Семитский компонент в языке идиш

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його об’єкт, мета та завдання, методи, наукова новизна, теоретична та практична цінність, наводяться дані про апробацію та публікації, структуру та обсяг роботи.

У першому розділі „Походження семітського компонента в мові їдиш” – здійснюється спроба висвітлити питання про походження поняття „семітський компонент” у мові їдиш, подається коротка історична довідка щодо контактів їдишомовного суспільства з семітськими народами, виділяються основні етапи розвитку їдишу з урахуванням входження у нього різних за своїм походженням шарів лексики, визначаються особливості вивчення семітської лексики в мові їдиш на сучасному етапі.

Протягом багатьох років їдиш був розмовною мовою ашкеназького (центрального та східноєвропейського) єврейства. В сучасному використанні „їдиш” означає мову євреїв Східної Європи та їхніх нащадків по всьому світові. Найбільш систематично упорядкований опис їдишу як „сплаву мов” запропонував Макс Вайнрайх, який потім став першим істориком їдишу. Його концептуальна робота « געשיכטע פון דער יידישער  שפראך» є стандартом у сучасній єврейській (їдиш) лінгвістиці  і являє собою особливу цінність для загального вивчення та дослідження усіх „змішаних мов”. У літературному їдиші обізнаність про наявність декількох компонентів у мові була символічно закріплена орфографією, що зберегла оригінальне написання семітського компонента в той час, коли для несемітського компонента було запропоноване написання, що базується на фонетичному принципі. Кожен із трьох головних компонентів сучасного їдишу (германський, семітський, слов’янський) віддзеркалює різні історичні фактори, що зумовили розвиток цієї мови. Хоча вплив слов’янських мов є незаперечним фактом, семітський компонент був набагато важливішим в усіх формах східного та західного їдишу. Вчені вважають, що в цій  мові наявні від 10 до 20 відсотків семітських запозичень, які можна знайти на будь-якому мовному рівні від спеціалізованих термінів на позначення понять зі сфери духовного життя до прокльонів, від власних імен до вульгарного жаргону, і це відноситься не тільки до іменників, але і до всіх частин мови.

Макс Вайнрайх стверджує, що існують два різновиди семітського компонента, що увійшов до їдишу: „повністю іврит” і „змішаний іврит”. „Повністю івритом” він пропонує називати мову, що продовжує мову священних текстів (або окремі фрази та слова на „лошн-койдеш”, взятих у незмінному варіанті з певних текстів), і яку щоразу відтворює носій їдишу, коли він читає яку-небудь книгу релігійного змісту або цитує напам’ять молитви чи уривки зі священних текстів. Для носіїв іншої мови такий „повністю іврит” – єдиний шлях познайомитися з івритом, але ж людина, яка розмовляє на їдиші, має справу також і з іншим видом івритського компонента, в більш інтимній формі. Це той компонент „лошн-койдешу”, що є органічною частиною буденної, звичайної мови і не потребує ніякого посередництва. Компонент „лошн-койдешу” у складі їдишу – „змішаний іврит” – і „повністю іврит” часто по-різному ведуть себе в їдиші. Наприклад, у ненаголошених складах у „змішаному івриті” голосні стають короткими. Таким чином, у „повністю івриті” є ברכה «брохо» – «благословіння», а в „змішаному івриті” – «брохе». Складені лексичні одиниці з „повністю івриту” стають у „змішаному івриті” з одним головним наголосом: בראש השנה  «бэ ‘ройш а’ шоно» → «’рошешонэ».

На думку М. Вайнрайха, мовна одиниця семітського компонента могла прийти до їдишу з різних джерел:

1. з „повністю івриту” (Whole Hebrew) тоді, коли, наприклад, запозичується повністю цитата;

2. з „повністю івриту” в більш стародавній період розвитку їдишу – більша частина лексичних одиниць;

3. можливо, через посередництво мови-джерела, прамови.

Фонетичні та морфологічні форми компонента, як і його семантичні значення, – сильні індикатори глибини його засвоєння мовою: чим більше віддалені форма або значення чи форма та значення від „повністю івриту”, тим більше засвоєний компонент мовою. Інші семантичні показники теж зумовлюють ступінь засвоєння, фузії: чим більше слова і поняття віддалені від єврейського життя, тим більше вони засвоєні мовою. І, нарешті, рівень знання івриту носієм мови зумовлює рівень засвоєння лексичної одиниці цією мовою: менша освіченість призводить до більш глибокого засвоєння компонента мовою, як за формою, так і за значенням, і навпаки, більша освіченість призводить до частішого вживання семітського компонента, причому, з цієї точки зору, можуть з’явитися і географічні ознаки.

Учені висловлювали декілька версій щодо того, як семітський компонент з’явився в їдиші, і якою була динаміка його розвитку. Але найбільш відомою є точка зору Довіда Каца, який стверджує, що для цього було тільки 2 можливості: 1) запозичення з текстів і 2) мовна спадщина з минулих літ. Виходячи з цього, дослідник поділяє всі існуючі концепції на 2 види: вчення про тексти і вчення про спадщину. Якщо, згідно теоретичних даних, в їдиші з самого початку не було або майже не було семітського компонента, а все, що є семітського зараз, було запозиченим із текстів, то цю теорію можна визначити як учення про тексти. Якщо за теоретичними фактами лише небагато матеріалу запозичили з текстів, а в основній своїй масі семітський компонент існував у їдиші з самого початку і передавався з покоління в покоління, то таку теорію називає ученням про спадщину.

Теорія текстів – стандартна теорія, що майже до останніх десятиліть ХХсторіччя домінувала в єврейській лінгвістиці.

Але в історичному мовознавстві немає єдиного погляду на походження семітського компонента в їдиші, бо до цього часу неможливо скласти повний перелік текстів, з яких був запозичений семітський лексичний матеріал. На думку М. Вайнрайха (Довід Кац відносить його до прихильників учення про тексти), в їдиші завжди існувала релігійна термінологія, яка була всім відома з самого початку існування їдишу, тому тільки такий семітський компонент можна означити як „убираний” («инкорпорірунг – אינקארפארירונג», згідно з його термінологією). Далі з книг проникли слова, усталені вирази, прислів’я та ідіоми на всі випадки життя. А механізм запозичення був таким: „ні з вуст у вуха, а з книг та передмов до книг в уста”. Таким чином, вважає Д. Кац, учені-прихильники вчення про тексти, бажаючи чітко зазначити, до якого випадку, де і коли були запозичені слова і вирази,  роблять з історичного мовознавства бібліографію.

Але теорія текстів не народилася лише вчора, її поява стала можливою завдяки вивченню лінгвістичних праць християнських авторів XVI ст., на думку яких, євреї наповнювали  свою мову словами й усталеними виразами з ТаНаХу або ж Хумашу, які вони вивчили, щоб через їхній зв’язок з будь-якою ситуацією або життєвим випадком краще запам’ятати. Для теорії текстів зрозуміло, що із самого початку розвитку їдишу семітський компонент становив лише невелику частку лексики, але далі його кількість зростала і якість змінювалася завдяки все більшому використанню івриту в процесі навчання і в релігійній  практиці ашкеназів. 

З позиції теорії успадкування (представником якої вважає себе Довід Кац) усе проходило зовсім навпаки: з розвитком суспільства і мови семітський компонент розвивався та зменшувався від покоління до покоління як результат відділення суспільства від похідної семітської (живої) мовної бази. Таким чином, в їдишу зникло багато семітських виразів, а на зміну їм прийшли слов’янські та германські. Зокрема, в східному їдиші доля семітського компонента зменшилась із-за конкуренції, що почалася між семітським компонентом та слов’янським. Теорія успадкування не спростовує входження слів і виразів з книг, але це лише маленька частка від усього складу семітської лексики.

Згідно з теорією текстів, рівень запозичення семітського компонента залежав від рівня використання ашкеназами книжок (Тори, Талмуду, Агади), що могли грати різні ролі в суспільстві. За теорією успадкування, семітський компонент передавався від покоління до покоління по ланцюжку, що не припиняв свого існування ще від біблійних часів. Таким чином, у їдишу повинна бути форма, що існувала ще до оформлення ашкеназського єврейства як окремої гілки єврейського народу.

З іншого боку, досить популярним є погляд Пола Векслера на те, звідки походить семітський компонент їдишу.       

1. Це – субстратний матеріал, успадкований єврейськими мовами при контакті зі старим розмовним івритом (іудео-грецькою, іудео-латинською та ін.) і який перейшов завдяки усній традиції в мови, з якими разом існував і контактував їдиш (тобто іудео-романські, іудео-слов’янські, а пізніше й іудео-грецьку).

2. Це – адстратний матеріал, могли запозичити з івриту в будь-який час носії їдишу або інших мов, що перераховані вище, а потім перенести у розмовний їдиш через усні та письмові канали. Цю різницю між адстратним і субстратним матеріалом потрібно завжди мати на увазі, хоча на практиці іноді неможливо їх розрізнити.

На сучасному етапі, згідно з точкою зору П. Векслера, найкращим засобом з’ясувати і підтвердити доїдишське походження гебраїзмів у мові їдиш є географія розповсюдження того або іншого поняття  в межах або поза межами їдишу. Проведення ізоглос серед різного набору єврейських мов дає можливість не тільки розрізнити субстратні й адстратні джерела збагачення семітського компонента, але і реконструювати різні хвилі єврейської еміграції з Палестини в Європу, Азію, Африку і діалектні розрізнення в межах пізнішого палестинського івриту та іудео-арамейської мови. Внаслідок того, що знання вчених про хронологію розвитку семітського компонента в їдиші на сучасному етапі мають лакуни, а фонологічні та морфологічні докази не завжди доступні, найбільш  прийнятним шляхом довести доїдишське походження семітського компонента є звернення до іудео-романських мов. Таким чином, на думку дослідника, більшість іудео-французьких та іудео-італійських гебраїзмів могли входити до корпусу іудео-латинських слів. З іншого боку, подібні ізоглоси також потрібно досліджувати з обережністю, бо іудео-романський субстрат – єдиний задокументований субстрат, завдяки якому іудео-романські мови та їдиш взагалі відрізняються від афро-азійських мов; ці ізоглоси передбачають, що єврейські емігранти до Європи з неєвропейських країн могли мати різні за хронологією поселення і різні за типом розмовні мови (іврит та іудео-арамейський).

У другому розділі „Семітський компонент у мові їдиш: його структура та особливості” – розглядаються лексико-семантичні групи слів семітського походження в мові їдиш з урахуванням їхнього експресивно-стилістичного забарвлення та участі в процесі формування нових лексичних одиниць. У цьому розділі також говориться про наявність у їдиші інших семітських компонентів, окрім івритського.

У запропонованій дисертації дослідження семітського компонента ґрунтується на матеріалі творчості єврейських (їдиш) письменників середини ХІХ – кінця ХХ ст. Робота включає аналіз слів та виразів семітського походження в їхньому семантичному та стилістичному аспектах. Це – багатий ілюстративний матеріал, більшою частиною, основного словникового фонду, що включає в себе як похідні, так і непохідні лексичні одиниці. Було обрано 1800 лексем, що нерівномірно розподілилися за лексико-семантичними групами і граматичними класами. Як наслідок було зроблено такі зауваження:

– найбільшою групою слів семантичного походження виявилася та група слів, що означають релігійні поняття (385 лексичних одиниць). І цей факт не випадковий: єврейська община завжди була окремою соціальною групою в межах кожної держави, де жили євреї, і це оточення допомагало всебічному, детальному розвиткові понять, пов’язаних із єврейським способом  життя, релігійних приписів, законів суспільного життя в общині і з іншими народами. Крім того, тут досить добре віддзеркалені інші сфери життя євреїв Східної Європи: торгівля, освіта, кримінальна діяльність, ураховується також соціально-економічний статус, інтелектуальні здібності тощо;

– найбільш детально в їдиші представлені іменники (близько 1000 слів), дієслова (близько 300 слів), прикметники (близько 100 слів), інші лексичні одиниці були нерівномірно розподілені за класами: прислівники, прийменники, частки. Причина цього пов’язана з такою властивістю мови, як вибірковість, тобто на позначення певних понять у мові засвоювалися, перш за все, ті слова, яких у ній ще не було, далі в процесі слововживання і в результаті конкуренції між словами (звичайно, з урахуванням дуже багатьох факторів) залишилися тільки ті, що найбільш точно виражали зміст. Крім того, відомі випадки появи двох паралельних словників, склад яких спрямований на позначення реалій традиційного єврейського життя і неєврейського світу, що також вплинуло на вибір слів, які потрібно залишити в мові.

З іншого боку, хоча лексика семітського походження вважається органічною, невід’ємною частиною мови їдиш, вона по-різному засвоєна у мовній системі: є лексичні одиниці, які відразу можна визначити такими, що прийшли з івриту й арамейської (частіше це відноситься до „повністю івриту”), а існують такі лексичні одиниці, що не вважаються носіями як іншомовні. Але ступінь засвоєння будь-якого шару слів у мові завжди визначається участю цієї лексики в процесі утворення нових лексичних одиниць, у процесі словозміни і формуванні нових значень та можливостей сполучення. Завдяки семітському компоненту створено нові лексичні одиниці, за різноманітними моделями у всіх частинах мови: суфіксація, префіксація, перехід з однієї частини мови в іншу, слово- та основоскладання та ін. Речення з семітським компонентом будуються за законами їдишу   (ער האט מוירע אז ער וועט ניט טרעפען זיך מיט זיין פריינט ), як один член речення можуть виступати й окремі слова, і цілі речення.

Крім того, в ізраїльському їдиші, як показало дослідження, наявні також запозичення з арабської мови.

У третьому розділі – „Прагматика семітського компонента в сучасному їдиші” –досліджується, яку функцію виконують іврит та їдиш у діаспорі, як вплинув семітський компонент на процес стандартизації їдишу та формування гендерних стереотипів у цій мові. У вказаній частині дисертації було також проаналізовано: яку роль відіграв їдиш у відродженні івриту, та як вивчається семітський компонент в інших єврейських мовах.

Упродовж багатьох століть статус івриту в традиційному єврейському суспільстві залишався майже незмінним: він слугував засобом передачі культурної спадщини, хоча і не був мовою, яку використовували у звичайному, буденному житті. Знати іврит і арамейську мову означало, головним чином, уміння читати і цитувати біблійні та постбіблійні тексти в межах мовної традиції, що склалась у певному суспільстві, а для більш освічених членів общини –порівнювати і тлумачити їх. Така потенційна здібність мала більше значення для статусу єврея в його общині. Окремо від корпусу слів із класичного івриту (the classical Hebrew corpus – термін Шломо Морага) всі єврейські общини створили інший іврито-арамейський корпус слів. У всіх єврейських мовах разом з їхніми діалектами – їдиш, іудео-іспанський, іудео-арабський, іудео-персидський тощо – є тисячі івритських слів, виразів, біблійних цитат та алюзій, а ще сотні івритських і арамейських слів та фраз були створені за вже відомими моделями. Такий корпус івритських елементів у єврейських мовах Шломо Мораг називає „інтегрованим корпусом івритських слів” (the integrated Hebrew corpus).  Але не дивлячись на запропоновану термінологію, зрозумілим є одне: перша група походить із писемного варіанту мови, а друга, жива, передається з покоління в покоління через звичайну, усну мову завдяки її природному розвитку. Такий корпус слів дуже динамічний, сповнений почуттями й емоціями, скептичною іронією і гумором, тобто всім тим, що могли дати жахи існування в діаспорі. І, звичайно, не слід казати, що історія розвитку семітського компонента є частиною історії появи й експансії єврейських мов, що з’єднували єврейську культуру з оточуючим світом. Більше того, функція семітського компонента в єврейських мовах може бути визначена таким чином: якщо змішані єврейські мови робили можливим спілкування з неєврейським оточенням, семітський компонент у них слугував бар’єром між неєврейськими народами та єврейськими общинами.  Таким чином, для збільшення цього бар’єру успадкування семітських слів і виразів було дуже важливим для будь-якої  єврейської мови. 

Крім цього, семітський компонент відіграв важливу роль у процесі становлення орфографії їдишу. Стандартна орфографія їдишу – це суміш класичних і нових елементів, що співіснували, взаємодіяли та боролися більш ніж ХХ століть. Сучасний їдиш використовує на письмі модифікований івритський алфавіт, але на противагу івриту чи арамейській мові, в яких голосні або зовсім не пишуться, або позначаються особливими діакритичними позначками,  в їдиші голосні пишуться завжди з використанням окремих літер чи сполучень літер. Тільки написання слів івритського та арамейського походження здійснюється за традицією, тобто як у Святому Письмі, головним чином, без голосних (у той час, як літери י, ו, א  іноді використовуються в неоголошеному івриті, щоб допомогти при читанні, в їдиші є інновація:  використовують ע, щоби позначити звук [э]).     

Про участь семітського компонента у формуванні гендерних стереотипів також необхідно згадати, тому що вивчення ролі статей у розвитку культури, їхнього символічного і знакового вираження у філософії, історії, мові, літературі та мистецтві дозволяє дослідити нові аспекти розвитку суспільства, глибше проникнути в суть процесів, що зараз існують у суспільстві. В цій частині дослідження для аналізу були використані стійкі порівняння їдишу, що являють собою розгорнуту характеристику людини. В результаті було зроблено висновок, що слова семітського походження в стійких порівняннях їдишу дійсно надають національного колориту образові єврея (равин, хазан, віленський гаон), посилюють чи нейтралізують його позитивну чи негативну конотацію (не просто мудрий, а як цар Соломон, не просто ненавидіти, а як хасид міснагіда), змінюють емоційно – стилістичне забарвлення всього зворота в цілому (нарядна як лялечка (нейтр.), наряджений як жених (ірон.)).

На думку Пола Векслера, їдиш також використовувався для відродження івриту. Дослідник називає декілька причин, які потрібно було урахувати, щоби процес відродження закінчився успішно:

1. тільки іврит міг слугувати lingua franca в Палестині, в цьому гетерономному мовному єврейському суспільстві;


2. „повністю іврит” був уже відомий чоловікам, які отримали традиційну єврейську освіту;


3. у сіоністській ідеології тільки іврит пропонували як єдину національну мову єврейського народу;


4. на івриті завжди розмовляла якась меншість євреїв протягом усієї історії;


5. іврит було відтворено на основі старого письмового івриту і нового неєврейського впливу.

Але що дійсно внесло значний внесок у процес відродження івриту, так це той факт, що єврейські поселенці в Палестині розмовляли на їдиші, що мав великий за своїм складом семітський компонент. Якби більшість людей розмовляло іншою мовою, де семітський компонент був меншим,  то питання про відродження розмовного івриту навряд було би вирішене.