ТРАНСФОРМАЦІЯ ВЕРБАЛІЗАЦІЇ В АНГЛО-УКРАЇНСЬКОМУ ПЕРЕКЛАДІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність, визначено мету та завдання роботи, об'єкт і предмет, описано методи аналізу матеріалу, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення дослідження.

У розділі 1 "Жанрова специфіка іспанських народних казок" обґрунтовуються теоретичні засади дослідження казки, визначається поняття "народна (фольклорна) казка" і тлумачиться специфіка функціонування вказаного терміну в іспанській мові. Особливу увагу приділено ознакам, які різнять народну, фольклористичну та літературну казки. У розділі подано класифікацію досліджуваного матеріалу з детальною характеристикою культурно-національної специфіки кожної з визначених груп.

На сучасному етапі розвитку лінгвістики є характерним інтерес до питань культурологічного плану. Мова і культура становлять діалектичну єдність: мова є складовою культури, а отже, не існує поза соціально успадкованою сукупністю практичних навичок й ідей, які характеризують спосіб життя даного суспільства (Мамонова, 2004). Казка, яка належить до духовного спадку певного народу, репрезентує надзвичайно цікаве для вивчення лінгвістично-культурне поєднання. Однією з багатьох функцій казки є моделювання людських життєвих ситуацій за допомогою мови, в якій відтворюється соціальне підґрунтя доби, коли її було створено. У зв'язку з тим, що жодний художній текст, а особливо фольклорний, не може бути правильно інтерпретованим поза межами соціокультурного контексту, вважаємо за доцільне розглядати його з урахуванням трьох сторін комунікації: адресант – текст – адресат, оскільки він наділяється смислом як оповідачем, так і реципієнтом. Лише в межах комунікативно-прагматичного підходу можуть бути виявлені й адекватно проінтерпретовані закономірності структурної організації та мовного оформлення тексту, зумовлені його жанровою специфікою.

Ефективність процесу спілкування нерідко залежить від того, наскільки збігаються параметри адресанта й адресата твору. Це твердження є особливо актуальним при аналізі фантастичної літератури загалом, зокрема казки, яка передбачає наявність у адресанта й адресата певних когнітивних структур, що відповідають за сприйняття і розуміння цього типу текстів. Відхилення від норм такої структури з боку адресанта або її невпізнання адресатом порушує комунікативний процес.

На початку свого існування адресантом казки виступав оповідач/казкар – людина середнього віку, яка спрямовувала свій твір для конкретної аудиторії, як правило, добре йому відомої (Jean, 1988). Адресатами фольклорних творів були не моделі, або ідеальні реципієнти, а конкретні особи, слухачі казки. Комунікація відбувалася у визначеному часі й просторі. Казкар розповідав історію, яку знав напам’ять. Він не створював, а лише відтворював казкові тексти зі структурних елементів, наданих у його розпорядження традицією. Тобто ми можемо говорити про колективного адресанта казки, оскільки оповідач використовував готовий мовленнєвий субстрат, попередньо опрацьований іншими казкарями, і не імпровізував щодо композиційної структури твору: модифікація конструктивних елементів призвела б до руйнування корпусу казки. Його свобода полягала у великій кількості способів, якими він міг “грати” з аудиторією: вибудовувати оповідання на свій лад на лексичному рівні, прикрашати очікувані моменти, готувати невеликі несподіванки щодо перебігу подій тощо.

Адресатами народних казок були селяни, які завдяки цим оповіданням мали змогу глибше зрозуміти довколишній світ. Для них (як і для дітей, які виступають адресатами сучасних казкових творів) віддаленість надприродного світу від повсякденного життя проходить непоміченою. Уявлення селян про реальний світ не виключали існування надприродних елементів. У цьому відношенні вони виступали ідеальними адресатами казки, тому що без жодних зусиль зі свого боку сприймали неймовірні властивості можливих світів.

Іспанські народні казки, що виступають об'єктом нашого дослідження, – це невеликі за обсягом прозові оповіді усної традиції. Вони продукт колективної творчості цілих поколінь і були зафіксовані на письмі вченими-фольклористами зі збереженням оригінальної форми, змісту та звучання текстів. Традиційність норм побудови народної казки, які поширюються як на форму, так і на зміст оповіді, її універсальність та відсутність авторського права на текст відрізняють її від літературної казки. Імпровізація, характерна для творчості казкарів, виявляється у вільному доборі лексико-семантичних елементів, проте є вторинною щодо традиційності тексту і не торкається домінантних жанрових ознак, трансформація яких відбувається в літературній казці. Фольклорну казку варто відрізняти і від так званої фольклористичної – літературного запису усної версії, зафіксованої вченими графічно і по-своєму трансформованої ними.

Народна казка являє собою складний комплекс віддзеркалень дійсності й усвідомлюється як адресантом, так і адресатом розповіді як художня реальність. Вона має стійку, історично усталену поетику, власне коло дійових осіб, характеризується замкнутістю наративної структури й описує незвичайні з погляду повсякденної логіки події. До цього жанру фольклорної творчості входять твори, відмінні за походженням, стилем і змістом. У роботі видається виправданим використання загальноприйнятої класифікації казкового матеріалу на чарівні та нечарівні за тематичною ознакою. За характером дійових осіб іспанські чарівні казки поділяються на побутові (дійові особи – люди) і анімалістичні (основні персонажі тварини). Сюжет іспанської народної казки виступає найважливішою категорією жанру, він завжди конфліктний і відбиває стосунки між персонажами, характерні для кожної з виділених груп.

Для того, щоб віднести текст іспанської казки до розряду чарівних, у ній обов’язково повинен бути присутнім магічний предмет/помічник, який допоможе головному героєві пройти випробовування і ліквідувати початкову нестачу (Rodríguez Almodóvar, 1989). Загалом можна стверджувати, що йдеться про групу казок, що мають подібну для всіх представників індоєвропейської культури морфологію та внутрішню структуру. Стабільність композиції чарівної казки відповідає і досить “негнучкій” семантиці, в якій повністю відсутні психологічні пояснення дій героя. Семантичну структуру іспанської чарівної казки можна зобразити так: 1) послання про засади суспільства; 2) послання про сім’ю і родинні стосунки; 3) послання про свободу, справедливість і несвідоме.

Побутові казки (ПК), у порівнянні з іншими казковими оповідями, найбільше наближені до реальної дійсності й суспільних проблем. Конфлікт у цих творах виникає у сфері соціальних або сімейних відносин і розв’язується не за допомогою магічного помічника, а завдяки власним зусиллям героїв. У багатьох ПК змальовано антагоністичні стосунки в сім’ї – між чоловіком і дружиною; в соціальних сферах – між бідняками і панівною верхівкою, дурнем і сільськими людьми. Зважаючи на особливості головного конфлікту, наявний матеріал умовно можна розподілити на твори дидактичні (повчальні), які знайомлять адресатів з правилами поведінки, з мистецтвом слова, здатністю вийти зі скрутного становища за допомогою власних хитрощів, формують почуття справедливості, відчуття гумору (“Los tres consejos”); соціально-антагоністичні, в яких відтворено проблеми суспільних інституцій доби створення текстів (“Juanito malastrampas”); сатиричні, що висміюють людські вади, недоліки тогочасної системи (“La esposa desobediente”) і гумористичні, або розважальні, казки (“Los cinco sordos”).

Основними інституціями, відображеними в іспанських соціально-антагоністичних казках, є приватна власність і право передавати її своїм дітям. Герої, позбавлені спадщини або бідні від народження, боротимуться проти нової системи, критикуватимуть її. Конфлікти навколо приватної власності можуть бути двох типів: родинні й соціальні. Найпоширенішими іспанськими казками першого різновиду є ті, в яких відображено проблему бездітності, тобто відсутності спадкоємців, наприклад: “Dicen que era un matrimonio que no tenía familia. Y llevaban muchos años de casados” (“Yo dos y tú uno”). Із цієї причини подружжя звертається до Бога з проханням подарувати їм сина, досить часто даючи абсурдні обіцянки на зразок: “- Me gustaría tener un hijo aunque se lo llevara el diablo – pues así de fuerte era su deseo.” (“Blancaflor”). Зворотною стороною проблеми є сім’ї з великою кількістю дітей, яких вони були не в змозі прогодувати: “Pues eran un padre y una madre y ambos eran muy pobres y tenían tres hijos pequeños” (“Pedro”).

Сатиричне відображення проблем приватної власності й екзогамного шлюбу було причиною виникнення так званих “казок про дурнів” (або сатиричних казок). Вони є більш пізніми утвореннями і надзвичайно гротескними за своїм характером, тому що відповідають повному запереченню простою людиною системи, яка надає блага тим, хто ними вже володіє і прагне відібрати все, навіть гідність, у тих, хто й так є бідним. Дурні в іспанських казках являють собою негативні символи народної прози. Комізм цих оповідань полягає в тому, що дурневі (у проаналізованих іспаномовних казках не зустрічаються тексти, у яких жінка виступала б у цій ролі), який, крім того, ще й безнадійно бідний, удається одружитися з принцесою – багатою спадкоємницею трону: “Piel de piojo y aro de hinojo”; “Bien puede ser” тощо. Використання протиставлення стає в таких казках основним художнім прийомом: завдяки контрасту персонажів створюються сатиричні образи дурнів (“Juan Tonto y María la Lista”).

Досить поширена група серед ПК – твори дидактичної спрямованості. Казки такого типу вказують на відповідну стратегію для досягнення певної мети, знайомлять з правилами поведінки, формують у адресатів почуття справедливості, відповідальності тощо. Особливу групу серед повчальних казок становлять оповідання релігійної спрямованості. Головними дійовими особами в них виступають люди і біблійні персонажі, а прагматична мета полягає у тому, щоб продемонструвати читачам/слухачам казки, що лише віра допомагає людині подолати труднощі, зрозуміти справжній сенс життя. В їх характерологічних образах відбуваються суттєві зміни у порівнянні з чарівними та іншими типами побутових казок. Якщо в останніх персонажі постають як готові характери і не змінюються протягом усього тексту, в релігійних казках досить часто можна спостерігати перетворення негативного персонажа в позитивний через страх бути покараним Богом.

До анімалістичних іспанських казок (АК) відносимо такі фабульні оповіді, головними героями яких виступають персоніфіковані тварини (“La zorra y el lobo”, “La zorra y la cigüeña”). Варто зауважити, що до АК не входять оповідання, персонажами яких є трансформовані в звірів за допомогою чаклунства особи або якісь фантастичні істоти. Люди також можуть бути героями АК, але їх роль у розвитку сюжету є другорядною. Основними персонажами іспанських АК виступають тварини, тісно пов’язані з діяльністю людини. За своїми функціями вони поділяються на активних, дії яких призводять до розвитку сюжет казки, і пасивних, проти яких спрямовані зусилля попередніх героїв. Почуття голоду є основною, майже універсальною, рушійною силою для розвитку сюжету АК. Уся оповідь підпорядкована основному закону тваринного світу – з’їсти або бути з’їденим. Загалом конфлікт між тваринами в іспанських АК можна зобразити схемою (перший компонент у кожній парі виходить переможцем):

свійські тварини (активні і пасивні) / дикі тварини

маленькі тварини / великі тварини

хитрі тварини / злі тварини

травоїдні тварини / м’ясоїдні тварини

птахи / тварини

люди / тварини.

Загальновідомим є той факт, що АК алегоричні за своїм змістом. Хоч звірі живуть і діють в обставинах властивих лише для них, учинки їх завжди логічно вмотивовані і виражають у казці суспільну або моралізаторську ідею. Інколи звірів свідомо поставлено в умови не лише тваринного, але й людського життя, що надає казкам комічності. У таких текстах навіть діалоги між тваринами мають підкреслено “людський” характер. Наприклад: “­ ¿Qué le pasa a usté, señor gato? ­ Buenos días tenga usté. ¿Quién es  usté?” (“El lobo”). Використання в розмові ввічливої форми “Usted”, звертання до тварини за допомогою слів “señor, señora”, вживання конструкцій, властивих розмовній мові – все це надає казкам гумористичного звучання і посилює ефект комічності, а гумор, як відомо, виконує не тільки розважальну, але й повчальну функції.

У розділі II "Композиційно-структурна організація іспанського казкового тексту та її прагматичний потенціал" розглянуто загальні ознаки побудови казкових текстів та визначено невід'ємні елементи композиції іспанських казок у цілому, проаналізовано їх структурно-семантичні особливості та комунікативно-прагматичні функції, які вони виконують у текстах. Побудовано інваріантну структурну модель іспанських чарівних казок.

Іспанська народна казка визначається сталою композиційною структурою, особливістю побудови якої є лінійна організація її складників-висловлень. Структурні компоненти казки розташовуються у певній логічній послідовності, зумовленій причиново-наслідковими зв'язками. Композиція іспанської казки характеризується тенденцією руху видо-часових форм, що підпорядковуються сюжету, невизначеністю хронотопу та наявністю соціокультурного компонента, який відображає певне коло проблем періоду створення казки та змальовує характерні риси представників іспанського соціуму. Особливості казкового сюжету полягають у трикратному повторенні дій героя, з їх поступовою гіперболізацією, що надає твору динамічності й розширеності, підкреслює, у конкретних випадках, складність виконаного завдання. Композиція іспанських народних казок може бути зображена традиційною схемою: експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв'язка та заключна частина.

Експозиція має винятково важливе значення для реалізації комунікативно-прагматичних інтенцій. Її завдання полягає у введенні персонажів і підготовці адресата до сприйняття наступного фабульного конфлікту. Експозиція казки тісно переплітається з її наступною частиною – тобто зав’язкою, яка у чарівних казках зводиться до того, щоб відправити головного героя з дому. В інших типах народних казок зав’язка – це певна конфліктна ситуація, що приводить у рух казковий сюжет. Причина конфлікту в побутових казках тісно пов’язана з їх темою і не може бути визначена однозначно. В анімалістичних творах почуття голоду призводить до сутички між персонажами і зумовлює казкову інтригу.

Кульмінація в казці – найбільш напружений момент, задля якого і відбувалися всі попередні дії головних героїв. Як правило, в іспанських казках вона являє собою ситуацію зіткнення, боротьби двох протилежних сил, одна з яких виходить переможницею, причому в переважній більшості випадків завдяки застосуванню хитрості, а не сили.

Фінальний блок казки складається з розв’язки й епілогу, в яких адресата інформують про результати подій. Для більшості іспанських народних казок характерний закритий тип фіналу, який має експліцитний характер і не викликає в адресата жодних запитань. Виняток складають анімалістичні казки, в яких досить часто спостерігається несподіване припинення розвитку сюжету. Казкар, ніби стомившись розповідати казку, без підведення жодних підсумків несподівано закінчує її прямою мовою персонажів.

Серед усіх виділених груп іспанських казкових творів чарівні казки найбільш однотипні за своєю будовою, їх інваріантну структурну модель можна зобразити у вигляді десяти основних функцій дійових осіб – опорних точок казкової оповіді, або прагматичних фокусів змісту. При реалізації цієї структури у кожному конкретному тексті компоненти інформативного мінімуму можуть бути розширені, трансформовані, доповнені, проте їх значення як базових епізодів для розвитку сюжету чарівної казки залишається незмінним.

Модель казкового тексту передбачає обов'язкову наявність заголовка та його відповідність сюжету. Заголовок – невід'ємний структурний компонент казкового тексту, що сприяє реалізації прагматичної настанови останнього. Прагматичність заголовка зумовлена декількома факторами: його орієнтацією на наступний текст (проспекцією), автоцентричністю (реалізацією авторських інтенцій) й антропоцентричністю (орієнтацією на адресата). Заголовок служить для встановлення контакту з адресатом і виконує тематизувальну, інтригуючу, а інколи й оцінну функції.

Аналіз тематизувальної функції в заголовках іспанських народних казок засвідчує, що серед складників змістової структури текстів, які винесено в назву в побутових і анімалістичних оповідях, переважна роль належить дійовим особам (65% і 94% відповідно). У чарівних казках, у більшості випадків, зустрічаються заголовки, які називають персонажів (42%), місце розвитку подій або чарівний предмет, на здобуття якого спрямовані зусилля героїв (35%). Типовими для іспанських народних казок є заголовки-дескрипції: “La mujer mandona”, “La esposa desobediente”, “El Castillo de irás y no volverás”. У деяких випадках дескриптивні елементи входять до складу власної назви і виконують оцінну функцію: “Juan Tonto у Mríia la Lista”, “Juanito Malastrampas”. Такі заголовки не лише спонукають адресатів прогнозувати щодо подальшого розвитку сюжету, але й дозволяють залучити попередній асоціативний досвід читача, певну позатекстову інформацію про головних дійових осіб. Виняток становить група анімалістичних казок, у заголовках яких спостерігається малий відсоток характерологічних елементів. Це пояснюється тим фактом, що їх головними героями виступають відомі з дитинства тварини, сама назва яких дозволяє адресатові сформувати відповідну пресупозицію щодо подальшого перебігу подій на основі залучення загальнокультурного досвіду (“La zorra y el lobo”, “El burro, el león y el lobo”). Часто очікування адресата щодо фіналу казки порушуються, більш слабка тварина перемагає сильнішу, що призводить до переосмислення важливих за змістом моментів оповіді, виділенні якостей, які допомогли слабкішому персонажеві отримати перемогу над суперником. Усе це сприяє реалізації прагматичної настанови анімалістичної казки – вказати відповідну стратегію поведінки для досягнення своєї мети, стратегію, що виділяє хитрість як одну з моральних цінностей іспанського народу.

Прагматично зумовленим і пов'язаним із категоріями проспекції та ретроспекції є вживання означеного артикля у заголовках іспанських народних казок. Означений артикль виступає сигналом для адресата твору про необхідність залучення певної передінформації, важливої для правильної інтерпретації казкового тексту. Використавши у заголовку означений артикль, який відсилає реципієнта до попереднього асоціативного досвіду, в казковий текст названа дійова особа або предмет уводиться катафорично, за допомогою неозначеного артикля, так ніби вперше з'являється в тексті. Це свідчить про те, що далі відомі герої потрапляють у нову ситуацію. Неозначений артикль на початку казки вказує на несподівану для адресата постінформацію.

Традиційні формули – сталі елементи казки, певний мовленнєвий субстрат, наданий у розпорядження казкаря традицією. Вони відносяться до жанроутворюючих елементів, що виконують функції композиційної організації та маркування тексту як казкового. Традиційні формули визначають як сталі конструкції з контекстуальною зумовленістю вживання. Відповідно до їх прагматичних функцій та розташування у тексті, традиційні формули розділяють на ініціальні, медіальні й фінальні.

Ініціальні формули являють собою ядро експозиції казкового тексту. Їх основна прагматична функція спрямована на адресата: вони відіграють провідну роль у визначенні останнім жанру оповіді та виборі відповідної стратегії для її інтерпретації. Ініціальні формули виступають лінгвопрагматичним засобом реалізації казкового хронотопа, а отже, і засобом створення казкової картини світу. Вони орієнтують адресата щодо просторово-часової організації твору, вводять в оповідь дійових осіб: “Había una vez un rey y una reina que, después de casados, estuvieron mucho tiempo sin tener descendencia” (“Los cinco sordos”); “Erase una vez un pobre escobero que tenía tres hijas” (“El príncipe encantado”); “Erase que se era un rey muy viejo que tenía un solo hijo, al que debía casar antes de morirse” (“Las tres naranjas del amor”). На комунікативно-прагматичну значущість формул вказує той факт, що вони є обов'язковим компонентом структурної організації іспанських народних казок.

Фінальні формули належать до кінцевого блоку казки і є традиційними маркерами завершення казкової оповіді. Вони набагато різноманітніші, ніж ініціальні формули, а їх вживання – це своєрідний ритуал, використаний оповідачем не лише для того, щоб згорнути казкову оповідь, але й віддати данину традиції: “ Y colorín colorao, por tu boca se ha escapao. Y colorín colorao, cuento acabao ” (“El medio pollico”); “Y colorín colorao, este cuento se ha acabao” (“Juan Soldado”).