичну роль (Н.Хомський). Дієслово &tho ;ouhte в реченні (1) реалізує таке аргументне оточення: суб’єкт дії головного речення He та об’єкт – інфінітивне підрядне речення a ful strong trechery…of &tho ;e children for to make. Воно виступає внутрішнім (inte al) щодо дієслова &tho ;ouhte аргументом. Це дієслово субкатегоризує інфінітивний комплемент, надаючи йому семантичної ролі пацієнса. Аргументне оточення інфінітива містить об’єкт інфінітивної дії a ful strong trechery, який виступає внутрішнім аpгументом інфінітива for to make, а також імпліцитно виражений (PRO) суб’єкт інфінітивної дії. Останній збігається з суб’єктом дії головного речення і одночасно є зовнішнім аргументом інфінітива. Інфінітив for to make як головне дієслово в підрядному реченні, керує об’єктом дії a ful  strong trechery і визначає для нього знахідний відмінок. Останнє підтверджує  тезу про вербальний статус інфінітива в середньоанглійській мові, оскільки подібно до фінітного дієслова він здатний визначати відмінок об’єкта своєї дії.  Процес породження речення (1) можна представити таким чином:


(2) S He V [+Tense] &tho ;enchen  [c COMP PRO Oacc a ful strong trechery Oprep of &tho ;e children V [-Tense] make] > S V [+Tense]  [c COMP PRO Oacc Oprep V [-Tense]], де [+Tense] та [-Tense] вказують на статус фінітності та/або нефінітності дієслова, [c] – позначає підрядне речення, S суб’єкт, V – дієслово, O – об’єкт.


Щоб підтвердити правильність визначення інфінітивного підрядного речення a ful strong trechery of &tho ;e children for to make комплементом одноперехідного дієслова інтенції &tho ;ouhte, застосуємо метод wh–вилучення (wh-extraction, wh-movement) (Н.Хомський). Припустимо, що wh–фразу можна вилучити з певної структури за умови, що ця структура виконує функцію комплемента:


(3) What did he think for to make?


Отже, за допомогою wh-вилучення в ініціальній позиції опинився вилучений об’єкт дії інфінітивного комплементарного речення. Наступний приклад ілюструє тезу про те, що позицію інфінітивного комплемента дієслова інтенції може успішно зайняти підрядне фінітне that-речення, при цьому дія, яка була спрямована дієсловом-предикатом на інфінітивний комплемент, поширюється і на that-речення:


(4)      Grim thouhte to late &tho ;at he ran | Fro &tho ;at traytour, &tho ;at wicke man (Havelok 691-692) “Занадто пізно намірився Грім втекти від того зрадника, того недоброго чоловіка.”


Дієслово thouhte керує підрядним that-реченням, надаючи йому, як і інфінітивному комплементу, семантичної ролі пацієнса та вимагає знахідного відмінка. Глибинну структуру речення (4) можна відобразити таким чином:


(5)    S Grim V [+Tense] thenche  [c COMP S he V [+Tense] rennen Oprep Fro &tho ;at traytour] > S V [+Tense]  [c COMP S V [+Tense] Oprep]


На рівні глибинної репрезентації речення (1) і (4) мають однакову структурну модель лише з тією відмінністю, що структура (2) інфінітивного комплементарного речення представлена COMP for та інфінітивом [-Tense], тоді як структура (5) – COMP that та фінітним дієсловом [+Tense] відповідно. Інша особливість полягає в тому, що в реченні (1) суб’єкт інфінітивної дії виражений імпліцитно (PRO), натомість у реченні (4) експліцитно виражений суб’єкт доповнювального речення позначений NP he. Як PRO в (1), так і  NP he в (4) виконують семантичну роль агента  дії в підрядному реченні. Отже, інфінітивне речення a ful strong trechery for to make  функціонально й семантично можна вважати еквівалентним  підрядному that-реченню &tho ;at he ran Fro &tho ;at traytour в межах складнопідрядного речення, причому обидва речення репрезентують такі утворення, у яких суб’єкт головного дієслова має статус контролюючого.


Одноперехідні дієслова інхоативної семантики (позначають початок дії) подібно до дієслів інтенції для завершення своєї семантики відкривають позицію для інфінітивного комплемента.  Проте досліджений матеріал засвідчує, що дієслова обох семантичних груп відрізняються функціонально: інхоативні доповнюються тільки інфінітивним підрядним реченням, тобто мають один аргумент, а дієслова інтенції можуть бути комплементовані однаково як інфінітивним, так і підрядним that-реченням. Приклад (6) ілюструє два типи прийменникового інфінітива (to Vinf, for to Vinf) у функції комплементів опорного дієслова bigan:


(6) …&tho ;e king bigan to grete | And teres for to lete…(King Ho , 899-900; SEE I: 265) “...король заплакав (досл. почав плакати і сльози проливати...)”


До аргументного оточення фінітного дієслова bigan входить суб’єкт дії головного речення NP &tho ;e king та два однорідні інфінітивні комплементи to gretе та teres for to lete. Семантичні ролі, які визначає дієслово begаn для своїх аргументів, розподіляються так само, як і у випадку доповнення дієслова інтенції інфінітивом. Отже, дистрибуція дієслів обох семантичних груп є тотожною: агент – пацієнс. Наявність двох залежних елементів дає підстави вважати аргументне оточення дієслова двочленним. Імпліцитний суб’єкт дії (PRO), вираженої інфінітивним комплементом to grete, збігається з імпліцитним суб’єктом дії інфінітивного речення teres for to lete і водночас є ідентичний суб’єкту головного речення NP &tho ;e king. Аргументне отчення інфінітивів не є тотожним: to grete доповнюється лише одним внутрішнім аргументом, який збігається з агентом дії NP &tho ;e king, а семантика for to lete припускає ще один внутрішній аргумент – NP teres, для якого визначено знахідний відмінок. Отже, оточення for to lete є двочленною. Таким чином, предикатно-аргументну структуру речення (6) можна представити у записі (7):


(7) S &tho ;e king V [+Tense] biginnen  [c PRO V [-Tense] grete]  and  [c COMP PRO Oacc teres V [-Tense] lete] > S V [+Tense]  [c PRO V [-Tense]]  and  [c COMP PRO Oacc V [-Tense]]


Інфінітивний комплемент teres for to lete є підрядним реченням, представленим на глибинному рівні записом (7). Неприйняття деякими дієсловами інхоативної семантики that-комплемента пояснюється субкатегоризаційними особливостями цих дієслів, що передбачають той тип поширювача, у поєднанні з яким їхня семантика виявляється повною мірою, а речення при цьому залишається граматично правильним.


Аналіз семантичної групи дієслів наказової і допустової семантики дав змогу визначити основну відмінність між процесами комплементації двоперехідних та одноперехідних дієслів, яка полягає у неоднаковій кількості аргументів опорного дієслова та, відповідно, у наданні їм інших семантичних ролей. Тричленне аргументне оточення досліджуваних дієслів є основним, але не єдиним, оскільки вони можуть доповнюватися лише двома аргументами. Навіть за умови імпліцитно вираженого реципієнта дії опорне дієслово зберігає тричленне оточення, але за відсутності цієї семантичної воно перетворюється на двочленне.


У досліджуваних складнопідрядних реченнях з опорними дієсловами імперативної/допустової семантики об’єкт дії головного речення контролює імпліцитний суб’єкт інфінітивної дії (PRO), отже, для цих дієслів характерний контролюючий об’єкт. Наступний приклад дає змогу чітко визначити дистрибуцію опорного дієслова  та інфінітива:


(8) On &tho ;at o&tho ;er syde kyng benedab wa ed his men…| To kyll &tho ;e kyng acab and all &tho ;er forto spare (Metr.Paraphr., S 981, 11769-11772) “А ще король Бенхадаб дав розпорядження своїм людям вбити короля Ахаба, але пощадити інших.”


На відміну від одноперехідних дієслів у складі речень з контролюючим суб’єктом, опорне дієслово wa ed у реченні (8) спрямовує дію на експліцитно виражений об’єкт NP his men. Цей об’єкт має форму давального відмінка і реалізує семантичну роль реципієнта, передбачену дієсловом wa ed. Крім того, він виконує подвійну функцію: виступаючи реципієнтом дії головного дієслова,  контролює імпліцитно виражений суб’єкт інфінітивної дії (PRO), а також виконання цієї дії.


Семантичну роль агента дії головного дієслова wa ed визначена для зовнішнього аргумента NP kyng benedab. Другим елементом аргументного оточення є об’єкт дії NP his men зі статусом внутрішнього аргумента, тому воно визначається як тричленне, оскільки до його складу також входять однорідні інфінітивні комплементи To kyll &tho ;e kyng acab та all o&tho ;er forto spare. В інфінітивному підрядному реченні all o&tho ;er forto spare суб’єкт інфінітивної дії  експліцитно не виражений, але він збігається з об’єктом дії головного речення NP his men і виступає зовнішнім аргументом інфінітива. NP all o&tho ;er отримує семантичну роль пацієнса від інфінітива forto spare. Отже, аргументне оточення двоперехідного дієслова wa ed кваліфікуємо як тричленне, оскільки воно містить три аргументи: агента дії NP kyng benedab, реципієнта дії NP his men та пацієнса all o&tho ;er forto spare. Дистрибуція дієслова wa ed репрезентована таким чином: агент – реципієнт – пацієнс.


Приклад (9) підтверджує тезу про те, що головне дієслово наказової семантики може поширюватися підрядним that-реченням із семантичною роллю пацієнса:


(9) What thys was done, Pylat comaunded hem that they schuld holde fermely the mawmetes…(Gosp. of Nicod. 256a, 5-6) “Коли це було зроблене, Пілат наказав їм, щоб вони міцно тримали ідолів...”


Аргументне оточення двоперехідного дієслова comaunded також становлять суб’єкт дії NP Pylat, реципієнт у формі давального відмінка NP hem та пацієнс – підрядне that-речення that they schuld holde. Особоводієслівне підрядне речення подібно до інфінітивного доповнює головне дієслово comaunded, підсилюючи його наказову семантику.


Дослідження особливостей комплементації семантичної групи двоперехідних дієслів із значенням переконання/спонукання дало змогу встановити їхні функціональні відмінності від дієслів наказу/дозволу. Основна відмінність полягає в тому, що дієслова наказу/дозволу мають дво- або тричленне аргументне оточення, а дієслова зі значенням переконання/спонукання – тільки тричленне. Відповідно дієслова цих двох типів передбачають різні семантичні ролі для своїх аргументів і мають різну дистрибуцію:  aгент - реципієнт - пацієнс або aгент - пацієнс – для дієслів зі значенням наказу/дозволу та aгент - пацієнс - мета – для дієслів із семантикою переконання/спонукання.


До аргументного оточення дієслів переконання/спонукання належить аргумент із семантичною роллю мети. Ця роль визначає часові параметри мети: спонукати/переконати когось (паціенса) досягти мети шляхом виконання певної дії. Якщо певному конституенту речення визначена семантична роль головним дієсловом і він субкатегоризується останнім, то, згідно з теорією керування та зв’язування, цей конституент має статус дієслівного комплемента. Якщо ж цей елемент не входить до субкатегоризаційного оточення головного дієслова і останнє не накладає на нього жодних обмежень, цей елемент може бути інтерпретований як ад’юнкт мети. Аналіз інфінітивних комплементів двоперехідних дієслів переконання/спонукання показав, що головне дієслово обов’язково субкатегоризує семантичні ролі пацієнса та мети, тобто має дистрибуцію: aгент - пацієнс - мета. Дослідження фактичного матеріалу підтвердило тезу про те, що інфінітивне підрядне речення та that-речення однаково залежать від головного дієслова. У реченні (10) двоперехідне дієслово redden має повний набір своїх внутрішніх експліцитно виражених аргументів:


(10) Swilc niр & hate ros hem on, He redden alle him for to slon (Gen.& Ex., 1937-1938; SEE I: 154) “Така заздрість та ненависть пробудила їх, і він спонукав усіх вбити Його.”


Об’єкт дії опорного дієслова NP alle контролює синтаксичну поведінку імпліцитного суб’єкта (PRO) інфінітивної дії, тобто вони збігаються. Саме тому перший визначаємо як контролюючий об’єкт. NP alle залежить від головного дієслова і під його впливом виконує семантичну роль пацієнса у формі знахідного відмінка. Внутрішнім аргументом дієслова redden є також інфінітивний комплемент him for to slon, який спеціалізується на виконанні семантичної ролі мети. Остання полягає в спонуканні об’єкта дії NP alle  до виконання конкретної дії him for to slon. Аналіз аргументного оточення інфінітива показав, що воно відмінне від такого  головного дієслова. Перший, зовнішній, аргумент інфінітива – це імпліцитний суб’єкт дії (PRO), який асоціюється з NP alle.  NP him є другим, внутрішнім, аргументом із семантичною роллю пацієнса. Отже, аргументне оточення інфінітива визначаємо як двочленне, а головного дієслова – тричленне: aгент - пацієнс - мета. Глибинна структура речення He redden alle him for to slon може бути представлена таким чином:


(11) S He V [+Tense] rede Oacc alle  [c COMP PRO Oacc him V [-Tense] slon] > S V [+Tense] Oacc  [c COMP PRO Oacc V [-Tense]]


Аналіз фактичного матеріалу сприяв виявленню двох груп дієслів з так званою нетиповою синтаксичною поведінкою. Це – дієслова подвійного співвіднесення, тобто такі, що однаковою мірою належать до групи дієслів  наказу/дозволу і до семантичної групи переконання/спонукання, а також дієслова типу promise, які мають статус двоперехідних і керують контролюючим об’єктом. Останні, однак, виявляють себе як одноперехідні в реченнях із контролюючим суб’єктом за умови їх доповнення інфінітивним підрядним реченням з COMP for


Розділ 3. “Інфінітивне речення, оформлене прийменником for, у функції ад’юнкта мети”. Комплексний аналіз функціонування інфінітивного речення, оформленого COMP for, як ад’юнкта мети охопив дві основні групи неперехідних дієслів, які найчастіше відкривали позицію для ад’юнктів із статусом  аргументів речення. Це – дієслова руху (motion) та спокою (rest). З погляду семантичної інтерпретації відношень між головним дієсловом та інфінітивом у функції ад’юнкта мети останній має статус обов’язкового  компонента речення, який змістовно наповнює  та сприяє структурній завершеності останнього. Результати проведеного дослідження підтверджують це припущення.


Матеріал засвідчує наявність підрядних інфінітивних речень, які не можна з погляду їх семантико-синтаксичної структури однозначно витлумачити як ад’юнкти мети чи дієслівні комплементи, що дає підставу висловити таке припущення: оскільки первісна функція інфінітивного речення як ад’юнкта мети з часом поступається функції дієслівного комплемента в середньоанглійській мові, то можливим є розвиток функції дієслівного комплемента з адвербіальної. Порівняйте  приклад (12):


(12) Herod, &tho ;at es &tho ;e child fa, | Fra nu wil sek him for to sla (Cursor M. 217-218; SEE II: 76)  “Ірод, який ворожо ставиться до дитини, відтепер шукатиме її, щоб убити.”


Інтерпретація інфінітивного речення for to sla як ад’юнкта мети видається цілком переконливою. За цієї умови головне перехідне дієслово sek для повноцінної реалізації своєї семантики вимагає єдиного комплемента (NP him), який субкатегоризується цим дієсловом як його внутрішній аргумент. Суб’єкт дієслівної дії Herod, виконуючи семантичну роль агента дії, контролює (PRO) в підрядному інфінітивному реченні for to sla і є ідентичним останньому. Аргументне оточення опорного дієслова sek визначаємо як двочленну, а його дистрибуцію подаємо таким чином: агент - паціенс. Вставлення екстра-елемента в позицію об’єкта інфінітивної дії (13) вказує на слушність визначення NP him об’єктом дії опорного дієслова sek (і – індекс контролюючого елемента):


(13) Herod (i) wil sek him for to sla [him].


Але можливим є інший екстра-елемент, відмінний від NP him, при цьому статус контролюючого бере на себе об’єкт дії NP him, а не NP Herod. Порівняйте:


(14) Herod wil sek him (i) for to sla [&tho ;e child].


Інтерпретація інфінітивного речення for to sla як ад’юнкта мети представлена на глибинному рівні як (15і). З іншого боку, перехідна семантика головного дієслова може бути доповнена інфінітивним реченням him for to sla з власним об’єктом дії, але не самим лише комплементом NP him. У цьому випадку об’єкт дієслівної дії та інфінітив виступають семантичним цілим, якому головне дієслово, згідно з теорією семантичних ролей, відкриває семантичну позицію пацієнса. Кількість аргументів дієслова sek при цьому не змінюється. Проте змінюється функціональний статус підрядного інфінітивного речення: воно втрачає ознаки ад’юнкта і перетворюється на дієслівний комплемент. Якщо в інтерпретації (15і) внутрішнім аргументом інфінітива слугував “слід t” (семантична лакуна), то в (15іі) – це експліцитно виражена іменна фраза NP him:


(15) (15i) Herod (i) wil sek [Oacc him]  [COMP PRO (i) to slat”]


       “Ірод шукатиме його з метою, щоб убити”;


       (15ii) Herod (i) wil sek  [COMP PRO (i) [Oacc him] to sla]]


      “Ірод намагатиметься вбити його”.


Висловлене припущення про розвиток функції дієслівного комплемента з функції ад’юнкта мети пояснюється наслідком реінтерпретації підрядного інфінітивного речення з COMP for. Характерною ознакою середньоанглійської мови цього періоду є нефіксований порядок слів. Саме порядок OV, притаманний синтаксису давньоанглійської мови (іноді його зустрічаємо і в пам’ятках середньоанглійської мови, особливо її південних діалектів), зумовлює неоднозначну інтерпретацію досліджуваного інфінітивного речення. У реченні (15), зокрема, інтерпретація (16і) передбачає вживання інфінітивного речення for to put to the dethe у функції ад’юнкта мети:


(16) …than y delyuer you Jhesu for to put to the dethe (Gosp. of Nicod. 260b, 9-10) “...тоді я передаю тобі (в твої руки) Ісуса, щоб ти його вбив.”


Комплемент речення for to put to the dethe виконує адвербіальну функцію і уможливлює заповнення всіх імовірних семантичних позицій, відкритих головним дієсловом delyuer. Так, NP you притаманна семантична роль реципієнта, а NP Jhesu – роль пацієнса. На відміну від зовнішнього дієслівного аргумента – суб’єкта NP – вони субкатегоризуються опорним дієсловом. Аргументне оточення дієслова delyuer є тричленним. Інфінітивний ад’юнкт мети for to put to the dethe не виконує визначеної для нього семантичної ролі, але функціонує як інформативний комплемент речення. Його аргументне оточення визначаємо як двочленне, оскільки воно охоплює імпліцитно виражений (PRO) зовнішній аргумент з семантичною роллю агента дії та внутрішній аргумент з семантичною роллю пацієнса – "слідом  t" (семантична лакуна). Індекс "і" об’єкта дії вказує на його контролюючий  статус. Порівняйте приклад (16і):


(16i) …than y delyuer [Odat you (i)] [Oacc Jhesu]   [COMP PRO (i) to put "t"]


Припустивши, що NP Jhesu функціонує як об’єкт інфінітивної дії for to put, ми виявили, що порядок слів Obj+Verb (OV) є вирішальним для семантичної та функціональної інтерпретації інфінітивного речення  Jhesu for to put to the dethe. Воно виконує семантичну роль пацієнса, зумовлену опорним двоперехідним дієсловом delyuer, і входить разом з NP you до тричленного аргументного оточення останнього. Семантика інфінітива for to put у цьому випадку доповнюється не "слідом t", а експліцитно вираженим об’єктом дії NP Jhesu у препозиції (OV). Статус об’єкта дії NP you як контролюючого (PRO) не змінюється. Таким чином, NP Jhesu інтерпретуємо як об’єкт інфінітивної дії, а інфінітив – як дієслівний комплемент (16іі):


(16ii) …than y delyuer [Odat you (i)]  [COMP PRO (i) [Oacc Jhesu] to put to the dethe]


Отже, у реченнях типу (16) інтерпретація NP Jhesu як об’єкта головного дієслова delyuer або інфінітива for to put впливає на визначення функціонального статусу останнього відповідно як дієслівного комплемента або ад’юнкта мети. У першому випадку інфінітивне речення функціонує як ад’юнкт мети, доповнюючи свою семантику "слідом t" (gapped type), у другому – це експліцитно виражений об’єкт інфінітивної дії у препозиції (gapless type). Таким чином, цілком вірогідним можна вважати припущення, що другий тип інфінітивного ад’юнкта мети (gapless) спричинив перетворення функції  ад’юнкта у функцію дієслівного комплемента.


 


Висновки


Інфінітивні конструкції з прийменником for, згідно з теорією керування та зв’язування, визначаємо як підрядні речення з власною позицією суб’єкта дії та опорним дієсловом, вираженим темпорально немаркованою (-Tense) дієслівною формою (інфінітивом). У середньоанглійській мові суб’єкт дії в підрядному інфінітивному реченні виражений імпліцитно (PRO). Подібно до того, як COMP that визначає ліву межу підрядного фінітного  речення у зазначений період, COMP for також зумовлює тлумачення конструкції for to Vinf як речення.


Семантична, функціональна та структурна тотожність for to Vinf- та that-речень у мові середньоанглійського періоду виявляється в тому, що, по-перше, перехідні дієслова (за винятком лексем з інхоативною семантикою) можуть доповнюватися обома типами речень, а отже, відкривають їм ідентичні семантичні позиції (пацієнса – для одноперехідних, пацієнса/мети – для двоперехідних). По-друге, крім синтаксичної функції дієслівних комплементів, інфінітивне речення з COMP for та that-речення виконують роль ад’юнкта мети, структурно та змістовно оформлюючи складнопідрядне речення. У мові середньоанглійського періоду інфінітивні речення з COMP for в основному вживаються у своїй первісній функції ад’юнкта мети, з якої, пізніше розвинулась функція комплемента. По-третє, на глибинному рівні репрезентації обидва типи підрядних речень є тотожними. Відмінність полягає лише у формальному вираженні/невираженні суб’єкта дії (S/PRO) та темпоральній маркованості/немаркованості дієслова (+Tense, -Tense).


У середньоанглійському періоді інтенсивна перебудова всіх мовних рівнів спричиняє появу багатьох прийменників, які оформлювали інфінітив і мали ідентичну з прийменником to семантику. Усі вони є варіантами прийменникової парадигми, в межах якої виділяємо власне англійські та запозичені. Аналіз фактичного матеріалу свідчить про те, що сполучення інфінітива з for є найуживанішим як у північних, так і в південних середньоанглійських діалектах, а тому має статус синтаксичної домінанти.


Диференційною ознакою дієслів інтенції та інхоативної семантики є здатність перших однаковою мірою доповнюватися  інфінітивним реченням та that-реченням, тоді як другі поширюються лише інфінітивним. Інфінітивний комплемент з for сприяє щонайповнішому вираженню та доповненню інхоативної семантики,  that-речення не має такої особливості. Дієслова наказової та спонукальної семантики субкатегоризують два комплементи, які є внутрішніми дієслівними аргументами. Об’єкт їхньої дії так само, як суб’єкт, може здійснювати функцію контролю за імпліцитним суб’єктом (PRO), а отже, набувати статусу контролюючого елемента. Тричленне аргументне оточення дієслів імперативної/допустової семантики є основним, але не єдиним, оскільки в середньоанглійській мові наявні приклади двочленного оточення за умови вираження об’єкта дії та інфінітива єдиним синтаксичним та семантичним цілим (конструкцією Аccusative-with-the-Іnfinitive).


У мові середньоанглійського періоду деякі дієслова виявляють нетипову синтаксичну поведінку. Це дієслова з подвійною належністю та комісиви типу promise. Характерною ознакою перших є те, що вони можуть вимагати від свого комплемента, вираженого інфінітивним реченням з COMP for, виконання семантичної ролі пацієнса (це свідчило б про їх належність до групи дієслів наказової семантики) або семантичної ролі мети (тоді значення спонукання залежить від інтерпретації їхньої семантики). Дієсловам-комісивам притаманне тричленне аргументне оточення, а отже, об’єкт їхньої дії має контролювати імпліцитний суб’єкт (PRO) інфінітивного речення. Однак це функціональне навантаження виконує суб’єкт дії, тобто комісиви виявляють себе як одноперехідні дієслова. Функціонуючи як ад’юнкт мети у зазначений період розвитку англійської мови, інфінітивне речення з COMP for не субкатегоризується головним дієсловом, а отже, не займає певної семантичної позиції глибинного відмінка. Останнє пояснюється тим, що неперехідність основи головного дієслова не передбачає комплементів. Подібно до інфінітива у функції комплемента перехідного дієслова (дієслівний комплемент) інфінітив у функції ад’юнкта мети з COMP for доповнює зміст усього складнопідрядного речення, а тому має статус комплемента речення.


 


Здійснений у роботі аналіз інфінітивних речень з COMP for у синтаксичних функціях дієслівного комплемента та ад’юнкта мети відкриває перспективи подальших досліджень. Зокрема, видається цікавим і корисним вивчення інших синтаксичних функцій, які виконувало інфінітивне речення з COMP for у середньоанглійській мові, а саме: комплемента суб’єкта дії, об’єкта дії або означення, а також з’ясування кількісного й якісного співвідношення між процесом інфінітивної комплементації перехідного дієслова та процесом комплементації суб’єкта, об’єкта, означення  у мові середньоанглійського періоду.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины