СТРУКТУРНІ ЗМІНИ У ПІЗНЬОЛАТИНСЬКОМУ РЕЧЕННІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СТРУКТУРНІ ЗМІНИ У ПІЗНЬОЛАТИНСЬКОМУ РЕЧЕННІ
Альтернативное Название: СТРУКТУРНЫЕ ИЗМЕНЕНИЯ В поздней латинской предложения
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі визначаються підстави, що зумовили вибір об’єкта й предмета дослідження, обґрунтовується актуальність даного дослідження та його науково-практична цінність, окреслюються мета й методи дослідження.


Перший розділ “Вчення римських теоретиків красномовства і граматиків про порядок слів” присвячено висвітленню поглядів стосовно побудови речення римських риторів та граматиків, а також визначенню основних причин, які зумовили досить вільний порядок слідування елементів у літературній латинській мові І ст. до н.е. – ІІІ ст. н. е. Проаналізовано твори Цицерона, Квінтіліана, Прісціана, Діомеда, Харісія, Консентія, Сервія, Помпея, Проба. Цицерон звернув увагу на те, що краса мови полягає не тільки в окремих словах, але й в їхньому сполученні. Зокрема, в творі “Про оратора” він зауважував, що питання про сполучення слів зводиться до двох принципів: до правильного їхнього розташування та до певного ритму й завершеної форми, підкреслював, що необхідно звертати більше уваги на закінчення, ніж на початок фрази. Автор “Риторики до Геренія” теж орієнтувався більше на звучання мови, на її гармонію, ніж на граматику. Він згадував про необхідність змінювати порядок слів, проте в його творі є застереження щодо необачної перестановки, яка може створити певні двозначності. Квінтіліан у творі “De institutione oratoria” звертав увагу на логічний порядок слів. Він згадував про існування “природного”, простого порядку, який полягає у розташуванні імені перед дієсловом, дієслова перед прислівником тощо. Квінтіліан зазначав, що фраза має закінчуватися дієсловом, бо в ньому міститься сенс висловлювання, а при сполученні слів слід дотримуватися трьох принципів: порядку слів, їхнього гармонійного поєднання та ритму. Синтаксису латинської мови та побудові речень присвячено працю Прісціана “Institutio de arte grammatica”. У своєму творі автор звертався до питання про порядок слів, з метою висвітлити його з логічної точки зору. Основою синтаксису Прісціан вважав класифікацію слів за частинами мови. У творі висловлювалися вимоги щодо слідування частин мови з точки зору їхньої важливості для розкриття змісту, а не з огляду на їхні граматичні функції. Згадки про порядок слів знаходимо у Діомеда. Він закликав більше уваги приділяти кінцю речення. Діомед говорив про ритм, притаманний віршовому розміру, однак вважав, що у прозовій мові оратор має його уникати. Згадував граматик і про достоїнства промови: гармонійність та вдале впорядкування слів; про її вади: двозначність, неясність, вульгаризм, солецизм, які утворюються при невдалому сполучені слів. Подібні погляди щодо достоїнств і вад мови висловлюють Харісій, Консентій, автори “Коментара до Доната” Сервій та Помпей.


У другому розділі “Місце дієслова-присудка в пізньолатинсь-кому реченні” визначено зміни в позиції дієслова-присудка порівняно з класичною латиною (І ст. до н.е. – І ст. н.е.), зроблена спроба пояснити причини цих змін, а також обґрунтовано необхідність при визначені структурних змін відштовхуватися саме від цього члена речення.


Мовознавці, які досліджували положення дієслова-присудка в класичній латині, роблять одностайний висновок: у літературній мові цього періоду дієслово здебільшого займало кінцеве положення, і саме таке положення було нейтральним і не мало логічного наголосу. У латинській мові пізнього періоду відступ від норм класичної латини був досить помітним. У головному реченні кінцева позиція дієслова-присудка поступово втрачає свою перевагу. Напр..: Ministerium autem omne genus aureum gemmatum proferetur illa die (Peregr. XXV, 8). – Різноманітний посуд золотий, оздоблений коштовним камінням, виносять цього дня. Збереження переваги кінцевого положення у Григорія Турського можна пояснити прагненням дотримуватися класичних зразків, проте, при порівнянні частоти вживання дієслова в кінці речення у його творі (55,1%) та у творах істориків античності (83%-63%), стає відчутною тенденція до зміни кінцевого положення на серединне. На початку речення вживаються логічно наголошені дієслова. Напр.: Revertere ad regnum Francorum, quia pacifacta sunt omnia. (LHF. 7). – Повернися до франкської держави, тому що усе вже вгамувалося.


Якщо ж головному реченню передує інше головне, підрядне, чи обставинні конструкції, дієслово-присудок поступово пересувається в початкову позицію. Напр.: Completo ergo omni desiderio, ..., cepimus iam descendere ab ipsa sumitate montis Dei… (Peregr. IV, 1). – Отже, здійснивши усе, що хотіли, ..., ми почали вже спускатися із самої верхівки Божої гори… У Григорія Турського дієслово зберігає кінцеву позицію. Напр.: Hunc Verbum ca e factum credo, ... et humanitatem, non deitatem subiacuisse passione credo (GTHF. I, Pr. 9). – Я вірую, що це слово стало плоттю, ... і вірую, що людське єство, а не Боже зазнало страждань .


У підрядних реченнях збережено перевагу кінцевої позиції дієслова. Однак помітно поступовий перехід дієслова в середину або на початок речення, в позицію безпосередньо після сполучника. Напр.: Ipse itaque Marovechus genuit filium... , qui fuit pater Chlodovecho rege inclyto atque fortissimo (LHF. 6). – А цей Меровей народив сина... , який був батьком Хлодвіга, царя славетного та надзвичайно хороброго. Серед підрядних речень, топіка яких зазнала найбільше змін, можна виділити додаткові, мети і причини. В цих підрядних реченнях зменшується відсоток кінцевого положення дієслова-присудка (відповідно в творі “Паломництво” у 47,2%, 30,8%, 42,9%, у Григорія Турського – 48,8%, 55,6%, 55,4%, в збірці “Фредегарій та ін.” – 66,7%, 38,5%, 55,2%), і воно переходить у серединну (в творі “Паломництво” у 33,3%, 23,1%, 42,8%, у Григорія Турського – 44,2%, 27,8%, 16,1%, в збірці “Фредегарій та ін.” – 21,4%, 20,5%, 24,1%) або в початкову позицію (в творі “Паломництво” у 19,4%, 46,1%, 17,5%, у Григорія Турського – 7%, 11,1%, 19,6%, в збірці “Фредегарій та ін.” – 9,5%, 41%, 20,7%). Напр.: Merito haec patior, quia peccavi in sanctum Dei… (GTHF, II, 1). – Заслужено це терплю, оскільки згрішив супроти Божого святого... Крім вказаних речень, присудок переміщувався з кінцевої позиції до початкової у відносних і часових реченнях, у підрядних реченнях наслідку – в серединну. Напр.: Statim ergo cepimus ire cum eo..., donec pervenimus usque ad hortum pomarium… (Peregr. XV, 2). Отже, ми негайно пішли з ним..., доки не дійшли аж до фруктового саду...


У наступному підрозділі досліджуються складні дієслівні форми, тобто поєднання дієприкметника минулого часу пасивного стану з дієсловом-зв’язкою esse (бути). В пізній латині переважала безпосередня препозиція першого (у творі “Паломництво” така послідовність у головному реченні становить 95,7% у підрядному – 87,6%, у Григорія Турського – в головному реченні – 74%, у підрядному – 87,2%, в збірці “Фредегарій та ін.” – у головному реченні – 80,6%, в підрядному – 81,8%). Напр.: Eodem tempore natus est Abraham (Fr. Ch. II, 1) – У той самий час народився Авраам. Диз’юнкція у такому сполученні зустрічається дуже рідко. Не часто використовується послідовність дієслово – дієприкметник. Таке слідування елементів частіше зустрічалося у контактній препозиції дієслова, ніж дистантній. Сполучення дієприкметник – особова форма було уживанішим для класичної латинської мови. Перевага у використанні традиційного латинського сполучення пояснюється, тим, що процес переходу до нової форми або почався пізніше, або ще недостатньо відобразився у творах цих авторів.


У послідовності елементів складеного дієслівного присудка, тобто інфінітива й особової форми дієслова, частіше зустрічається дистантне розташування особової форми дієслова та неозначеної (в творі “Паломництво” – у головному реченні – 40,4%, в підрядному – 34,8%, у Григорія Турського – у головному реченні – 31,5%, в підрядному – 26,2%, в збірці “Фредегарій та ін.” – у головному реченні – 24,4%, в підрядному – 26,8%, ). Контактне положення цих двох форм виступає дещо рідше (у “Паломництві”: у головному реченні – 22,8%, в підрядному – 37,1%, у Григорія Турського – у головному реченні – 16,7%, в підрядному – 26,2%, в збірці “Фредегарій та ін.”: у головному реченні – 40,7%, в підрядному – 31,7%.), і саме така послідовність є вже романським новотвором. Напр..: Illi cum grande furore hoc indignantes voluerunt occidere eum et eicere de regno (LHF, 6). – Вони, надзвичайно розлючені цим, хотіли його вбити й вигнати з царства. Сполучення інфінітива з особовою формою частіше вжито при безпосередньому слідуванні елементів, ніж при роз’єднанні.


При утворенні форм складеного іменного присудка, автори усіх розглянутих творів надають перевагу контактній послідовності: іменна частина – дієслово-зв’язка (в “Паломництві” у головному реченні – 65,4%, в підрядному – 46,5%, у Григорія Турського – у головному реченні – 46,4%, в підрядному – 54,1%, в збірці “Фредегарій та ін.” – у головному реченні – 38,8%, в підрядному – 56,8%). Саме така послідовність була більш характерною для класичної латини. Напр.: Illud sane satis admirabile est ..., ut cum omnibus altior sit ille medianus … tamen videri non possit, nisi ad … radicem illius veneris…(Peregr. II, 7). Це є досить дивовижним ..., що хоча ця середня гора є вищою за усі, однак цього не можна побачити аж доки не підійдеш до її підніжжя.


У головному реченні як складні часові форми, так і складений дієслівний та іменний присудок у творі “Паломництво” вживається переважно в середині (відповідно 55,8%, 21,1% та 34,6%.). У Григорія Турського переважає кінцеве положення (64,4%, 37,1%, 39,3%). В збірці “Фредегарій та ін.” кінцеве положення хоч і переважає (48,4%, 33,9%, 30,6%), проте вже можна зауважити перехід до середини речення (29,1%, 37,3%, 24,5%). У підрядному реченні як складні дієслівні форми, так і складений присудок переважно займає кінцеве положення (у творі “Паломництво”24,8%, 25,8%, 27,9%; у Григорія Турського – 51,1%, 42,9%, 51,4%; в збірці “Фредегарій та ін.” – 57,6%, 41,5%, 40,5%.). Напр.: Ab illis enim diebus christiani aput civitatem Romanam esse coeperunt (GTHF. I, 25).І з того часу в Римі почали з'являтися християни.


У третьому розділі “Місце підмета, прямого та непрямого додатків у пізньолатинському реченні” нами визначено, наскільки впевнено, спираючись на матеріал пізньолатинських творів, можна говорити про зміну в структурі підметприсудокдодаток. У розділі також розглянуто місце в реченні непрямого додатка. Розглянуто тенденцію до зміни прямого порядку слів та визначено чинники, що зумовили інверсію в головних та підрядних реченнях. Підмет у пізній латині переважно ставився в препозицію відносно дієслова та об’єкта. Однак відбувався поступовий перехід до контактного розташування цих елементів підмета і присудка (творі “Паломництво” у 55,3% речень, у Григорія Турського – в 42,2%, в збірці “Фредегарій та ін.” – в 54,1%). Передування різних частин мови, конструкцій, підрядних речень могло спричинити інверсію. У “Паломництві” й в збірці “Фредегарій та ін.” у реченнях, де початкову позицію займає не підмет, зворотній порядок слів виступає частіше, аніж у Григорія Турського (співвідношення прямого та зворотного порядку слів у “Паломництві” відповідно становить 44,9% і 55,1%, у Григорія Турського – 60,7% і 34,1%, в збірці “Фредегарій та ін.” – 40,8% та 55,4%). Широке використання інверсії у “Паломництві” та в збірці “Фредегарій та ін.” пов’язано з впливом розмовної мови. У них сильніше відчувається вплив структури зароджуваних елементів майбутніх романських мов, у яких, у зв’язку з редукцією флексій, порядок слів поступово починає виконувати не тільки стилістичну, але й граматичну функцію. Напр.: Surrexerunt autem reges Graecorum adversus Aeneam... pugnaveruntque contra eum cede magna, corruitque illic multum populus Troianorum (LHF. 1). – І повстали грецькі царі... проти Енея, і билися з ним у великій битві, і загинула там велика кількість троянців.


У підрядних реченнях у переважній більшості випадків виступав прямий порядок слів. У творі “Паломництво” у відносних підрядних реченнях перевага, хоч і незначна, надавалася зворотньому порядку слів (52,7%). В обставинних підрядних реченнях переважає прямий порядок слів (59,4%). В збірці “Фредегарій та ін.” у відносних підрядних реченнях інверсія виступала дещо частіше (відповідно 28,6% і 25,3%). У Григорія Турського – навпаки (23,1%, в обставинних – 27,1%). Зближення підмета і присудка в підрядних реченнях зустрічається значно частіше, ніж в головних (в “Паломництві” – 66,3%, у Григорія Турського – 64,3%, в збірці “Фредегарій та ін.” – 73,3% ). Напр.: Nam duxit nos statim ad ecclesiam, quae est... in eo loco, ubi fuit domus sancti Abrahae (Peregr. XX, 3).Він відвів нас відразу до церкви, яка знаходиться..., на тому місці, де був будинок святого Авраама.


У пізній латині прямий додаток не відділявся від дієслова і ставився безпосередньо у пре- або постпозиції (в “Паломництві” в головному реченні – 48,4%, в підрядному–63,3%, в збірці “Фредегарій та ін.” відповідно–57,7% і 59,5%). Поступово послідовність присудок – прямий додаток ставала уживанішою в підрядних реченнях (в “Паломництві” – 36,6%, в збірці “Фредегарій та ін.” 35,9%). Препозиція додатка в пізній латині хоча все ще переважала, проте не була настільки значною як у класичній. Помітно поступовий перехід до контактного постпозиційного розташування додатка. Напр..: Monazontes autem usque ad lucem ibi sunt et ymnos dicunt (Peregr. XXV, 7).А монахи там залишаються аж до світанку і співають гимни. Григорій Турський, який намагався дотримуватися структури класичного речення, здебільшого прагнув розєднати ці два елементи. Для цього автора більш характерним було препозиційне вживання (в головному реченні – 55,8%, в підрядних – 60,9%). Напр.: Adpraehensus autem et Joseph, qui eum (Jesum) aromatibus conditum in ipso monumentu recondedit… (GTHF. I, 21).Схопили і Йосифа, який його (Ісуса) намастив пахощами і поклав у саму гробницю... В абсолютній препозиції або постпозиції, тобто на початку або в кінці речення додаток зустрічається надзвичайно рідко.


У пізній латині в головних реченнях з вираженими трьома компонентами переважала послідовність SOV (співвідношення частотності вживання конструкцій SOV та SVO в “Паломництві” становить відповідно 18,2% і 29,8%, у Григорія Турського – 55,5% та 17,2%, в збірці “Фредегарій та ін.” – 43,3% – 29, 9 %). Напр.: Nos ergo sabbato sera ingressi sumus montem ... (Peregr. III, 1). – Отже, у суботу ввечері ми зійшли на гору. Зворотній порядок слів часто використовує авторка “Паломництва”, переважно схему V – O – S (27,3%). У Григорія Турського та в збірці “Фредегарій та ін.” інверсія в головних реченнях з вираженими трьома компонентами зустрічалася досить рідко; переважала послідовність V – S – O (5,6% і 7,9%). При початковій позиції додатка перевага надається конструкції з кінцевим положенням присудка (OSV), а схема з постпозицією підмета (O – V – S) є менш уживаною.


У підрядному реченні інверсія не була поширеним явищем, автори надавали перевагу прямому порядкові слів, адже відомо, що перехід від послідовності S – О – V до SV – О проходив у головних реченнях значно швидше, ніж у підрядних. У Григорія Турського домінувала схема S – О – V, друге місце по частоті вживання в його творі посідає конструкція S – VO (що відповідно становить 50% та 17,5%). В розглянутих творах із збірки “Фредегарій та ін.” ці конструкції використовувалися рівномірно (24,3% і 24,3%). Напр.: Sed nec hoc ambigo, quod species illa arcae typum matris gessisset aecclesiae (GTHF. I, 4).Але я не маю сумніву в тому, що образ ковчега був прообразом матері – церкви. У творі “Паломництво” в підрядних реченнях значну перевагу мала конструкція S – VO (32,2%), а S – О – V – лише у 16,9%. У цьому творі в підрядних  реченнях наступне місце по частоті вживання займала конструкція VSO (20,3%). Напр.: Item ostenderunt torrentem illum, de quo potavit sanctus Moyses filios Israhel... (Peregr. V, 7). – Також показали ту річку, з якої поїв святий Мойсей синів Ізраїлю... Інші автори до застосування інверсії в підрядних реченнях зверталися не часто. У Григорія Турського вживанішою є конструкція V – О – S (10% ). У збірці “Фредегарій та ін.” частіше використовується конструкція VSO (2,7%). Препозиція додатка у підрядних реченнях з вираженими трьома компонентами у творах пізньої латини майже не зустрічалася.


У пізній латині в позиції непрямого додатка щодо дієслова-присудка важко зауважити певну закономірність. У тих випадках, коли автор намагається відтворити античні зразки, він ставить його у дистантну препозицію. Там, де проявляється вплив інших чинників: розмовної мови, перекладених творів тощо, непрямий додаток наближується до присудка і вживається в постпозиції. В автора “Паломництва” у препозиції, переважно дистантній, вжито непрямий додаток, виражений іменником, а непрямий додаток, виражений займенником – у контактній постпозиції (препозиція непрямого додатка вираженого іменником становить 50%, з яких контактна – 23,1%, дистантна – 26,9%; постпозиція становить 44%, контактна – 30,8%, дистантна – 13,2%; препозиція непрямого додатка, вираженого займенником – 43%, з яких 24% – контактна препозиція, 19% – дистантна; постпозиція – 57%: контактна – 52,1%, дистантна – 4,9%). Напр.: Et tunc retulit michi de ipsa aqua sic sanctus episcopus... (Peregr. XIX, 8). – І тоді святий єпископ розповів мені про цю воду таке... Григорій Турський надавав перевагу препозиції непрямого додатка, іменного чи прономінального (препозиція непрямого додатка вираженого іменником становить 65%: контактна – 40%, дистантна – 25%; постпозиція становить 34%, контактна – 16%, дистантна – 18%; препозиція прономінального непрямого додатка – 72,2%: 20,4% – контактна препозиція, 51,8% – дистантна; постпозиція – 27,8%: контактна – 20,4%, дистантна – 7,4%). Напр.: ...eloquiis tuis aete a mihi vita tanquam magnum iubar inluxit, ... (GTHF, I, 47). – ...завдяки твоїм словам вічне життя засяяло для мене немов би велике небесне світло. У збірці “Фредегарій та ін.” перевагу надано препозиції непрямого додатка; прономінальний непрямий додаток у препозиції вжито значно частіше, ніж іменниковий (препозиція непрямого додатка-іменника становить 57,5%: – 36,9%, дистантна – 20,6%; постпозиція складає 43,3%: контактна – 36,9%, дистантна – 6,4%; препозиція непрямого додатка, вираженого займенником – 74%: 33,3% – контактна препозиція, 40,7% – дискантна; постпозиція – 26%: контактна – 22,3%, дистантна – 3,7%). Напр.: Ostendebatur ei gratia, qua fruitura erat (DVSR, II, 3). – Було показано їй милість, якою вона мала насолоджуватися. Непрямий додаток, ужитий поруч з дієсловом-присудком, нерідко переміщував в дистантну препозицію підмет або прямий додаток.


У четвертому розділі “Місце обставини у пізньолатинському реченні” проаналізовано позицію обставин та обставинних конструкцій у реченні, враховано той факт, що в аналітичних мовах обставина нерідко стає причиною інверсії, визначено, наскільки це явище було розповсюдженим у пізній латині.


у пізній латині обставини різного типу вживаються перед дієсловом, і нерідко спостерігається явище диз’юнкції. Напр.: Unum exinde regnum Latinorum ereguntur et alium Frigorum (Fr. Ch. II, 8). – Відтоді першим постало царство латинян, потім – фрігійців. Прислівники hic (тут) та ibi (там) переважно ставилися безпосередньо перед дієсловом. Напр.: Venientesque sagaciter in finibus Toringorum, ibique resederunt (LHF, 5). – Незабаром вони прибули до країни турінгів і там оселилися.


Обставини місця в пізній латині, як і в класичній, виступали у контактній чи дистантній препозиції щодо дієслова-присудка. Автор “Паломництва” надає перевагу контактній препозиції (43,3%,), у Григорія Турського і в збірці “Фредегарій та ін.” обставини цього типу вживто переважно у дистантній (відповідно 60,4 %, 58,3 %). Напр.: Israel, quando Roma condita fuit, Azarias et Manaem profetabant ann. 10 ... (Fr. Ch. II, 17). – В Ізраїлі, коли заснували місто Рим, протягом десяти років пророкували Азарій та Манем ...


Позиція щодо дієслова-присудка обставин часу в пізній латині зазнала певних змін. Передусім йдеться про зменшення відсотка дистантної препозиції й переміщення обставини в постпозицію як контактну, так і дистантну. В творі “Паломництво”, зменшується відсоток дистантної препозиції (45,7%, в класичній латині - 71,3%), натомість збільшується відсоток дистантної постпозиції (10,5%, в класичній латині - 3,6%). В збірці “Фредегарій та ін.” спостерігається більше відсоткове відношення контактної препозиції (61,6%, в класичній латині - 17,4%), натомість Григорій Турський, який прагнув дотримуватися топіки літературної мови, практично зберігає класичний зразок порядку слів. Напр.: Illud peragebat... per oratoria vel loca venerabilia tota nocte perluceret... (DVSR. I, 7) – Вона... виконувала це... і залишалась протягом усієї ночі в молитовних будинках чи то в інших поважних місцях...


Порівняння кількісних даних із класичної та пізньої латини стверджує зміну в розташуванні обставин способу дії. Збільшення кількості цих обставин у позиції безпосередньо перед дієсловом (в автора “Паломництва” 29,5%, у Григорія Турського – у 44,7%, в збірці “Фредегарій та ін.” – 42,6%) і зменшення відсотка дистантної препозиції (відповідно 42,3%, 38,8%, 32,4%) може свідчити про те, що подібне явище було широко розповсюджене у розмовній мові того часу і сприймалося авторами як нормативне. В класичній латині співвідношення контактної і дистантної препозиції становить відповідно 35,8% і 51,3%. Напр.: Quod facilius adinplemus, si ab ipso Adam sumamus exordum (GTHF. I, Pr.).Це нам буде легше виконати, якщо ми почнемо від самого Адама.


Інколи обставина могла спричинити інверсію. Така зміна переважно відбувалася після обставин часу. Однак, інверсія могла виникнути під впливом інших чинників, тоді обставини можна розглядати з одного боку як додаткову причину, що викликала інверсію, а з іншого можна стверджувати, що обставина не мала на таку зміну жодного впливу. Напр.: Tempore Moysi apud Argivus regnabat septimus Tropas; in Attica Caecros primus… (GTHF. I, 17). – За часів Мойсея у аргівян правив сьомий Троп; в Аттиці – перший Кікроп…


При сполученні в реченнях обставин різного типу на перше місце частіше ставилися обставини часу та місця, а в постпозицію до них – обставини способу дії. Напр.: ...Bricius in cathedram suam regressus est, septem postea feliciter vivens annos (GTHF. II, 1). – ...Бріцій знову повернувся на власну кафедру, і з того часу щасливо прожив сім років. При сполученні обставин місця та часу в “Паломництві” переважає препозиція, а в збірці “Фредегарій та ін.” – постпозиція останніх. Напр.: Illi... venerunt in extremis partibus Reni fluminishabitaveruntque ibi annis multis (LHF, 4). – Вони... прибули до найвіддаленішої території річки Рейн… і жили там протягом багатьох років.


П’ятий розділ “Іменник та його означення” присвячено позиції означень різного типу: прикметника, займенника, дієприкметника, неузгодженого означення та інших щодо іменника, визначено зміни, що відбулися у розташуванні цих частин мови, а також причини тих змін.


Для класичної латини характерною була препозиція прикметників; у постпозиції прикметники ставилися лише в юридичній та сакральній лексиці. В пізній латині все ще важко виділити фактори, які могли б уплинути на розташування прикметника в пре- або постпозиції. Беручи до уваги розробки інших мовознавців, які стверджують, що препозиція пов'язана з афективним забарвленням, у нашому дослідженні ми розподілили прикметники на дві групи: прикметники, що мають експресивне, оціночне значення та нейтральні прикметники, які такого смислового навантаження не мають. Проведене дослідження засвідчило, що для пізньої латини була характерною препозиція прикметників обох груп. При порівнянні кількісних даних, узятих із класичної (афективні прикметники - 79%, нейтральні - 57,6%) та пізньої латині (у Григорія Турського - відповідно 60% та 67,7%, в збірці “Фредегарій та ін.” – 60,3% та 50,3%) можна помітити, що у розташуванні прикметників щодо іменників відбулися зміни, пов’язані з поступовим переходом до прямого порядку слів, однак ще не можна визначити певної закономірності у цих змінах. Ми припускаємо, що якщо певна закономірність щодо позиції прикметників уже існувала в розмовній мові, то вона знаходилась лише у стадії розвитку і ще не могла вплинути на мову пізньолатинських творів. Напр.: Et sicut ait vetus historia, ab his dissiminatum est genus humanum sub universo caelo (GTHF, I, 5). – І, як каже стародавня історія, від них рід людський розсіявся по всій землі. У “Паломництві” позиція означення-прикметника щодо іменника суттєво відрізняється від позиції в творах інших авторів. Більшість прикметників-означень знаходяться в постпозиції, а прикметники, які мають емоційне забарвлення, в постпозиції вживаються значно частіше, ніж нейтральні (відповідно 81,4% та 41,4%.). Напр.: ...iter fecimus... et inter pomaria et agros cultissimos et hortos plurimos ... inter fundos frequentissimos... (Peregr. IX, 4). – ...ми йшли... поміж фруктовими деревами та обробленими полями й поміж численними садами, ... серед величезної кількості садиб... Таке явище навряд чи можна пояснити впливом розмовної мови, адже тоді прогресивна послідовність ще не могла мати такої значної переваги. Подібне розташування виступає в перекладі Біблії латинською мовою, де майже повністю збережена топіка оригіналу. Et habebat pisciculos paucos... (Маrс. VІІІ, 7). – І мали вони трохи рибок... Можна виділити лише декілька прикметників, положення яких було встановлене традицією – це прикметники sanctus і beatus. Так, прикметник beatus стояв лише у препозиції, а прикметник sanctus вжито у препозиції, коли він позначав характеристику або константну ознаку людини, в інших випадках він ставився в постпозицію. Напр.: Nam in scripturis sanctis dicta est Charra, ubi moratus est sanctus Abraham ... (Peregr. XX, 1). – Бо у святому писанні говориться про Харру, де зупинився святий Авраам ...


У класичну добу звичайним місцем займенника щодо іменника була препозиція. В пізній латині місце займенника-означення щодо іменника переважно залишається без змін. Особливої уваги заслуговують вказівні та присвійні займенники. Позиція цих займенників щодо іменників була нетиповою і не узгоджувалася із загальною тенденцією розвитку мови – утворення прогресивної конструкції. У класичній латині присвійні займенники не мали чітко визначеного місця і могли ставитися як до, так і після іменника. Автор “Паломництва” і Григорій Турський вживають присвійний займенник у більшості випадків у постпозиції (відповідно 97,1% і 79%). Напр.: Secundum fidem nostram... aperiantur oculi tui (GTHF. II, 3). – Згідно з вірою нашою... нехай відкриються очі твої. Факторами, які спричинили перехід цього займенника у постпозицію, могли стати: по-перше, вплив класичних поетичних або прозових творів, де присвійні займенники вживалися переважно після іменника, і, по-друге, вплив перекладу Біблії латинською мовою, а також християнською традицією, тобто існуванням низки творів та перекладів, у яких таке положення було звичайним. Лише в збірці “Фредегарій та ін.” присвійний займенник у препозиції можна зустріти частіше. Зокрема, у творі “Життя святої Родагунди” переважає препозиція займенника цього типу (78,6%). Напр.: Hunc visum... suis fidelibus retulit... (DVSR. II, 3). – Про це видіння вона розповіла своїм надійним підданим...


У пізньолатинських творах вказівні займенникі вживалися переважно у контактній препозиції щодо іменника. Слід виділити декілька випадків постпозиційного вживання займенників цього типу. Григорій Турський вживав займенник ille частіше в постпозиції. Напр.: Sed diem illam omnibus hominibus oculi ipse Dominus manifestat, dicens: “De die autem illa et hora nemo scit...” (GTHF, I, Pr). – А про те, що день цей від усіх людей приховано, сам Господь свідчить, кажучи: “Про день цей і годину ніхто не знає...”. В збірці “Фредегарій та ін.” переважала постпозиція займенника iste. Напр.: Quicumque potuerit intoire in paludes istas et gentem istam parvam eicerit, concedam eis tributa donaria... (LHF, 2). – Хто зможе увійти у ці болота і це лихе плем’я вижене, звільню того від данини... Таке постпозиційне вживання займенників можна пояснити збереженням самостійного вказівного значення цього займенника і відносно слабкою його граматизацією. Вживаючись у постпозиції, вказівний займенник ille підсилює значення іменника. Напр.: In loco ergo Gratiani Theodosius ille, qui totam spem in Deum posuerat, totum suscepit imperium (GTHF. I, 43).Отже, після Граціана Феодосій той, який усю надію покладав на Бога, отримав всю владу. У сполученнях, де іменник поєднується із двома або більше означеннями, одне з яких є займенником, переважає препозиція займенника щодо іншого означення. Напр.: Gens illa fortis et valida ... (LHF. 1). – Це плем’я – сміливе, могутнє ...


Уживаючись у постпозиції в класичній латині, означення-дієприкметник ставиться переважно після іменника в пізній латині. Напр.: Erat... in ista parte Galliarum ex Romanis Egidius rex ab imperatore missus (LHF, 6). – Був... у цій частині Галії з римлян цар Егідій, якого прислав імператор. Означення, виражене порядковим або кількісним числівником, у пізній латині переважно виступає в препозиції. Напр.: Cumque oblatus fuisset infans, triginta dies ab ortu habens, ait ad eum episcopus… (GTHF, II, 1).І коли принесли немовля, що мало тридцять днів від народження, каже до нього єпископ…


У пізній латині атрибутивний генетив уживався після іменника (у “Паломництві” 92,6% у збірці “Фредегарій та ін.” – 67,2%), препозиція прономінального генетива не була настільки розповсюдженою. Напр.: Nam ostensa est michi ... memoria Laban Siri ... ostensus est etiam michi locus, unde furata est Rachel idola patris sui (Peregr. XXI, 4).Показали мені ... могилу Лабана Сіріна ..., а ще показали мені ще й місце, звідки викрала Рахіль ідолів батька свого. Лише Григорій Турський використовує цю послідовність дещо частіше (54,1%). Напр.: Cuius beatum corpus qualiter post multorum temporum spatia sic translatum, in libro Miraculorum scripsimus (GTHF. II, 5).А як перенесли його блаженне тіло через багато років, ми описуємо у книзі Див. Родовий відмінок міг уживатися в сполученні з іменником та його означенням-прикметником. У класичній латині атрибутивний генетив і прикметник часто утворювали послідовності A -G-N чи N-G-A. Григорій Турський у своєму творі частіше використовує послідовність A-G-N, характерну для класичної мови. Напр.: Donec iratus contra eos dominus excitavit Nabugodonosor, qui eos in Babiloniam cum omnia templi u amenta captivos abduxit (GTHF. I, 15).Доки розгніваний на них Господь не наслав Навуходоносора, який їх забрав у полон з усіма прикрасами храму. В автора “Паломництва” і в збірці “Фредегарій та ін.” більш уживаною є схема A-N-G. Напр.: … In meliori terra Egypti colloca patrem tuum et fratres … (Peregr. VII, 9). – У кращій землі Єгипту посели свого батька і братів ... Крім того, авторка “Паломництва”, яка надавала перевагу постпозиційному вживанню означень, нерідко використовувала і послідовність N-A-G чи N-G-A. Напр.: …donec pervenias ad radicem propriam illius mediani... (Peregr. III, 1). – ...доки не підійдеш до самого підніжжя цієї середньої гори.


Висновки. Проведене дослідження свідчить про те, що у пізньолатинському реченні вже відбулися зміни, пов’язані з поступовим переходом від синтетичної до аналітичної конструкції. Однак не всі структурні зміни, що відбулися у реченні можна пояснити лише еволюційним розвитком мови, деякі з них можуть навіть йому суперечити.


Дослідження дозволяє виділити перелічені особливості структури пізньолатинського речення:


▪  дієслово-присудок із кінцевої позиції у класичній латині поступово переміщується в середину або на початок речення, і нерідко таку зміну в його положенні спричиняють вжиті на початку речення обставинні слова, конструкції, передування іншого головного чи підрядного речення. У творах авторів, які знали латинську мову лише з перекладів (взірцем такого твору може бути “Паломництво”), дієслово-присудок нерідко переміщується на початкову позицію;


▪  у підрядних реченнях дієслово-присудок у більшості авторів все ще зберігає кінцеву позицію, однак там, де відбувається зміна його положення, перевага надається початковому;


▪  серед підрядних речень, структура яких зазнала найбільших змін, в усіх розглянутих творах можна виділити підрядні речення додаткові, мети, причини й часу. В цих реченнях вже чітко спостерігається переміщення дієслова-присудка з кінцевої у початкову або серединну позицію;


▪  у складних часових формах при поєднанні дієприкметника з особовою формою дієслова перевагу надано конструкції дієприкметникособова форма, яка була характерною для класичної мови, а при поєднанні інфінітива з особовою формою – дистантній постпозиції інфінітива, конструкції, що була новою для латинської мови;


▪  підмет у пізній латині вживається у препозиції щодо дієслова-присудка та додатка, причому на початку речення підмет уживається не так часто, передування йому інших частин мови здебільшого не викликає інверсії. Однак при порівнянні статистичних даних, можна зауважити дещо більший, порівняно з класичною латиною, відсоток змін порядку слів, і особливо це стосується підрядних речень;


▪  існує тенденція до контактного розташування підмета й присудка, особливо помітна у підрядних реченнях;


▪  прямий додаток поступово починає переходити у контактну постпозицію щодо дієслова-присудка, тобто можна вже говорити про перехід від схеми підметдодатокприсудок, характерної для класичної мови, до схеми підметприсудокдодаток, що вважається ознакою прогресивної послідовності;


▪  непрямий додаток, порівняно з класичною мовою, все більше наближується до дієслова-присудка, однак ще не можливо визначити тенденцію до якоїсь певної позиції;


▪  обставини різного типу майже не змінюють свого положення щодо дієслова-присудка. Однак можна вже говорити про помітне переміщення обставин різного типу в постпозицію;


▪  зміна порядку слів значно частіше відбувається після обставин часу, проте обставина може бути лише додатковим її чинником;


▪  у вживанні прикметників спостерігається поступовий перехід у постпозицію до іменників, причому цей перехід можна пояснити як розвитком прогресивної конструкції, так і впливом прекладу Біблії латинською мовою, де таке положення було звичайним;


▪  чітко встановлене місце щодо іменника мають лише прикметники sanctus та beatus;


▪  більшість займенників уживаються у препозиції щодо іменника, проте слід виділити присвійні й деякі вказівні займенники (ille, iste), позиція яких є дещо нетиповою. Це явище можна пояснити відсутністю чітких правил щодо позиції цих займенників відносно іменника у класичній латині, здатністю при нетиповій постпозиції виділити значення іменника та впливом перекладених християнських творів;


▪  дієприслівники й числівники у функції означення не змінюють своєї позиції щодо іменника, зберігаючи своє положення в класичній, в пізній латині та в сучасних романських мовах;


▪  неузгоджене означення частіше вживається у постпозиції, хоча у деяких авторів можна зустріти використання препозиції, що пов’язане з існуванням подібної конструкції в класичній латинській мові.


Можна стверджувати, що порядок слів ще не набув граматичного значення. Члени речення все ще не мали чітко закріпленого положення, ще нерідко спостерігалася диз’юнкція двох взаємозв’язаних елементів. Однак у структурі речення в пізній латині відбулися досить суттєві зміни, пов’язані з розвитком аналітичної конструкції та поступовим переходом до прямого порядку слів.


 








Реферовская Е.А. Истоки аналитизма романских языковчерки по синтаксису раннесредневековой латыни). М.-Л.: Наука, 1968. – С. 89.




Реферовская Е.А. Истоки аналитизма романских языков ... – С. 99.




Иванова Л.С. Сопоставительное исследование порядка слов в простом повествовательном предложении латинского и русского языков: Дисс. ... канд. филол. наук. Алма-Ата, 1985, – С. – 69.




Там само – С. 69.




Там само – С. 69.




Там само – С. 70.




Грошева А. В. Структура и объём группы существительного в латинском языке // Структура и объём предложения в индоевропейских языках. Л., 1981. С. 140.




Kuhner R. Ausfurliche Grammatik der lateinischen Sprache. – Hannover, 1914. – р. 605.




Грошева А. В. Структура и объём группы существительного в латинском языке ... С. 174.




А – прикметник, Gнеузгоджене означення (атрибутивний генетив), N – іменник.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины