| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність; визначено об’єкт і предмет дослідження; окреслено мету, завдання і методику; висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи; сформульовано основні положення, що винесені на захист.
У першому розділі «Ідіостиль Н. Казандзакіса-романіста в перекладознавчому аспекті. Відтворення його ідейно-художніх домінант українською мовою» розглянуто поняття ідіостилю та домінанти, визначено їхнє місце в процесі аналізу тексту першоджерела для його подальшого перекладу цільовою мовою. Представлено ідейно-художні домінанти Н.Казандзакіса, актуальні для трьох розгляданих романів. Переклад їх в українських текстах досліджений на рівні функціонування слів-символів, а також відтворення композиції оригінального тексту цільовою мовою.
Основа теорії ідіостилю була закладена ще в 20-х роках минулого століття російськими формалістами. Тоді ж було вперше запропоновано визначення провідного поняття цієї теорії – домінанти – компонента художнього твору, що «керує, визначає і трансформує решту компонентів». На сучасному етапі російські вчені широко застосовують теорію ідіостилю та ідіолекту для дослідження поетичних творів. Такий підхід виявляється дуже актуальним для випрацювання засад комплексного аналізу оригінального тексту з метою його подальшого перекладу, оскільки сприяє визначенню принципів, які лежать в основі творчого методу автора. Детальний аналіз ідіостилю письменника з подальшим правильним і повним відтворенням його домінант дозволяє перекладачеві передати цільовою мовою єдність форми і змісту першотвору, а також його комунікативний ефект. Ми розглядаємо ідіостиль письменника як принцип конструювання та описування альтернативного поетичного світу, а також спосіб здійснення поетичної комунікації засобами поетичного ідіолекту, актуалізованої в його творчості системи мовленнєвих засобів, сформованої в результаті засвоєння ним мови та в процесі його життєдіяльності, а також підпорядкованої ідейно-художньому задумові твору.
Найголовнішими стилетворчими чинниками є тема та ідея твору: ідейно-художні домінанти займають найвищий ступінь у системі ідіостилю письменника, виступаючи одним із критеріїв добору мовних та стилістичних засобів. Іншими чинниками, що зумовлюють випрацювання мовно-стилістичних домінант ідіостилю письменника, є творча особистість автора, яка проявляється в формуванні поетичного ідіолекту, а також культурний код тієї етнічної групи, до якої він належить. Відповідно процес оцінювання перекладу полягає в аналізі та оцінці правильності та повноти відтворення кожної з домінант.
Н. Казандзакіс є одним із небагатьох грецьких авторів, кого знають за межами Греції і чиї твори належать до скарбниці світової літератури. Причиною такого визнання стали ті питання, які порушував письменник у своїх творах. Головні герої Н. Казандзакіса являють модель вільної людини, яка не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами, діє на власний розсуд. Основною темою творів письменника є досягнення героєм власної свободи. При цьому «головні герої Н. Казандзакіса зовнішньо завжди програють», оскільки досягнення їхньої мети, ідеалу, практично неможливе, однак, внутрішньо вони змінюються, досягаючи особистої свободи.
Роман «Капітан Міхаліс (Свобода або смерть!)» (написаний 1950 року) не є простою розповіддю про одне з численних невдалих повстань на Криті. Тема твору дозволяє авторові змалювати характер та вдачу критян, які, незважаючи на значні втрати, упродовж двохсот років повставали знову й знову. Смерть для них означала тільки те, що вони виконали свій обов’язок критянина боротися за свободу нації, і цим наблизили момент її здобуття. Письменник оспівує їхню нескореність, силу, красу, мужність тощо, тому говоримо про епос, про роман-гімн критянам. Роман «Христа розпинають знову» (1949), незважаючи на назву і паралелі на композиційному рівні, а також цитати з Євангелія, все ж не є точним відтворенням біблійного сюжету. Головного героя, Манольоса, який грає роль Христа в прямому і переносному значеннях, розпинають за інших умов і він не воскресає. Його смерть покликана посилити переконання біженців у тому, що потрібно продовжувати пошуки справедливості. Роман «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса» (1943) є синаксарієм головного героя, якого Н.Казандзакіс вважав новим святим, здатним своєю поведінкою та способом мислення навчити людей жити справжнім життям. Зорбас змушує оповідача відійти від абстрактних роздумів і заповнити своє життя конкретними діями, притаманними звичайній людській істоті. Основною ідеєю твору є відхід людини від сформованих суспільством моральних та етичних норм як передумова вивільнення, звільнення душі. Таким чином, ідейно-художніми домінантами ідіостилю Н. Казандзакіса, яскраво вираженими в розгляданих творах, є такі положення: сутність Бога Греції – боротьба з невірними (ситими, безплідними тощо) і за свободу власної нації; сенс життя критянина полягає в продовженні справи предків і відповідному вихованні нащадків, а також у виконанні своїх щоденних обов’язків, незважаючи на зовнішні та внутрішні перешкоди; людина є ланкою в ланцюгу життя на землі, кожне наступне покоління займає вищу порівняно з попереднім сходинку і в такий спосіб забезпечується неперервність існування людства і його розвиток; смерть є передумовою розвитку життя на землі, а також складником процесу боротьби, оскільки неможливо досягти бажаного результату без жодних втрат, у тому числі людських.
Маркерами ідейно-художніх домінант виступають слова-символи, які позначають уривки, важливі для відтворення певної ідеї письменника. У перекладі їх цільовою мовою через розбіжності історичного та культурного плану перекладач стикається з проблемою відтворення їхнього емотивного компонента або інтертекстуальної природи. Наприклад, слово-символ ο ανήφορος з буквальним значенням «підйом, дорога вгору» в християн асоціюється з підйомом Христа на Голгофу. Цей шлях є нелегким (…όλο πέτρα ο δρόμος, καταμπηχτό το ανηφόρι Χ303 – Ця дорога геть чисто вкрита камінням, а підйом дуже крутий Х 279), але єдино правильним (Και ποιος είναι ο σωστός δρόμος;– Ο ανήφοροςХ 323 – А яка ж путь істинна? – Та, що веде вгору Х 298) тому, що веде до Бога: θ’ανεβούμε μαζί τον ανήφορο· στην κορφή θα βρούμε το θεόХ 351 – Будемо разом видиратися по крутому схилу. На вершині ми знайдемо бога Х 324). Основним змістом цього поступу є християнська любов до ближнього, виконання божого заповіту на землі. За Н. Казандзакісом, шлях нагору виступає також дорогою до милосердного та справедливого світу, де немає місця приниженням, бідності, залежності одних людей від інших, до життя. У перекладах розглядане слово-символ відтворене по-різному: «вулиця, яка круто підіймається вгору», «підйом», «крутий схил», «крута дорога», «шлях, що веде вгору», що призвело до втрат на рівні ідейно-художньої адекватності текстів перекладу та оригіналу. Відповідник «дорога вгору» видається нам найбільш адекватним, але український читач відновлює його євангельське значення не відразу. Символічність слова ο σταυρός – хрест у перекладах втрачена через неуважність перекладачів. Так, наприклад, Манольоса наприкінці роману заколюють ножем, але Н. Казандзакіс уподібнює цю сцену розп’яттю. В оригіналі герой випростовує руки в сторони у вигляді хреста, відкриваючи груди, а в перекладі маємо «схрестив руки» Х 429, що означає «скласти руки на грудях». У результаті загублено весь сенс твору, оскільки не можна відновити зв’язок із заголовком твору, відповідно не розкрита головна ідея. Маркером ідейно-художньої домінанти роману про Зорбаса є μετουσιώνω, основне значення якого «змінювати сутність чогось», а інше пов’язане з римо-католицьким обрядом причастя, коли хліб та вино перетворюються за своєю суттю (російською «пресуществляются») на тіло та кров Христові на противагу православному уявленню цієї зміни як Господнього преображення, коли суть набуває іншої форми. Для його відтворення перекладач уживає дієслова обертати і перетворювати, основним значенням яких є «надавати нового вигляду», що не виказує змісту, закладеного письменником. Підзаголовок-гасло «Свобода або смерть!» автоматично налаштовує читача-грека, в тому числі емоційно, на тему визвольної боротьби Крита, активізуючи його знання про події в монастирі Аркаді, який виступає головним символом роману «Капітан Міхаліс». Українському читачеві важко відновити зв’язок підзаголовка з монастирем, оскільки з історією критських повстань в Україні знайомі лише фахівці. І перекладачі, розповідаючи у виносці, що таке Аркаді (Монастир на Кріті висадили в повітря обложені греки, учасники національно-визвольного повстання проти турецького панування. Всі загинули разом з турками, що йшли на штурм. М 6), і вилучаючи при цьому абзац, де подія описана самими персонажами М 379, не заповнюють цю прогалину, тому читачі не звертають на цей символ належної уваги і не отримують імпліцитно виражену інформацію про мотивацію дій головних персонажів і власне ідею автора про обов’язок критянина перед батьківщиною.
Створення заломлень (за А. Лєфевером) внаслідок ідеологічного та естетичного підчищення текстів перекладів призвело до зміщення тих акцентів, на яких хотів наголосити Н. Казандзакіс. Зокрема, в перекладі «Капітана Міхаліса» акцент зроблено на національно-визвольній боротьбі як неминучій стадії на шляху до нового суспільства тоді, як в оригіналі головною ідеєю є те, що сенс життя критянина полягає в боротьбі за свободу до смерті, що є необхідною передумовою на шляху до звільнення і сприймається як нормальне звичне явище. Функцією вилучених у перекладі описів інтимних стосунків Леньо та Нікольоса в романі «Христа розпинають знову» є ствердження того, що нація виживе саме завдяки природному інстинкту людей до парування за будь-яких умов.
У другому розділі «Відтворення характерних рис поетичного ідіолекту Н. Казандзакіса в перекладах українською мовою» проаналізовано становлення поетичного ідіолекту письменника, який перебуває в постійному зв’язку з процесом становлення національної літературної мови. Відтворення поетичного ідіолекту письменника розглянуто на фонетичному, морфологічному та лексичному рівнях. Особливу увагу приділено аналізові перекладу складних і похідних слів, прагматичних ідіом.
Поетичний ідіолект письменника частково є результатом авторського освоєння новогрецької мови, в тому числі з тих світоглядних позицій, які лежать в основі ідейно-художнього змісту його творів, частково – виявом грецької мовної та концептуальної картин світу. Н. Казандзакіс писав літературною мовою, близькою до розмовної димотики, вживаючи елементи народних говірок та діалектів, що зумовлено тематикою його творів, а також бажанням письменника зберегти якомога більше новогрецьких слів від зникнення. «Романи письменника є прикладом вдалого поєднання мови і змісту», сам він називав це «висловлений з селянською простотою», оскільки відтворено не лише події і факти, а смак грецького життя. Уживання фонетичних та морфологічних розмовних варіантів загальновживаних одиниць відображає ті зміни, яких зазнавала димотика в процесі її становлення як загальнонаціональної та літературної мови.
Перекладачі по-різному підходили до вирішення проблеми відтворення розмовних одиниць поетичного ідіолекту письменника. У роботі над перекладом роману «Христа розпинають знову» (1958) І.С. Гречанівський, добираючи стилістично марковані відповідники, віддавав перевагу словам, ближчим до української мови кінця ХІХ ст., фонетично схожим на російські (напр., угодно Х 10, уповаєм Х 87, обагрили кров’ю Х 97, прогрішення Х 207, олтар Х 256, рядом Х128, обманщик Х 72 тощо). Натомість уже в «Капітані Міхалісі» власне українські розмовні одиниці переважають (напр., балухатий М 215, цямрина М217, перегодя М 256, маслак М 333, вишкребок М 169, дженджуристий М 67 тощо). Перекладач роману про Зорбаса А. Чердаклі відтворює говіркові слова розмовними синонімічними відповідниками (напр., ταχτάριζε το μωρό Ζ 60 – чукикала дитя З 65, ψείριζε το εγγονάκι Ζ 53 – (бабуся) ськала онука З 58, η έγνοια Ζ 92 – гризота З 96, μάλωσες τη συκιά Ζ 145 – гудив смокву З 148, παχουλός Ζ 157 – тлустий З 161 тощо), часто використовує метод компенсації.
Оскільки романи, перекладені в середині минулого століття, стали одними з перших творів новогрецької літератури, репрезентованих на українському культурному просторі, не існувало єдиних відповідників для більшості новогрецьких реалій. Якраз тому багато з них відтворено шляхом комбінованої реномінації з поясненням у вигляді виноски внизу сторінки (напр., η ρακή Ζ 44 – ракі З 49 (виноградна горілка), το ούζο Ζ 183 – узо З 186 (грецька ганусова горілка) тощо). При цьому пояснення у виносках до тої самої реалії можуть бути різними навіть у межах того самого твору (так, ο ναργιλές усі перекладачі відтворили словом наргіле, але у виносках подано різні тлумачення, які доповнюють одне одного: М 92 – М 70 (пристрій для куріння), Ζ 16 – З 20 (прилад для куріння, в якому дим проходить через посудину з водою), Х 8 – Х 4 (спеціальний курильний прилад, схожий з кальяном)). Це, на нашу думку, веде до руйнування цілісності репрезентованої в тексті картини грецького світу. Оскільки йдеться про необхідність правильного відтворення поетичного ідіолекту письменника, потреба вживання тотожних відповідників набуває особливого значення. Так, о σοφράς, «низький, круглий стіл для сервіровки», за яким сиділи долі, по-турецькому, в перекладах є просто М 51 – стіл М 35, а також Х 35 – низький столик Х 31 або Ζ 91 – маленька софра З 95 (виноска – низенький столик (тур.)). Деякі реалії відтворені шляхом добору аналога, результатом чого стало введення понять, нехарактерних для грецького світу.
На нашу думку, допомогти розв’язати перекладацьку проблему відтворення поетичного ідіолекту письменника українською могло б уживання мови, якою розмовляли селяни в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., принаймні такої, яку ми знаємо з творів української літератури вказаного періоду (напр., П. Мирного, І. Нечуя-Левицького тощо).
Щодо відтворення фонетичних особливостей поетичного ідіолекту письменника в перекладах простежуємо (свідому чи підсвідому) тенденцію перекладачів до вживання синонімічних фонетичних варіантів, типу вгорі (угорі) (пор. з новогрецьким επάνω (απάνω)), хоч (хоча), знов (знову), ззаду (іззаду), уже (вже), все (усе) тощо, але це радше є виявом закону милозвучності мови, до того ж не становить ознаки розмовного стилю мовлення.
Окрім великої кількості говіркових слів, близькість мови Н. Казандзакіса до розмовної підкреслює ще широке вживання вигуків і прагматичних ідіом, коли мовець виражає не лише свої думки, а й емоції. На основі цього виділяємо домінанту імітації розмовного стилю як одну з основних мовно-стилістичних домінант ідіостилю письменника. У перекладі вигуків перекладачі підшуковують ситуативний та функціональний відповідники. Запозичені новогрецькою вигуки відтворені цільовою мовою шляхом транскрипції та пояснення значення через виноску, що не є найвдалішим рішенням.
Переклад прагматичних ідіом становить перекладацьку проблему, оскільки в кожного народу вони свої. Деякі грецькі ідіоми не мають відповідників в українській мові. Саме тому певні грецькі прагматичні ідіоми відтворені в перекладах шляхом добору еквівалентної за комунікативною функцією одиниці (напр., Γεια στο στόμα σου! Μ 495 – Золоті слова М 405), за відсутності якої перекладачі калькують оригінальну ідіому, відтворюючи кожен її складник (напр., Γεια στα χέρια σου! М 172 – Нехай будуть здорові твої руки! М 139, Καλά κέρδητα! Х 61 – Гарних тобі заробітків! Х 54, Ζ 333 – Добрих прибутків! З 326). Натомість деякі ідіоми мають велику кількість відповідників в українській, але тяжіння перекладачів до вживання численних синонімічних виразів призвело до «засмічення» поетичного ідіолекту письменника, створення додаткової порівняно з оригіналом експресивності тексту. Наприклад, прокляття Ανάθεμά κάποιον / κάτι! у перекладах відтворене як Μ 33 – Дідько б його вхопив! М 20, М52 – нехай йому дідько М 36, М 53 – нехай йому грець М 36, М 58 – хай будуть вони прокляті М 40, Х 28 – Анафема нам усім! Х 24, Ανάθεμά με, αν... Ζ112 – Хай мене грім поб’є, коли... З 116, Ανάθεμά με, αν... Ζ 181 – Бодай я провалився, якщо... З 184 тощо. При цьому «Дідько б його вхопив!», «Нехай йому грець!», «Будь він проклятий!» марковані у фразеологічному словнику як лайливі. Ідіома «Нехай йому дідько!» виражає бажання позбутися когось, є побажанням смерті. Оригінальну ідіому можна передати словом «анафема», оскільки це слово грецького походження позначає відлучення від церкви, але в своєму другому значенні в українській мові воно вживається як лайка, а не як прокляття.
Збільшувальні суфікси -άρας та -ούκλα, які письменник уживає для утворення іменників, що характеризують критян, суфікс -ακας, уживаний для утворення чоловічих прізвищ вихідців з Криту, підсилювальний префікс κατα- з семою «інтенсивності ознаки та дії», основи πολυ-, χιλιο-, ολο-, τρις-, τετρα-, παν- тощо, використовувані для вираження градації інтенсивності ознаки, а також складні слова, де перша основа виражає характеристику дії чи ознаки, є виразниками домінанти імітації розмовного стилю, а також засобами творення функціонального поля домінанти гротескності.
У третьому розділі «Ідіостиль Нікоса Казандзакіса як спосіб моделювання поетичної реальності та відтворення її цільовою мовою» описано основні засоби побудови формально та семантично зв’язного тексту. Зокрема, розглянуто порівняння, епітети та синтаксичні стилістичні засоби, які утворюють функціональні поля ідейно-художніх та мовно-стилістичних домінант ідіостилю письменника, а також найважчий із перекладознавчого погляду етнокультурний стилістичний засіб – гру слів. Окремий підрозділ присвячено аналізові перекладів народних пісень, представлених у романах Н.Казандзакіса.
Головним принципом конструювання поетичної реальності в Н.Казандзакіса є протиставлення. Зокрема, завжди наявні два головні персонажі, які утворюють опозицію, посилену їхніми контрастними зовнішніми та внутрішніми рисами.
Для того, щоб висловити ідею про те, що сенс життя грека полягає у виконанні ним його щоденних обов’язків, у продовженні справи предків і відповідному вихованні нащадків, необхідним було показати це щоденне життя простих греків. Зокрема, письменник поширює предметну реальність твору за рахунок введення тих чи інших об’єктів реальності (тварини, рослини, предмети побуту тощо) в ролі об’єктів порівняння. У перекладах іноді вжите інше опорне слово тропу порівняно з першотвором, що зумовлено бажанням перекладача активізувати асоціативні парадигми, притаманні українському світоглядові (напр., δούλεψα σαν το σκυλί Ζ 173 (буквально «працював, як собака») – працював як віл З 176, θα πάω και θά ’ρθω σαν πουλί Ζ 169 («швидко, як птах, піти й повернутися») – я кулею злітаю туди й назад З 173 тощо). Деякі пропоновані відповідники є неприпустимими з погляду етнокультурності інформації, яку вони повідомляють, як напр., б’ється, як риба об лід З 213 до σπαράζει σαν το ψάρι Ζ 211. Це українське словосполучення має значення «жити в тяжких матеріальних умовах, намагатися робити щось непосильне», а в оригіналі йдеться саме про фізичну подібність характеру рухів героїні з рухами рибини, яку витягли з води. По-друге, в Греції не буває льоду на річках, тому риба фізично не може битися головою об лід, відтак подібне явище незнайоме грекам. Реалію оригінального тексту, відповідник до якої важко віднайти, в перекладі можна опустити чи замінити тільки в тому випадку, коли вона не є вмотивованою текстуально та контекстуально, оскільки порівняння в Н.Казандзакіса відіграють текстотворчу роль. По-перше, вони виступають конекторами, які забезпечують формальну зв’язність тексту. По-друге, конекторами, які забезпечують семантичну зв’язність тексту, налаштовуючи читача на відповідну ідею чи окреслюючи подальший розвиток подій. По-третє, існують порівняння-інтенсифікатори, метою яких є підсилити ефект від сприйняття описуваної події за допомогою введення конкретних асоціацій. Переклад таких порівнянь потребує пильнішої уваги перекладачів, оскільки вони є точками опори в процесі побудови зв’язного тексту.
У текстах перекладів знаходимо порівняння, авторство яких належить самим перекладачам. Порівняннями зі сполучником «як» та його синонімами відтворюють прості прикметники, похідні від іменників, здебільшого незафіксовані в словнику, складні прикметники, дієслова, утворені від назви об’єкта, дію якого позначають. Порівняльною конструкцією перекладають ще сполучення двох іменників у називному та знахідному / родовому відмінках, один з яких синтаксично виступає в ролі означення і нагадує українську прикладку метафоричного характеру (напр., πίσσα σκοτάδι Μ 53 – кругом стояла густа, як смола, темінь М 37, Ζ 326 – темрява, хоч в око стрель З 320 тощо). Уживання перекладачем власного порівняння, особливо неузгодженого з індивідуальним світобаченням автора, може порушити цілісність оригінальної картини світу, викликати нехарактерні для них асоціації. Так, абсолютно неприйнятним є порівняння чорнява, мов циганка Х 74 – μελαχρινή πολύ Χ 82 («дуже чорнява»), дивним – спину йому, мов снігом обсипало Х 271 – συγκρύο πέρασε τη ράχη του Χ 255 («холод пройшов спиною»).
Характерні та декоративні епітети покликані допомогти читачеві запам’ятати персонаж, яскравіше уявити його. Разом з тим автор формує певне ставлення читача до предмету зображення, а також контролює процес сприйняття конкретного образу та тексту загалом читачем. За допомогою постійних, повторюваних, епітетів письменник будує зв’язний текст, допомагаючи читачеві співвіднести події між собою, визначити місце події в тривимірній площині «персонаж-час-місце». Ми називатимемо такі епітети опорними, оскільки на них тримається весь каркас тексту і вилучення їх порушує його структуру. У ролі декоративних епітетів виступають переважно складні прикметники та дієприкметники, за допомогою яких Н. Казандзакіс виділяє ознаку, актуальну для предмета зображення в момент оповіді.
Авторську техніку вживання епітетів у тексті можна порівняти з роботою об’єктива кінокамери, який фіксує особливі характеристики зовнішності героя в одному кадрі. Як правило, декоративні та характерні епітети згруповано в дво- та тричленні групи епітетів, які виконують ритмоформівну функцію. Втрати в перекладі епітетів-складних прикметників призвели до порушень ритміко-інтонаційного малюнку оригінального тексту. Домінантною для стилю письменника є також парцеляція, відокремлення одиничного характерного епітета, означення, винесення його на кінець речення з метою схарактеризувати фізичний або душевний стан персонажа. На основі сказаного виділяємо мовно-стилістичну домінанту наочності.
Каламбур не покликаний виражати якусь ідею, але він є важливим з перекладознавчого погляду, оскільки завжди є етноспецифічним. Наприклад, основою такого каламбуру є подібне звучання імені Харона – перевізника душ померлих у грецькій міфології – і доконаної форми майбутнього часу дієслова «радіти»: Θ ’αλλάξει η ζωή, θα χαρείς και συ. – Θα πάρω το Χάρο να χαρώ Μ 458 – життя зміниться, зазнаєш радощів і ти. – Мені вже доведеться побратися з Хароном, щоб зазнати радощів М 374. Через відсутність пояснення до цього каламбуру українському читачеві незрозуміла мотивація слів героїні.
Ритміко-інтонаційний аналіз показав, що часто в дво- та тричленних групах одне або два означення мають чотири склади з наголосом на другому (напр., Πα-θη-τι-κιά, ναζ-λί-δι-κη, η φωνή ανέβαινε... Χ 9 – Його зворушливий, манірний голос то здимався вгору... Х 6). На нашу думку, в такий спосіб письменник інтонаційно впорядковує оповідь. Значна частина речень аналізованих текстів є складними і великими за обсягом, внаслідок чого тексти становлять не монотонну прозу, а емоційну епіку. При цьому Н. Казандзакіс віддає перевагу сурядному безсполучниковому зв’язку. Він утворює великі речення нанизуванням невеликих простих чи еліптичних. Звичайна довжина такого відрізка коливається від трьох до десяти складів. У перекладах переважає підрядний сполучниковий зв’язок.
Аналіз перекладу пісень показав, що в них не збережена головна ознака віршованого твору, який виконують з музичним супроводом, тобто ті особливості, які характеризують наведені віршовані рядки саме як пісню. Згадувані у двох чи трьох романах пісні відтворені по-різному.
Загальні висновки
В основу нашого дослідження покладена теорія ідіостилю, яка дозволяє провести детальний аналіз першотвору і виділити ті ключові моменти, відтворення яких забезпечує повний та правильний переклад оригіналу цільовою мовою. У межах ідіостилю Н. Казандзакіса виділено ідейно-художні та мовно-стилістичні домінанти, зумовлені ідейно-художнім змістом творів. Ідіостиль включає в себе поетичний ідіолект письменника як його індивідуальний творчий спосіб уживання мови тієї етнічної групи, до якої він належить (ми не беремо до уваги випадки написання творів нерідною мовою). Поетичний ідіолект письменника обов’язково містить у собі елементи концептуальної та мовної картин світу етнічної групи, членом якої він є. Завдання перекладача полягає у відтворенні індивідуальних мовної та концептуальної картин світу, представлених у перекладуваному тексті, за функціонально відповідними схемами, пропонованими цільовою мовою, беручи до уваги ті компоненти функціональних полів мовно-стилістичних домінант, які пов’язані з поетичним ідіолектом письменника і репрезентують мовну картину світу тієї етнічної групи, до якої він належить.
Текстовими маркерами ідейно-художніх домінант у розгляданих романах виступають слова-символи. Євангельські за походженням слова-символи Н.Казандзакіса український читач не розпізнає, не помічаючи їхньої інтертекстуальної природи. Слова-символи, які мають історичне підґрунтя, український читач не прочитує з тими асоціаціями і тими емоціями, які вони викликають у грецьких читачів.
Функціональні поля ідейно-художніх домінант ідіостилю Н. Казандзакіса утворюють такі мовно-стилістичні домінанти, як домінанта протиставлення, імітації розмовного стилю, наочності, гротескності та парцеляції, які також є виявом поетичного ідіолекту письменника.
Спосіб відтворення говіркових слів, які утворюють функціональне поле мовно-стилістичної домінанти імітації розмовного стилю, залежить від настанов перекладачів, але їх поєднує намагання передати розмовний стиль оповіді та мовлення персонажів. Наше дослідження показало необхідність створення новогрецько-українського та українсько-новогрецького словників реалій для систематизації відповідників таких одиниць, оскільки в наявних перекладах реалії відтворені по-різному не лише в різних творах, а й у межах того самого тексту, що веде до руйнації оригінальної картини світу, репрезентованої письменником. Таким же необхідним є й словник прагматичних ідіом, наявних у поетичному ідіолекті письменника як характерної ознаки грецької мовленнєвої культури.
З огляду на недостатньо повне та правильне відтворення складних та похідних слів з семами «великий» та «дуже», а також відповідних переказів про події та вчинки поза загальнолюдською мораллю, що є складниками мовно-стилістичної домінанти гротескності, ми говоримо про недостатньо повне відтворення відповідної ідейно-художньої домінанти.
У перекладі порівнянь, що утворюють функціональне поле домінанти наочності, перекладацькі труднощі виникають тоді, коли їхнє опорне слово – реалія, яка відсутня в українській мові або до якої важко підібрати відповідник. Деякі порівняння, включаючи утворені самими перекладачами, містять поняття, що входять до української концептуальної картини світу, але при цьому несуть етнокультурну інформацію, чужу для грецької концептуальної картини світу.
У відтворенні епітетів та опорних слів порівнянь, як і говіркових одиниць та прагматичних ідіом, перекладачі відходять від уживання тієї самої одиниці, як це робить письменник, намагаючись подати синоніми. Наслідком цього стало перевантаження мови творів зайвими одиницями, які до того ж вводять семи, відсутні в оригіналі. У випадку з часто вживаними одиницями загальної семантики тяжіння перекладачів до їхньої синонімізації призвело до дисбалансу на рівні експресивності мовного наповнення текстів. Але особливо небезпечною така синонімізація виявилася для відтворення створюваних письменником образів, оскільки опорні епітети, як і опорні слова контекстно-вмотивованих порівнянь і слова-символи, втратили свою функцію забезпечення семантичної та формальної зв’язності тексту, який відповідно частково втратив свою цілісність.
Синтаксичне висунення контекстно важливих слів та уривків здійснене в першотворах за допомогою еліптичної, часто ритмічної організації членів речення. Переважає безсполучниковий сурядний зв’язок. Втрати в перекладі епітетів-складних прикметників, а також підрядний сполучниковий синтаксис речень в українських текстах призвели до порушень ритміко-інтонаційного малюнку оригінального тексту.
Наше дослідження, яке охопило основні компоненти функціональних полів мовно-стилістичних та ідейно-художніх домінант ідіостилю Н.Казандзакіса, показало, що наявні переклади романів письменника не є повністю адекватними першотворам. Серед напрямків майбутніх наукових пошуків доцільно виділити вдосконалення методики аналізу першотвору з метою подальшого продукування перекладу з позицій ідіостилю письменника, залучення до цього перекладів іншими мовами, наприклад, англійською. Результатом таких пошуків може стати бездоганний з погляду ідіостилю письменника переклад українською мовою інших романів Н. Казандзакіса. Розглядані мовно-стилістичні засоби доцільно вивчити на основі інших перекладених творів новогрецької літератури для випрацювання загальних рекомендацій перекладачам художніх прозових творів з новогрецької на українську.
Міщук В.В. Художній світ Нікоса Казандзакіса (проблеми естетики і поетики): Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.01.04 / НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Г. Шевченка. – К., 1994. – С. 8. Mackridge P. Η νεοελληνική γλώσσα. – Αθήνα: Πατάκης, 2000. – Σ. 477. Bien P. Kazantzakis and the linguistic revolution in Greek literature. – Princeton, New Jersey: Princeton University Press, 1972. – Р. 254. Μπαμπινιώτης Γ. Λεξικό της νέας ελληνικής γλώσσας. – Αθήνα: Κέντρο λεξικολογίας, 2002. – Σ. 1629. Фразеологічний словник української мови / Уклад.: В.М. Білоноженко та ін. – К.: Наукова думка, 1999. – С. 27. |
