СОГЛАСИЕ КАК ФЕНОМЕН ЖИЗНЕДЕЯТЕЛЬНОСТИ ОБЩЕСТВА : ЗЛАГОДА ЯК ФЕНОМЕН ЖИТТЄДІЯЛЬНОCТІ СУСПІЛЬСТВА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, висвітлюється ступінь її розробленості, визначається об’єкт і предмет дослідження, мета і завдання, висуваються основні гіпотези, описується теоретико-методологічна основа, методи дослідження, що використовуються, наукова новизна і практична значущість роботи.

Перший розділ – "Теоретико-методологічні аспекти дослідження феномена злагоди" – присвячений висвітленню стану наукової розробленості теми, основним етапам виникнення й розвитку консенсусної теорії в соціальному пізнанні, визначенню стратегії її подальшого соціологічного дослідження, розгляду еволюції наукових підходів до характеристики походження соціального консенсусу, його генези, сутнісних рис, інтерпретації поняття. Акцентується увага на розробленні методологічних принципів соціологічного вивчення консенсуальних ресурсів у сучасному українському суспільстві.  

У першому підрозділі – " Феномен злагоди: передумови виникнення та логіка розвитку" – на основі типологічного методу М. Вебера, який знайшов відображення в контексті типологізації Є. Головахою феноменального поля суспільного життя, виокремлюються характерні ознаки універсальності соціальної злагоди, досліджується її походження та аналізується генеза функціонування. Виходячи з цього, по-перше, доведено, що для соціальної злагоди притаманна просторов­о–часова             інваріантність, тобто, можливо стверджувати, що для цього явища в житті соціуму завжди є та буде місце, але змінюються системостворюючі критерії та специфіка його становлення. По-друге, відзначено, що універсалізм злагоди підтверджується її проявами не тільки в суспільній, але і в інших сферах буття, у взаємодії з широкою палітрою її альтернатив.

Автор обгрунтовує актуальність формування та необхідність інституціоналізації досить нової галузі соціологічного знання – соціології консенсусу. Виокремлюються її предметні межі, визначаються особливості взаємодії з соціологією конфлікту та консенсологією. Зокрема, відзначається, що в контексті дослідження взаємодії консенсусу та конфлікту конфліктогенні явища також характеризуються універсальними тенденціями у своєму функціонуванні. Показано, що конфліктна взаємодія, незважаючи на наявність певного деструктивного потенціалу, може стимулювати розвиток як на особистісному рівні, так і на рівні певних соціальних груп, глобальних спільнот у цілому. У цьому зв"язку основна мета дослідницької діяльності соціологів, які працюють у предметних межах соціології консенсусу, є не стільки абсолютне нівелювання елементів соціальної напруги (взагалі це утопічна позиція), скільки вибудовування методології вивчення та методики становлення консенсуальних сфер у житті суспільства. Цей підхід дасть можливість стримувати руйнівний, деструктивний потенціал соціальної напруги на суспільно схваленому рівні та сприятиме конструктивній трансформації соціуму.

На підставі етимологічного аналізу соціального консенсусу і, на перший погляд, синонімічних з ним понять (солідарність, інтеграція, консолідація, ідентифікація), виокремлено загальні та особливі риси життєдіяльності цих феноменів. Доведено, що першочергового значення у соціальній взаємодії набуває саме феномен злагоди, який детермінує процеси солідаризації, консолідації, інтеграції та ідентифікації. Для них він стає сутнісною основою, яка обумовлює координовану, впорядковану соціальну поведінку.

Крім того, визначено, що цей феномен може функціонувати і на автономному рівні. У цьому випадку ми маємо справу з інтенціями суб”єктів соціальної дії, які на основі згоди, певної домовленості досягають бажаної мети або вимушені йти на компроміси під тиском обставин. При цьому у подальшому їх діяльність дуже часто характеризується дезінтеграційними тенденціями та може стимулювати ескалацію соціальної напруги. 

За допомогою історико-генетичного методу було встановлено, що процеси формування соціальної злагоди у контексті історичного розвитку суспільної організації набували своєрідної специфіки. Якщо в архаїчних та традиційних суспільствах потенціал соціальної злагоди був жорстко детермінований особливостями життєдіяльності роду та племені, сімейно-шлюбними стосунками, то в суспільствах індустріального типу основні фактори, які формують соціально злагоджену, відносно безконфліктну взаємодію, залежать від цілої низки більш масштабних, різнорівневих суспільно-економічних, політичних, релігійних, правових аспектів. У якості подальшої гіпотетичної посилки автор робить припущення, що зазначені чинники безперечно змінюються під впливом суспільних змін, як наслідок, трансформуються форми прояву та масштаби консенсусного функціонування.

У другому підрозділі – "Особливості концептуалізації феномена злагоди в рамках соціального пізнання" – на основі компаративного аналізу як традиційного, так і нетрадиційного підходів у предметних межах соціальної епістемології виокремлено основні теоретико-методологічні особливості дослідження соціальної злагоди. Так, для наукової традиції соціального пізнання у суспільних системах індустріального типу поширений аналіз консенсуальних ресурсів, що базується на принципі центральності їх функціонування в соціумі. Засновниками цього підходу виступають “класики жанру” – О. Конт та Е. Дюркгейм, які асоціювали це явище зі своєрідною сполучною ланкою, котра підтримує цілісність суспільства.    

Відзначено, що найбільш послідовно та всебічно консенсусний підхід було розроблено в науковій спадщині Т. Парсонса. Вивчаючи консенсуальний потенціал суспільних систем та основні причини “соціальних розривів”, які порушують його накопичення, він також дотримується принципів дослідження цього явища, виходячи з постулату центральності функціонування злагоди в соціумі. Посилаючись на цей методологічний підхід та враховуючи сучасні реалії українського суспільства, доведено, що соціальна злагода нерозривно пов”язана з самодостатністю суспільства, визначає його динамічний розвиток і окреслює суспільні межі.       

Продовженням традиції дослідження суспільства за допомогою консенсусного підходу є концепція ціннісно-нормативної інтеграції                 Н. Лумана. Він, на відміну від класиків соціології, усвідомлюючи зростаючу диференціацію та фрагментацію сучасного суспільства, відмовляється від визнання центральності функціонування не лише соціуму в цілому, але й будь-якої з його підсистем. При цьому німецький соціолог не відкидає можливості функціонування злагоди в рамках окремих підсистем суспільства, на рівні соціальних організацій.

Таким чином, враховуючи мету нашого дослідження, було ретельно обґрунтовано необхідність використання методології вивчення та методики становлення соціального консенсусу, запропонованих Т. Парсонсом, у контексті трансформації сучасного українського суспільства. Це твердження засновано на такій системі доказів. 

По-перше, зазначено, що сьогодні в найбільш розвинутих країнах Заходу досить рельєфно виявляється фрагментація соціальної ідентичності, яку, на думку Е. Гідденса, можна розглядати як аномійний індивідуалізм.                       У швидкоплинному, високомобільному світі, де хвилеподібним чином збільшуються інформаційні ресурси, комунікативні зв”язки, з”являються нові соціальні виміри (наприклад, віртуальний простір), суттєвим чином диференціюється традиційний соціокультурний контекст, людина втрачає можливості для повноцінної адаптації. У цьому випадку сама особистість через суб”єктивні хвилювання, деяку інерцію у своїй діяльності, обмежені можливості усвідомлення нових знань, традиційні особливості світосприйняття відчуває себе досить дискомфортно, поступово ізолюючись та замикаючись у приватному мікросоціальному світі.

Зазначено, що наведені зміни проходять на фоні відносно сталого ідеологічного простору, який залишається незмінним у тому плані, що не ставляться під сумнів загальні цінності та норми суспільно-політичного життя. У цьому зв”язку абсолютно недоречно говорити про соціальну аномію у традиційному розумінні цього явища, розглядаючи її як ціннісно-нормативний вакуум, атрибутивно притаманний всій суспільній системі.

Внаслідок цих змін здійснюється поворот (стосовно зміщення акцентів, а не заміни їх на якісно нові орієнтири) від модерністської політики, заснованої на ідеалах загального прогресу та розвитку, до політики культурної ідентичності. Причому подібна пересегментація соціокультурної сфери відбувається на фоні значних успіхів в економічній, соціальній, політичній сферах життя суспільства та є похідною від них, не спричиняючи на цьому етапі загальносуспільного деструктивного впливу. Цілком природньо, що ці процеси після тривалого періоду досить високої соціальної інтеграції політичної нації призводять, висловлюючись словами                     Е. Тоффлера, до розпаду консенсусу. Крім того, занадто виражена соціокультурна різнорідність, що обумовлено впливом постмодерну, призводить до необхідності формування консенсусу на локальних рівнях соціальної системи для зменшення негативного тиску аномійного індивідуалізму. 

Таким чином, внаслідок того, що в цих соціальних системах питання побудови держави загального добробуту, ефективної соціалізації суспільства в основному вирішені, відпадає необхідність концентрації уваги на загальнонаціональних аспектах злагоди, які, на нашу думку, є передумовою прогресу та модернізації.

У свою чергу, на основі системного аналізу доведено, що для українського суспільства сьогодні постає завдання подолання аномії не стільки на індивідуальному рівні, скільки на рівні суспільства в цілому. Ситуативність, невизначеність позиції, яка обумовлена деконструкцією соціальної практики, деформацією та регенерацією основних соціальних цінностей, а також, висловлюючись словами В. Ворони, трьома чіткими емоційно-оціночними "не": недовіра, невпененість та незадоволення, забирають у людей віру у соціальну справедливість та власні сили. Виходячи з цього, підкреслюється, що без партнерських відносин, соціального діалогу, на тлі дезадаптаційних процесів на особистісному рівні, появи нездоланних перешкод при плануванні власного біографічного проекту, загального розчарування в успішності та необхідності реформ неможливо говорити про економічне пожвавлення, соціальний прогрес, вирішення доленосних суспільних проблем.

Крім того, зазначено, що протягом останніх етапів становлення української ідентичності держава виступала в ролі "старшого наставника", "уважного господаря" по відношенню до суспільства, що призвело до стійкої тенденції патерналістської взаємодії між ними. Виходячи з цього, державні інститути досить ефективно здатні "виплавляти" ментальні структури та впроваджувати загальні принципи мислення, а також певні інституціональні моделі поведінки. У цьому контексті вони розглядаються як ефективний партнер у процесі суспільного будівництва, який сприяє гармонізації соціальних відносин та процесів.

На цій підставі робиться висновок щодо необхідності формування генералізаційних характеристик функціонування соціальної злагоди, які б позитивно впливали на суспільство в цілому. Таким чином, саме методологія консенсусного підходу,  що запропонована Т. Парсонсом, який зосереджує значну увагу на принципі центральності та фундаментальній ролі держави в процесі формування основних засад суспільної консенсуальності, є найбільш доцільною для дослідження та конструювання змістовних соціальних форм повсякденного життя в українському суспільстві. 

У третьому підрозділі – "Специфіка функціонування соціального консенсусу в умовах демократизації суспільства" – шляхом застосування історико-соціологічного методу наукового пізнання було встановлено, що на межі переходу від аграрної стадії життєдіяльності соціуму до індустріальної поступово на зміну релігійним чинникам формування консенсусу виходять соціально–класові. Загострюється класова боротьба за панування владними ресурсами, на початку ХХ століття набуває прискорених темпів ескалація політичного протистояння між представниками різних класових угруповань. Як наслідок, політичні чинники виходять на перший план у процесах детермінації форм та змісту суспільного життя. У зв'язку з цим виокремлюються з політичної сфери своєрідні моделі соціальної злагоди, які, в цілому, можуть обумовлюватися як демократичними методами управління, так і тоталітарним стилем керівництва. У першому випадку процес формування соціального консенсусу набуває відповідної мотивації на нижніх щаблях соціальної драбини, соціокультурне ядро суспільства приймає правила “гри” відповідно до приватних інтересів, переконань, потреб. У цій ситуації, консенсуальні форми базуються на демократичному стилі управління сприяють формуванню суспільної системи у вигляді єдності в розмаїтті; не останню роль у цьому відіграє принцип колективізму, що дозволяє за допомогою ціннісно-нормативної регуляції стало функціонувати протягом досить тривалого часу.

Відзначено, що в такому середовищі діють і антагоністично налаштовані агенти, трапляються акції масової непокори, протесту. Але деструктивний потенціал подібних зон підвищеної соціальної “сейсмічності” у більшості своїй не виходить за межі суспільно схваленого рівня. Ці тенденції безпосередньо пов”язані з розвинутою практикою соціального партнерства та діалогу, повноцінних довірливих стосунків між державою та суспільством, відповідного функціонування у соціально-політичній сфері недержавних організацій, ефективної соціалізації суспільства та органічною спадковістю у соціальному розвитку.

У свою чергу обгрунтовується той факт, що тоталітарні режими також характеризуються досить міцною суспільною спаяністю та високим рівнем соціального консенсусу. Однак відзначено, що цей консенсус заснований на нівелюванні антропологічної сутності людини, формально закріплює за кожним ілюзорну видимість основних прав та свобод, але на практиці всіляко перешкоджає плюралізму думок, свободі слова, процесам диверсифікації господарських відносин, визнанню альтернативних офіційним орієнтирам напрямів розвитку країни. При цьому соціальна злагода насаджується соціуму згори, з боку державних структур, за допомогою гіперідеологізованого втручання у соціальний простір та легалізованого, але не завжди легітимного примусу.  

Таким чином набуває принципової можливості погляд на консенсуальні ресурси супільства крізь призму бінарних опозицій – позитив та негатив. Якщо тоталітарні режими характеризуються негативними формами, на перший погляд, злагоджених, достатньо інтегрованих суспільних відносин, то демократичні – оцінюються як позитивні. Це обумовлено кореляцією останніх із задоволенням першочергових потреб як особистості, так і суспільства.

Спираючись на компаративний аналіз, виокремлюється ряд закономірностей, що стимулюють генерування соціальної злагоди в суспільствах з розвинутими демократичними традиціями:

– традиційність життєдіяльності суспільства, еволюційний розвиток соціокультурних особливостей національного менталітету;

– біполярна модель політичної структури, яка спрямована на використання можливості постійної взаємодії між опонентами за допомогою діалогу, компромісу, реального партнерства;

– усвідомлення більшою частиною громадян практичної функціональності принципів егалітаризму, основних моделей соціальної справедливості;

– відсутність занадто великої соціально-економічної диференціації;

– наявність соціокультурного суспільного ядра, інтеріорізованими ціннісними настановами та нормами якого є постулати ненасильницької взаємодії;

– стале економічне зростання, а також несуперечливе уявлення у масовій свідомості, що людина не випала з монетаристської схеми реформування.

На цій основі були виокремлені сутнісні риси консенсусу та сформовані  актуальна соціологічна дефініція соціальної злагоди, її функції, типологізуючі критерії, механізми формування у суспільствах, що прагнуть до демократичних перетворень. Зазначені нововведення соціологічної теорії  відображені у висновках даного дослідження.     

У другому розділі – "Соціальна політика як фактор формування суспільної злагоди" – на основі розробленої методології за допомогою системного аналізу, а також методів порівняння, екстраполяції та моделювання, ретельно досліджена соціально-політична та соціокультурна сфери українського суспільства, що перебувають у процесі трансформації. Основні задачі другого розділу полягають у виробленні чіткого уявлення стосовно основних перешкод на шляху формування соціальної злагоди в українському суспільстві, а також виділення певних контурів соціального механізму, який обумовлює збільшення її потенціалу.

У першому підрозділі – "Соціальна злагода в контексті суспільної реорганізації" – були виокремлені такі системостворюючі соціальні зрушення, адекватне регулювання яких, як свідчить наш аналіз, буде сприяти мінімізації негативних факторів, що перешкоджають формуванню злагоди в українському суспільстві, та, як наслідок, дозволить зберегти надію на взаємовигідне співробітництво з основними суб"єктами глобалізації, інституціоналізацію певних засад суспільства загального добробуту.

Серед них слід зазначити:

– комплексну, структурну та глибоку кризу соціуму, що загрожує конструктивному реформуванню країни. Зокрема, це проявляється у відсутності інституційних новостворень громадянського суспільства, реального партнерства між суспільством та державою;

– для країни притаманна розбалансованість внутрішніх зв"язків, недостатня визначеність функцій, цілей та цінностей. Соціологічні дослідження свідчать про амальгамність, різнорідність, невизначеність суспільної думки стосовно багатьох питань соціального порядку та реформування країни;

– застарілість, хронічне протікання багатьох "хвороб" суспільства у зв'язку із втратою у нещодавному минулому шансів реалізації більш легких варіантів його оновлення. Наприклад, формується "культура бідності", яка не дозволяє певним соціальним групам подолати обтяжливі умови існування, за допомогою власних зусиль підвищити рівень матеріального та духовного споживання;

– посттоталітарний синдром, який характеризується деякою інерцією, нелінійними процесами змін. Це виявляється у загальному розчаруванні процесами демонтажу суспільної системи, значному впливі на масову свідомість патерналістських настроїв; 

– процес "вибору" суспільної системи, що розтягнувся на декілька поколінь. Українське суспільство підходить до межі вибору не разом, а окремими групами, спільнотами, кожній з яких необхідний певний час для його здійснення. Це обумовлено, перш за все, стилем, якістю та рівнем життя. В українському суспільстві можливо виокремити представників постіндустріального суспільства з якісно новим мисленням та світоглядом, а також соціальні спільноти, які живуть в індустріальному і, що особливо небезпечно, доіндустріальному світах;

– суттєву роль у житті суспільства міфотворчості, сурогатного сприйняття закордонного досвіду. Дуже часто соціокультурні особливості господарського, політичного, духовного життя соціуму залишаються поза увагою суб'єктів економічного реформування. Все це негативно відбивається на соціальному самопочутті населення.

Виходячи з цього, домінантою масової свідомості всього періоду незалежності залишається негативізм, який трансформується у відчуженість людини від результатів своєї праці, з"являється відчуття ізольованості від держави, суспільства в цілому та своїх референтних груп зокрема. Як наслідок, недовіра стає головним імперативом суспільних зрушень загальнонаціонального масштабу. 

Зазначено, що наведені метаморфози є суттєвими перешкодами на шляху формування основних структурних елементів злагоди, повноцінного функціонування української держави як повноправного суб"єкта міжнародних відносин. Все це засвідчує, що, враховуючи своєрідну соціокультурну, економічну та політичну ситуацію, саме повноцінна соціальна політика може розглядатися як найбільш адекватний механізм, який сприяє невілюванню вищезазначених перешкод на цьому шляху. У сучасних умовах для України іншої альтенативи немає. Здебільшого тому, що інституціоналізація громадянського суспільства, яке у більшості демократичних країн світу відіграє соціально компенсаторну функцію та сприяє становленню соціального консесусу, не досягла відповідної стадії у своєму розвитку та не відповідає інтересам більшості соціальних груп.

Розглянувши соціальну політику як механізм, що спрямовує становлення та збільшення потенціалу загальнонаціональної злагоди, були виокремлені деякі концептуальні положення, адекватне впровадження яких у повсякденну практику, на нашу думку, інтенсифікує цей процес.

Таким чином, з достатньою долею впевненості можна стверджувати, що в сучасному українському суспільстві головну роль у процесі накопичення, збереження та продукування консенсуальних ресурсів відіграє міцна держава, яку не слід ототожнювати з тоталітарною, з функціонально спроможною системою соціальної політики. Її суб"єкти повинні фокусувати свою увагу на недопущенні появи осередків руйнівної соціальної напруги, вибудовувати  алгоритми соціальної реорганізації відповідно до вектора узгодження різноманітних суспільних інтересів, потреб, мотивів, настроїв.

У другому підрозділі – "Системостворюючі засади соціальної політики перехідного періоду" – розглядаючи перехідний період, на відміну від трансформаційного, як чітку, цілеспрямовану, впорядковану програму соціальних змін, кінцевим етапом яких є гармонізація соціальних процесів, формування передумов для динамічного розвитку основних сфер життєдіяльності суспільства, було встановлено таке. Першочерговим завданням суб"єктів владних відносин на шляху формування основних структурних елементів соціальної злагоди є нівелювання скоріше не сутності, а окремих специфічних рис, яких сьогодні набуває в українському суспільстві соціальна диференціація.

Серед них слід зазначити:

– дуже низький рівень загального добробуту населення;

– відносно слабку диференціацію частини прибутків, що фіксується офіційно;

– демонстрацію сучасних символів успіху, прокламацію рівних стартових можливостей, начебто притаманних всім. Але в той же час соціальна структура не дозволяє легальними засобами прилучатися до символів, які рекламуються, що підвищує рівень соціальної напруги, девіантної поведінки;

– наявність суттєвої ролі тіньової економіки, клієнталізму, кулуарних, неформальних господарських відносин у процесі реальної диференціації суспільства;

– достатньо суттєвий зв'язок соціального стану з місцем у системі управління.

Доведено, що нівелювання вищезазначених негативних тенденцій суб"єктами владних структур можливе лише в тому випадку, якщо формування певних напрямів  соціальної політики буде засновуватися на системі таких принципів:

– соціальна сфера як об"єкт такої політики реконструюється з урахуванням позитивного сприйняття масовою свідомістю таких ідентитетів, як батьківщина, патріотизм, родина, реальна колективність. Соціологічні дослідження свідчать, що саме ці інтегративні елементи здатні вже сьогодні об"єднати українське суспільство;

– першочергова увага приділяється як суб"єктивним, так і об"єктивним антропологічним засадам соціальної політики. Сучасні держави-лідери світового розвитку намагаються залишитись на своїх позиціях, акцентуючи зусилля не стільки на економічному зростанні, скільки на максимально можливому задоволенні різнопланових (соціальних, духовних) потреб особистості;

– зосереджуються зусилля на мінімізації рівня майнового розшарування, бідності, злиденності в українському суспільстві тому, що специфічні риси соціально-економічної диференціації досить сильно непокоять більшість населення України та стають головною перешкодою на шляху формування соціального діалогу, довірчих стосунків;

– застосовується широкий спектр, багатогранна палітра соціологічного інструментарію щодо прийняття та впровадження на авансцені сучасної соціальної практики різнопланових програм суспільного реформування.

В іншому випадку соціальна політика як один з головних суспільних інститутів стане персоніфікованою та, як наслідок, буде характеризуватися дисфункціональністю та матиме утопічну природу, а процес формування суспільної консенсуальності набуде доволі аморфних форм та розтягнеться на довгі десятиліття.

У третьому підрозділі – "Ціннісні орієнтири сучасної соціальної політики"– за допомогою осягнення суттєвих рис соціальної трансформації, а саме змін у життєвих стратегіях, стратифікаційній та структурній системах суспільства, глибинних зрушень загальнопланетарного рівня, виділяються ціннісні орієнтири, змістовні вектори подальшого суспільного реформування.

Так, було встановлено, що кристалізація найбільш доцільних ціннісних картин світу потребує дотримання еволюційної спрямованості розвитку суспільних відносин, урахування величезної стабілізуючої та соціалізуючої ролі соціальної пам"яті, символів гордості суспільства. Це пояснюється тим, що неможливо гармонізувати внутрішні зв'язки у соціальній сфері, нехтуючи посиланням на традиції, коди національної психології, визначальні моделі соціальної поведінки, які за своєю суттю мають сприяти корегуванню трансформації суспільства у напрямку запобігання подальшої ізоляції трьох своєрідних соціальних світів, в одному з яких живуть державні керівники, у другому – вчені, а в третьому – пересічні громадяни. У той же час в демократично розвинутих країнах відстань між такими світами є мінімальною.

У зв'язку з цим робиться висновок, що просуватися у визначеному напрямі неможливо без реорганізації попередніх та становлення нових  орієнтирів, що спрямовують трансформацію соціуму у напрямку до соціальної злагоди. Серед імперативів подібного роду слід виокремити, перш за все, бажані цінності, які характеризують життя суспільства в цілому, а також ціннісні настанови, які повинні бути терміново інтеріорізованими суб"єктами владних структур. У першому випадку акцентується увага на довірі, толерантності, реальному колективізмі, а в другому – на усвідомленні межі ринкових механізмів розвитку соціуму, превентивному, випереджуючому мисленні, ефективній політиці соціального розвитку. Крім того, доведено, що логіка соціальних зрушень загальнонаціонального масштабу фокусує увагу на необхідності використання егалітарних цінностей та засобів, підвищення ролі виробничої праці, перетворення її на головний фактор досягнення життєвого успіху.   

Висновки. У дисертаційному дослідженні здійснено теоретичне узагальнення та вирішення наукового завдання, спрямованого на аналіз проблеми, яка виявляється у протиріччі між необхідністю формування основних принципів суспільної консенсуальності, процесів демократизації, що відкривають широкі можливості для динамічного генерування консенсуальних сфер у суспільстві, і реальним загостренням соціальних конфліктів, відсутністю змістовних концептуальних схем дослідження соціальної злагоди.

У дисертації доведено принципову можливість використання консенсусного підходу Т. Парсонса, який розглядав цей феномен, виходячи з принципу центральності його функціонування в соціумі, як методологічної та методичної основи для вивчення та формування злагоди в межах українського суспільства. 

Підсумовуючи, слід зазначити, що на основі соціологічного аналізу соціального консенсусу сформувалась "критична маса", у відповідності до якої з"явились вагомі передумови для формулювання його інтегративного визначення, виділення структурних елементів, основних критеріїв та функцій, механізмів генерування, тобто напрямів підвищення рівня соціальної злагоди, зокрема в українському суспільстві. Таким чином, феномен соціальної злагоди може визначатися як:

а) практична, діяльнісна система єдності в поглядах соціокультурного ядра того чи іншого суспільства, яка заснована на повноцінних комунікативних процесах, культурно-спадковому, еволюційному розвитку стосовно базових питань соціального порядку, соціальної справедливості та ціннісно-нормативного комплексу;

б) метод, засіб, форма, процедура відпрацювання та прийняття колегіальних рішень шляхом узгодження позицій сторін, досягнення домовленості думок, знаходження схвалених усіма формулювань на засадах компромісу, що сприяє солідаризації суспільства.

У дисертаційному дослідженні доведено, що феномен соціальної злагоди у бутті, життєдіяльності людини та суспільства виконує все більш різноманітне коло функцій, що дозволяє йому виступати як поліфункціональне явище. Ці функції досить багатогранні та різнопланові і охоплюють психологічні, утилітарні, комунікативні, інформаційні, координаційні, орієнтаційні, адаптаційні та стабілізаційні прояви. 

Виходячи з актуальності для сучасного українського суспільства ідеї центральності при формуванні та використанні феномена злагоди, можна виділити його структурні компоненти. Серед них слід зазначити такі: адекватне функціонування соціетального ядра суспільства, культурна легітимність, повний контроль з боку держави над територіальним та економіко-технологічним комплексом, повноцінна соціалізація для більшості членів суспільства, чітке інтерпретування "справедливого" та "несправедливого", "вірного" та "невірного", формування взаємопов"язаних економічних та політичних інтересів; наявність у громадян певної самоідентифікації, можливостей для самореалізації всередині суспільства, адекватної мотивації для включення у соціальне життя, схвалюваних прав та обов"язків, що відповідають членству в соціумі. Відсутність хоча б одного з вищезазначених елементів ставить під сумнів формування соціального консенсусу та загрожує розвитку і цілісності суспільства.

Не претендуючи на універсальність нашої класифікації, слід відзначити, що будь-яка форма вияву консенсуальних процесів та відносин може спиратися, як мінімум, на п"ять критеріїв:

– соціальна рівність/нерівність (соціальний консенсус в економічній, політичній, гендерній, етнічній, міждержавній, конфесійній, демографічній, статусно-рольовій, професійній, територіальній та інших сферах);

– масштаб функціонування (консенсус у межах соціальної взаємодії двух соціальних акторів, суспільних організацій, соціальних систем, окремої суспільної системи, світової спільноти);

– ірраціональність/раціональність (прикладом ірраціонального консенсусу, здебільшого, може виступати інтеріоризація християнського світогляду громадянами тих держав, для яких ця релігія є основною. Ілюстрацією консенсусу, заснованого на раціональних аспектах життєдіяльності, може бути взаємодія двох бізнес-партнерів, що прагнуть до максимізації господарської вигоди);

– авторитаризм/демократизм (соціальна злагода, детермінована тоталітарною державною ідеологією, авторитарними методами державного управління, притаманна, наприклад, нацистській Німеччині / злагода, заснована на демократичних принципах, які характеризують сучасні західно-європейські суспільства, де формують консенсус на засадах ненасильницької взаємодії між соціальними акторами, за допомогою артикулювання соціальних інтересів представниками всіх прошарків суспільного конусу, повноцінного функціонування громадянського суспільства, інститутів соціального партнерства);

– злагода інтергенераційна/інтрогенераційна (консенсус між поколіннями, обумовлений цінностями,  традиціями, сумісними культурними орієнтаціями, тобто міцною соціальною пам"яттю, може бути прикладом міжгенераційної злагоди / суспільна консенсуальність, яка заснована на певних нормах та цінностях всередині однієї генерації, постає як ілюстрація інтрагенераційної злагоди в рамках різноманітних соціальних прошарків, груп, спільнот).

Основні механізми збільшення потенціалу суспільної консенсуальності, які пов"язуються нами з процесами ліквідації такого рівня розколу соціуму, що характеризується зростанням рівня соціальної напруги, оззброєним протистоянням або диктаторською формою політичного режиму, можуть бути представлені, як мінімум, двома моделями. По-перше, для країн з усталеними демократичними традиціями цей механізм асоціюється з традиційною інституціоналізацією основних компонентів громадянського суспільства. Хоча під впливом тенденцій постмодерніті, їх ефективність як засобу задоволення потреб особистості в спільноті ставиться під сумнів. Проте, вони досить ефективні при налагодженні взаємокорисного співробітництва з представниками державних структур. По-друге, для суспільного середовища перехідного типу, в межах якого прагнуть до прискореного культивування демократичних констант суспільного життя та конструювання основних елементів громадянського суспільства, – функціонально спроможна держава, з реалістичною, науково обгрунтованою системою соціальної політики.

При цьому слід пам"ятати, що неможливо збільшувати "консенсуальні поля" у суспільстві без дотримання органічного для нього "стилю життя" та інституціалізованих культурних маркерів, які мають відтворюватися ретроспективно та міфологічно як символи суспільної гордості, а також "духа часу", який диктує проективні моделі поведінки людей у відповідності до сучасних змін. У першому випадку коріння соціальної злагоди шукаються в історичному досвіді, традиціях, культурі, національному характері, загальних кодах етнічної психології, одним словом, у надрах соціальної пам"яті. У другому увага зміщується на спрямованість та зміст історії нового часу, з його відчутними викликами, що обумовлені процесами глобалізації.   

Авторська коцепція вивчення консенсусу, перш за все, базується на розумінні його як явища суттєво корелюючого, з розвитком егалітарних, демократичних констант сучасного життя, перетворенням соціальної реальності відповідно до потреб як персонологічного, так і національно-культурного рівня, що нівелює занадто велику матеріально-майнову диференціацію.