структура, функции и лексикография коннотативной топонимии




  • скачать файл:
Название:
структура, функции и лексикография коннотативной топонимии
Альтернативное Название: СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ ТА ЛЕКСИКОГРАФІЯ КОНОТАТИВНОЇ ТОПОНІМІЇ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі визначено об’єкт і предмет дослідження, обґрунтовано актуальність теми дисертації, окреслено мету та основні завдання роботи, визначено методи дослідження, його наукову новизну та теоретичне й практичне значення, подано відомості про апробацію основних положень дисертації.


Перший розділ дисертації «Розвиток і становлення теорії конотативності власних імен» складається з чотирьох підрозділів.У першому з них – 1.1. Вступні зауваження – повідомляється, що розгляд основних питань дослідження потребує визначення нашої позиції у різноманїтті думок щодо змістовності власних імен у цілому й топонімів зокрема. Підкреслюється, що розгляд становлення теорії конотативності неможливий без ґрунтовного висвітлення історії формування у філологічній науці відношення до власних імен як до особливої категорії засобів, за допомогою яких людина  іменує об’єкти навколишнього світу. Цей підхід сприяє логічному переходу до спеціальних проблем семантики власного імені, місця й ролі конотацій в онімогенезі і, нарешті, дає змогу зрозуміти, у чому полягає відмінність процесів конотонімізації у різних розрядах власних імен.


Підрозділ 1.2. Специфіка семантики власного імені починається праграфом 1.2.1. З історії формування поглядів на власне ім’я як особливу категорію, у якому з певною мірою редукованості й опорою, перш за все, на найвідомішу працю О.В. Суперанської «Теорія власного імені» поданий реферативний огляд розвитку теорій власного імені як категорії, різних точок зору на семантику онімів. Філологи, які досліджували це питання, відзначають, що зацікавленість ім’ям (як “нерозділеною” категорією) виникла ще за часів античності. Термін пнпмб у Платона й Аристотеля використовувався на позначення загальних, а у Ксенофонта – власних імен. Розрізнення власних (пнпмб кэсйпн) і загальних (пнпмб) імен намічено працями стоїків, а Хрисипп (III ст. до н.е.) вже описував клас власних імен як цілком самостійний. Середньовіччя не залишило цілісних концепцій власних імен.У новий час ними цікавилися Томас Гоббс, Лейбніц й інші вчені. У працях Дж.С. Мілля сформувалася теорія імені як довільного слова, яке послуговує міткою й позбавлене значення. Теорії протилежного змісту започатковані працями Х. Джозефа. Але існувала й третя група теорій, за якими відчувається пошук компромісів. Головний висновок параграфа такий: різноманітність точок зору на власне ім’я як категорію пов’язана з відсутністю єдиного погляду на власне ім’я як феномен мислення й мовлення. Всупереч загальній негативній оцінці ситуації з поглядами на семантику власного імені “відсутність єдиної загальноприйнятої концепції власного імені багато в чому пояснюється різницею у вихідних положеннях і методах творців” (Суперанська), ми схиляємося до тих теоретиків, які постулюють особливе відношення до матеріальної змістовності власного імені.


У параграфі 1.2.2. Сучасні уявлення про природу і семантику власного імені згадані спроби різних учених, з одного боку, побудувати таку концепцію сутності власного імені, яка могла б нівелювати існуючі протиріччя (Е.Б. Магазаник та ін.), а з другого – знайти нові підходи до дослідження власних імен (Д.І. Руденко). Існує й розвивається також інший напрямок досліджень власних імен, для яких характерні специфічні ознаки. Різні вітчизняні вчені  досліджують цей, так званий “фігуративний”, шар онімної лексики по-різному. Але відзначаємо праці Ю.О. Карпенка (мезонімія), Є.С. Отіна (конотативна онімія), В.М. Калінкіна (поетонімія). У цьому ж параграфі показана наявність різних видів інформації у змістовній структурі власного імені: енциклопедичної, мовної, стилістичної тощо. Головні висновки параграфа 1.2.2 такі: 1) виходячи з аналізу літератури питання, підсумовуємо, що семантика “фігуративних” власних імен являє собою комплексну систему мовних, мовленнєвих, ономастичних і стилістичних моментів, “занурених” у різноманітну інформацію щодо імені й об’єкта номінації; 2) змістовність власних імен є проявом природно-мовленнєвих процесів семантичного віддзеркалення дійсності, які, хоч і відрізняються від інших (з точки зору деяких науковців – суттєво), але мовленнєвою свідомістю сприймаються майже тотожно з іншими семіотичними явищами, що притаманні номінації.


Далі у параграфі 1.2.3. Семантичні характеристики топонімів представлені погляди вчених-ономастів на семантику власних імен, головною функцією яких є найменування топографічних об’єктів. Розглянуто різні погляди на семантику топонімів (В.А.Ніконов, К.М.Ірисханова, Д. І. Руденко, О. Л. Березович та ін.).   Особливо відзначені погляди О.І. Фонякової на специфіку літературної топонімії, яка вважає головною якістю семантики літературних топонімів сугестивність, накопичення різного роду конотацій і семантичних компонентів, які походять від текстових і позатекстових асоціацій. Звернуто увагу на специфічні якості  цього розряду онімів. У семантиці топонімів жодного з антропонімічних компонентів не виявляється, а формальний компонент “на ім’я...” перетворюється на “має назву...”. До того ж, серед власне топонімічних компонентів є низка облігаторних (постійних) сем. До них відносяться сема “одиничність”, яка вказує на приналежність топоніма до класу власних імен, сема “неживий предмет”, яка вказує на приналежність до класу неживих об’єктів, і сема “локальність”, яка віддзеркалює співвіднесеність топоніма з географічними об’єктами. Вони, як відомо, займають певну частину земного або водного простору. Відзначається існування топонімів у формі множини: Альпи, Карпати, Кордильєри, Піринеї, Татри, США і певною мірою парадоксальне співіснування поняття одиничності й реальної множини, наприклад, островів у архіпелагах Нова Земля, Маршаллови острови, Коморські острови, Гавайї, Грецький (Егейський) архіпелаг. Існує багато інших топонімів, єдиною формою яких є множина (пор.: грец. Афіни (Athenai); укр.Суми). Окремо розглянуто точку зору В.А. Ніконова на семантику топонімічної лексики, бо саме в його поглядах зустрічаємо вказівку на існування поряд з дотопонімічним (етимологічним) і власне топонімічним ще й післятопонімічного значення, яке є предметом нашої особливої уваги. Незважаючи на дискусійність питання, ми дотримуємося того погляду, що у компонентній структурі понятійної основи топоніма на рівні мови функціонують потенційні семи “як засіб відображення позамовнх даних, які є наслідком референтної співвіднесеності топоніма” (К. М. Ірисханова). Саме вони в змозі набути якостей іманентної приналежності структурі семантики топоніма.


Підрозділ 1.3. З історії розвитку поглядів на конотацію прояснює шляхи, якими думка вчених наближалася до сучасних уявлень про конотативну онімію взагалі й конотонімізацію топонімної лесики зокрема.У багатьох сучасних працях, що так чи інакше торкаються різних аспектів семантики власних назв, досить часто зустрічається або термін “конотація”, або його похідні. Однак розгорнутого аналізу як самого поняття, так і термінів та терміносполучень, які побудовані на його основі, досі не існує. Часом це призводить до плутанини. Саме тому у підрозділі 1.3. ми, не маючи на меті “остаточне” вирішення цієї багатогранної проблеми, висловлюємо наше ставлення лише до явища конотації у семантиці топонімної лексики.


Появу самої  ідеї конотацій, або “співзначень”, прийнято пов’зувати з граматиками А. Арно і К. Лансло.  Поняття con-notare (конотувати), яке виникло у схоластичній логіці, увійшло в мовознавство через граматику Пор-Рояля у XVII ст., але поширилося лише у XIX ст., однак набуло дещо іншого значення. Конотація почала як сутність понятійна (інтенсіонал) протиставлятися денотації (екстенсіоналу). Наступним кроком у розвитку вчення про конотацію були погляди Дж. Мілля. Для Мілля конотація й є власне значенням слова. Бути конотуючим (мати значення) – значить передавати інформацію, або мати на увазі атрибут, предикувати. Конотуючі імена, за Міллем, з’являються у тому випадку, якщо імена надаються на основі подібності об’єктів, які іменуються, з уже відомими. У лінгвістиці з кінця XIX ст. терміном конотація почали визначати усі емотивно забарвлені елементи змісту висловлювань, співвіднесених із прагматичним аспектом мовлення. [див. Телія 1981, 1986, 1990]. Широко і всебічно співзначення почали досліджуватися після книги Ердманна «Значення слова». Першим же, хто виділив власне семантичні конотації, які безпосередньо відносяться до сфери свідомості, став Л. Блумфілд. Він виділяв соціальні й інтелектуальні, емоційні, жанрові й низку інших конотацій. Однак всі його міркуваня відносилися до будь-яких слів і висловів взагалі. Ш. Баллі вивчав конотації символічних форм, звуконаслідувань тощо. Розвиток психолінвістики спрямував дослідження конотацій в інше русло. І вже в працях Ч. Осгуда, на думку Говердовського, нема нічого спільного з конотаціями як у трактуванні Мілля, так і Блумфілда. Р. Барт, який започаткував конотативну семіотику, взагалі вважав, що майбутнє належить семіотиці саме конотативній, тому що в суспільстві на базі первинної системи природної мови постійно виникають системи вторинних смислів. У словнику О.С. Ахманової під конотацією розуміється «додатковий зміст слова (або виразу), його супровідні семантичні або стилістичні відтінки, які накладаються на його основне значення, слугують для означення різноманітних експресивно-емоційно-оцінних обертонів і можуть надавати висловлюванню урочистість, грайливість, невимушеність, фамільярність тощо». Але останнім часом все більше поширення набуває думка, відповідно до якої слова з конотативним змістом не можливо звести до власне стилістичної проблематики, тому що вони завжди апелюють до певного досвіду людини, який є результатом його виховання у даній культурі. Однак повторимо, що термін конотація, яким користуються  в сучасній семантиці та стилістиці для позначення емоційно-оцінних та інших співзначень, на цей час не має остаточно зрозумілого осмислення.


Певною проблемою є ставлення до речової змістовності власного імені в літературно-художніх творах. Вона, на думку Е.Б. Магазаника, спирається на дві обставини: 1) наявність перехідних явищ між загальними і власними іменами; 2) ототожнення в  побутовій свідомості власного імені з позначеним ним об’єктом. Ця концепція, не заперечуючи того, що взагалі оніми словникового значення не мають, “наполягає на наявності оказіональних значень у власних імен у багатьох конкретних їх вживаннях”. Виходячи з аналізу “речової змістовності” власних імен, дещо інакшою уявляється й семантична сутність їх конотацій.


Особливу увагу звернуто на праці О.В. Суперанської, Ю.О. Карпенка, В.А. Кухаренко, О.І. Фонякової, Є.С. Отіна, В.М. Калінкіна та багатьох інших, у яких обговорюється природа й сутність семантики та поетики онімів. Проблемами художнього ономастикону на цьому етапі розвитку науки є його функціонально-стилістичні можливості, різнобічне вивчення й виявлення загального й індивідуального у принципах поетичної номінації, систематизація індивідуальних ономастиконів. Поетичне мовлення все частіше стає об’єктом уваги вчених як функціональна система, у якій інтенсифікуються живі, реальні процеси існування та розвитку мови, зокрема процеси стилістичного маркування, нормування. Вивчення поетичного мовлення як особливої форми комунікації дедалі зміщується до лінгвістичної проблематики, де актуалізуються не тільки стилістичні дослідження або функціональні аспекти основного засобу людського спілкування, а й розвідки загальномовного характеру, пов’язані з питанням становлення й розвитку національних і літературних мов, соціолінгвістичними проблемами. Розв’язання цих завдань допоможе з’ясувати роль художньої ономастики у формуванні ідіолекту письменника.


Підрозділ 1.4. Сучасний стан теорії конотативної онімії і деякі перспективи вивчення конотативної топонімії  починється  з зауважень щодо змісту поняття конотація у метамові ономастики (1.4.1.). Далі підкреслюється , що подібно до того, як структурується конотативна сфера інших мовних одиниць, визначається й конотонімосфера власних імен. Розвиток конотативних якостей у більшості розрядів власних імен визнається ономастичною універсалією. Окремо у параграфі 1.4.2. Лінгвокраїнознавство і теорія конотативності власних імен розглянуто питання лінгвокраїнознавчого трактування поняття конотації. Тут показано, що при наявності значних збігів конотація за обсягом і сутністю поняття не збігається з лінгвокраїнознавчими категоріями ‘фонові знання’ та ‘культурний компонент значення слова’. У наступному параграфі 1.4.3. Традиції й нове в осмисленні явища конотації в онімії головний акцент зроблено на універсальності явища конотонімізації (розвитку конотативних якостей у всіх типах власних імен), що проілюстровано низкою прикладів з різних мов. У підпараграфі 1.4.3.1. Когнітивна ономастика і конотонімізація топонімії розглянуто праці О.Ю. Карпенко, присвячені деяким аспектам когнітивної ономастики, проблемам буття власних імен у ментальному лексиконі (“мові мозку”), профілювання власних імен, тобто зсувів у семантичній, аксіологічній і експресивній  сферах онімії. На основі аналізу праць О.Ю. Карпенко зроблено висновок про те, що “зерно” конотативних якостей у топонімах закладає у їх семантичну ауру концептуалізаційні потенції, які в умовах аксіологічних та експресивних змін, що відбуваються у мовленнєво-мисленнєвій діяльності, можуть призводити до розвитку нових концептів у “мові мозку” й, відповідно, нових слів-конотонімів у процесі трансонімізації, вторинної топонімізації,  або апелятивації. Дещо інший погляд на когнітивні аспекти конотонімії представлений у працях Г.П. Лукаш, увагу якої привертають різні аспекти динаміки значення в онімних одиницях. Дослідниця вважає, що в процесі функціонування онімів у мовленнєвій практиці відбувається перерозподіл у його інформосфері: об’єкт номінації, отримавши “вагомість” у суспільстві, робить ім’я популярним, що призводить до акумуляції інформації про об’єкт в онімній одиниці, появи аксіологічних, естетичних, емоційно-експресивних й інших моментів у семантичній аурі власного імені. При обов’язковому збереженні базової семантики розвиваються співзначення, тобто формуються конотоніми.


Розглянуті в підпараграфі  1.4.3.2. Літературний текст і конотативні процеси в топонімній лексиці погляди В.М. Калінкіна на семантику наймення в художньому творі дозволяють по-новому трактувати конотонімізацію, яка складає суттєву частину онімогенезу. Маючи відносно стабільне семантичне ядро, власне ім’я в художньому мовленні  постійно оновлює конотемну складову значення, чому сприяють кумулятивні якості онімів і міцна співвіднесеність імені з референтом. Розвиток референційних сем на завершальному етапі конотонімізації перетворює й закріплює їх вже власне як конотеми. Конотативні топоніми привертають увагу літераторів своїми виразними можливостями. Серед досить поширених прийомів використання конотативних тополексем зустрічаються різноманітні варіанти мовної гри. Літературно-художнє «оточення» трансформує семантику такої одиниці: вона перетворюється на відконотонімний топопоетонім.


У другому розділі дослідження «Конотативна топонімія як феномен мовлення і явище культури» подано розгорнуту характеристику категорії слів, про генез семантики яких йшлося у попередніх частинах дисертації. Розгляд питань починаємо з уточнення кількох моментів, пов’язаних з метамовою. У підрозділі 2.1. До питання про метамову опису явищ онімогенезу йдеться про низку дериватів до терміна конотація – іменників конотація ( у значенні ‘семантичний процес передавання конотативної інформації’), конотат (за аналогією з “денотат” – ‘елемент дійсності, який “запускає” процес конотонімізації’), конотема ( у значенні ‘компонент конотативної частини семеми імені’), конотонім (у значенні ‘власне ім’я, яке функціонує у конотативному сенсі’); прикметники конотативний (у значенні ‘той, що має відношення до конотації’), конотемний (у значенні ‘той, що має відношення до конотеми’) і дієслово конотувати (на означення дії конотації). Термін онімогенез використовується для означення і характеристики оніма як сутності, що перебуває у безперервному оновленні. Для означення предметів опису запропоновані деривати терміна топонім і терміновані сполучення з ними: топопоетонім – (‘поетонім з базовим значенням місця’), сполучення конотативний топонім, відтопонімний конотонім, відконотонімний поетонім, відпоетонімний конотонім на означення різноманітних етапів і форм онімогенезу.


Прирощення, надбудова смислів у процесі функціонування топонімної лексики на сьогодні має універсально-мовний характер. Про це писали й пишуть багато вчених. Так, Є. С. Отін наполягає, що розвиток конотативних якостей у всіх типів власних імен “можна віднести до ономастичних універсалій, які властиві лексичному складу більшості (а може бути, й усім) мовам світу”. По-різному трактуючи наявність у змістовній структурі топонімів дододаткових співзначень, багато дослідників на матеріалі різних мов відзначають конотативні якості топонімів.


Підрозділ 2.2. Конотативна топонімія в стилістично маркованому мовленні присвячується деяким аспектам і специфічним умовам існування конотативної топонімії в публіцистиці, різноманітних жанрах газетно-журнальних публікацій, а також у стилістично маркованому ораторському та побутовому мовленні. У параграфі 2.2.1. Про поняття “стилістично марковане мовлення” через уявлення про художнє мовлення як таке, що принципово відрізняється від побутового, представлена точка зору на відмінний характер онімії побутового і художнього мовлення. У побуті ім’я є знаком реальних або вигаданих об’єктів у межах “первинної” семіотичної системи, а в художньому мовленні онімія представляє об’єкти “вторинної”, побудованої в ментальному середовищі семіотичної системи. Усі референти художнього світу, у тому числі й такі, що формально “збігаються” з реальними, за В.М. Калінкіним, є віртуальними.


У найрізноманітніших мовленнєвих утвореннях, які мають естетичну спрямованість, простежується й естетичне ставлення до власних імен. Тут маємо ім’я у проміжному між онімом та поетонімом стані. На його позначення пропонується використовувати термін мезонім Ю.О. Карпенка. (Вчений використовує це поняття на позначення перехідних станів між онімом та апелятивом). Відповідно, у нашому матеріалі ця низка “станів”онімогенезу може виглядати так: топонімтопомезонімтопопоетонім.   Функціонування власних імен в естетичному сенсі неможливе без використання тих або інших стилістичних засобів. Тому естетично спрямоване мовлення водночас є стилістично маркованим. Тотальне перетворення мовлення через використання засобів виразності призводить до виникнення не лише нових форм, а й взагалі до формування нової мови.


У параграфі 2.2.2. Порівняльні конструкції як умова застосування конотативних топонімів і джерело розвитку їх конотативної сфери розглянуто різноманітні порівняльні, ототожнювальні й співставні варіанти реалізації конструкцій із топонімами у функції підстави порівняння. Висувається твердження про те, що вони суть стилістичні універсалії. За допомогою топонімів порівнюються не лише  топографічні об’єкти, а й сутності й явища, які не мають відношення до топонімії. Топоніми в конструкціях «А є (другий, інший) В» представлені на прикладах з художньо-публіцистичної прози, а також на матеріалах газетних та інтернет-публікацій. Окремо розглянуто різноманітні факти існування “паралельних” тополексем. До цього кола явищ зараховуємо й так звані “топоніми-прізвиська”. Н.В. Подольська зафіксувала перше використання цього терміна в колективній монографії «Етнографія імен» і в працях О.А. Леонович. Наведемо кілька прикладів зі словника Г.Д.Томахіна. Штат Аляска носить прізвисько ‘останній кордон’ – The last Frontier; Каліфорнія – ‘золотий штат’ – Golden State, Флорида – ‘сонячний штат’ Sunshine State. Зустрічаємо в прізвиськах штатів і наймення історичних осіб. Наприклад, штат Айова відомий за прізвиськом ‘штат Соколиного ока’ – The Hawkeye State. За Г.Д. Томахіним, велика кількість американських міст також мають (іноді по декілька) неофіційних наймень-прізвиськ. Так, м.Нью-Йорк гордовито називають ‘імперське місто’ – The Empire City; м. Денвер має неофіційну назву ‘столиця Заходу’ – Capital of the West; Оклахому-сіті звуть ‘містом майбутнього’ – City of Tomorrow; навіть маленьке містечко Краулі (Crowley) у штаті Луїзіана має прізвисько ‘рисова столиця світу’ – Rice Capital of the World. Як, бачимо, наймення ці меліоративного плану. Але відомі й випадки пейоративних прізвиськ. Так, міські нетрі нью-йоркці називають ‘вулиця злиденності’ – Poverty Row, ‘півакра землі диявола’ – Devil’s Half Acre. Просякнуті іронією назви аристократичних вулиць і кварталів – ‘вулиця циліндрів’ – High Hat Avenue, ‘вулица людей першого сорту’ – Quality Row. Зрозуміло, частіше за все подібні назви використовуються у розмовному просторіччі, однак доволі часто використовують й у мові ЗМІ. До того ж, майже всі вони зустрічають у довідникових виданнях і словниках.


Однією з найбільш цікавих у теоретичному плані проблем при дослідженні конотативної топонімії є з’ясування продуктивності різних механізмів конотонімізації. У нашому дослідженні ми цим питанням спеціально не займалися, але деякі апріорні твердження висуваємо, бо вони, можна сказати, «лежать на поверхні». І першим з них є наступне: за нашими спостереженнями, найрізноманітніші прояви конотації так або інакше пов’язані з ментальними процесами порівняння й оцінки. Можна навіть стверджувати, що ці процеси є автентичними архетипами, природженими схемами, які позасвідомо формували мовленнєво-мисленнєву активність у філогенезі. Вони лежать в основі конотонімізації топонімів, підтримують існування й забезпечують розвиток цієї зони лексики  в різних мовах.


Інші форми й засоби художньо-образного використання конотативної топонімії розглянуто в підрозділі 2.3. Топопоетонім як засіб образності. Останнім часом увагу дослідників почали привертати різноманітні аспекти функціонування хрононімів. Для нас важливим (і найцікавішим) виявився досить великий шар хрононімів, які своїм походженням зобов’язані топонімній лексиці. Підрозділ 2.4. Із спостережень над функціонуванням топопоетонімів як хрононімів-баталіонімів на матеріалі різних мов демонструє універсально-типологічне в механізмі виникнення й функціонування названої групи хрононімів. Два останні параграфи другого розділу присвячені деяким теоретичним питанням онімогенезу. У підрозділі 2.5. Мовні й екстралінгвальні фактори конотонімізації топонімів і топопоетонімів на матеріалі власних спостережень, а також досліджень багатьох інших вчених зроблено спробу систематизації факторів конотонімізації двох груп онімної лексики – мікро- і макротопонімії. А закінчується розділ пошуками й обґрунтуванням принципів таксономії однієї групи конотативної лексики в підрозділі 2.6. До класифікації інтерлінгвальної конотативної топонімії. Кожна класифікація повинна бути логічною системою внутрішньо підпорядкованих понять у будь-якій галузі, які розподілені за групами, класами, розрядами тощо на основі врахування загальних ознак і закономірних зв’язків між ними. Виходячи з цього положення, у дисертації обґрунтовується принцип, за яким такий розподіл стає можливим.


Третій розділ “Конотативна топонімія в працях Є.С.Отіна” має три підрозділи. У першому з них (3.1. Розвиток уявлень про конотативні власні імена у дослідженнях Є.С.Отіна) йдеться про низку праць вченого, присвячених конотативним власним іменам у російській та українській мовах. Розгляд їх у хронологічній послідовності дозволяє скласти уявлення про шлях вченого до тих досягнень, які представлені в широко відомому слов’янському світу словнику конотативних власних імен у російській мові. Виходячи з завдань, які вирішуються у дисертаційному дослідженні, ми зосереджуємо увагу на тих аспектах теорії та технології опису, які розроблені Є.С.Отіним для конотативної топонімії. На наш погляд, у працях вченого уваги топонімістів заслуговують наступні положення. У 1978 році Є.С. Отін опублікував статтю «Конотативна ономастична лексика», у якій проаналізував вторинні емоційно-експресивні й змістовні нашарування на власне топонімічні значення онімів. Автор наголошував на необхідності розмежування метафоризації та апелятивації і критикував випадки недиференційного підходу до різних за суттю явищ. Вчений вніс пропозицію різновид власних імен, які на відміну від  “денотативних топонімів й антропонімів” мали додаткові змістовні нашарування, називати конотативними власними іменами. Також було показано, що конотативна топонімія, по-перше, не фіксується у жодному топонімічному довіднику і, по-друге, якщо й зустрічається у тлумачних словниках російської й українскої мов, то в мінімальній кількості. У низці інших праць (всього близько 30) учений розглядав різноманітні аспекти семантики власних назв із різноманітними співзначеннями, готував підгрунтя для онімографічної інтерпретації отриманих результатів.Усі вони ретельно проаналізовані у нашому дослідженні.


У підрозділі 3.2. (“Досвід онімографії конотативної топонімії…”) ми розглядаємо, як положення теорії лексикографії, конотативної онімії, розроблені Є.С.Отіним, втілилися в практику онімографії конотативної топонімії у підсумковій праці – «Словнику конотативних власних імен». Розгляд трьох видань словника (два з яких вже опубліковані, а третій знаходиться у стадії друку) дозволив не лише поповнити конкретні спостереження, а й зрозуміти деякі особливості шляху, яким йде вчений. Усі наявні в словнику групи конотативних топонімів проаналізовані з позіцій представленості явища у мові й мовленні, ступеня конотонімізації,  зародків апелятивізації, трансонімізації. Весь наявний топонімічний матеріал прокоментовано з точки зору потенційної цінності словника, перш за все, для подальшого розвитку функціональної ономастики як науки про “життєдіяльність” власних імен.


Підрозділ 3.3.Погляди Є.С. Отіна на конотативну онімію в контексті досвіду онімографії присвячений оцінці внеску вченого в онімографію конотативного шару власних імен.


У “Висновках” сформульовані результати проведеного наукового дослідження. До найголовніших з них відносимо наступні.


Наявність конотативної топонімії у досліджуваних мовах і майже повна тотожність використання цієї категорії лексики в досліджуваних мовах є ще одним підтвердженням того, що ми мали справу з явищем, яке можна кваліфікувати як ономастичну універсалію.


У дослідженому масиві конотативних топонімів важливе місце посідає інтерлінгвальна конотонімія, що, з одного боку, є показником культурної глобалізації, але з іншого, не є запереченням національно-специфічного ставлення до цього шару онімної лексики.


У складі конотативних топонімів в кожній мовній культурі існують принаймні два різновиди: інтерлінгвальна й інтралінгвальна топонімія. Перша група складається з найменувань славнозвісних (культурно, історично, географічно тощо), здебільшого макротопонімів, друга ж майже цілком складається з мікротопонімів, або, може, й макротопонімів, але з відомою лише обмеженій кількості носіїв мови мотивацією конотативної сфери.


У використанні конотативної топонімії у художній літературі й різноманітних сферах мовлення, метою яких, серед іншого, є естичний вплив на адресата (слухача, читача), виявлені  певні загальні закономірності. Серед досить поширених прийомів використання конотативних тополексем зустрічаються різноманітні варіанти мовної гри. Літературно-художнє «оточення» трансформує семантику таких одиниць: вони перетворюються на відконотонімні топопоетоніми. У художньому тексті можливе й формування конотативної сфери в семантиці топопоетонімів, які до використання у художньому тексті конотативних сем не мали.


Досвід онімографії конотативної топонімії, в першу чергу, у працях Є.С. Отіна, дозволяє визначити одне з головних завдань словникової інтерпретації матеріалу: розшук і представлення у словниковій статті історії існування кожної онімної одиниці. Саме дослідження конотативної онімії взагалі й конототативної топонімії зокрема відкриває можливості дослідження онімогенезу як єдино можливої форми існування кожного власного імені.


Модель онімогенезу представляє динаміку семантичних процесів, у тому числі й конотативних у “житті” кожної топонімної лексеми. Серед етапів наявні облігаторні й конотативні. До облігаторних відносяться: 1) етап дотопонімного (апелятивного або онімного) існування; 2) власне топонімний етап; 3) етап конотонімізації й використання оніма у функції конотативного топоніма. До факультативних можуть бути віднесені етапи 1) використання конотативного топніма у функції відконотонімного топопоетоніма і 2) етап вторинного використання конотативного топоніма як топоніма для іншого топографічного об’єкта.


 

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ ДИССЕРТАЦИИ

Экспрессия молекул – маркеров нейродегенеративных заболеваний в головном мозге и периферических тканях у людей пожилого и старческого возраста Зуев Василий Александрович
Депрескрайбинг в комплексной профилактике гериатрических синдромов в косметологической практике Резник Анна Вячеславовна
Преждевременное старение женщин зрелого возраста: биологические основы концепта и его операционализация в геронтопрофилактике Малютина Елена Станиславовна
Динамика лабораторных показателей, отражающих функциональную активность макрофагальной системы, у пациентов с болезнью Гоше I типа на фоне патогенетической терапии Пономарев Родион Викторович
Особенности мобилизации и забора гемопоэтических стволовых клеток при аутологичной трансплантации у больных с лимфопролиферативными заболеваниями Федык Оксана Владимировна

ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)