МОВНИЙ СИНКРЕТИЗМ ПИТАЛЬНИХ ТА ВІДНОСНИХ ЗАЙМЕННИКІВ У ФРАНЦУЗЬКІЙ МОВІ: ДІАХРОНІЯ ТА СИНХРОНІЯ : ЯЗЫКОВОЙ синкретизм вопросительных И относительные местоимения во французском языке: Диахронию И СИНХРОНИЯ

Краткое содержание

Розділ 1. “Наукові інтерпретації лексико-граматичного статусу питальних та відносних займенників у французькій мові”. Основна причина розбіжностей у поглядах мовознавців щодо питання частиномовного статусу займенників полягає, насамперед, у тому, що вони загалом підходять по-різному до оцінки граматичної природи цих мовних одиниць. Так, одні мовознавці (А.М.Рочняк, J.Damourette et E.Pichon, G.Gougenheim), виходячи з їх здатності бути функціональними субститутами інших частин мови, пропонують розподілити ці слова між тими частинами мови, які вони заступають у мовленні. Інші розглядають їх як службові слова, які позбавлені визначеного частиномовного статусу (В.Г.Гак, А.Dauzat, L.Hjelmslev). Лише окремі лінгвісти, враховуючи особливе лексико-граматичне значення займенників, кваліфікують їх як окрему частину мови (А.К.Васильєва, Г.М.Щерба, M.Bréal, V.Brøndal). Дотримуючись аналогічної думки, вважаємо, що займенники варто виокремлювати як самостійну частину мови не тільки через їхнє граматичне значення, яке доповнює лексичне значення. Вони є словами, які за змістом свого лексичного значення виражають відношення мовця до дійсності, а це потребує конкретизації у процесі мовлення. Отже, займенники виражають самоорієнтацію суб’єкта мовлення по відношенню до предмета мовлення.

Неоднозначне трактування частиномовного статусу займенників французької мови зумовлює, в свою чергу, існування ще багатьох досить дискусійних питань, одним з яких є лексико-граматична систематизація займенників.

Неоднозначним є трактування частиномовного статусу питальних та відносних займенників. Досліджуючи ці мовні одиниці, деякі лінгвісти беруть до уваги лише аналіз їхніх семантичних характеристик (О.І.Богомолова, А.К.Васильєва, V.Brøndal, R.-L.Wagner et J.Pinchon), інші звертаються до морфологічних та синтаксичних ознак (А.Г.Басманова, F.Lefeuvre). Як наслідок, питальні та відносні форми “qui”, “que”, “quoi” зараховують до складу вказівних, неозначених або ж особових займенників.

Значну увагу приділено проблемі розмежування займенників “qui”, “que”, “quoi” на окремі лексико-граматичні розряди. Через формальну тотожність, а також ідентичність ряду семантико-граматичних ознак мовознавці розглядають їх як 1) одиниці одного лексико-граматичного розряду, а їх питальне та відносне значення – як лексико-семантичні варіанти однієї лексеми з відносним значенням (А.Г.Басманова, V.Brøndal, G.Moignet, B.Pottier), або 2) одиниці різних самостійних лексико-граматичних розрядів, а їх питальне та відносне значення – як омонімічні утворення французької мови (С.І.Башинська, Л.Теньєр, А.Dauzat). Виходячи з теоретичних позицій сучасних лінгвістів, які під час розмежування явищ полісемії та омонімії пропонують враховувати етимологічні, семантичні та граматичні особливості мовних одиниць (М.І.Задорожній, О.Д.Огуй), вважаємо, що питальні та відносні займенники французької мови є синкретичними утвореннями омонімічного статусу. Серед основних аргументів на користь розмежування займенників “qui”, “que”, “quoi з питальним та відносним значеннями розглядаємо: 1) семантичне значення (дейксис/анафора): Qui était Dominique? – C’était le fils d’Ange Bosio (М.Tou ier); J’étais déconcerté par la pauvreté de son installation qui devait m’abriter pendant des années (L.-F.Céline); 2) граматичне значення (відсутність/наявність антецедента, різна обумовленість збереження статусу іррелевантних форм щодо вираження категорій роду та числа, різний статус категорій відмінка та предметної співвіднесеності з назвами істот та неістот): Qui vous a servi? – Une femme de chambre (G.Simenon); Leurs actions ne vous ont plus ce sale attrait mystique qui vous affaiblit …(L.-F.Céline).

Ще одним дискусійним питанням французької мови є правомірність зарахування мовної одиниці “quel” до складу питальних та відносних займенників. Одні дослідники, враховуючи основне функціональне призначення цієї мовної одиниці виявляти ознаки предмета мовлення, вважають її питальним прикметником (V.Brøndal, М.Callamand, R.-L.Wagner et J.Pinchon). Інші граматисти, керуючись тим, що вона бере участь в актуалізації предмета мовлення, зараховують її до класу детермінативів (В.Г.Гак, R.Galizot, G.Gougenheim, M.Riegel). Третю точку зору, якої зокрема дотримуємося й ми, висловлюють ті мовознавці, які, покликаючись на генетичну природу слова “quel” і зважаючи на його лексико-граматичні властивості, розглядають його як займенник з питальним та відносним значенням (Г.М.Щерба, F.Brunot, L.Foulet, Кr.Sandfeld). Аргументом на користь цієї думки є те, що, функціонуючи в мовленні, лексема “quel”: 1) виявляє ситуативну ознаку предмета мовлення і вказує на його сутність; 2) розкриває свій лексичний зміст у відповіді на поставлене запитання: Quels seront nos partisans? – Les garçons bouchers et les boutiquiers (A.France); 3) у реченнях із непрямим питанням поєднує питальне та сполучникове значення: Je lui ai demandé quels étaient les agents littéraires susceptibles de faire traduire tes livres (P.Sollers).

Множинність та різноманітність науково-теоретичних поглядів на лексико-граматичний статус питальних і відносних займенників французької мови “qui”, “que”, “quoi”, “quel” зумовлені їх складною синкретичною природою, тому одним із основних завдань нашого дисертаційного дослідження було з’ясувати її витоки.

Розділ 2. “Історичні витоки лексико-граматичного синкретизму питальних та відносних займенників французької мови”. Проаналізувавши сучасні мовознавчі трактування “синкретизму” (О.С.Ахманова, В.В.Бабайцева, Л.Єльмслєв, В.М.Ярцева, А.Мartinet), під цим терміном розуміємо збіг означуючих при розрізненні означуваних, тобто поєднання в одній мовній одиниці двох або декількох семантико-функціональних значень, що призводить до виникнення граматичної омонімії або поліфункціональної граматичної форми. А серед основних причин виникнення синкретичних утворень у мові розглядаємо економію мовних засобів, а також міжкатегорійну трансформацію або перехідність слова з однієї частини мови в іншу. Центром синкретичних утворень є їх основне, “інваріантне” (Л.Єльмслєв), “узуальне” (Г.Пауль) значення, яке характеризується комплексом диференційних ознак, тобто сукупністю уявлень, що творять для члена мовної спільноти зміст певного слова. Периферійне, “варіантне” (Л.Єльмслєв), “оказіональне” (Г.Пауль) значення синкретичних утворень характеризується відсутністю або нечітко вираженою наявністю певних диференційних ознак, що властиві ядру цього слова і становлять конкретні уявлення, які мовець пов’язує з певним словом у момент його вимови і які, як він (мовець) гадає, пов’яже з ним, у свою чергу, і слухач.