| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми та визначена наукова проблема дослідження; здійснено оцінку рівня її вивчення в літературі; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, теоретичну та методологічну основу дослідження; розкрито наукову новизну отриманих результатів, наведено відомості про апробацію положень та наукових результатів дисертації.
У першому розділі дисертації – “Концепт ”простір” в соціальному знанні” – розглянуто залучення просторової метафорики до соціологічного теоретизування шляхом опанування філософських передумов, засновків та інтерпретацій, що зробило можливим інструментальне використання мегаметафори простору в соціальних науках і в соціологічному дискурсі зокрема. В зв’язку з цим в даному розділі були розглянуті найважливіші, на наш погляд, джерела просторових концептів та метафор в соціологічних теоріях. Найбільш давнім і найменш відрефлексованим джерелом просторових метафор є міфологічна свідомість. Міфологічна модель просторовості вперше перетворює сенсорний простір на метафору, яка пов’язує між собою всі можливі бінарні опозиції властивостей доступного сприйняттю світу. Всі вони впорядковуються в горизонтальному (ліве-праве) та вертикальному (низ-гора) планах будови Всесвіту. К.Леві-Строс в “Структурній антропології” наполягає на винятковому значенні просторового виміру первісного мислення, а відтак і культур т.зв. архаїчних, дописемних суспільств. Таким чином, міфологічна модель закладає смислову матрицю, яка дає можливість виділити в будь-якому явищі чи процесі метафоричний просторовий зріз.
Сучасні психологи віднаходять просторову форму у сприйнятті людиною найрізноманітніших феноменів соціального та культурного життя, наприклад, музики, чому присвячена дисертаційна робота Л.Г.Макарової “Психологічні особливості сприймання музичних творів молодшими школярами”.
Релігійний та ідеологічний дискурси розвивають смислові аспекти просторової метафорики, що слугує зразком впорядкування колективних уявлень. Але в теоретичному мисленні, яке становить в першому розділі головний предмет інтересу, рефлексія щодо мегаметафори простору розгортається в межах раціоналізованого філософського дискурсу. Ми можемо виділити три основні контексти вживання просторових метафор у соціально-філософському теоретизуванні XІX – XX ст. Перший – географічний (хорологічний). В його рамках теоретики зосереджують увагу на соціальних аспектах розташування і розмежування на земній поверхні великих соціально чи суспільно організованих груп людей (етносів, народів, класів, суспільних верств тощо), а також соціальних інститутів, наприклад, національних держав.
Другий контекст більш тісно пов’язаний з мезорівнем соціального життя, з розміщенням і взаємодією територіальних громад, сусідських общин, із структуруванням простору міських поселень. Даний контекст виявився найбільш релевантним для ранньої соціологічної теорії кінця ХІХ ст., зокрема, для праць Г.Зіммеля та М.Вебера. Інший сенс мають просторові метафори в ноологічному контексті, вперше окресленому щодо простору в працях Е.Дюркгайма і М.Мосса. Ноологічний і феноменологічний погляди орієнтують дослідника на вивчення суб’єктивного, а не субстанціонального аспекту просторовості, а саме – індивідуальних та колективних уявлень щодо простору, механізмів їх формування, підтримання і зміни, зв’язку цих уявлень з усією системою соціальної організації того чи іншого суспільства, або з її окремими елементами.
Нарешті, третім джерелом просторових метафор в соціологічній думці став інтелектуальний струмінь структуралізму в найширшому значенні цього терміну, насамперед, в окремих дисциплінах і науках: в лінгвістиці, семіотиці, антропології, культурології та логіці. Взаємозв’язок окремих частин складних соціокультурних явищ та їх комплексів структуралісти позначають терміном “структура”, а структуру пропонують розглядати як простір, в якому ці частини розміщені одна відносно одної. Структуралістський підхід найбільшою мірою розкриває потенціал мегаметафори простору як засобу теоретичного моделювання невидимої і невідчутної соціальної реальності. Тому саме він, хоч і неявно, слугував підґрунтям формулювання теорій соціальної стратифікації за допомогою просторових концептів (П.Сорокін). Структуралістська інтерпретація має значний потенціал щодо вироблення і уточнення просторового представлення стратифікації в сучасних суспільствах, зокрема в Україні, що слугує вихідним пунктом третього розділу дисертації.
У другому розділі – “Найважливіші концептуалізації простору в соціологічній теорії” – проаналізований теоретичний зміст і евристичний потенціал найбільш розроблених концептуалізацій простору в сфері соціального теоретизування. На підставі здійсненого аналізу можна стверджувати, що найбільший евристичний потенціал має підхід П.Бурдьє, оскільки цей підхід дозволяє інтегрувати реальну і ментальну сторони соціального простору, який існує “між” ними. В той же час, перспективною в дослідженні топології соціального простору виявляється модель Е.Гіденса, доповнена принципом визначення дистанції, закладеним в “теорії поля” К.Левіна. В розділі висувається твердження, що подальший прогрес в науковому осягненні соціальної реальності буде залежати від створення на основі розглянутих підходів моделі поліморфного соціального простору та її застосуванні на матеріалі емпіричних соціологічних досліджень. З огляду на глобалізаційний виклик зростає роль і значення питань розподілу праці, ресурсів, нерівності, влади та структурування світового соцієтального простору, тобто питань релевантних для марксистської соціальної теорії, зокрема для світ-системного аналізу І.Валерстайна.
Також в цій частині дисертаційної роботи зроблений висновок про зростаючу увагу до соціопросторової проблематики, властиву багатьом сучасним соціологічним теоріям. Простір як поняття та предмет вивчення все більше асимілюється провідною течією сучасного соціологічного теоретизування – інтегративиними концепціями макро- та мікрорівня, дії та структури.
Виходячи із того, що в першому розділі дисертації були визначені три провідні інтерпретаційні джерела просторових метафор у соціально-філософській думці (соціогеографічний (хорологічний), ноологічний (феноменологічний) і структуралістській підхід), в другому розділі виокремлюються магістральні теоретичні контексти використання мегатметафори “простір” безпосередньо в соціологічному дискурсі. До них слід віднести а) соціогеографічний (географічний детермінізм, пізніше т.зв. соціально-економічна географія); б) соціально-культурологічний разом з цивілізаційними теоріями; в) феноменологічний (головним чином концепція життєвого світу А.Шюца), до якого належить, мабуть, і теорія поля К.Левіна; г) соціопросторовий (концепція простору взаємодії у Е.Гіденса та світ-системний аналіз І.Валерстайна); д) постструктуралістський контексти (польовий аналіз П.Бурдьє).
Контекст “а)” передбачає вивчення фізичної конфігурації людських спільнот та детермінації цією конфігурацією їхньої внутрішньої соціальної динаміки. Контекст “г)” можна розглядати як своєрідну інверсію контексту “а)”, оскільки просторова конфігурація перетворюється тут з причини на наслідок конфігурації соціальних агентів як суб’єктів владних відносин в системі економічного, військового й політичного домінування. Контекст “б)”, на відміну від “а)”, мають на увазі, коли вивчають уявлення, сенси, цінності, когнітивні моделі та інші елементи “культури”, а не просторове розміщення реальних людських груп. Контекст “в)” в окремих випадках близький до “б)”, однак корінним чином відрізняється від нього наголосом не на безособистісних ментальних детермінантах “культур” і “цивілізацій”, а на ключовій ролі інтерсуб’єктивної взаємодії, яка конституює життєвий світ індивіда як представника певної спільноти конкретних індивідів, що тим чи іншим чином взаємодіють один з одним. Крім того, А.Шюц представляє життєвий світ просторовим, стратифікованим на окремі шари досвіду. Даний контекст відкриває широкі можливості для вивчення того зрізу соціальної реальності, який являє собою життєвий світ індивіда як представника того чи іншого суспільства (“культури”) та певної соціальної групи в рамках одного суспільства. Постструктуралістський контекст використання просторової метафорики являє собою спробу синтезу “реалістичного” (субстанціоналістського) та ноологічного (феноменологічного) погляду, що має і свої беззаперечні переваги, і суттєві недоліки.
Перехід від мегаметафори “системи” до мегаметафори “простору” як нового підґрунтя теоретичного представлення соціального світу є, на наш погляд, процесом необхідним, неминучим і релевантним тим змінам, які відбулись у пізньоіндустріальних суспільствах після закінчення другої світової війни.
У третьому розділі – “Соцієтальні простори суспільства як царини соціального досвіду” – розглянуті концептуальні рамки представлення соціального світу як “просторового” (соціальний простір). Методологічно редукція просторів суспільства може ґрунтуватися на феноменологічному підході А.Шюца та польовому аналізі П.Бурдьє, теорії соціальних дій М.Вебера і матеріалістичній діалектиці суспільного праксису, концептуалізованій К.Марксом, що, звичайно, не означає теоретичної тотожності, некритичного сприйняття висновків і самого соціального аналізу, властивого даним концепціям; вони залучаються в особливий, відмінний від автентичного спосіб – як аналітичні інструменти.
В розділі висловлено припущення, що серед представників класичної соціологічної думки найближче до аналізу просторів суспільства, тобто до вивчення конститутивних умов соціальних дій стояли К.Маркс і М.Вебер (економічний та політичний простір). Відзначена також значна роль блискучих робіт М.Фуко і П.Бурдьє, присвячених соціокультурному та символічному просторам.
В рамках соціологічного погляду на мультипросторовий соціум наголошується, що поряд з соцієтальними просторами суспільства можна виділити субпростори, які змінюються й виникають в зв’язку з трансформацією конститутивних умов соціальних дій. Важливими завданнями соціологічного розгляду є вивчення співвідношення різних просторів, їх структурування в поєднанні із взаємною індукцією; дослідження організації та самоорганізації соціальних структур в тому або іншому просторі. В індустріальних суспільствах провідним і визначальним соцієтальним простором є, зрозуміло, економічний. У так званому постіндустріальному суспільстві становище навряд чи суттєво змінюється, оскільки і в ньому економічний капітал залишається, на відміну від інших, універсально конвертованим; він продовжує бути найбільш динамічним засобом обміну, найбільш надійною основою соціального панування. Панування ж і легітимна політична влада в свою чергу засновані на символічному насильстві. Його витончений прихований примус зростає на ґрунті маніпулювання простором конститутивних умов соціальних дій, що в латентному вигляді досягається у цілеспрямованих модифікаціях природної настанови та замінах спільних визначень соціальної ситуації. Висвітлення маніпулятивних аспектів, влади і соціальної нерівності в зв’язку з розглядом конкретного простору уможливлює й інспірує неапологетичний дискурс щодо суспільства та соціального порядку.
Одинична соціальна дія здійснюється актором тут-і-зараз, отже її розгляд належить до площини мікросоціології. Водночас можливість дії взагалі, імовірність саме такої дії, її співвідносне значення й умови перебігу відсилають соціолога до макрорівневого аналізу. В дослідженні діалектики конститутивного й конституйованого в соціальній дії закладена можливість зняття дилеми макро– і мікропідходу, дії та структури. В залежності від спрямованості довгострокових стратегій дії в тому чи іншому соцієтальному просторі суспільства на збереження statu-quo певних відносин, існуючого соціального порядку та рівня його конвенційного прийняття агентом, можна виділити структурні і контрструктурні соціальні дії. До останніх слід зарахувати деякі форми соціального протесту, “антисистемні” виступи, революційну діяльність. В символічному просторі проявом контрструктурної стратегії є рефлексивна критика способу символічного виробництва, “дисципліни” та інтелектуальної докси, яка, проте, здійснюється за умови самоусвідомлення позиції критика в полі символічного виробництва та її диспозиції в економічному, політичному, символічному й соціокультурному соцієтальних просторах. Прикладом може бути марксистська теорія та соціоаналіз П.Бурдьє, критична теорія Ч.Р.Міллса, проект “рефлексивної соціології” А.Гоулднера. З огляду на об’єктивні обставини, в соціологічному дискурсі, особливо в його сучасному українському варіанті, відчувається потреба у відродженні й оновленні традиції критичного теоретизування. Рефлексивним варіантом такого дискурсу, тісно пов’язаним як з концепцією П.Бурдьє і марксистським аналізом, так і з іншими теоретичними перспективами, може бути соціологія соцієтальних просторів суспільства. Вона є рамкою, відкритою для застосування різноманітних концептуальних засобів рефлексивного аналізу соціального світу, його структурації, суперечностей, позицій і дій соціальних агентів у різних просторах соціальної реальності, агентів, які визначаються цією реальністю, уявляють та колективно змінюють її.
Висловлена думка, що соціологія соцієтальних просторів є, окрім усього іншого, альтернативою мертонівському проекту розбудови соціологічної науки. Замість штучного поділу на рівні абстракції теоретичних і емпіричних концептуалізацій вона передбачає їх єдність, бо емпіричні дослідження локальних соціальних феноменів можливі лише в широкому контексті конститутивних умов соцієтальних просторів, що пов’язані з суспільними відносинами, з особливостями типу соціуму, фрагмент якого вони становлять. Змістовні ж теоретичні узагальнення стають можливими виключно на ґрунті вивчення суспільної практики, праксису соціальних агентів і практичних умов їх діяльності в соцієтальних просторах досвіду, як теоретичного, так і емпіричного, а останнє, в свою чергу, вимагає розуміння суб’єктивних смислів, інтерсуб’єктивних значень і об’єктивних наслідків соціальних дій. Змінюється також і статус теорій середнього рівня. За Р.Мертоном, їх роль полягає в тому, щоб сполучати теоретичні абстракції “високої теорії” (алегорія структурного функціоналізму Т.Парсонса) і вузько спрямовані прикладні дослідження (“блиск і злиденність” П.Лазарсфельда та його співробітників). Фактично, кожна теорія середнього рівня перетворилася на саму-для-себе теорію, ба навіть самостійну соціологію, резюмовану формулою “Х-соціологія”. Таке спекулятивне розгалуження соціології, що веде до подрібнення її предмета на “предметики”, долається вивченням просторів суспільства як зрізів, аспектів соціальної реальності, розглядати яку можна лише шляхом теоретичного погляду на конкретні емпіричні феномени в одному ракурсі дослідження. Отже, поділ на “теорію” та “емпірію” в межах соціологічного вивчення практичного соціального світу втрачає сенс. Водночас, предикативні соціологічні теорії мають бути замінені соціологічним дослідженням фрагментів цілісного суспільного життя.
Загалом наголошено, що соціологія соцієтальних просторів суспільства в поєднанні з зовнішнім та внутрішнім аналізом кожного простору за зразком аналізу поля у П. Бурдьє орієнтована як на галузеві соціологічні теорії обмежених фрагментів соціальної реальності чи споріднених типів соціальних феноменів, так і на теоретичну інтеграцію макро- та мікрорівнів соціологічного бачення.
ВИСНОВКИ
Дисертаційна робота присвячена розгляду поняття “простір”, яке є актуальним для сучасного соціологічного теоретизування. У першому розділі були розглянуті філософські джерела, і, відповідно до них, інтерпретаційні контексти залучення мегаметафори простору до соціального знання. Основні з них – географічний детермінізм, феноменологія та структуралізм (постструктуралізм). Всі три задають предметні значення вживання просторових метафор. В першому випадку мається на увазі просторове розміщення соціальних груп та інституційно організованих спільнот. Метафоричність терміну “простір” тут найменш очевидна і полягає в тому, що просторова конфігурація людських спільнот загалом є соціально зумовленою і тому не можна стверджувати, що вони як соціальні спільноти розташовані одна відносно одної “у” фізичному просторі. Феноменологічний контекст вживання мегаметафори “простір” в соціологічній теорії зосереджує увагу дослідника на уявленнях соціальних агентів та на взаємоспівведнесенні їх спільних іетерсуб’єктивних досвідів, яке можна позначити метафорою життєвого простору. Ця метафора присутня також і в свідомості індивідів. Структуралістська (постструктуралістська) традиція пов’язує просторову метафору із “структурою”, яка є універсальним способом побудови матеріальної та символічної реальності. Структура як простір – коротка формула такої інтерпретації. Причому просторово може бути представлена будь-яка структура: мовна (знакова), матеріальна чи соціальна. Це має значення насамперед для вибору методів дослідження того чи іншого об’єкту (вивчення його структури як простору ознак).
Отже, в першому розділі вирішено перше завдання дисертаційної роботи – узагальнено й систематизовано досвід теоретичного залучення просторових метафор до соціального пізнання.
Всі три філософських інтерпретації знаходять застосування в соціальних науках, в тому числі в соціології. В другій половині XІX ст. значного поширення набувають погляди представників географічної школи в соціології, у XX ст. виникає і розвивається соціально-економічна географія, ландшафтологія, геоекономіка, геополоітика та хорологія. Політична карта світу та геграфічний поділ праці перетворюються на предмет соціологічного вивчення у працях Ф.Броделя та І.Валерстайна. А.Шюц, П.Бергер, Т.Лукман, інші феноменологи й етнометодологи з’ясовують будову “життєвого світу” як простору інтерсуб’єктивних досвідів. Структуралістське витлумачення культури архаїчних суспільств як деякого смислового простору дає К.Леві-Строс, М.Фуко використовує подібний прийом для аналізу дискурсивних розривів в культурах різних історичних епох. В річищі пострукуралістської інтерпретації П.Бурдьє формулює принципи польового аналізу.
Можна зробити висновок, що подальший розвиток зазначених інтерпретацій можливий в річищі галузевої соціології простору (перша інтерпретація), вдосконаленого варіанту польового аналізу в поєднанні з вивченням суспільних царин праксису як просторів досвіду соціальних акторів (друга та третя інтерпретації) та моделі соціальної структури як простору стратифікаційних ознак (третя інтерпретація). Останню складову було акцентовано в підрозділах 3.4 та 3.5. Отже, поняття “простір” може набувати як суто теоретичного, так і методологічного сенсу (структуралістська інтерпретація). Методологічний аспект заслуговує на обґрунтування та детальну розробку на рівні концептуальних моделей, методик обробки даних та виявлення найбільш придатних для цього статистичних процедур. Це має стати предметом окремого дослідження.
В другому розділі з’ясовані найважливіші наукові контексти використання концепту “простір” у соціологічному дискурсі. Найбільший потенціал для розвитку у соціологічній теорії має метафора простору, переломлена через постструктуралістські уявлення. Тут потрібно окреслити множину важливих питань, проблем і аспектів соціологічного теоретизування, що безпосередньо випливають із структуралістського ототожнення “структури” і “простору”:
1. “Суспільство” різним соціальним суб’єктам дається в досвіді настільки ж відмінних соціальних світів, наскільки відрізняється між собою відносне становище цих суб’єктів в цілісності, яку зазвичай називають суспільством. Кожен із світів є простором, в якому перебігає життя актора. Він тим чи іншим чином перетинається з життєвими просторами інших акторів, а сукупність перетинів і є власне “суспільство”, як його розуміли Г.Зіммель, Р.Парк і А.Шюц. З цієї точки зору вивчити певне суспільство – означає дослідити життєві світи акторів, характер, глибину та умови їх перетину.
2. Соціальна структура сучасних пізньоіндустріальних суспільств найкращим чином може бути вивчена за допомогою моделі простору статусних ознак, до яких можна віднести матеріальний статок (розмір і джерело прибутку, об’єкти власності), владу (посада та обсяг владних повноважень, які вона надає), місце в системі поділу праці (професійна приналежність), культурний ресурс, чи, в термінології П.Бурдьє, капітал (освіта, загальна і спеціальна). Достатня увага має бути приділена вивченню суб’єктивного виміру простору соціальної структури – уявлень соціальних акторів про їх місце в соціумі, перш за все, в системі соціальної нерівності. Колективні уявлення соціальних акторів в цьому випадку становлять предмет особливого дослідницького інтересу, оскільки їх вивчення є продовженням великої соціологічної традиції, конституйованої ідеями К.Маркса, Е.Дюркґайма, К.Мангейма, Г.Лукача та ін. Причому об’єктивний та суб’єктивний виміри згідно з концепцією соціальної перцепції П.Бурдьє мають досліджуватись не окремо, а у зв’язку один з одним, об’єктивний – як “причина” та структурний примус, а суб’єктивний – як габітуальна стратегія актора, який займає певне місце по відношенню до інших акторів.
3. В рамках інтерсуб’єктивного підходу, адекватним теоретико-методологічним підґрунтям якого є феноменологічний напрямок, заслуговує на увагу соціологічне вивчення радіальної будови “горизонтального” життєвого простору, або життєвого світу, прикладом чого можуть бути праці А.Шюца.
4. Один з найбільш важливих і малодосліджених моментів, пов’язаних з імплементацією постструктуралістської мегаметафори “простір” в соціологічній теорії, полягає у її адаптації до класичного веберівського теоретичного поля “соціальних дій”, а відповідно, і концептуальних дериватів “діячів” (акторів), “діяльнісних установок” (диспозицій) і т.п. Соціальна дія, яка має місце в соціальній дійсності, відбувається у просторі і часі, отже, насамперед як соціальна дія, має місце в соціальному просторі. Відповідно до цього суспільний праксис повинен бути розшарований на відносно автономні сфери соціальних дій, які інституційно закріплені суспільним поділом праці. Інституційні сфери специфічних соціальних дій в даній роботі позначені терміном “соцієтальні простори”. До них можна віднести економічний, політичний, символічний і соціокультурний. Будь-який соціум на кожному етапі свого розвитку характеризується особливим конститутивним співвідношенням соцієтальних просторів. Так, у пізньоіндустріальному суспільстві капіталістичного типу конституююча роль належить економічному субпростору. Це знайшло відображення і в теоретичній рефлексії у вигляді дескрипції всіх соцієтальних просторів в економічних термінах, як наприклад в концепції П.Бурдьє. Запропонований П.Бурдьє та його учнями польовий аналіз можна поглибити шляхом розгляду будь-якого поля у “перерізі” кожного з чотирьох соцієтальних просторів. Така диференціація дозволяє виявити обумовленість позицій акторів, габітусів, стратегій дії та схем сприйняття не лише конфігурацією локального поля, але й архітектонікою суспільства, до якого належить поле. В цьому ж річищі можливий соціологічний аналіз біографічних траєкторій індивідуальних та групових акторів в соціальному просторі. Загалом постструктуралістська інтерпретація соціальної структури як “простору” знімає протилежність телеологічного (ціле-мотиваційного) та каузального (причинного, детерміністичного) пояснення соціальної дії, відомого ще у середньовічній схоластиці під назвою дилеми свободи волі.
5. Мегаметафора “простір” більш адекватна дослідженню соціальної структури пізньоіндустріальних суспільств в порівнянні з епістемічним потенціалом “системної” метафори. Все більше дослідників вказують на те, що уявлення про Західні суспільства-держави як автономні системи, принаймні, вельми суперечливе і не пояснює сучасні тенденції їх розвитку. Про “систему” можна вести мову стосовно світової спільноти, у зв’язку з глобальним поділом праці між національними та регіональними економічними комплексами, розподілом ресурсів та обмежень, зокрема грошей, інформації та озброєнь.
6. Внутрішню структурацію пізньоіндустріальних суспільств краще відбиває поняття соціального простору. Якщо використати відому схему П.Сорокіна, то потрібно розрізняти “вертикальний” (ієрархія) та “горизонтальний” (еквівалентні відмінності) виміри соціального простору. Кожний із вимірів може мати низку осей, вибір який обумовлений цілями та завданнями, які стоять перед дослідником. Відповідно до теорії соціальної стратифікації М.Вебера “вертикальний” вимір загалом пов’язаний із економічним (“клас”), політичним (“влада”) та символічним (“статус”) соцієтальними субпросторами. Проте повністю співвіднести соцієтальні сфери соціальних дій та соціальну структуру, зрозуміло, неможливо, особливо у таких складно організованих соціумах, якими є пізньоіндустріальні суспільства. В цьому проявляється фундаментальна дуальність дії та структури в соціальному світі. Тому не можна ототожнити “горизонтальний” вимір соціального простору з соціокультурним соцієтальним субпростором, хоч такий висновок на перший погляд і здається очевидним. Соціокультурні відмінності лише частково і, так би мовити, феноменологічно мають “горизонтальне” походження. Часто вони відіграють роль маркерів соціоструктурних відмінностей, які на відміну від феноменологічних соціокультурних або демографічних ознак, мають латентний, детермінуючий характер. Емпіричній розробці даного положення на матеріалах соціологічного моніторингу українського суспільства 2002 р. присвячений третій розділ дисертаційної роботи. Зокрема, в ньому зроблена спроба показати, що групові економічні та політичні преференції пов’язані іn last analysis з вертикальним виміром соціального простору, з його макроструктурою, а не з ефемерними демографічними ознаками.
Таким чином, досягається мета дисертаційної роботи, яка полягає у розв’язанні наукової проблеми концептуалізації теоретичного змісту мегаметафори “простір”.
|
