НОМІНАТИВНА ТА КОМУНІКАТИВНА ПРИРОДА УКРАЇНСЬКИХ ПАРЕМІЙ

Краткое содержание

У “Вступі” висвітлено стан наукової проблеми в сучасному мовознавстві, обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет дослідження, сформульовано мету, основні завдання роботи, визначено наукову новизну, теоретичну і практичну цінність одержаних результатів, а також вказано на апробацію роботи.

У першому розділі “Українські паремії у системі мовних одиниць” розкрито особливості паремій як одиниць мови. Здійснено також аналіз основних лінгвістичних досліджень паремійних одиниць, зокрема на синтаксичному та фразеологічному рівнях, і визначено критерії розмежування власне паремій та інших універсальних генералізованих висловлень.

Дослідники, називаючи прислівні вирази мудрими сентенціями, народними афоризмами, максимами, часом сплутують термінологію, що ускладнює класифікацію. Загалом це універсальні висловлення, логічною основою яких є узагальнене судження, а структурно-мовною базою – речення-узагальнення. Незважаючи на значну схожість, вищезазначені одиниці істотно різняться.

Відмінність авторських сентенцій від паремій полягає у літературному походженні та книжній стильовій обмеженості перших.

Максими, на відміну від паремійних висловів, позбавлені дидактизму.

Паремії нерідко називають народними афоризмами (див., напр., у  Г.Пермякова), хоч між досліджуваними одиницями та афоризмами як такими є певні відмінності:

1)     паремія як продукт колективної уснопоетичної творчості / літературне походження афоризму;

2)     часова невизначеність постання прислів’я / збіг виникнення авторського афоризму з датою появи літературного джерела;

3)     жива розмовна основа прислів’їв / ”печатка книжності”  афоризмів і, зрештою, повчальність перших, не притаманна другим.

Найважче відмежувати паремії (у нашому вузькому розгляді – прислів’я) від приказок. Узагальнивши аргументи багатьох дослідників, розрізняємо зазначені одиниці на основі таких критеріїв:

1)        паремії характеризують закономірності природи і суспільного життя, правила людського співжиття / приказки – окремі властивості кого-, чого-небудь з орнаментальною та експресивною метою;

2)        прислів’я – це граматично й інтонаційно оформлені судження / приказки – лише їхні елементи, звороти мови;

3)        у текстах паремійні висловлення функціонують або як синтаксично замкнені речення, або як самодостатні частини ускладнених структур /  приказки здебільшого виступають фрагментами речень;

4)        паремії синонімічні розгорнутим висловленням, а не слову; на відміну від приказок, у них відсутні дієслівні форми минулого часу (хіба що у предикативних частинах складних речень), завжди є висновок або повчання і можливі підстановки компонентів завжди, звичайно.

Вищезазначені диференційні ознаки дають змогу вирізнити паремії з-поміж інших споріднених одиниць і визначити їх як лаконічні повчальні народні висловлення, оформлені за зразком синтаксично замкнених, семантично цілісних і відтворюваних речень поетичного характеру, що в узагальнено-образній формі виражають певні життєві закономірності, правила або  істини.

Серед мовознавців так і не виробилася єдина думка щодо місця і ролі паремій у фразеології. Прихильники фразеологічної природи паремійних одиниць (В.Архангельський,
Д.Баранник, Л.Булаховський, С.Гаврін, Л.Козирєва, О.Кунін, Ф.Медведєв, Л.Скрипник, І.Чернишова, М.Шанський та ін.) вважають їх фразеологізованими одиницями, спираючись на усталені параметри фразеологічності – стійкість, цілісність, відтворюваність та експресивність. Противники розгляду паремій на фразеологічному рівні (Л.Авксентьєв, В.Жуков, Є.Іванникова, П.Лекант, С.Ожегов, М.Тагієв, В.Телія, В.Феліцина та деякі ін.) наголошують на їхній близькості до речення, комунікативній і синтаксичній членованості тощо, що дає підстави віднести їх не до фразеологічних, а синтаксичних одиниць. Узагальнюючи різні думки щодо лінгвістичного статусу паремій, у роботі:

1)        обґрунтовуємо наявність у пареміях диференційних ознак фразеологізму (стійкості, відтворюваності, цілісності та образності);

2)        показуємо ізоморфізм паремії та фраземи, що полягає у: а) знаковій природі одиниць обох типів; б) спільності плану експлікованих реалій; в) цілісності значення;
г) різнооформленості; ґ) можливості заміни синонімічними одиницями (фраземи – словом чи словосполученням; паремії – дескриптивним виразом); д) типологічній структурованості за певними синтаксичними моделями, “скам’янілими”, тому стійкими;
е) варіативності; є) наявності парадигматичних утворень: синонімічних рядів та антонімічних відповідників; ж) функціях, основними з яких є комунікативна та номінативно-характеризувальна; з) здатності до трансформації; и) антропометризмі;
і) способі існування ( паремії, подібно до інших фразем, можуть бути реєстровими одиницями словника);

3)        визначаємо відмінності паремій від синтаксичних речень, закладені у семантиці, формі та особливостях функціонування, зокрема: а) пареміям притаманна цілісність і стабільність значення (пор.:  Глибока вода тихо пливе – “Розумний ніколи не чваниться”); значення звичайного висловлення випливає зі значень слів-компонентів, створюється волею мовця; б) паремії за формою є синтаксично замкненими одиницями, з постійним компонентним складом, тоді як вільносинтаксичні речення є відкритими структурами і допускають довільні трансформації; в) у паремійних одиницях, на відміну від вільних речень, порядок слів є сталим внаслідок константності структури; предикативність здебільшого нейтралізована через деактуалізацію граматичних відношень між компонентами, редукованою є синтаксична парадигма; пареміям властива комунікативна нерозчленованість; г) у функціональному плані паремії відрізняються від регулярних речень домінуванням експресивно-оцінної та номінативно-характеризувальної функцій, а також опосередкованою віднесеністю до денотата через генералізацію сигніфіката.

 Паремії не є випадковими і розпорошеними мовними одиницями, а утворюють досить струнку і послідовну систему з властивими тільки їй правилами і зв’язками (у цьому поділяємо думку Г.Пермякова). Системні ознаки паремій найяскравіше представлені фразеологічною синонімією та антонімією.

Синонімічними вважаємо паремії, які виражають спільне (близьке або тотожне) значення, позначають одну типову ситуацію, можуть виконувати ту саму функціональну роль (тобто бути взаємозамінюваними), хоч і мають різну образну структуру, різняться семантичними характеристиками та стилістичним забарвленням. Існування синонімічних паремійних рядів, які не є ізольованими, а становлять власну мікросистему, отже перетинаються, дотикаються чи вступають у ті чи інші відношення, підтверджує, що паремійний фонд становить систему своєрідних семантичних полів, що входять у замкнений “провербіальний простір”.

Синонімічні ряди можуть бути досить широкими. Наприклад, сема “чуже” об’єднує коло паремій, спільне в значенні яких – “чуже не на користь”. Паремії різняться семантичними відтінками: а) одні повчають, що чуже добро чи багатство не піде на користь; б) другі радять не зазіхати на чуже; в) треті рекомендують не лічити чуже, а дбати про власне. Наприклад: а) Чужим пивом весілля не одбудеш; Чужий кожух не гріє; З чужого добра не зробиш двора; Чужим добром не забагатієш; З чужого чортяти не буде дитяти; Чужий хлівець не намножить овець; б) На чужий коровай очей не поривай; Не сунь носа до чужого проса; На чуже пшінце окріпцю не приставляй; Не бери, де не поклав; в) По чужих кишенях не шукай, а в свої дбай.

Саме принцип синонімічних рядів паремійних одиниць лягає, як правило, в основу передачі тієї чи іншої паремії іншою мовою.

Синонімічні образні паремійні одиниці легше відрізнити від варіантних – у них різні внутрішні образи і, відповідно, внутрішня форма. Наприклад, спільне значення “Слабким сильного не здолаєш” об’єднує такий ряд: Батогом обуха не перебити; Пугою обуха не пересічеш; Головою (лобом) муру не проб’єш; Проти сили і віл не потягне; Проти вітру піску не посиплеш; Проти гори піском не сип; Не дмухай проти вітру; Ликом пастернаку не накопаєш; І риба не пливе проти бистрої води; Ночвами моря не перепливеш; Шилом море не нагрієш; Пальцем потоку не заставити; Голіруч їжака не візьмеш.

Як свідчать приклади, різні образи викликають різні асоціації. Але в синонімічних пареміях для передачі одного спільного значення образи не випадкові, а пов’язані одним типом логічних відношень. Близькість або тотожність моделі, однаковий оцінний елемент сприяють підтриманню спільного значення. Наприклад, за формулою “А – для Б – не товариш” серед українських паремій існує до двадцяти зразків. Між образами, що містяться в них, встановлюються антиномічні відношення (через протилежність або несумісність етимонів): Вовк вівці (вовк коневі, горщик котлу, гусь свині, гусь волові, кінний пішому, кінь волу, кішка миші, ведмідь вовкові, ведмідь корові, свиня коню, ситий голодному, ситник коробейнику, ситник берднику, сліпий зрячому, солома вогневі, старець ведміднику, шорник ситникові та ін.) не товариш.

Фразеологічними варіантами вважаємо такі різновиди паремій, які мають те саме значення (для образних паремій – внутрішній образ), але різняться одним чи кількома компонентами лексичного складу або ж певними елементами граматичної структури. Наприклад, навколо інваріанта Гни дерево, поки молоде об’єднуються такі варіанти: Гни дерево, доки гнеться; Гни деревину, доки молода (..., бо старої не зігнеш); Гни тоді дерево, як воно молоде; Дерево гнеться, доки молоде; Нагинай деревину, поки їй верх досягнеш; Нагинай деревце, бо дерева не зможеш та ін. Існує і варіант, побудований за принципом семантичного паралелізму: Гни дерево, поки молоде, учи дітей, поки малі.

Системні явища у паремійному “просторі” представлені не лише синонімічними відношеннями між паремійними одиницями; серед них можна знайти вирази, що мають протилежне значення. Антонімічні відношення встановлюються як між пареміями однообразними (Сильна вода греблю рве – Тиха вода греблю рве; Засій рідко, то й уродить дідько – Сій густо – не буде пусто  та ін.), так і між різнообразними паремійними одиницями (Покірне телятко дві матки ссе – На похиле дерево і кози скачуть).

Усе вищезазначене підтверджує, на наш погляд, думку про фразеологізованість паремійних одиниць, які в результаті цього стали:

1)         стійкими (на семантичному, компонентному, граматичному рівні), відтворюваними (у вигляді лінгвоментальних формул), цілісними, вільно трансформованими в той чи інший текст одиницями;

2)        легко запам’ятовуваними завдяки евфонізму,  лаконічності форми та ритмопоетичній структурі.

           Головне ж, оскільки паремії вторинні за своєю семантикою, їхня інакомовність сприяє широкому використанню цих одиниць у різних ситуаціях мовлення.

У граматиці розгляд паремій традиційно пов’язується з проблемою односкладного речення, зокрема узагальнено-особового. Слід зауважити, що далеко не всі прислівні речення – односкладні, проте всі вони характеризуються узагальненістю значення. Їхній смисл стосується узагальненої особи, будь-кого з мовців, що перебувають у ситуації, знаком-символом якої є конкретне прислів’я. Тим самим узагальнена особа постає не лише в односкладних структурах, а й в інших синтаксичних конструкціях паремійного типу. Антропометризм через стійкі асоціації проектує кожну паремію на світ людини. Якщо первісно ці мовні одиниці характеризували лише явища природи (З великої хмари малий дощ), рослинний чи тваринний світ (Зі злої трави лихе сіно; Дай свині роги – людей поколе), предмети побуту, знаряддя праці (Вугіллям полотна не білять) тощо, то нині вживаються лише у переносних значеннях для оцінки людини,  рис її характеру, вчинків або стосунків з іншими людьми, набуваючи максимального образного узагальнення. До того ж, у паремійних одиницях узагальнюється не лише особа (пряма чи персоніфікована), але й дія, ознака тощо (як це ми  спостерігаємо у фразеологізмах-словосполученнях). Тому, гадаємо, речення-фразеологізми прислівного характеру можна аналізувати лише формально за типом будови, вказуючи при цьому на узагальненість значення ( напр.: Людина без друзів – що дерево без коріння – речення двоскладне, з узагальненим значенням). Але при цьому формально-граматичний бік фразеологізованих речень паремійного типу (що функціонують, як правило, із вторинною семантикою) передбачає їхнє первісне  пряме значення, тому мимоволі проектує на вихідні структури колись синтаксично вільних речень. Тим самим синтаксичне членування паремійних одиниць як речень “ідеальної” структури продуктивно, на наш погляд, здійснювати лише з лінгводидактичною метою, суто на операційному рівні. Зарахування ж їх до розгляду синтаксичних одиниць (як і фразеологізмів-словосполучень) вважаємо неправомірним.

Аналізуючи різні підходи до категорії узагальненої особи, визначаємо її як функціонально-семантичну, що має польову структуру. Досліджувані паремії представляють засоби вираження її центру та периферії .

 У другому розділі “Паремії як номінативні одиниці” з’ясовуються особливості паремійних одиниць як номінантів та знаків-символів типових ситуацій.

У лінгвістичних дослідженнях останніх десятиліть номінативний аспект комунікативних одиниць набув особливої значущості, а це зумовило детальний розгляд паремійної номінативності у таких напрямах:

1)      загальні закономірності утворення номінативних одиниць;

2)      взаємодія дійсності, мислення і мови у цих процесах;

3)      вплив різних чинників на вибір паремії у процесі номінації;

4)      з’ясування глибинних механізмів паремійної номінації та роль внутрішньої форми у них;

5)      виявлення специфічних ознак, що виділяють паремії в особливий тип номінативних одиниць.

Оскільки паремії є загальнореферентними висловленнями, то їхнім позначуваним виступає не якась одинична подія, а узагальнена типова мікроситуація. Кожне наступне використання паремійної одиниці відсилає адресата у межах конкретної ситуації до згадування тієї типової ситуації, знаком-номінацією якої вона є. Це дозволяє вважати паремії стереотипними висловленнями, які належать до клішованого типу мовлення.

Здатність паремій бути назвами літературних та мистецьких творів, заголовками статей, рубрик тощо суперечить твердженням тих мовознавців, які піддають сумніву номінативність паремійних одиниць (напр., О.Кубрякова). Навіть неактуалізовані паремії мають великий потенціал номінативності – можуть репрезентувати типову ситуацію у процесі спілкування, далі заміняти її у мислительних операціях, бути вказівкою на неї, її знаком. Інша річ, що функція називання не є головною для паремії (як і для речення взагалі). Найменування є засобом, а не самоціллю. На перший план у пареміях виступають комунікативна та характеризувальна функції.

Аналіз конситуативних уживань паремій показує, що та сама одиниця використовується мовцями (у різних умовах спілкування) для позначення однієї типової ситуації. Відрізняються такі мовленнєві акти неоднаковою інтенціональною спрямованістю та впливом на адресата. Тим самим паремії можуть мати одне значення, але різні смисли, детерміновані конситуаціями.

Іноді одна паремія позначає начебто зовсім різні ситуації, в яких ідеться про різні об’єкти, і це створює враження, що паремійні вислови настільки багаті щодо закладених у них смислів, що можуть слугувати номінаціями різних ситуацій. Проте після глибшого розгляду стає зрозуміло, що, на перший погляд, різні ситуації є різновидами однієї типової; ознакою, що їх поєднує, є внутрішня форма (ВФ) вислову.

У художніх творах можна зустріти суміжне вживання кількох паремій у тому самому  мовленнєвому акті. Вони тотожні або близькі за значенням і позначають одну мікроситуацію (паремійні номінанти при цьому є синонімічними або квазісинонімічними).

Номінативність паремій вторинна: вони слугують для емоційно-оцінного характеризування типових явищ та ситуацій, які можна позначити дескриптивно. Це означає, що паремії з повним правом можна віднести до номінативно-характеризувальних одиниць. Останні не прямо називають, а фігурально характеризують денотат, водночас оцінюють його за ступенем позитивності/негативності на основі моральних стереотипів. Кожна паремія, оцінна за семантикою, поєднує в собі тріаду “ствердження-оцінка-припис” (за А.Крікманном). Через узагальненість значення оцінні модуси набувають прескриптивного смислу. Зауважимо, що суб’єктом оцінки в паремійних висловах виступає соціум, тому не випадково їх образно називають морально-етичним етнокодексом. Суб’єктивізм мовця проявляється лише у виборі відповідної одиниці, яка в контексті виступає адекватною номінацією типової ситуації. Тому емоційно-оцінні відношення, що супроводжують паремію, детерміновані світоглядом народу – носія мови, його культурно-історичним досвідом, системою існуючих у соціумі критеріїв оцінки. Народні уявлення про стандарти формують антропометричну позицію, через яку суб’єкт сприймає світ і себе. Тим самим вибір мовцем потрібної паремії-номінації є мовленнєвою дією, яка детермінується багатьма прагматичними чинниками, зокрема: 1) стилем оповіді; 2) кількістю інформації, що міститься в номінації; 3) формальною та логіко-семантичною структурою речення; 4) комунікативною функцією; 5) фондом спільних знань комунікантів; 6) місцем даного вислову в дискурсі тощо. Отже, мовець, з одного боку, є вільним у своєму виборі, а водночас і невільним, як це буває при виборі ним будь-якої мовної одиниці.