СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ ІСПАНІЇ (за пам’ятками писемності хіі – першої чверті хviі ст.) : Становление национального языка ИСПАНИИ (по памятниками письменности XII - первой четверти хviи ст.)

Краткое содержание

Розділ 1. “Соціально-історичні передумови становлення народних мов на території Західної Романії”.  Серед великої кількості питань, що постають перед сучасними дослідниками структури і функціонування романських мов у далеку епоху Середньовіччя, особливе місце займає проблема взаємозв’язку мовленнєвої діяльності й мовної свідомості носіїв мови. Тому інтерес до наукових праць учених, що стояли біля витоків формування романського мовознавства, – Альфонса Х Мудрого (1252-1284), Данте Алігьєрі (1265-1321), Рамона Льюля (1235-1315) – цілком закономірний. Він обумовлений тим, що, по-перше, у роботах філософів та філологів ранніх епох містяться найбільш достовірні дані про стан мови на одному з найважливіших етапів її історії – становлення, формування й розвитку майбутньої національної мови. По-друге, роботи вчених Середніх віків і епохи Відродження надають можливість виявити тенденції розгортання культурного континууму певної епохи, а, отже, і характер диференціації мови в залежності від того, які комунікативні потреби вона реалізує, у яких сферах людської діяльності використовується. У самому житті середньовічного суспільства утворились умови, які поставили питання про мову, якщо не широко і глобально, з погляду вчених нинішнього століття, то, в усякому разі, перспективно й актуально для науки про мову Середньовіччя й
наступних епох.

Створена з ініціативи Альфонса Х і ним самим “Перша історія Іспанії” – огляд Іспанії з давніх часів – становить значний інтерес в аспекті зародження кастильської прози і національної мови. У період правління короля Альфонса Х свого вищого розквіту досягає школа толедських перекладачів. Мова перекладів не була латиною, тексти перекладаються народною кастильською мовою (el castellano vulgar). Не обмежуючи себе релігійними забобонами, король широко залучав до роботи єврейських і арабських учених, які стали важливими посередниками в передачі римської й особливо грецької науки.
Кастильським діалектом Альфонс Х пише свої прозові твори, зміцнюючи позиції el castellano vulgar.

У романській науці про мову першу сторінку відкриває ім’я Данте
Алігьєрі – богослова, філософа, поета-художника, одного з творців національної італійської мови. Вчений вважав народну латину основою формування відомих йому романських мов. Спільність цих мов він засновував на подібності найменувань таких понять, як “небо”, “земля”, “любов”, “бути”, “жити”, “вмирати” і т.п. Геній великого майстра “Божественної Комедії”, геній поезії і слова, філософа і вченого започаткував гуманістичну поезію епохи Відродження, захист народних мов, подолання аскетичних поглядів на природу і людину.

Творцем каталанської літературної мови вважається письменник, учений, філософ енциклопедичного складу Рамон Льюль. В поглядах Р.Льюля на мову відбилися філософські концепції Середньовіччя, проектовані на окремі аспекти картини світу. У своїх творах він розвиває положення про комунікативну функцію мови, де термін efatus (аffatus), що зустрічається у Тертулліана, у Зенона та інших античних філософів у значенні “мовлення”, наповнюється більш ємним поняттєвим змістом. Через призму філософського погляду на світ Р.Льюль розглядає проблему значення слова. Критерієм цінності слова для вченого є важливість поняття, що позначається цим словом. Каталанський учений дотримується традиції реалістів розглядати слова як фізичні об’єкти і тут, очевидно, можна побачити в зародковій формі популярний на початку ХХ ст. метод “слів і речей”, одним із ідеологів якого вважається Р.Мерінгер (1859-1931).

Показовим для середньовічної науки про мову, закономірностей її розвитку є висвітлення семантики мови в логічному трактаті “Summulae Logicales”
Петра Іспанського (бл. 1210-1277), архієпископа Брагського, під кінець життя – папи Іоанна ХХІ, відомого вченого свого часу у сфері логики, філософії та медицини. Петро Іспанський проводить розрізнення логічного й граматичного визначень речення, щоправда, більшою мірою імпліцитно, аніж у чітких формулюваннях. Під значенням (significatio) він розуміє символізацію речі в умовному звукоутворенні.

 Послідовники семантичної концепції Петра Іспанського отримали назву modistae, оскільки вони займалися, головним чином, проблемою “модусів” значення. Граматика модистів розглядається як перша теорія мови в європейській науковій традиції. Боецій Дакійський, Мартін Дакійський, Іоан Дакійський, Симон Дакійський, Сігер з Куртре, Мішель з Марбе, Томас Ерфуртський та інші  займалися питаннями універсальної граматики, мовних універсалій, зв’язку мови і мислення, необхідності взаємозалежного граматичного і логічного аналізу з метою найбільш повного і глибокого пояснення природи мови. Універсальність реальності, осягнута універсальним людським розумом, могла бути виражена, на  думку модистів, в універсальній, ідеальній мові – латині, як мови церкви і науки. Латинська мова починає розглядатися як школа логічного мислення. Це привело до того, що правильність граматичних явищ стала встановлюватися вченими за логічним критерієм. Але представники схоластичної науки виробили, по-перше, точну мову і звичку до чіткого, послідовного мислення, що зіграло важливу роль у розвитку самої науки логіки. По-друге, схоластика суттєво сприяла підвищенню  інтересу до античних знань. Античний вплив, поклоніння класичній освіченості, що прийнято вважати основним елементом культурного життя Ренесансу, не вмирали протягом усієї середньовічної історії.

Важливе місце у науковому відображенні тогочасної картини світу належить такому італійському філософу-гуманістові ХV ст., як Лоренцо Валла (1405 або 1407-1457). Його, зокрема, цікавили проблеми мовного мислення, співвідношення узусу і норми, граматичної і стилістичної правильності мови, що викладене в роботі “Opus Elegantiarum Linguae Latinae”  (“Твір про вишуканість латинської мови”, 1444). У 1480 р. в Іспанії виходить у світ граматика латинської мови “Introductiones latinae” (“Вступ до латинської мови”) відомого іспанського гуманіста, професора Саламанкського університету Антоніо де Небріхи
(1441-1522). Граматика Антоніо де Небріхи була проголошена офіційним підручником у Саламанкському університеті і незабаром прийнята в усіх інших університетах Піренейського півострова. Об’єктивна позиція в питаннях мови привела вченого до усвідомлення необхідності підготовки першої граматики іспанської мови, що вийшла у 1492 р. У творчій діяльності А. де Небріхи відбита епоха суперництва між схоластичною латиною і латиною гуманістів, з одного боку, та між латиною і народною мовою – з іншого. 

У XVI ст. з’являється можливість для більш тонкого пояснення багатьох мовних проблем, оскільки вчених-філологів епохи Відродження відрізняє небачена доти різнобічність знань і глибина ерудиції. У 1536 (1535?) р. іспанський гуманіст Хуан де Вальдес створює “Diálogo de la lengua” (“Діалог про мову”), у якому звучать ноти переваги кастильської над латинською і тосканською мовами. Своє завдання вчений вбачає у літературному опрацюванні кастильської мови, її удосконаленні, встановленні норм літературної мови. У тому ж 1536 р. в Португалії виходить “Граматика” Фернана де Олівейри. A чотири роки потому, 1540 р., вийшла в світ “Граматика” Ж. де Барруша. “Граматика” мала додаток “Diálogo em Louvor da nossa Linguagem” (“Діалог у похвалу рідній мові”).
У “Діалозі” Ж. де Барруша мотив експансії португальської мови був основним. Право національних мов на їхнє існування утверджується італійськими вченими: Спероні в “Діалозі про мову” (1547), П.Бембо в “Міркуваннях про народну
мову” (1525), Кастиліоне в “Придворному” (1528), Ж.Джеллі в “Міркуваннях навколо мови” (1546); французькими вченими: Ж.Торі у “Квітковому полі” (1529), Ж.Дюбелле в “Захисті й уславленні французької мови” (1531), у роботах Ж.Дюбуа, Л.Мегре, Роберта Етьєна, Анрі Етьєна, Ю.Ц.Скалігера та іншими.

Ю.Ц.Скалігер вбачав взаємозв’язок навколишньої дійсності і мови в тому, що саме навколишній світ людини, Всесвіт є джерелом і причиною виникнення та розвитку мови, яка безпосередньо пов’язана з розумом, що пізнає.

Іспанський учений-енциклопедист XVI ст. Франсіско Санчес де лас Бросас (1523-1601), продовжувач справи А. де Небріхи, послідовник Ю.Ц.Скалігера, тісно пов’язуючи у своїй теорії мову і мислення, основну роль відводить людському розуму, здатному зрозуміти принципи будови не лише мови, але й усього Всесвіту. Попередник А.Арно і К.Лансло, дослідників загальних принципів граматики, їх відомої граматики Пор-Рояля (“Grammaire générale et raisonnée”, 1660), Фр.Санчес у своїй науковій діяльності відкидає культ авторитетів у
будь-якій галузі людської діяльності й утверджує перевагу розуму над авторитетом віри. І теоретичні, і практичні цілі, поставлені вченими минулого, зіграли важливу роль у розвитку наукової думки, у породженні нових гіпотез і теорій у науці про мову, в утвердженні концепцій суспільного характеру людини і мови. У світлі сказаного питання про історичний розвиток мови співвідноситься (прямо або через ті чи інші проміжні ланки) з дійсністю, з роллю людей у процесі функціонування мови, в чому й виявляється її глибинна соціальна природа.

У результаті особливих суспільних умов мовна ситуація в Іспанії в Середні віки характеризується трьома регістрами: 1) літературно-писемна латинська мова; 2) народна іспанська мова в її різних регіональних варіантах: кастильському, галісійсько-португальському, леоно-астурійському, каталанському, наварро-арагонському; 3) літературно-писемна мова “Пісні про мого Сіда” (певною
мірою уніфікована).

У процесі становлення іспанської мови найбільш активним фактором була народна мова, насамперед та, що існувала в Кастилії, сприйнята майже без опору письменниками і придворною аристократією. Саме тому найсуттєвішим є питання про національну специфіку мовного прочитання “картини світу”, яка синтезує характеристики позамовної дійсності – складної, різноманітної і багатогранної. Спроба знайти розгадку національної своєрідності зображуваного світу в цілому виправдовується, принаймні, такими обставинами: 1) унікальністю мовної ситуації середньовічної Іспанії; 2) унікальністю староіспанських епічних творів у контексті літературних пам’яток; 3) особливістю мови іспанського епосу (зокрема “Пісні про мого Сіда”) як словесного мистецтва, заснованого на тривалій усній традиції; 4) зв’язаністю мови з мисленням і ситуаціями життя.

Становлення національних функцій літератури середньовічної Іспанії є досить чітко вираженим позитивним процесом виникнення національного змісту, що розкривається національною мовою. Дійсно, варто говорити про вплив однієї культури, літератури на іншу, про запозичення жанрів, тем, мотивів. Так, Альфонс Мудрий запозичав не мову мистецтва взагалі  – галісійсько-португальську, а жанр “Пісні про Богородицю”, який, як і інші його сучасники, він не усвідомлював поза конкретною мовною оболонкою. Не суперечить сучасній соціолінгвальній реальності і двомовність короля Альфонса Х Мудрого. Традиція закріпила за галісійською функцію мови лірики, і король Леона та Кастилії примкнув до цієї традиції в умовах відсутності єдиної національної мови.

Яскраве і складне явище в середньовічній культурі Іспанії – арабо-іспанська (андалузька) поезія VIII-XV ст.ст. “Патріотичною справою” для андалузців було дотримуватися традицій Сходу, в межах тієї чи іншої запозиченої теми за чітко позначеною канвою перевершити всіма доступними мистецтву засобами як своїх попередників, так і сучасних поетів і закріпити національну специфіку творчості, “національний зміст”, породжений на землі Андалузії. До мистецтва “іспанізації”, надання національного іспанського колориту розповідям, запозиченим із світового сюжетного репертуару, відноситься “Libro de Buen Amor” (“Книга Благої Любові”) Хуана Руїса (1283-1350?). Важко знайти іншу пам’ятку літератури цього століття, яка б з такою разючою точністю і барвистістю описала найрізноманітніші аспекти повсякденного буття епохи.

Розглянутий у реферованій роботі список жанрових наслідувань дає уявлення про те, наскільки бідним і звуженим може бути розуміння літературної спадщини, заплідненої художніми традиціями культур, піднесених за важливими життєвими законами на вищий ступінь розвитку, якщо обійти стороною, а точніше, не побачити “винятковий” національний зміст. Справа, однак, не лише у видимих поєднаннях шахрайського, лицарського романів, героїчної епопеї й елементів гумору, але й у самій суті рушійного, діючого, інтенсивного різноманіття. Суть ця в тому, що лінії взаємного тяжіння письменницьких індивідуальностей, манер, стилів не завжди і не обов’язково розбігаються по різних полюсах, але, володіючи доцентровою енергією, можуть перетинатися. Звідси широта і безліч аналогій, що виникають відразу ж, щойно ми приступаємо до аналізу художнього твору і починаємо розглядати його не як замкнутий у собі художній світ, а ставимо його в національний контекст стильових традицій і новаторських шукань жанру. Стилістика жанру, будучи історичною категорією мови художньої літератури і, відповідно, літературної мови, виникла як нормалізуюча тенденція у межах усних (фольклорних) форм і забезпечила розвиток цих форм і самої літературної мови на новому етапі – етапі виникнення писемного тексту народною романською мовою не в загальному значенні, а конкретно, в межах історичних національних жанрів.

Розділ 2. “Ключові концепти писемних пам’яток іспано-кастильської мови”. У реферованій дисертації здійснено лінгвокультурологічний аналіз ключових концептів писемних пам’яток іспано-кастильської мови, що уможивлює виявлення шляхів формування національної мовної картини світу і тенденцій розвитку лексичної системи в ракурсі становлення національної мови Іспанії.

Наймінливішим ярусом мови є лексика, реалізуючи певним чином так званий “зв’язок часів”, зумовлений кумулятивною функцією мови, що переважно інтерпретується як відображення і збереження в лексичних одиницях інформації про дійсність, що оточує людину. У семантичній структурі лексичних одиниць можна знайти інформацію про минулу матеріальну й духовну культуру суспільства – недавню чи більш віддалену і навіть найдавнішу. Так, наприклад, починаючи з другої половини IX ст., країна, вкрита фортецями castillos, іменується в джерелах Кастилією, до VIII ст. – Бардулія. У синонімічному ряду іспанських лексем castillo – fuerte – fortaleza – plaza fuerte – reducto першою в ужиток увійшла лексема castillo із широкою семантичною парадигмою “фортеця, замок, укріплений замок”, на відміну від інших компонентів цього ряду з явно обмеженим семантичним полем. Будівництво укріплень, замків, соборів не втрачає свого життєвого значення як у період правління імператорів і королів, посланих милістю Бога por vertud de Dios, так і в період найруйнівніших
зіткнень ворогуючих сторін.

У системі мови середньовічного періоду лексема castiello (castillo) позначає більш загальне поняття про складний комплекс оборонних об’єктів у порівнянні з конкретними і спеціальними номінаціями схожого типу будівель, що, очевидно,
і стало основним мотиваційним чинником перейменування з другої половини
IХ ст. країни Бардулія в країну Кастилія. “Із органічного почуття виростає первісна форма дому” (О.Шпенглер), вираженням існування людей є будівля замку – укріплене житло феодала, оборонний об’єкт, теж дім з цілим
комплексом оборонних укріплень (вежі, стіни, рови), житлових, культових і господарських будівель. Саме тому не можна віднести хвору уяву героя Сервантеса Дон Кіхота, що мандрує реальною Іспанією, лише до сфери комічного. Дон Кіхот прийняв трактир за замок і по-своєму переказав собі трактирний
побут – як ритуал палацу: [...] luego que vio la venta se le representó que era un castillo con sus cuatro torres y chapiteles de luciente plata, sin faltarle su puente levadizo y honda cava, con todos aquellos adherentes que semejantes castillos se pintan (Cervantes). “[...] потім, коли він побачив трактир, здалося йому, що це – замок з його чотирма баштами і капітеліями з блискучого срібла, з підйомним мостом і глибоким ровом, із усіма тими складовими, що звичайно перелічуються при описі замків”. Хазяїна трактиру він прийняв за коменданта фортеці: Viendo don Quijote la humildad del alcaide de la fortaleza, que tal le pareció a él el ventero y la venta, respondió (ibid.). “Дон Кіхот, побачивши, як поважно поводиться з ним комендант фортеці (бо хазяїна, певна річ, він прийняв за коменданта, а трактир – за замок), відповів”. Андалузець з узбережжя Сан-Лукара – хазяїн трактиру, який злодійкуватістю міг позмагатися із самим Какою, а шахрайством – з будь-яким школярем або слугою, названий “кастильцем”, “уродженцем Кастилії”, “власником замка”, “кастеляном”, “наглядачем замка”: – Para mí, señor castellano, cualquier cosa basta, porque mis arreos son las armas, mi descanso el pelear, etcétera (ibid.). “– Для мене, сеньйор кастелян, будь-що буде достатнім, тому що моє вбрання – мій обладунок, а мій відпочинок – гарячий бій і т.д.” Pensó el huésped que el haberle llamado castellano había sido por haberle parecido de los sanos de Castilla (ibid.). “Подумав хазяїн трактиру, що Дон Кіхот назвав його кастеляном, бо прийняв за чесного кастильця”.

Гра слів castellano “господар замку” і castellano “уродженець Кастилії” навіть в описаній комічній ситуації не затьмарює смислу ні самих слів, ні ідеально-лицарського уявлення про життя минулої епохи. І минуле це аж ніяк не інертне, не застигле щось. Воно продовжує жити в пам’яті народу, залишаючи слід у свідомості, психології, поведінці.

“Домом” замків, гірських фортець стала Кастилія, що чинила опір маврам, той самий куточок іспанської землі, котрий з любов’ю називається в епосі gentil “благородний”: Primero fabló Minaya, un cavallero de prestar: / “de Castiella
la gentil exidos somos acá, / “si con moros non lidiaremos, no nos darán del pan” (Cid). “Першим мовив Мінайа, той лицар поважний: / ²З Кастилії благородної з’явилися ми сюди, / Коли з маврами не битися, хліба нам не дадуть²”.

          Субстантивований прикметник la gentil (f) виступає у функції додатку до найменування країни Castiella. В ієрархії значень сучасної лексеми gentil
лексико-семантичний варіант значення “благородний” займає останній (четвертий) ступінь і поданий в словниках іспанської мови з позначкою “застарілий”. Відоме в іберо-романській мові з кінця Х ст. (J.Corominas) слово gentil, відзначене співвіднесеністю з поняттєвою категорією антропонімічності, розвиває оцінний компонент зі знаком + (плюс) латинського етимону gentīlis “родовий”, “що належить до одного й того ж роду, племені”; “вітчизняний”, “національний”. Конструкція Castiella la gentil однозначна, а її зміст є спільним результатом взаємодії змісту компонентів та його вираження за допомогою лексико-семантичного й категоріального значення кожного з них.

Реальність – не більш, ніж вихідна точка і привід для освоєння того цілісного поетичного світу, котрий формується словами й у цих словах живе. Анонімний співець “Пісні про мого Сіда” (ХІІ ст.) активно фіксує увагу на сполученні понять “земля”, “країна” – “tierra”, “Castilla” як простору, що асоціюється з конкретним вмістилищем життя – Богом даного та природою дарованого: Меçió mio Çid los ombros y engrameó la tiesta: / “albricia, Alvar Fáñez, ca echados somos de tierra! / “mas a grand ondra to aremos a Castiella (Cid). “Знизнув мій Сід плечима, голову підняв сміливо: / ″Поздоровляю, Альвар Фаньес! З землі нас вигнали! / Але повернемося ми до Кастилії з
великою пошаною″”.

          Для анонімного поета, автора гімну “Alabanza de España” (фрагмент “Поеми про Фернана Гонсалеса”, XIII ст.), концепт tierra – це Батьківщина, рідний край, рідна земля, країна, земельні угіддя, земля, Всесвіт: tierra es muy temprada “країна помірного клімату”, non es tierra en el mundo que aya tales pasturas “немає у світі краю з такими пасовищами”, sobre todas las tierras mejor es la montaña “у Всесвіті немає краше гір цієї країни” тощо. Етимологічно сучасне слово patria f “батьківщина”, “вітчизна” – це власне “земля батьків” (tierra de los padres), а його поява в іспанській мові датується другою чвертю ХV ст. Анонімний поет співвідносить загальну ідею, сформульовану в підзаголовку поеми “Alabanza de España” (“Гімн Іспанії”), з панорамним баченням життя, його динаміки на просторах країни й історії. Для подібного ужитку слова tierra в значенні “країна”, “край” вирішальним є не даний, індивідуальний контекст, а позаконтекстний зміст концепту tierra, що безпомилково викликає у свідомості читача (слухача) цілком конкретні уявлення про країну, край, вітчизну, батьківщину, землю: tierra tamaña (igual) “над усяке порівняння”, tierra muy avastada “достатку”, tierra provada “багата”, buena tierra “шляхетна”, tierra muy comunal “простора, для всіх”, mejor tierra “найкраща”. Широко розповсюджене слово tierra вбирає в себе любов до рідного краю і отримує зриму відчутність життєвих цінностей.

Не в дусі звичайного для первісної міфології мотиву мандрування, а в контексті історії, часу, епохи набуває аксіологічного осмислення мотив походів, цілеспрямованість яких визначається правилами суспільного життя. Про значущість цього роду занять середньовічної людини свідчить широкий діапазон понять “прибуток”, “доход”, “здобич”, “пожива”, “нажива”, “загарбання”, що закріпилися за досить активним елементом лексичної системи іспано-кастильської мови – словом ganancia. Наведені у дисертації контексти розкривають широкий спектр значень слова ganançia у народній мові, якому відповідають синонімічні для середньовічної епохи лексеми і відповідні поняття “бариш”, “пожива”, “нажива”, “здобич”, “багатство”, що несуть у собі безсумнівний соціальний зміст. Полісемія іспанського іменника ganançia зумовлена рівнем розвитку матеріально-економічних відносин і культурою поведінки людини, тобто суспільним розвитком – одним із найважливіших позамовних чинників розвитку мови. В  середньоіспанському слові ganançia закріплене те загальне знання людини про світ, яке свідчить про рід занять народу, втягнутого до однієї сфери діяльності. Протягом восьми століть іспанський народ воював за звільнення Півострова від нашестя арабів. У ході цієї війни створювались іспанська нація та іспанська національна держава, формувався іспанський національний характер.

Якщо ми порівняємо відповіді римського філософа Сегундо на запитання імператора Адріана за легендою, що міститься у “Хроніці” Альфонса Мудрого “Що таке людина?” і “Що не залишає людину в спокої?”, перед нами розкриються мовне значення понять “нажива”, “здобич”, “достаток” і смисл слова ganancia: ¿Que es ell omne? – Voluntad enca ada, fantasma del tiempo, assechador de la uida, collaço de la muerte, andador de camino, huesped de logar, alma lazrada, morador de mal tiempo (Crónica). “Що таке людина? – Нездоланна воля, примара часу, пастка життя, молочний брат смерті, волоцюга на дорозі, хазяїн простору, вільна душа, носій лиха”.

Cемантика складників поняття “людина”, якою вона мислиться стародавньому філософу, продиктована правилами реального життя, що відзначене експансією римської цивілізації. Філософ наголошує на залежності людини від об’єктивних умов, від природи і суспільства, матеріального середовища та обстановки. Погляд на людину в нього безжалісно жорсткий. Висунутий на перший план мотив типізації характерів – voluntad enca ada “нездоланна воля” – вступає в органічний синтез із компонентами fantasma del tiempo, assechador de la uida, andador de camino, morador de mal tiempo. І тут не просто “шукач пригод” (huesped de logar, alma lazrada), а “грабіжник, бандит з великої дороги” (collaço de la muerte). На запитання ¿Qual es la cosa que no dexa all omne cansar? імператор отримує лаконічну відповідь: – La ganancia (Crónica). “Що не залишає людину в спокої? – Нажива”.

Мова відтворює світ, але при цьому підкоряє його своїй власній організації. Коли лінгвісти за прикладом Ф. де Соссюра почали розглядати мову “у самій собі і для себе”, вони визнали принцип, що став провідним для всієї сучасної лінгвістики: мова утворює систему. Цей принцип має силу для будь-якої мови. Він є властивий також і для епохи становлення національної мови Іспанії, у якій забезпечується народження і збереження в мові логічного, аналогічного й алогічного, регулярного і частого, рідкісного й окремого. Якщо розглядати мову “у самій собі і для себе”, важко пояснити значення багатьох ключових слів епохи становлення національної мови. Семантика поняття і слова ganancia виявляється мотивованою матеріальним аспектом людського життя. Для середньовічної людини видається прийнятним лише позитивний компонент змісту і побутової, і економічної сторони процесу “наживи”: Oíd lo que dixo el que en buena çinxo espada: / “vos doña Ximena, querida mugier e ondrada, / “e amas mis fijas mio coraçón e mi alma, / “entrad comigo en Valençia la casa / “en esta heredad que vos yo he ganada” (Cid). “Послухайте, що мовив в добрий час одягнувший шпагу: / "Донья Хімена, дружина моя люба й дорога, / Та дві дочки, душа і серце моє, / "Увійдіть зі мною до Валенсії-дому, / "До цього володіння, що вам завоював я"”. Чи не найвідчутніше передає вагомість значення наживи “великої та доброї” семантичний зв’язок слів Валенсія (місто) – дім – володіння. У сполученні Valencia la casa наголошеною є власна назва міста, що стає домом, володінням.
Мета наживи не заземлює піднесеність ідеальної сторони вчинків та дій легендарного героя, не переносить їх у площину “речовинного”, “низького”, а за законами людського існування веде до особистого добробуту, достоїнства і честі: Todas estas ganançias fizo el Canpeador. / “Grado ha Dios que del mundo es señor! / “Antes fu minguado, agora rico so, / “que he aver e tierra e oro e onor” (ibid.). “Усю цю наживу захопив Кампеадор. / "Дякую тобі, Боже, ти над світом господь! / "Бідним колись був я, багатим став тепер, / "Здобув шану і землю, і злато, і срібло"”. Поняттєва система сучасного іспанського слова ganancia зберігає смислові компоненти “нажива”, “доход”, “бариш”, “прибуток”, котрі відрізняються широким семантичним змістом, починаючи від простої констатації факту “придбання” і закінчуючи його глибокою оцінною інтерпретацією. Яскравою ілюстрацією такого стану мови може бути не лише парадигма значень, набутих тим чи іншим словом у процесі історичного розвитку мови, але й саме виникнення слова, викликане “хаосом життєвих ситуацій” (Н.Д.Арутюнова).

Життєва ситуація визначила появу слова ganar (987) “завойовувати, загарбувати (місто, фортецю); добувати, здобувати” раніше слова labrar (1140) “обробляти землю” < labor (1030) > латинське labor, ōris “робота”, “обов’язок”, власне fatiga “страждання” (поява слова laborar “працювати” відноситься до
XIX ст.); раніше слова trabajar (1155) < найімовірніше з латинського trabs,-bis “дерев'яне пристосування”, “дрожина” (у візка), окреме поняття trabajar “працювати насилу”; раніше слова obrar (1140) “діяти” – латинське ŏpĕrari “робота”, “праця”, “діяльність”, “старання” (J.Corominas). Словесний ряд ganar, labrar (laborar), obrar, trabajar поєднано узагальненим поняттям “діяти”. Особливе розташування в цьому ряду слова ganar в епоху Реконкісти визначено позамовними чинниками – умовами життя середньовічної людини.

Середньовічну мову писемних пам’яток Іспанії ми розглядаємо в її самодостатності. У самодостатності розглядаємо також і слово – унікальний символ зв’язку між речами, ідеями й іменами. Тому для аналізу мови літературної спадщини важливим виявляється вивчення пізнавальних процесів під кутом зору культури. Використана в роботі теорія еволюції мовної свідомості в історії суспільства (Н.Д.Арутюнова) дозволила пояснити вживання в поетиці середньовічної Іспанії найменувань явищ природи і реалій суспільного буття. Філологи давно звернули увагу на те, що в середньовічній літературі природа як предмет художнього опису й осмислення не виступала в тій естетичній функції, коли нероздільний і цілісний синтез внутрішнього і зовнішнього створює всю стихію виразності. У літературі (так само, як у живописі) доля природи неодноразово співвідносилася з історичним становленням і трансформацією відчуття природи, тобто з культурою її сприйняття. Системі середньовічного світогляду було невідомо абстрактне поняття “природа”, хоча слово natura узвичаюється в іспанській літературі з 1140 р. Фактор зорового сприйняття, що конкретизує концепт “natura”, був діючим, і звичні для людини враження отримали відображення в тому, що стосується атрибутів природи. Дослідження образних відповідностей природних реалій у поетиці Середньовіччя й епохи Відродження – лише один аспект загальної теми: ставлення поета до природи, виражене в його творчості. Особливістю поетики розглянутого періоду є те, що вживання найменувань природних реалій є деякою мірою закономірним і органічним. У мріях поетів можуть народитися найнадзвичайніші картини, але звичні враження обов’язково знаходять висвітлення в усьому, про що вони пишуть. У літературознавчих роботах функція пейзажу нерідко характеризується такими визначеннями: “гармоніює” чи “контрастує” з настроєм героя. У подібних характеристиках є своя логіка. Між пейзажною замальовкою і настроєм героя чи загальним настроєм розповіді завжди є глибока відповідність. Тут можна погодитися з Р.О.Будаговим у тому, що, як правило, у середньовічній літературі згадується лише “найближча природа”, серед якої діють герої твору, а це – густий ліс, хащі, прозорий струмок, зірки, вітер, квітка, далекі небесні світила тощо – нескінченний ряд атрибутів природи, атрибутів життя.

Думкою, почуттям, ідеалом анонімного поета ХІІІ ст., автора ліричної поеми Razón d’Аmor освячена дійсність у її естетичному багатстві: Pleguém’ a una fuente perenal, /  nunca fué omne que vies'tal; / tan grant virtud en si avía, / que, de la fridor que d'í ixía, / cient passadas a derredor / non sintríades la calor (Razón d’Аmor). Звертання до природи безпосередньо зливається з вираженням людського світосприймання. Природні властивості струмка fuente perenal народжують небачену красу nunca fué omne que vies'tal. Краса ця об'єктивна, вона залежить не від сприйняття поета, а від реальної цінності, цілющої сили джерела tan grant virtud en si avía, що поширює прохолоду la fridor навколо і на великій відстані  cient passadas a derredor. Прохолода джерела, запах трав і квітів, не всі назви яких відомі автору поеми, можуть воскресити з мертвих. У складному переплетенні конкретно-чуттєвих образів струмка, трав і квітів естетичне виступає у формі корисного: Pris’ del agua un bocado / e fui todo esfriado (ibid.) – “освіжитися (втамувати спрагу) ковтком води”. Корисною для продовження пісні про любов може бути й зірвана квітка. Помітив анонімний поет і поезію у квітах, які надихають на захоплене сприйняття світлого почуття любові.

Виокремлюється своїм поетичним даром у зображенні картин природи Гонсало де Берсео (≈1195-≈1264) – найперший із відомих дотепер поетів, які писали народною старокастильською мовою. Зближує Гонсало де Берсео з анонімним автором поеми “Razón d’Amor” пильна й зацікавлена увага до найменших фрагментів багатоликого зовнішнього світу, уміння побачити поетичну красу спокійного куточку природи – prado. Гонсало де Берсео у процесі розвитку основних сюжетних ліній теми досягає, по-перше, того, що в читача виникає яскраве відчуття краси картин передусім сільського пейзажу середньовічної Іспанії, а по-друге, того, що вся поема демонструє роздуми поета наодинці з самим собою, навіяні його щирим захопленням природою prado verde е bien sencido, яку він бачив, чув, сприймав. Природа в авторській поетичній інтерпретації виступає як чарівна краса – незаймана і невичерпна. Наповнений красою і привабливістю prado verde en su entegredat.

          Не знали часто автори переважно континентального Європейського Середньовіччя “природи” як особливого предмету художнього опису й осмислення. Проте природа – як композиційний компонент – задовго до нового естетичного ставлення до неї сприяла на сюжетному рівні народженню художнього твору, пов’язуючи його з реаліями багатовимірного світу. Для Гонсало де Берсео prado verde e bien sencido, de flores bien poblado, як видно, входить у той об’єкт, який співвідноситься з позитивними естетичними оцінками типу – прекрасна природа, чудова природа. Тут, зокрема, доцільно звернути також увагу на те, що “слово і поезія зосереджують у собі все естетичне життя народу, містять у собі зародки інших мистецтв у тому сенсі, що сукупність змісту, доступного лише цим останнім, спочатку складає невиражене і неусвідомлене доповнення до слова” (О.О.Потебня).

Образно-стилістичні засоби поетики Середньовіччя свідчать про наявність у багатьох індоєвропейських мовах, зокрема італьських і романських, сукупності лексичних засобів на позначення поняття “природа”, аналогічних до латинського nātūra чи іспанського natura, а також системи інших найменувань атрибутів природи – таких, як: гори і ліси, струмок і ріка, луки і поля, зоряне небо і непроглядна пітьма, тіниста діброва і сонячне світло і подібних, що певним чином віддзеркалюють ставлення середньовічних поетів до природи, виражене в їх творчості. Особливістю поетики цього періоду є те, що функціонування цих найменувань характеризується деякою закономірністю, так само, як і вживання іспанського слова natura, зафіксованого в мові пам’яток писемності Іберо-Романії з 1140 року у значенні “природа”: “De natura somos de comdes de Carrión: / “deviemos casar con fijas de reyes o de enperadores, / “ca non perteneçien fijas de ifançones (Cid). “По природі (по народженню) ми від графів Карріонських: /
І король, і імператор нам би дочку свою дав; / Проте дочки ідальго ніяк
нам не рівня”.

 Люди Середньовіччя, що жили в релігійному світі, точкою відліку у своїй картині світу мали, звичайно, Божественну сутність. Навіть якщо вони погано уявляли собі, що таке християнський Бог, їхні уявлення про світ були пронизані релігійними ідеями й образами. Для середньовічної людини, хто, крім Бога, міг створити землю, небо, зірки, місяць, сонце, людину, допомагати їй і правити світом? Хто, крім Бога, міг створити чудо, подарувати життя, дати силу, створити гармонію і красу природи? Релігійна свідомість міцно поєднала поняття Бога і з поняттям моральності. Мова літературних пам’яток містить об’єктивні дані про своєрідність феноменів моралі, понять добра, обов’язку, правильного, ідеалу, про  культивовані християнською церквою моральні установки.

          Життя не створює таких моральних ситуацій, що цілком повторювали б одна іншу. Проте зрозуміти, яке місце посідає християнська етика в ряду діючих у суспільстві в епоху Реконкісти мотивів і спонукань, як видно, можна, якщо співвіднести релігійну налаштованість середньовічної людини з потребами її душі.

          Звучать від душі, велично і зворушливо слова молитви Хімени – дружини вигнаного з Кастилії Ратоборця Сіда. В обителі святого Петра у головного вівтаря просить вона Творця від зла уберегти її чоловіка: “Ya señor glorioso, padre que en çielo estase, / "fezist çielo e tierra, el terçero el mare; / "fezist estrellas e luna y el sol pora escalentare"” (Cid). “О Господь преславний, отець на небесах, / Ти створив небо і землю і з ними морську гладь; / Ти створив зірки і сонце, і місяць,
щоб блищали”.

Певна річ, що без елемента релігійності іспанський середньовічний епос, який малює нам боротьбу християн із мусульманами, не міг обійтися. Але це спокійна, звична віра, яка вросла в побут, що не має нічого спільного з фанатизмом та екзальтацією: у ній переважає моральне і побутове начало, як вираження морального і побутового укладу життя, прийнятого зі спокійною довірою, без заглибленого міркування.

Розділ 3. “Функціонально-системний аспект семантики слова
іспано-кастильської мови в ракурсі її становлення”. Вивчення історії мови вимагає від дослідника пильної уваги до кожного конкретного факту мовного розвитку, яким би незначним він не здавався. Для розуміння мовної еволюції особливий інтерес мають як семантичні, так і фонетичні процеси і явища, що безупинно проходять через всю історію формування, становлення і розвитку мови. У цьому розумінні ХІІ ст. виступає як найбільш важлива і значна віха в історії іспанської мови. Це, насамперед, період формування основ наддіалектної літературної норми майбутньої національної іспанської мови, що складається на основі усно-розмовної бази провідного кастильського діалекту (A.Alаtorre, M.Aleza Izquierdo, M.Criado de Val, E.Gancedo Ibarrondo, E.Hanssen). Тому, вивчаючи мову літературних пам’яток Середніх віків і епохи Відродження Іспанії, очевидно, не можна не зважати на вплив усно-розмовної бази, котра, як і будь-яка жива мова, виявляє соціальну природу і національну специфіку мови.

Тісний зв’язок мови і суспільства стверджується багатьма представниками класичних шкіл мовознавства (Ф.Бопп, Я.Гримм, В. фон Гумбольдт, К.Фосслер, А.Шлейхер, В.Шмідт, Г.Шухардт). В. фон Гумбольдт вирішує питання про взаємодію мови і суспільства у виді антиномії колективного й індивідуального в мові. Надаючи велику увагу психологічним процесам людського мовлення, О.О.Потебня разом із тим справедливо зауважував, що мовець, відчуваючи, що слово належить йому, у той же час припускає, що слово і уявлення не складають виняткової, особистої його приналежності, тому що зрозуміле мовцю належить, отже, і цьому останньому (О.О.Потебня).

В іспанській мові XII-XIV ст.ст. фонетичне варіювання слів носить досить регулярний характер і визначається, очевидно, не стільки стилем вимови, темпом мовлення, скільки впливом фонетичних особливостей в умовах білінгвізму звукового (графічного) обрису слова. Відзначимо, що такий вплив, якщо він не стимульований латинським етимоном, підлягає дії закону асимілятивної аналогії як передбачуваної причини зміни форми слова.

          У дисертації розглянуто деякі факти, що свідчать на користь цього твердження. По-перше, якщо для простоти пояснення обмежитися даними неусталеної орфографічної норми, то немає сумніву в тому, що вагомість лінгвістичного аспекту фонетичного варіювання слів періоду становлення національної мови буде незначною. Незакріплена орфографічна норма припускає і деяку сваволю як у виборі того чи іншого варіанта, так і в його графічному оформленні. По-друге, відзначимо принципову можливість усвідомлюваної мовцями обґрунтованості звукового обрису слова, що спирається на формальну мотивуючу ознаку. Зрозуміти суть такої обґрунтованості допомагає аналіз мотивування слова, образу його значення, що збереглося в слові, відбитку “того руху думки”, що мав місце в момент виникнення слова. Староіспанське діалектне слово compaña бере свій початок від вульгарного латинського слова companĭa íd, похідного від panis “хліб” у значенні дії “їсти від одного шматка хліба” (J.Corominas). Чи не криється в такому словотворі ще у вульгарно-латинській
мові можливість зміни приголосного звуку [m] на [n], якщо взяти до
уваги свідчення історичних граматик про збереження кінцевого [m]
(з подальшим переходом в іспанській мові в [n]) лише в односкладових словах
(для підсилення їхнього слабкого звучання), при загальній тенденції до зникнення цього звуку в усіх інших випадках? Пор., з одного боку, caballum > caballo,
novem > nueve, а з іншого боку – сum > con, tam > tan, quam > cuan. Можна припустити, що на певному етапі розвитку мови значеннєвий і формальний зв’язок між словами compaña (conpaña) і pan (сполученням сon pan) все-таки усвідомлювався носіями мови. Отже, цілком логічно з погляду чисто формальної умотивованості функціонування в конкретному синхронічному зрізі варіанту слова conpaña (<con pan).

Графічна репрезентація фонем /m/, /n/ у варіантах слів compaña – conpaña, campo – canpo, Campeador – Canpeador, compra – conpra, complido – conplido не вносить жодних змін у загальну фонологічну систему мови розглянутої епохи, проте зберігає для дослідників історії мови численні приклади коливань вимови звуків [m] і [n] у словах перед губним глухим звуком [p]. Факт, що розглядається, не можна без достатніх доказів пояснити недосконалістю графіки, капризом, примхою чи непоінформованістю поета, письменника, копіїста, називати той чи інший варіант помилкою чи поетичною вільністю. У сучасній іспанській мові також відомі випадки коливання вимови [m] та [n]. Не менш літературно звучить як для ХІІ, так і для ХV ст.ст. той чи інший варіант слова зі зміною приголосних [m], [n] перед губним [p], а крім того, значно ширше було саме коло слів, що містять сполучення носових [m] або [n] і губного [p]. Пор., наприклад, у Перо Лопеса де Айали (Pero López de Ayala, 1332-1407):  tienpo, desanpara тощо.

Форми слів tienpo, desanpara з приголосним [n] перед губним глухим [p] –
це не особиста вимова П.Л. де Айали, а особливість, засвідчена в мові текстів періоду ХІІ-ХV ст.ст. і пов’язана з літературною мовою епохи становлення національної літературної мови. Тому в поезію і художню літературу Середньовіччя та епохи Відродження вільно проникали і легко утримувалися зрозумілі для носіїв мови варіантні форми слів, що на фонетичному рівні, з одного боку, відбивали асимілятивну гармонізацію контактних звуків у слові, коли приголосний звук попереднього складу пристосовується до артикуляції за органом мовлення наступного звука: compaña, campo, Campeador, compra, complido і т.д.
З іншого боку, вони представляли, скоріше за все, традиційну форму індивідуального мовлення: conpaña, canpo, Canpeador, conpra, conplido і т.д.                                Для середньовічної епохи система внутрішніх відношень розглянутих
варіантних слів з урахуванням орфографії, контактного або дистантного їхнього вживання зумовлена живими вимовними навичками носіїв мови і цілком відповідає історичній реальності іспанської мови початкового етапу
її формування.

Фонетичні зміни в мові найбезпосереднішим чином пов’язані як із системою мови (фонетичною, лексичною), так і з її артикуляційною базою. Для ранніх
епох становлення національної мови велика кількість фонетичних варіантів забезпечена  артикуляційною базою, де, як і в системі мови, співіснують елементи старого та нового.

 Так, наприклад, пізнішим набуттям мови, її артикуляційної бази є глухий міжзубний звук [θ] – plazo [´plaθo]. Поява цього звука є наслідком діючої з давніх часів тенденції зміни артикуляційної бази мови, тенденції універсального і постійного характеру, якій підкоряється як статика, так і динаміка мови. Це значить, що якісна модифікація звуків мовлення утверджується у тому разі, якщо вона відповідає тенденціям мовного розвитку. Тенденціям середньовічного розвитку іспанської мови відповідають варіантні форми plazdo – plazo, марковані за часовою шкалою: хронологічно більш рання форма plazdo (< пізньолатинськe placĭtus) функціонує паралельно з генетично тотожною спрощеною формою plazo. Кожна форма варіантів plazdo – plazo, очевидно, мала для носіїв мови чітку та легко пізнавану акустичну характеристику: складна консонантна група zd (plazdo), дзвінка африката z (plazo), що підтверджується численними прикладами контактного вживання цих форм: Mas tres sedmanas de plazo todas complidas son.  /

Felos al plazdo los del Campeador, / cunplir quieren el debdo que les mandó so señor; / ellos son en poder de Alfons el de León (Cid). “Але три повних тижні строку минули./ Люди Кампеадора вчасно з’явилися, / Бажають виконати свій обов’язок, що наказав їм їхній сеньйор; / Король Альфонс Леонський не дасть їх скривдити”.

Вимова спрощеної форми слова plazo у Середні віки різниться від сучасної: дзвінка африката z [dz] середньовічного слова та міжзубна щілинна глуха приголосна z [θ] сучасного слова plazo. Дзвінка африката z [dz] plazo лише на початку XVI ст. отримує міжзубний щілинний відтінок вимови дзвінкого z [z]. Інтервокальне положення поступово призводить до ослаблення дзвінкості звучання щілинного міжзубного [z] та змішанню з простим глухим ç [θ]. Починаючи з XVII ст. обидва звуки злилися в один глухий звук [θ].

Не було абсолютно чіткого та послідовного розмежування сфер уживання між словами такого типу. Більш того, вони часто зустрічаються у межах одного контексту в літературних творах. Дану ситуацію, як видно, не можна трактувати як свавільність мовця (чи того, хто пише). Це, насамперед, творчий
характер мови у формуванні варіантів слів, що мають своє місце в її
лексико-семантичній системі.

Мовні знаки позбавлені можливості самостійного розвитку, а еволюціонують у мовленні в межах висловлень як актуалізовані (співвіднесені із ситуацією) одиниці мови. Якщо в мові літературних пам’яток Іспанії ХІІ-ХІV ст.ст. у межах висловлень можна знайти лише ледь помітну тенденцію щодо диференціації ситуацій за допомогою різних форм варіантних слів, що для поетів, письменників, співців стоять в одному ряду як компоненти однієї мовної системи, то ця тенденція чіткіше виявляється в організації висловлень у творчій діяльності художників слова ХVI-ХVII ст.ст. Наприклад, в інтермедії Лопе де Руеди (1505-1565) “Las aceitunas” використані варіанти прислівників así, assí, ansí у репліках різних дійових осіб: дочки (Así lo haré, padre. “Я це так зроблю, тату”), матері (¿Cómo “assí lo haré, padre”? “Як, "я це так зроблю, тату?"”), сусідки (¿Qués esto, vecinos?. ¿Por qué maltratáis ansí la mochacha? “Що тут відбується, сусіди? Чому ви так погано ведете себе з дівчиною?). Читач – носій мови – розуміє використання письменником мовних засобів у відповідності зі сформованими в його свідомості мовними уявленнями. Прислівники así, assí, ansí у значенні вказівки на спосіб дії додають до висловлення дійових осіб певну соціально зорієнтовану інформацію і діалектну (просторічну ansí) специфіку мовлення. Традиція вживання в текстах писемних пам’яток іспанської літератури протягом століть форми слова з гемінованою (подвійною) приголосною [s] зберігається, проте в даному прикладі, скоріше за все, слово assí використане з установкою на характерологічність мовлення дійової особи – матері дівчини, що від продажу маслин бажає мати гарний виторг. Емоційний стан матері переданий ітеративним запитанням ¿Cómo “assí lo haré, padre”? Це запитання дублює стверджувальну репліку дочки Así lo haré, padre, але в іншій тональності, тобто такої, яка характеризується експресивністю, про що свідчать графічні засоби, що супроводжують зміст висловлення: лапки, гемінований приголосний [s], знак питання. Ніяких внутрішньомовних перешкод для функціонування варіантних форм así – assí – ansí у ХVI ст. немає, як не було їх і для функціонування спрощеного геміната ss у слові así в епоху перших літературних пам’яток Іспанії, тобто в ХII ст.: El Campeador adeliñó a su posada; / así como llegó a la puorta, fallóla bien çerrada, / por miedo del rey Alfons, que assí lo pararan (Cid). “Кампеадор попрямував до подвір’я; / і як тільки він підійшов до дверей, вони виявилися на всіх замках, / через страх перед королем Альфонсом, що так розпорядився”.
Немає таких перешкод і в період творчості М. де Сервантеса (1547-1616).
У поетиці Сервантеса також можна спостерігати, можливо, не без впливу традиції декорування тексту, використання варіантів слів з опозицією гемінат –
спрощений гемінат.

У фонетичній системі іспанської мови, що набуває ознак національної, закладені можливості динамічного варіювання форми слова, стосовно якого може застосовуватися критерій фонетико-графічного декорування, особливо в сполученні з іншими критеріями нормативності, насамперед, із критерієм відповідності лексичній системі. Саме у такому плані можна розглядати мовні традиції використання варіантів, коли звуки мови “спливають у світлому полі свідомості” (Л.П.Якубинський) митця слова.

Будь-яка національна мова, що формується, орієнтується на усні форми мовлення, тому зіткнення варіантів неминуче, як неминуче зіткнення лексичних синонімів, котрі проникають із діалектних чи інших форм існування мови. При вирішенні питання про лінгвістичну сутність явища лексичної синонімії на даному етапі розвитку семантичних досліджень, коли комплексний, багатокомпонентний характер семантичної структури лексичних одиниць є загальновизнаним фактом, різко зростають вимоги до чіткішої якісної диференціації синонімів. Не менш важливим також є питання про міру достатньої семантичної спільності, що дозволяє діагностувати явище синонімії на тлі інших мовних явищ, в основі яких лежить та чи інша значеннєва спільність, наприклад, явище варіантності, паронімії, полісемії. Так, в іспано-кастильській мові до спільного кола понять у Середні віки належать такі, що позначені словами yentes (gentes), omnes, varones, vasallos (vassallos), cavalleros; yentes (gentes), conpaña (compaña), mesnada, almofalla (almohalla, almafalla, almahala), poderes, fonssado, escuela, ueste. Синонімічний ряд, поєднаний сукупністю понять yentes (gentes), omnes, varones, vassallos, cavalleros, існував як такий на певному етапі розвитку іспанської мови, але це не означає, що в будь-який інший період його можна розглядати як статичне або незмінне ціле. Певний стан лексичного складу мови є лише момент у ланцюзі його безупинних змін, що детермінуються характером використання тих чи інших лексичних засобів. Використання в середньовічних писемних пам’ятках Іспанії іменника yentes (gentes) вказує на його належність також до синонімічного ряду з поняттєвою домінантою “військо”, “сила”: conpaña (compaña), mesnada, almofalla (almohalla, almafalla, almahala), poderes, fonssado, escuelas, ueste. Це пояснюється тим, що динаміці формування етнічної самосвідомості кастильців та природі епічного мислення відповідає рухливість і розпливчастість семантики поняття “народ”, що тематично узгоджується з поняттями “військо”, “дружина”, “армія”, “сила”. Поряд з цим також тематично узгоджуються поняття “народ” і “плем’я”. Аналогічна картина спостерігається в інших стародавніх пам’ятках європейської і слов’янської культури. Так, у “Слові о полку Ігоревім” “безстрашна русичей дружина” – це Ігорова рать, військо, люди, полки, сила, воїни, молодці.        Вимогам точності номінації відповідає присутність у мовній системі варіантів yente і gente “люди, народ”. У такому разі мається на увазі не розпливчастість семантики поняття “люди”, “народ”, а диференціація даного поняття мовними позначеннями (варіантами) за якісними параметрами. Напр.: Todos son exidos, las puertas abiertas an dexadas / con pocas de gentes que en Castejón fincaran; / las yentes de fuera todas son derramadas (Cid ). “Усі повиходили, і ворота навстіж залишили. / Небагато народу в Кастехоні лишилося; / А ті, хто зовні були, розбрелися хто куди”. Варіанти gentes і yentes виступають у якості семантичних алітерантів (М.І.Стеблін-Каменський), диференціюючи людей, що залишилися в Кастехоні, від тих, “хто зовні були, розбрелися хто куди”.

Наше дослідження показує, що подібна семантична алітерація, будучи стилістичною особливістю стародавніх поетичних і близьких до поезії прозових текстів, – це складний стилістичний прийом, побудований на використанні
функціонально-еквівалентних назв (синонімів і варіантів). В аспекті розв’язання діалектичного протиріччя, що існує між системністю мови і практично нескінченною розмаїтістю мовлення, семантична алітерація фокусує в собі взаємодію парадигматичного і синтагматичного планів мовної системи. Так, наприклад, вживані в писемних пам’ятках Іспанії ранніх епох варіантні слова pedones – peones “піхотинець, пішоходець”, piedes – pies “нога” (опущення -d в інтервокальному положенні), диференційовані не лише за формою знака, але й за ситуативним контекстом. Можна припустити, що саме семантика контексту визначала добір того чи іншого варіанта з парадигми мовних форм pedones і peones, piedes і pies у творчості співця, поета, письменника Середньовіччя. Семантично тотожні у системі мови pedones і peones, piedes і pies, на рівні контексту виявляються стилістично диференційованими: нейтральні peones і pies, стилістично забарвлені pedones і piedes. Специфічними варіантами словникових найменувань pedones і peones, що буквально повторюють на фонетичному рівні мовні тенденції розвитку латини як мови-основи – принцип найменшого зусилля у мовленнєвій поведінці носіїв мови (А.Мартине), не обмежується представлення образу середньовічного піхотинця. Звертаючи увагу на семантику цих найменувань в середньоіспанській мові, відзначимо систему значень латинського етимону pĕdĕs, dĭtis: 1) “пішоходець”; 2) “піхотинець”. Епоха воєн вносить корективи в перерозподіл значеннєвих компонентів семантичної структури іспанських найменувань pedones і peones і висуває на перше місце лексико-семантичний варіант “піхотинець”. На запитання, чи ставив автор “Пісні про мого Сіда” перед собою завдання спеціальним добором і організацією лексичних засобів наповнити поняття “піхотинець” відтінками змісту, зумовленими соціальним середовищем, як видно, можна дати позитивну відповідь. Свідома орієнтація на зміст тексту відбилася як на виборі варіантів pedones і peones, так і на підборі описових висловів todos los menores, los que foron de pie. Джерелом найменування численної частини військ todos los menores, los que foron de pie стало соціальне середовище, яке, визначаючи місце людини в суспільному житті, фіксує в словах і сполученнях слів досвід епохи, досвід тривалої еволюції самого соціального середовища. З погляду місця людини в суспільному житті саме соціальне середовище надає можливість знайти точну формулу інтелектуального вираження відчуттів, викликаних матеріальними умовами.

Так, для позначення вищого розряду знаті із часів Середньовіччя в іспанській мові залишилося найменування ricos hombres. Уперше це найменування зустрічається в “Пісні про мого Сіда” замість синонімічного латинського magnati. Вже в Х ст. для позначення служилої знаті, а також вищого духовенства вживається термін magnati (О.Р.Корсунський). Історики Іспанії підкреслюють, що рікос омбрес виступали як справжній правлячий і привілейований соціальний прошарок. В Кастилії рікос омбрес входили до королівської курії, займали найвищі посади при дворі, більшість з них була королівськими васалами. Вони одержували окремі території для управління.
У своїх володіннях рікос омбрес нерідко користувалися різними видами імунітету.

Це факти історії, і наводяться вони з метою показати не лише джерело  розвитку словника, пряму залежність між розвитком лексичної системи
та умовами життя суспільства, але також для того, щоб підкреслити
специфіку національного вираження самої системи соціально-мовної
семантики (Р.О.Будагов). Поняття рікос омбрес складається не на порожньому місці, його формування підготовлене фактами розвитку іспанського суспільства, тобто соціальними, зовнішніми стосовно мови факторами. Очевидно, носіїв іспано-кастильської мови не задовольняли існуючі слова conde “граф”, barón “барон” для найменування узагальненого образу правлячого, привілейованого, заможного прошарку суспільства, не задовольняло і функціонуюче в
мові-джерелі – літературно-писемній латині – визначення magnati. На тлі інших можливих найменувань служилої знаті – magnates, altos omnes, mayores omnes, omnes buenos, grandes, condes, barones – робиться вибір на користь означення rico, що відрізняється в момент створення імені ricos omnes такими диференційними ознаками, як “сильний”, “впливовий”, “могутній”, тобто тими ознаками, що наявні в готському етимоні reiks. На думку, що й в іспанській мові на ранніх етапах її формування і розвитку в лексико-семантичній структурі прикметника rico були присутні зазначені диференційні ознаки, наводить виникнення нового поняття рікос омбрес, котре протиставляється поняттю magnati.

При всьому впливові контексту на реалізацію семантики розглянутих у даному розділі слів і словосполучень, цей вплив не можна переоцінювати. Об’єктивно існують у мові слова-найменування pies – piedes і їхні похідні peones – pedones, словосполучення  ricos omnes, altos omnes, buenos omnes, які з’явилися в результаті класифікаційно-номінативної діяльності людини. Специфіка значень цих ключових іспано-кастильських слів середньовічної епохи визначається їхньою номінативною функцією: чіткого позначення в картині світу окремого елемента, фрагмента дійсності.

Між лінгвістами здавна ведеться суперечка, чи є слово самостійною одиницею мови, що зберігає своє значення і поза мовою, чи ж воно існує лише
в тексті. Самостійність будь-якого слова виявляється в тому, що воно не є порожнім звуком, а щось значить і в системі мови, і в мовленні. На прикладі ужитку варіантних форм слів в поетичних і прозових творах середньовічної Іспанії  проаналізовано стилістичні можливості фонетичної системи іспано-кастильської мови і та роль, яку вона відіграє у творчості митців слова. Різні фонетичні варіанти у писемних пам’ятках середньовічної Іспанії не можна визнати випадковістю, як не можна визнати випадковим зіткнення мовної традиції і мовного вживання в далеко ще не відпрацьованому механізмі перекодування усного мовлення в письмове. Так, сутнісну потребу мовлення для анонімного автора “Пісні про мого Сіда” складає  модифікація звукової оболонки власного імені Ратоборця Сіда: Ruy – Roy – Rodrigo, його прізвиська Campeador – Canpeador, власного імені короля Альфонса VI: Alfonso – Alffonso – Alfonsso – Alffonsso – Alfonse – Alfón – Alfons – Alffons, забезпечуючи такою індивідуальною “сваволею” можливість “розшифрувати” і “прочитати” весь обсяг інформації і даних про особу, що має своє ім’я. А сам спосіб модифікації не стільки виявляє емоційне ставлення автора до звуків мови, скільки є ключем до розуміння прихованої за модифікованою формою слова авторської думки.

виСНОВКи

Кастильський період мовної історії іберо-романського ареалу – це великий хронологічний відрізок майже у шість століть (XII ст. – перша чверть XVIІ ст.), далеко не однорідний у своїх окремих фазах, але який має одну суттєву особливість: він складає період, упродовж якого здійснюється становлення, формування і розвиток національної мови Іспанії. Хоча корені цієї мови сягають стародавньої пори і основа її структури локалізується в перехідному періоді народної романської мови (VI–IX-X ст.ст.), стовбур її розвивається саме в
XII-XVI століттях, щоб набути певної форми в наступні за кастильським періодом епохи – XVII ст. і до сьогоднішнього дня. Історичний взаємозв’язок мови і літератури виражає закономірності розвитку самобутньої духовної культури народу, живлющі сили якої – історія, звички, бажання, мета, віра, почуття, пісні, казки тощо – сприяють динаміці історико-літературного процесу, динаміці удосконалювання мовних форм думки, мовних процесів у мовленнєвій діяльності.

Досліджуваний матеріал писемних пам’яток Іспанії ХІІ – першої чверті
ХVІІ ст.ст. виокремлюється важливими соціокультурними й мовними чинниками, які забезпечили процес становлення національної мови Іспанії: 1) розвиток поетики народною мовою, якій, крім основної комунікативної функції, в мовленнєвій діяльності носіїв мови притаманна була також естетична функція;
2) становлення народної (вульгарної) прози, що сприяло збільшенню престижу самої народної мови і розвитку літературної творчості цією мовою; 3) рух “захисту і прославляння” народних мов.

Процес розвитку наукових знань про мову в Середні віки та в епоху Відродження відбиває специфіку фактів мовної синхронії, причому не відриваючи мову від її соціально-культурної основи. У науковій картині світу ця специфіка виявляється як у відстоюванні прав народної мови, так і в прагненні удосконалювати латину. В утворених у ХІІ-ХІІІ ст.ст. численних навчальних центрах університетського типу зі студентським складом із різних європейських країн незабаром було усвідомлено, як істотно різниться середньовічна латина як засіб живого спілкування в культурному світі Європи від норм класичної латинської мови – в усіх царинах: вимові, слововжитку, в граматиці. Ці зміни в суспільно-мовній практиці відбилися і на теорії мови. У мовній теорії простежується тенденція до створення на основі латини універсальної філософської мови, структурованої таким чином, щоб елементи мови та їх комбінації найбільш адекватно відбивали механізм логічного моделювання. Логістичний напрямок в теорії мови був сприйнятий вченими як інструмент для розв’язання численних філософських проблем, в тому числі проблеми універсалій. В історії лінгвістичних теорій Пізнього Середньовіччя граматичні концепції західноєвропейських учених демонструють по суті нові можливості граматичного і логічного аналізу з метою найбільш повного і глибокого пояснення природи мови у напрямку створення загальної теорії граматики за алгоритмом коректних – на той час – логіко-граматичних співвідношень.

Створення національної літературної мови, до якої прагнули письменники, учені, філософи європейського Середньовіччя, співвідноситься з використанням народної мови, яка активно функціонує в соціальному середовищі її носіїв. Виходячи зі специфіки реально існуючих зв’язків і взаємозалежності мови і суспільства, зі специфіки поступового розширення сфери реалізації народних мов, вчені і мислителі Західної Європи дійшли до усвідомленої і цілеспрямованої практичної діяльності на захист народних мов. В Іберо-Романії в цю епоху традиція захисту народних мов набуває стійкого характеру, що підтверджується підготовкою перших граматик народних мов: кастильської, португальської, спробою літературного опрацювання мови, її удосконалення та встановлення норм літературної іспано-кастильської мови, а також різноманітною поетичною творчістю і художньою прозою.

Аналіз мовної ситуації епохи створення перших літературних пам’яток середньовічної Іспанії переконливо свідчить про те, що мова як культурно-історичне явище, на якому б етапі свого розвитку вона не перебувала, до якої б епохи не належала, цілком забезпечує потреби носіїв мови, віддзеркалюючи і закріплюючи у своїх формах динаміку багатогранного життя, звичаїв, почуттів, настроїв, вірувань і віри – усього, що належить до матеріальної і духовної сфери буття народу. Написана невідомим автором іспано-кастильською мовою “Пісня про мого Сіда” (1140) – народна епопея, перший засвідчений твір художньої літератури, що відбив роль Кастилії в іспанському суспільстві, яке стояло перед лицем випробування долею. У межах мови усний за своєю природою жанр “Пісні про мого Сіда” являв собою для раннього періоду розвитку літературної іспанської мови ту контактну зону, де найсильніше виявлялася взаємодія усно-розмовної бази народної мови і мови фольклору, народної поезії, ранніх літературних традицій, створюваних у складному лінгвістичному контексті двомовності – тривалого періоду синхронного співіснування і взаємодії двох самостійних мовних систем, двох різних форм мовної і культурної традиції – латинської і романської, що розрізняються спектром функцій.

Спираючись на проведені дослідження мовного матеріалу і художнього змісту писемних пам’яток літератури Іспанії XII – першої чверті XVIІ ст.ст., установлено закономірності появи лексем найширшого діапазону функціонування: castillo, fortaleza, fuerza, сasa, tierra, ganancia, ganar, trabajar, afán, codicia, avidez, ansia, natura, yentes (gentes), hombre (omne), varones, vasallos (vassallos), cavalleros,       peones (pedones), conpaña (compaña), mesnada, almofalla, poderes, fonssado, escuela, ueste, які сама життєва ситуація висуває на рівень ключових мовних концептів епохи. Історична неперервність плану змісту проаналізованих лексем має свою об’єктивність у картині світу, а це – “запропоновані” правилами функціонування іспано-кастильської мови так звані недискретні факти: полісемія, синонімія, синкретичні і дублетні форми мовних одиниць, що забезпечують народження і збереження в мовній системі логічного, аналогічного й алогічного, регулярного і часткового, рідкісного і частого.

Основні результати дослідження фонетичної системи іспано-кастильського мовлення Середньовіччя свідчать про природний іспано-романський білінгвізм, ускладнений диглосією кастильської мови. На мовленнєвому рівні виявлено типові прикмети й ознаки фонетичного розвитку слова: асиміляція і дисиміляція звуків, вокалізація приголосних, метатеза, епентеза, оглушення/одзвінчення приголосних, спрощення груп приголосних, змішання голосних, зміна відносно близьких за артикуляторно-акустичними якостями приголосних тощо. Саме ці фонетичні процеси мають свою динаміку і представляють моменти еволюції форми слова, що регулюються точними фонетичними законами і фонологічними закономірностями живого розмовного мовлення. Фіксація варіантних форм
із розрізненням фонем в однаковій позиції в слові в пам’ятках писемності початкового періоду становлення національної мови Іспанії розкриває ті
вимовні особливості носіїв мови, що дозволяють, по-перше, визначити
тенденції фонетичних змін у відповідності до норми, що складається, по-друге, виявити специфіку фонологічних засобів, необхідних для розпізнання фонемного обрису слова.

Подальші наукові розвідки з даної проблематики можуть бути спрямовані на аналіз розвитку літературної мови Іспанії пізніших часів, починаючи з другої чверті XVII ст., коли іспанська мова утверджується в усіх царинах
суспільно-політичного, культурно-освітнього життя народів Іберійського півострова та Латинської Америки. Перспективним видається проведення системного аналізу іспаномовної картини світу в синхронії та діахронії й опис сфери концептів національної мови Іспанії з позицій концепції
мовного динамізму.