ЛАТИНСЬКОМОВНА ІСТОРІОГРАФІЯ В УКРАЇНІ СЕРЕДИНИ XVII СТОЛІТТЯ ЯК МОВНО-КУЛЬТУРНЕ ДЖЕРЕЛО (НА МАТЕРІАЛІ ХРОНІК ПРО ВИЗВОЛЬНУ ВІЙНУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648―1657 РОКІВ)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЛАТИНСЬКОМОВНА ІСТОРІОГРАФІЯ В УКРАЇНІ СЕРЕДИНИ XVII СТОЛІТТЯ ЯК МОВНО-КУЛЬТУРНЕ ДЖЕРЕЛО (НА МАТЕРІАЛІ ХРОНІК ПРО ВИЗВОЛЬНУ ВІЙНУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648―1657 РОКІВ)
Альтернативное Название: Латинськомовная ИСТОРИОГРАФИЯ В УКРАИНЕ СЕРЕДИНЫ XVII ВЕКА КАК языково-культурной ИСТОЧНИК (На материале хронику об Освободительной войне УКРАИНСКОГО НАРОДА 1648-1657 лет)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі сформульовано проблематику дослідження, обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, висвітлено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про апробацію роботи.


У першому розділі дисертації “Латинськомовна історіографія та її роль в культурі середньовічної України” визначено поняття української історіографії та здійснено опис латинськомовних джерел XVЇXVII ст.


Перший параграф першого розділу “Початки української історіографії” присвячено питанню про приналежність текстів до української історіографії та розмежуванню понять історіографії та джерел до вивчення історії, характеристиці жанрового розмаїття літописання від найдавніших відомих літописних текстів до творів пізнього Середньовіччя й Нового часу. Разом з тим побіжно з’ясовано роль історичного писання у формуванні українського етносу.


Усвідомлюючи, що мовна спільність виступає неостаннім фактором в утворенні етнічної єдності, у другому параграфі першого розділу “Протистояння  церковнослов’янської  та  латинської  мов” розглядаються передумови проникнення латинської мови на українські терени та встановлюються сфери запровадження її, що супроводжувалося витісненням мови церковнослов’янської, приносячи, таким чином, певні елементи західної духовності. Адже мовою освіченості в Україні-Русі вважалася церковнослов’янська, тоді як на Заході такою була латина. Разом з тим не лишається поза увагою дослідження й той факт, що, зокрема, в судочинстві латинську Ї у західних (щодо українських етнічних земель в межах тодішньої Польщі) воєводствах Ї і українську Ї у східних Ї з середини XVI ст. все частіше замінює мова польська.


Третій параграф першого розділу “Латинськомовні  джерела  до  історії  середньовічної України” констатує наявність у XVЇXVII ст. поряд із загальновідомими, принаймні в сучасному українському літературознавстві, літописами, такими як Львівський, Межигірський, Густинський тощо, чималого корпусу історіографічних текстів латинською мовою, присвячених подіям на українських землях. У літературному процесі України другої половини XV  ст. певну роль відігравали й латинськомовні твори українців-русинів, наприклад, Юрія Дрогобича (Котермака), Станіслава Оріховського-Роксолана та інших. Їхнє поширення пояснюється домінуючою роллю латини в середньовічній школі та навчанням деяких вихідців з українських земель у закордонних університетах. Та й дехто з латинськомовних авторів, не будучи східнослов’янського походження, вважали себе українцями-русинами в територіально-політичному розумінні. Паралельно зі стереотипом “територіального русина” формується його більш політизований аналог Ї ментальний стереотип шляхти gente Ruthenus natione Polonus. Однак з часом латина й латинськомовна освіта дедалі більше асоціювалася з католицизмом, а латинськомовна літературна творчість стала сприйматися як чужорідна. В четвертому параграфі першого розділу “Українська  латинськомовна  література”, розглядаються твори латинською мовою, написані українцями-русинами. В українській латинськомовній літературі поєднано кілька визначальних рис. Насамперед це універсальна функція латини щодо всієї європейської культури того часу. Далі Ї оволодіння латинською мовою в межах тієї освіти, що її здобули багато вихідців з українських земель. Нарешті Ї тяглість окремих мотивів, що стає виразною в латинськомовних творах. Тому існування паралельно українсько- та латинськомовності в нашій літературі можна сприймати як ознаку повноти українського художнього світу. Поряд з українською латинськомовною літературою, тобто створеною українцями, в середньовічній Україні була дуже поширена чужоземна література, написана латинською мовою, яку не варто залишати поза увагою. Саме питанню існування європейської латинськомовної літератури в українському контексті присвячено п’ятий параграф першого розділу “Латинськомовна  література  в  Україні”. Адже наприкінці XV ст. в Україні почали з’являтися друковані видання. Це були переважно видання церковнослов’янською Ї панівною Ї мовою церкви та літературної творчості. “Руською” писалися юридичні кодекси, судові книги. Ця ж мова, як відомо, використовувалася в судовій та адміністративній практиці Великого князівства Литовського. У Галичині, що входила до Польського королівства, та в Закарпатті, що належало Угорському королівству, в адмінстративних установах і судах записи велися латинською мовою. Цією ж мовою були написані й навчальні посібники та книги, якими користувалися в школах. В останні декади XV ст. з-за кордону в Україну почали надходити видання латинською мовою, згодом Ї німецькою, французькою та іншими мовами, а з середини XVI ст. Ї і польськомовні видання. Латино-польські друкарні на українських землях з’являються наприкінці XVI Ї на початку XVII ст. У цьому параграфі здійснено (за Б. Андерсоном) кількісний аналіз латинськомовних видань у Східній Європі XVЇXVII ст.


Починаючи з часів Хмельниччини, збільшується, у тому числі й кількісно, коло українських історичних джерел; зростає диференціація їх основних видів, які залишаються ті самі, що й за литовсько-польської та козацької доби. В першу чергу, це Ї джерела документального характеру. Державний характер гетьманської України визначає українське походження та зміст актів і документів XVIIЇXVIII ст. Міжнародні договори, зокрема так звані “гетьманські статті”, конституції, універсали й листи гетьманів, акти Генеральної Військової Канцелярії та Генерального Військового Суду, козацькі реєстри й компути, акти інших установ Гетьманщини, акти полкової адміністрації й суду, сотенних урядів, міського самоврядування (маґістратів та ратуш), шляхетських судів, акти й документи церковних і культурно-освітніх інституцій.


У шостому параграфі першого розділу подається огляд історіографії пізнього Середньовіччя. В цей період поряд зі створенням перекладів пам’яток історіографічного змісту Ї Хронографів, Хронік Ї найпоширенішим жанром ориґінального українського письменства лишалося літописання. Найважливіші з цих пам’яток датовані серединою XVII ст. і описують події від кінця XV ст. В них обґрунтовувалися національно-визвольна ідеологія підготовки Хмельниччини та пізнішого її продовження, розроблялися героїко-патріотична тематика козацько- та духовно-лицарської моралі, етики й засади протиставлення власної (національної) ідеології колоніальній польсько-шляхетській та московській монархічній ідеології в Україні, про що зауважують М. Грушевський, М. Корпанюк, В. Радзикевич, Д. Чижевський.


Разом з тим в розділі здійснена спроба історіографічного опису латинськомовних джерел, в яких оповідається про події, пов’язані з Визвольною війною українського народу 1648Ї1657 років, а також співставлення поглядів авторів на деякі події.


У другому розділі дисертаційної роботи “Фонетико-орфографічні та морфологічні особливості мови пізньосередньовічних історіографічних творів” розглядаються особливості фонетики, орфографії та морфології східного варіанту латинської мови, поширеного на етнічних українських землях у пізньому Середньовіччі й на початку Нових часів.


У першому параграфі другого розділу “Фонетико-орфографічні особливості історіографічних текстів” розглядаються зміни у написанні, які супроводжували зміни в латинській звуковій системі, яка зазнавала суперстратних впливів фонетичних особливостей рідних мов Ї у даному випадку, польської та української Ї авторів досліджуваних текстів. Проте деякі зі змін є наслідком впливу графічного вираження в іншомовних текстах, які користуються латиницею (польських, німецьких тощо). Поряд з “реґіональними” змінами в цьому параграфі розглядаються й загальні для пізньосередньовічної латини зміни у фонетиці та орфографії, зокрема способи передачі засобами латинської мови топонімів, номів, а також такі явища, як взаємозаміна ti/ci (nuncius, ditio), заміна диграфа монографом (pene) або іншим диграфом (faedatus), диграфа монографом (famina), дисиміляція (conmitto), асиміляція (submissio), епентеза (Wasilkorv), діереза (Sambotiensis) тощо.


У другому параграфі другого розділу “Морфологічні особливості історіографічних текстів” визначено найбільш виразні особливості морфології латини історіографічних текстів, що стосуються відмінкових конструкцій, як з прийменниками, так і без них, а також деяких змін у формальній та функціональній площинах частиномовної парадигматики.


Більшість дослідників, серед яких Е. Бенвеніст, Є. Курилович, О. Потебня, О. Пєшковський, Р. Якобсон, вивчали відмінкові значення у різних мовах і виділяли у семантиці відмінків головні (загальні) та похідні від них конкретні (часткові) значення.


Базуючись на цій засаді, а також зважаючи на можливість змін функцій відмінкових форм, у параграфі систематизуються значення відмінків класичної латини й порівнюються зі значеннями відмінків пізньосередньовічної істріографічної латини.


Перший пункт цього параграфу присвячений функціям відмінків у прийменникових і безприйменникових конструкціях. Відмінкові функції розглядаються у відповідності з логікою ієрархічності парадигми відмінків латинської мови.


Найменше в парадигмі відмінків зазнав змін номінатив, що можна пов’язати з тим, що у класичній латині він або виконував синтаксичну функцію підмета, або виступав іменною частиною складеного присудка, диференціюючись функціонально, таким чином, на два відмінки, коли пасивна форма присудка іноді надавала суб’єктові певних характеристик, при цьому номінатив останнього, ставши іменною частиною присудка і поєднуючися з номінативом підмета, утворював конструкцію Nominativus duplex. В пізньосередньовічних історіографічних текстах зустрічаються випадки заміни звороту аблятивом, що пояснюється впливом слов’янських мов, власне української (чи польської) мови, де в такому випадку іменна частина виступає у формі орудного відмінка: Hac occasione instituta est consultatio [І, 82] (Предмет обговорення встановлено цією подією).


Під впливом української мови вживається неузгоджений причислівниковий ґенетив: …1 000 militum elegisse <…> Wisnewecium… [ІІ, 56] (…щоб 1000 воїнів обрали Вишневецького…), Ї але …1 000 milites non potuisse elegisse generalem tantum <…> ductorem[ІІ, 56] (…1000 воїнів не можуть обрати такого командира…).


Замість ґенетиву часткового може вживатися:


1) акузатив з прийменником ad: missis ad Comitia Convocationis Legatis [ІІІ, 12] (…відпустивши послів для скликання Сейму…);


2) аблятив з прийменником de: …prima de ulteriori belli progressu occurrit deliberatio [ІІІ, 59] (…виникло важливе питання про минулий хід війни);


3) аблятив з прийменником ех: …ex ipsis Schererii annalibus… [І, 7] (…з того літопису Шерера).


Проаналізувавши історіографічні тексти, можна зазначити, що про зміни у функціональності дативу не випадає.


Зазнає руйнування синтаксична конструкція подвійного знахідного відмінка (accusativus duplex), замінюючись конструкцією accusativus + ablativus, утвореною за моделлю знахідний + орудний: …confirmaruntquorundam, qui se injuriв praeteritos censebant offensione [ІІІ, 25Ї26] (…підтримали деяких, які несправедливо вважали попередників перешкодою).


Відповідники латинських перехідних дієслів в українській мові вимагають додатку не в знахідному відмінку, а, наприклад, Ї у місцевому чи орудному, що спричинило зміни в латинському дієслівному керуванні: …postquam intellexit conjunctis Tartarorum auxiliis [ІІІ, 52Ї53] (…після того як він довідався, що татарські допоміжні загони приєдналися…).


В історіографічній латині акузатив набуває іншого, ніж у первісній функції значення:


Ї accusativus adverbialis; коло таких застиглих акузативних форм стала значно меншим, однак зустрічається досить часто, переважно такі, як multum, primum, quantum, tantum: …primщm hostem Rezizae imminere intellexit[ІІІ, 64] (…спершу не мав на думці переслідувати ворога до Резізи…);


Ї accusativus loci вказує не на просторову протяжність, а на місце, як ablativus loci: …castra ad Hryzovum oppidum metatus est [ІІІ, 14] (…біля містечка Гризов отаборився);


Ї accusativus temporis на позначення часової тривалості в історіографічній латині вживаються переважно з прийменником: Per noctem <…> loca speculatus est [ІІІ, 68] (Протягом ночі він… видивився місця…);


Ї accusativus extensionis вживається для передачі просторових відношень, маючи прийменниково-відмінкову форму: …penes Civitatem Turcicam dictam… [І, 11] (…(протікає) через названу турецьку державу…);


Ї accusativus tenti вказує на напрямок дії, частіше вживаючись у прийменниковій конструкції: …hostis <…> ad Corsunum assecutus[ІІІ, 10] (…ворог…, якого біля Корсуня наздогнав…).


У формальному вираженні аблятив зазнає таких змін:


Ї ablativus originis в історіографічній латині вживається з прийменником: …Primus omnium praetorianus Ducis ipsius и gente Hungarica… [ІІІ, 70] (Кращий з усіх тілоохоронців цього Князя угорського походження…);


Ї ablativus auctoris виражається конструкцією без прийменника а (ab) при дієсловах, які в класичній латині вимагали його наявності: …sed incertis sedibus morantur… [І, 16] (…але заважають драглистим ґрунтом…);


Ї ablativus pretii міг замінюватися акузативом: …objicere periculosum ratus… [ІІІ, 33] (…видавав небезпечне за безпечне…).


Слов’янський вплив зумовлював:


Ї уживання ґенетива замість аблятива: …partem <…>, munitionum alioquin expertem… [ІІІ, 40Ї41] (…частину, взагалі позбавлену укріплень…);


Ї уживання замість класичного ablativus limitationis слов’янської відмінкової конструкції Ї знахідний відмінок з прийменником Ї in + акузатив: …non in vim conclusionis, at in vim praeparationis deputatio elucidabit… [ІІ, 29] (…депутація роз’ясняла не в силу облоги, але в силу підготовки…);


Ї уживання прийменниково-акузативної конструкції з in у тих випадках, в яких у класичний період вживався ablativus qualitatis: …ut illis statim in subsidium veniant [І, 55] (…що ті регулярно приходили їм на допомогу);


Ї уживання аблятивної форми без прийменника при дієсловах, що в класичній латині керували або прийменниково-аблятивною конструкцією, або безприймениковим акузативом: …intellexit conjunctis Tartarorum auxiliis… [ІІІ, 52Ї53] (…він довідався, що татарські допоміжні загони приєдналися…), а також уживання безприйменникової форми аблятива при дієсловах, які в класичній латині вимагали прийменниково-відмінкової конструкції: …et disjecto agmine recedens… [ІІІ, 23] (…і будучи відокремленим [від] розсіяного загону…).


Пізньосередньовічні історіографічні тексти засвідчують зміни і в системі прийменників:


Ї уживання cum з іменниками, що позначають абстрактні поняття: …ut aliqua bona in Regno dentur cum proventu… [II, 29] (…аби будь-які маєтки в Королівстві з успіхом давалися…);


Ї серед значень прийменника ех переважає ‘відповідно до’: …quod confirmatum <…> ex hac occasione [II, 86] (…цей (пункт) затверджений… відповідно до обставин);


Ї смисловий відхід прийменниково-відмінкових форм з прийменником in від диференціації семантичних полів ‘куди?’ та ‘де?’: …in spem perpetuae pacificationis [ІІІ, 44] (…у сподіванні на всезагальне тривале перемир’я);


Ї уживання прийменника in у значенні ‘серед’ з акузативом: …in Nobilitatem et Judaeos [ІІІ, 13] (…серед шляхти та юдеїв);


Ї уживання з цим прийменником аблятива і при посиланні на термін: In septembri fugerunt [ІІ, 29] (Вони втекли у вересні);


Ї набуття прийменником pro значення співзвучного українського префікса: …promanante ex Moscovia… [І, 11] (…(річка), що бере витоки в Московії…); вживання прийменника pro поряд з прийменником de у випадках, коли в класичний період вживався лише прийменник de: …iudicando pro refractario… [ІІ, 106] (…аби вирішити справу щодо непокірливого…); уживання прийменника pro у тому значенні, що й прийменник ante, у сполученні з аблятивом: Ego Niepolomiciam pro nocte habui [ІІ, 115] (Я зайняв Неполоміце до настання ночі).


Ї уживання деяких препозитивних прийменників у постпозитиції: …quadraginta circiter… [ІІІ, 54] (…[військам, яких було] близько сорока…).


У другому пункті другого параграфа “Інтерференційні зміни в системі парадигм відмінювання латинської мови історіографічних текстів” аналізуються зміни в системах займенників, прикметників, а також дієслів та віддієслівних форм, що сталися у пізньосередньовічній латині та засвідчені в історіографічних текстах. В мові історіографічних текстів система займенників класичної латини не могла зберігати своєї цілісності, що підтверджується матеріалом, поданим у першому підпункті (“Мовні форми займенників латинської мови історіографічних текстів”) цього пункту:


Ї особові займенники у формі номінативу часто виконують функцію підмета: Ego Niepolomiciam pro nocte habui [ІІ, 115] (Я зайняв Неполоміце до початку ночі);


Ї деякі постпозитивні займенники вживаються у препозиції: …aliquot retro annis… [І, <3>] (…кількома роками тому…).


У прикметниковій парадигмі спостерігаються деякі зміни, які розглядаються у наступному підпункті Ї “Мовні форми прикметників латинської мови історіографічних текстів”:


1) субстантивація прикметників: Qui profecto imperatoriis artibus <…> sibi conciliaverat [ІІІ, 26] (Він, певно, мистецтвом полководця… до себе прихилив…);


2) змішування сематники ступенів порівняння: Ex captivis intellectum esse chanum Tartariae cum numerosissimo exercitu [ІІ, 129] (Від бранців дізнався, що татарський хан з численним військом…);


3) передача вищого ступеня за допомогою прислівників nimium чи satis у значенні ‘дуже’: …satis inaccessa uligine clausi… [ІІІ, 131] (…оточені доволі неприступним болотом…);


4) вживання прикметника у препозиції до означеного слова: …in vicinia hostilium praesidiorum… [119, p. 52] (…по сусідству з ворожими укріпленнями).


У третьому підпункті другого пункту Ї “Дієслова і віддієслівні форми історіографічних текстів” Ї аналізується модифікація дієслівної парадигми, засвідченої авторами у своїх текстах. Інтерференційні зміни для системи дієслівних словоформ не дуже характерні, однак вони були властиві ще для народної латини, оскільки вони прослідковуються в переважній більшості джерел:


1) здатність дієслів набувати нових значень: …anno proxime elapso [ІІІ, 48] (…року, що щойно закінчився…);


2) поява (плюсквам)перфектних форм у дієсловах, в яких у класичний період таких форм не спостерігалося: qui <…> nidificaverat… [ІІІ, 35] (…він… гніздився…);


3) утворення форм давноминулого часу за допомогою patricipium perfecti passivi та плюсквамперфектної форми дієслова esse: …ut <…> pollicitus fuerat… [ІІІ, 51] (…як… обіцялося…);


4) руйнування системи інфінітивних зворотів: Dicebatur Vilnam superasse ordine, splendore Cracoviam in coronatione reginae [ІІ, 9] (Казали, що на коронації королеви загоном [і] славою Вільно перевершувало Краків);


5) синонімічне вживання допоміжних дієслів habere і debere: …deberent regi assistere… [ІІ, 123] (…(вони) мали підтримати короля…);


6) імперативізація інфінітива: …Excusatum me habere [ІІ, 117] (…Прийміть мої вибачення…);


7) утворення аналітичних форм дієприкметників: …quos commemoravimus Ducibus, tunc deerat… [ІІІ, 26] (…князів, яких ми згадали, тоді не було…).


У третьому розділі дисертаційного дослідження “Синтаксичні особливості речення латинськомовних історіографічних текстів” описуються відмінності латинського синтаксису пізньосередньовічних історіографічних текстів відносно класичного синтаксису латинської мови. Перше, що впадає в око при розгляді цього питання, Ї це зміни в порядку слів у простому реченні. Саме на цьому та модифікації поглядів щодо нього зосереджується поданий у першому параграфі аналіз. В дисертаційному дослідженні прийнято за вихідне положення про структуральний характер такого явища, як синтаксичний порядок слів, який визначається певними закономірностями позиціювання членів речення стосовно один одного. Тому синтаксичний порядок слів у дисертаційному дослідженні розглядається через позиційну характеристику членів речення, що дозволило визначити граматичну специфіку слова, залежно від його синтаксично-позиційної характеристики. Цей аналіз починається з визначення синтаксичної позиції дієслова-присудка (другий параграф третього розділу). Зокрема досліджується переміщення в структурі речення дієслова з кінцевої позиції, що притаманно класичній латині, у початкову Ї чим характеризується українсько-(русько)-польський її варіант. Визначено кілька позиційних та морфологічних характеристик дієслова-присудка:


1) кінцева позиція дієслова, вираженого особовою формою, в головному чи простому реченні: Profligatus hostis ultra fluvium refugerat [ІІІ, 19] (Уражений ворог по той бік річки втік);


2) у реченнях, що починаються з обставин, дієслово ставиться після підмета, на відміну від романської латини, в якій початкова позиція обставини в реченні викликбла б інверсію підмета: Post duodecimam rex consedit [ІІ, 144] (Після дванадцятої [години] король посів [своє місце]);


3) інверсія ж підмета зустрічається в реченнях, які починаються з необов’язкової обставини: Postea salutarunt nuntii praesentes regem [ІІ, 144] (Потім присутні посли привітали короля);


4) постпозиційний щодо підмета присудок у середній позиції безпосередньо з ним не межує: Cancellarius Regni et stabuli praefectus Regni <…> venerunt[ІІ, 115] (Коронний канцлер і коронний конюшний… прийшли…);


5) у початковій синтаксичній позиції у розповідному реченні підмет вживається:


Ї  коли головне речення стоїть у препозиції до підрядного: Deserebantur passim munitiones et castella, quae vim hostium aut propulsare, aut certe diu sustinere potuissent [ІІІ, 17] (Покидалися всюди укріплення і замки, які могли б силу ворогів або відбити, або дійсно надовго затримати);


Ї при вживанні в конструкції вставного слова, яке, здебільшого, служить для логіко-семантичного поєднання розглядуваного речення з попереднім: Et vicit haec sententia… [ІІ, 33] (І переважила така думка…);


Ї у постпозиції щодо підмета: Is repperit dilapsos… [ІІ, 131] (Він знайшов зниклих…).


Зміни відбувалися у вживанні дієслова esse:


Ї непостійна позиція дієслова-зв’язки відносно дієприкметника, причому не виключене їх вживання за моделлю “дієприкметник + дієслово-зв’язка”:ubi erat transitus per aggerem stagni [ІІ, 132] (…куди був переправлений насипом через болото);


Ї поєднання перфектної форми дієслова esse з дієприкметником: Qui cum infelicibus fatis fuerit dissipatus… [ІІ, 60] (Воно нещастям було відкинуте геть…).


З позиційою зміною дієслова-присудка змінюються способи вираження головних членів речення, розглянуті у третьому параграфі.


1) В історіографічній латині в ролі підмета вживаються особові займенники, що пояснюється впливом рідної мови автора: Ego vero iudiciis occupabar [ІІ, 142] (Я ж був охоплений роздумами), Ї а також вказівні займенники у значенні особових при вказуванні на третю особу: Ille absterret et arcet magis, haec allicit… [І, <II>] (Він більше відлякує і оберігає, вона притягує…).


Присудок речення історіографічної латини виражається переважно особовою формою дієслова. Простий дієслівний присудок, як і в класичний період, може мати форму дієслова будь-якої категорії часу, стану та способу. Проте іноді в ролі присудка може використовуватися дієприкметник теперішнього часу у формі номінатива:ille propter Simplicitatem Cosaccicam non observans [І, 44Ї45] (…він через простоту козаків не шанує…). Ця форма вживається в якості іменної частини складеного присудка: Vicecancellarius Regni podagra detentus absens erat [118, s. 152] (Віцеканцлер Коронний, занедужавши на подагру, був відсутній). Присудок може виражатися лише іменною частиною Ї дієприкметником минулого часу: Invitati senatores et ego litteris regiis [ІІ, 123] (Королівськими листами запрошені сенатори і я).


Зміни в межах предикативного центру деякою мірою зумовлюють зміни у структурі речення (четвертий параграф третього розділу). Латинська мова, як і будь-яка інша індоєвропейська мова, має такі синтаксичні структури, які являють собою проміжні Ї між простими та складними реченнями Ї утворення. У свою чергу, прості речення містять лише один синтаксичний центр, виражений суб’єктно-предикатною конструкцією, яка при цьому може включати однорідні члени або складатися тільки з одного головного члена, навколо якого об’єднуються інші члени.


У першому пункті цього параграфу (“Просте речення”) розглядаються особливості найпростіших синтаксичних структур, засвідчені в пізньосередньовічних історіографічних текстах. Так, швидше впливом слов’янських мов, ніж власне своїм розвитком, можна пояснити дуже часте, як для латинської мови, вживання в історіографічних текстах неповних речень, в яких відсутній один з елементів граматичної основи, при цьому цей словесно не виражений головний член речення компенсується засобами контексту. З огляду на семантико-синтаксичні функції лексично не виражених компонентів виділяются: а) конструкції без підмета: Sic abierunt [ІІ, 170] (Так (вони) пішли); б) конструкції без присудка: In senatu iudicia more solito [ІІ, 235] (У сенаті обговорення як зазвичай). Також значно почастішало вживання непоширених речень: Id factum [ІІ, 207] (Це сталося).


У наступному (другому) пункті цього параграфу (“Ускладнені прості речення”) аналізуються дещо складніші синтаксичні одиниці Ї речення з інфінітивними та дієприкметниковими зворотами. Вживання зворотів (а) accusativus cum infinitivo (знахідний відмінок з неозначеною формою дієслова) та (б) nominativus cum infinitivo (знахідний відмінок з неозначеною формою дієслова) в класичній латинській мові залежить від того, яку синтаксичну функцію виконує той чи інший зворот у реченні Ї додатка чи підмета. В українському варіанті середньовічної латинської мови на українських землях, на відміну від латини класичної, інфінітивні звороти використовуються рідше, що можна пояснити впливом зокрема української мови, синтаксису якої не відоме вживання таких зворотів. Під впливом синтаксису рідної мови авторів у історіографічних текстах виявляється тенденція до трансформування звороту accusativus cum infinitivo в підрядне з’ясувальне речення (переважно із сполучником quod), разом з тим у тих самих текстах спостерігається все рідше вживання, аж до повного зникнення звороту nominativus cum infinitivo: Nuntii ex Wolhinia conqueruntur, quod in pactis cum Kozacis ecclesiarum catholicarum restitutio nulla sit facta [ІІ, 241] (Посли з Волині жалілися, що в домовленостях з козаками не йшлося про відновлення католицьких храмів).


В ускладненому реченні з однорідними підметами присудок може вживатися:


Ї в однині: …ita rerum ac temporum ratio concurrit [ІІІ, 2] (…такий збіг подій та часів);


Ї у множині: …Prziekovius, Ropfius, Vechmannus et Juszkievicius <…>, multique alii <…> pugnam aegrи sustentabant [ІІІ, 78] (…Пржековський, Ропфій, Вехманн і Юшкевич… і багато інших… важко переносили битву).


Крім того відбувається заміна інфінітива особовою формою дієслова: Optat, ut talia verba apponantur, quae exprimerent sensum… [ІІ, 41] (Просить, щоб додали такі слова, які виражали б сенс…).


У п’ятому параграфі розглядаються способи вираження заперечення, які застосовувалися авторами історіографічних текстів у пізньому Середньовіччі й Новому часі. Заперечна частка з початкового положення в реченні, в якому присудок займає кінцеву позицію, нерідко ставиться безпосередньо перед присудком:reperti sunt и Lithvanis non pauci, qui supra memoratis causis in transversum acti, tantum discrimen ad Regiones suas pertinere non putarunt [119, с. 7] (було чимало з литовців, які понад згадані причини йшли навперейми, вони не думали, що їхні землі такі великі).


 


Уживання в підрядних реченнях наслідку заперечної частки non при збереженні сполучника ut. До того ж, ця частка ставиться здебільшого при дієслові-присудку, ускладнюючи розрізнення повного та часткового заперечень: Sedes autem belli inter sylvas paludibus distinctas ejusmodi, ut in ea absque indigenarum ductu commodи commeari non posset [119, с. 65] (Місце ж такої битви Ї серед болотистих лісів, щоб [ніхто] не міг приходити саме на нього без провідників з корінних жителів).

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины