СТИМУЛИРОВАНИЕ ГРАЖДАНСКОЙ АКТИВНОСТИ В УКРАИНСКОМ ОБЩЕСТВЕ КАК ПРОБЛЕМА СОЦИОИНЖЕНЕРНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ : СТИМУЛЮВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ АКТИВНОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ ЯК ПРОБЛЕМА СОЦІОІНЖЕНЕРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається стан її наукової розробки, розкривається сутність наукового завдання та його значущість, з'ясовується зв'язок дисертаційного дослідження з науково-дослідницькими програмами, темами кафедри, де було виконано роботу, висвітлюється мета, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, формулюється наукова новизна, теоретичне і практичне значення роботи, наводяться відомості про апробацію одержаних результатів.

Розділ 1 “Теоретико-методологічні основи формування соціоінженерної стратегії стимулювання громадянської активності в Україні” складається з першої та другої глав дисертації. У главі 1 «Соціоінженерна діяльність: теоретико-методологічна специфіка та практична значущість» автор досліджує характерні особливості концептуальних засад соціальної інженерії як спеціалізованого інституціонального напрямку науково-пізнавальної та організаційно-практичної діяльності. У дисертації відзначені певні труднощі дослідження цієї проблеми.

·                 Гостро дискусійним залишається питання про загальний науковий статус соціальної інженерії. Якщо одна група вчених вважає важливим визначати соціальну інженерію як міждисциплінарний науковий напрямок, то інша група дослідників дотримується монодисциплінарної версії, доводячи, що поняття "соціальна інженерія" є символічно узагальненою формою вираження інженерного підходу в соціології.

·                 Спостерігаються протилежні підходи щодо розуміння змісту поняття "соціальна інженерія". В одних випадках зміст даного поняття розкривається виключно в онтологічному вимірі, в інших - "соціальна інженерія" розглядається в гносеологічному вимірі як особливий епістемологічний ідеал соціологічної науки.

·                 Мають місце "вузькі" і "розширені" тлумачення прагматичного змісту соціальної інженерії.

·                 Досить неоднозначно сучасні дослідники визначають особливості напрямків та структури соціоінженерної діяльності. У дисертації показано, що одні дослідники визначають чотири провідні напрямки, інші - фіксують лише два.

·                 Невизначеним є питання щодо ступеня розвинутості соціальної інженерії як науково-пізнавальної та організаційно-практичної діяльності. У дисертації звернено увагу на дискусійний характер проблеми наукового статусу соціальної інженерії і серед західних теоретиків (З. Бауман, П. Бурье, Ю. Габермас, К. Поппер та ін), які загалом розглядають соціальну інженерію як органічний компонент культури життєдіяльності ліберально-демократичного "відкритого" суспільства. Автором аргументована продуктивність такої дослідницької стратегії і зазначено, що об'єктом соціоінженерної діяльності є не просто "сфера належного" чи "штучні соціальні системи", а реальні міжособистісні взаємодії, соціальні процеси, соціальні інститути і соціальні системи. Предметною цариною соціоінженерної діяльності є: ідентифікація, з'ясування конкретних можливостей перетворення і практичне перетворення міжособистісних взаємодій, соціальних процесів, соціальних інститутів і соціальних систем. Таке розуміння об'єктних і предметних особливостей соціоінженерної діяльності дозволяє більш чітко з'ясувати властиві їй типологічні, процесуальні та інструментальні характеристики, які є складовими запропонованого визначення специфіки та змісту соціонженерної діяльності, наведеного у висновках автореферату.

Глава 2 “Ідентифікація соціального змісту трансформаційного процесу українського суспільства як концептуальна основа формування соціоінженерної стратегії стимулювання громадянської активності“ присвячена аналізу змісту системної трансформації сучасного українського суспільства, що постає як теоретико-методологічне підгрунтя щодо концептуалізації соціоінженерної діяльності. В дисертації відзначено, що значна група вітчизняних науковців досліджує зміст трансформаційного процесу в межах континууму "тоталітаризм – демократія". Тому специфіка сучасного українського соціуму типово визначається за допомогою таких понять, як "посттоталітарне суспільство", "авторитарне суспільство", "постсоціалістичне суспільство", "пострадянське суспільство", "перехідне суспільство" та ін. На думку автора, дані характеристики лише в загальному плані фіксують якісну специфіку життєдіяльності українського суспільства, котре науковцями доволі часто тлумачиться як "слабке", "хаотичне", “кризове”.

Автор доводить, що перспективна стратегія з'ясування ідентифікуючих орієнтаційних критеріїв "сучасності" українського соціуму може формуватися в площині континууму "індустріальне суспільство – постіндустріальне суспільство". З метою аргументації своєї позиції дисертантом схарактеризовані якісні відмінності суспільства індустріального та постіндустріального типу. По-перше, в високорозвинених країнах товарне виробництво перестало бути головною галуззю економіки, і тепер там пріоритетна роль належить сфері послуг і галузям виробництва знань та обробки інформації. Проте сам "сервісний сектор" економіки значною мірою формується інституційною системою громадянського суспільства. Тому стимулювання громадянської активності реально є важливим чинником сучасного економічного розвитку. По-друге, одним із провідних наслідків "комп'ютерної революції" є розвиток об'єктивних умов для більшої автономності працівника. Необхідно враховувати, що сфера громадянського життя в розвинутих країнах є важливою сферою розвитку здібностей людини. Тому фактор участі людини в роботі різних громадських організацій перетворився в ресурсну базу її виживання в інформаційному суспільстві. По-третє, інтернаціоналізація і глобалізація ринку, розвиток глобальних інформаційних і комунікаційних систем, посилення інтеграційних процесів у Європі значно підвищують роль міжнародних промислових та громадських інституцій, котрі спроможні стимулювати процеси постіндустріального розвитку України. Здійснений аналіз дає підстави для висновку, що суттєвими компонентами соціального змісту трансформаційного процесу українського суспільства є певні суперечності орієнтаційного типу, які можна ідентифікувати як орієнтаційні динамічні соціальні нерівності.

У дисертації доведено значущість ідентифікації структурних соціальних нерівностей, котрі також є важливими компонентами соціального змісту трансформаційного процесу українського суспільства. У роботі здійснено аналіз основних тенденції соціальної поляризації українського соціуму, обґрунтовано значущість вирішення завдання гармонізації соціальних нерівностей соціоінженерними засобами посилення впливу на процеси самоорганізації та самоврядування, а також шляхом підвищення ефективності соціальної політики. Таким чином, у практичному плані виникає необхідність формування як вузько спеціалізованих, так і інтегральних стратегій соціоінженерної діяльності. Стимулювання індивідуальних і колективних форм громадянської активності є найбільш значущою інтегральною стратегією соціоінженерної діяльності.

Розділ II ”Об’єктивні умови та інституціональні чинники стимулювання громадянської активності в українському суспільстві” складається з 3-ї та 4-ї глав дисертації. У главі 3 “Феномен громадянської активності та особливості її інституціалізації і стимулювання в українському суспільстві” головну увагу дисертанта зосереджено на аналізі громадянської активності як явища суспільного життя та на визначенні технологічної специфіки її стимулювання в Україні. У дисертації аргументовано, що при визначенні змісту поняття "громадянська активність" доцільно виділити три важливих онтологічних аспекти. Перший аспект даного поняття – політико-правовий, що відображує комплекс діяльнісних чинників, які пов'язані з відстоюванням та захистом громадянами законодавчо гарантованих прав та свобод, а також з виконанням громадянами своїх зобов'язань відносно інституту держави. Другий аспект поняття "громадянська активність" відображує специфічну систему напрямків діяльності людей, пов'язаних зі здійсненням суспільних функцій організації соціального життя в тих сферах, котрі не можуть ефективно регулюватися державою. Третій аспект поняття "громадянська активність" відображує специфічну систему процесів самоактуалізації людьми своїх творчих потенцій, значущих потреб та інтересів засобом створення певних суспільних об'єднань, професійних спілок, кооперативів, громадських рухів, фондів.

Урахування змісту даних аспектів дозволяє більш коректно підійти до аналізу проблеми інституційної організації громадянського суспільства в Україні. Проте необхідно враховувати наступні особливості. В Україні, як у пострадянському суспільстві, створення і функціонування інститутів громадянського суспільства певним чином контролюється державою. Отже вони реально існують як "юридичні особи", тобто як специфічні суб'єкти правовідносин.

У дисертації наведено узагальнену модель інституційної системи громадянського суспільства в Україні. Оцінюючи зміст даної моделі, дисертант відзначає, що власне інституційну систему громадянського суспільства формують його прибутковий та неприбутковий сектори. Автор погоджується з дослідниками (М. Головатий, І. Курас та ін.), котрі оцінюють міру розвитку громадянського суспільства за критерієм динаміки розвитку його неприбуткового сектора. В дисертації наведені дані, котрі ілюструють процес стрімкого зростання громадських організацій в Україні. Проте реальна частка громадян України, які беруть участь у роботі громадських організацій, за даними моніторингових досліджень складає від 10% до15%, а молоді - лише 5%.

У дисертації аргументовано, що об'єктивні умови, котрі визначають необхідність стимулювання громадянської активності в Україні, формують певні суперечливі тенденції соціально-політичного розвитку, що відображують: а) протиріччя політичного структурування українського суспільства; б) протиріччя світоглядного порядку щодо стабільності і цінностей сучасних західних демократій; в) протиріччя вибору оптимальної моделі геополітичної орієнтації України; г) протиріччя трансформації механізмів і форм участі громадян у суспільно-політичному житті України.

На основі здійсненого аналізу змісту даних тенденцій автором доведено, що процес стимулювання громадянської активності має свою технологічну специфіку, котра суттєво відрізняється від існуючих технологій стимулювання праці, оскільки громадянська активність є зумовленою не тільки трудовими процесами, але й соціально значущими вчинками індивідуальних або колективних суб’єктів, їх реальними заслугами і суспільними досягненнями. Тому технологічна специфіка стимулювання громадянської активності виявляється в необхідності створення та актуалізації технологій своєчасного суспільного реагування, підтримки і визнання суспільно значущих трудових зусиль і результатів, вчинків і реальних заслуг громадян перед суспільством і державою.

            У дисертації відзначено, що провідними суб’єктами стимулювання громадянської активності є: 1) держава; 2) громадські організації; 3) сама людина як активно діючий громадянин. Враховуючи цю обставину в дисертації аргументовано, що найважливішими соціоінженерними чинниками стимулювання громадянської активності в Україні є цілеспрямовані зусилля у таких напрямках: а) розробка соціальних технологій активізації державної політики з розвитку інституціональної системи громадянського суспільства в Україні; б) розробка соціоінженерних проектів трансформації соціальних функцій громадських організацій, що діяли в радянський період; в) пошук адекватних сучасному етапу розвитку українського суспільства принципів соціального проектування нових демократичних інститутів стимулювання індивідуальних і колективних форм громадянської активності.

У дисертації звернено увагу, що в Україні в даний час, уже склалася певна інституційна система, яка є функціонально орієнтованою на розв'язання завдань безпосереднього стимулювання громадянської активності. Проте діє вона неефективно, оскільки формувалася стихійно і без належного наукового обґрунтування. Тому, на думку дисертанта, певне наукове значення має узагальнення досвіду десятирічного функціонування Міжнародного Рейтингу ”Золота Фортуна”, котрий сформувався як стабільно діючий новий демократичний інститут стимулювання індивідуальних і колективних форм громадянської активності. Успіх соціального проекту Рейтингу в дисертації пояснено ефективністю технологічних принципів, котрі визначають його практичне функціонування. До таких принципів належать: 1) демократична спрямованість, тобто практичне сприяння процесам демократизації українського суспільства через створення стимулюючих механізмів за допомогою 26 номінацій Рейтингу 2) відкритість і гласність, що формують механізм визнання широкими колами громадськості соціальної значущості реальних результатів індивідуальної і колективної творчості.; 3) толерантність - сприяння розвитку ненасильницьких комунікацій в українському суспільстві, соціальної єдності та злагоди; 4) патріотизм, сутність якого виявляється в популяризації кращих досягнень і результатів – усього того, чим сьогодні реально багата і може пишатися Україна; 5) технологічність, що виявляється в можливості організації однотипних інститутів в інших регіонах України та інших постсоціалістичних країнах.

Дані принципи досить ефективно і оптимально забезпечують функціонування Рейтингу, реалізацію його мети і завдань на всіх етапах річного циклу: а) генези номінаційного процесу; б) формування соціальних механізмів розвитку номінаційного процесу; 3) кульмінації номінаційного процесу.

Глава 4 «Соціальна політика як технологічний спосіб гуманізації суспільних відносин і стимулювання громадянської  активності в Україні (проблема адекватної технологічної моделі)» присвячена аналізу технологічних моделей соціальної політики як засобу регулювання соціальних нерівностей та гуманізації суспільного життя. У дисертації уточнено зміст поняття “соціальна політика” як соціологічної категорії і запропоновано таке визначення: соціальна політика - це необхідний науково обґрунтований інструмент і технологічний спосіб гармонізації соціальних нерівностей, а також забезпечення соціальної рівноваги між різними верствами суспільства.

Автором звернено увагу на гуманітарні пріоритети в суспільному призначенні соціальної політики, котра повинна формувати умови для реалізації людиною свого потенціалу в усіх сферах суспільного життя. Саме тому суб'єктами соціальної політики є не тільки виключно політичні інститути, але й інститути громадянського суспільства, які розробляють і реалізують соціальні програми, проекти та акції, спрямовані на стимулювання громадянської активності насамперед в аспектах посилення режимів самозабезпечення та самозайнятості громадян, та здійснення благочинних заходів щодо соціального захисту вразливих соціальних груп. У дисертації доведено, що соціальна політика, здійснювана в колишньому СРСР, не створювала стимули продуктивного самозабезпечення і самозайнятості громадян, оскільки це була політика життєзабезпечення широких верств населення на рівні мінімальних споживчих стандартів.

У роботі відзначено, що в світовій практиці найбільш поширеними є три основні технологічні моделі соціальної політики: активна модель (яка є орієнтованою на створення для кожного громадянина правових та економічних можливостей для забезпечення свого власного добробуту); реабілітаційна модель (яка ґрунтується на принципі оперативної адресної допомоги людям, котрі з певних причин не можуть розглядатися як повноцінні суб'єкти суспільного життя); пасивна (патерналістська) модель (принципи її реалізації пов’язані з запровадженням централізованої системи масових грошових виплат, компенсацій, пільг та субсидій). Автором систематизовані та проаналізовані різні емпіричні дані, котрі загалом характеризують гостроту соціальних нерівностей в Україні. На підставі здійсненого аналізу в дисертації аргументована позиція щодо перспективності розробки інтегрованої активістської моделі соціальної політики, яка б одночасно була орієнтованою на стимулювання економічного росту, гармонізацію соціальних нерівностей і стимулювання громадянської активності населення України.

ВИСНОВКИ

Недостатня ефективність здійснюваних в Україні реформ багато в чому зумовлена низьким рівнем соціоінженерного забезпечення реформаторських дій. Саме тому обґрунтування значущості соціоінженерного підходу у розв'язанні завдань стимулювання громадянської активності в Україні є важливою й перспективною науковою і практичною проблемою. Узагальнення основних результатів дисертаційного дослідження, дозволяє зробити такі висновки:

1.     Соціоінженерна діяльність – це: 1) специфічний тип науково-пізнавальної та організаційно-управлінської практики, зміст якої пов'язаний з ідентифікацією, з'ясуванням можливостей перетворення на основі інновацій і практичним перетворенням соціальних об'єктів різного типу; 2) процес постійного отримання інформації про стан соціальних об'єктів з метою створення ефективних механізмів забезпечення їх оптимального функціонування і розвитку; 3) засіб стимулювання, стабілізації та гармонізації соціальних взаємодій шляхом розробки і впровадження соціоінженерних проектів і соціальних технологій за допомогою спеціальних процедур і методів (соціальної діагностики, соціальної експертизи, соціального прогнозування, соціального програмування, проектування, конструювання та ін.).

2.     Практична ефективність соціоінженерної діяльності безпосередньо залежить від ступеня адекватності ідентифікації соціального змісту трансформаційного процесу українського суспільства. У дисертації аргументовано, що ключовими чинниками соціального змісту трансформаційного процесу українського суспільства є: а) орієнтаційні динамічні соціальні нерівності, що виражають його прогресивну орієнтаційну та інтеграційну спрямованість і б) структурні соціальні нерівності, що відображують тенденції поляризації соціальної структури. Обґрунтовано, що практичні потреби в гармонізації даних нерівностей обумовлюють зміст спеціалізованих та інтегральних стратегій соціоінженерної діяльності.

3.     Пріоритетними і найбільш ефективними спеціалізованими соціоінженерними стратегіями є: а) соціоінженерне забезпечення соціальної політики держави; б) соціоінженерне забезпечення політики формування демократичного громадянського суспільства; в) соціоінженерне забезпечення розвитку місцевого самоврядування; г) соціоінженерне забезпечення діяльності підприємств і промислових корпорацій. Стимулювання індивідуальних і колективних форм цивільної активності є інтегральним напрямком соціоінженерної діяльності в Україні.

4.     Громадянська активність є соціальним феноменом, системоутворюючими компонентами якого є: а) комплекс діяльнісних чинників, що зумовлені завданнями дієвої реалізації громадянами законодавчо гарантованих прав і свобод, а також завданнями щодо виконання громадянами своїх обов'язків перед державою; б) напрямок діяльності людей, пов'язаний зі здійсненням громадянами суспільних функцій у тих сферах життя суспільства, котрі не можуть ефективно регулюватися державою; в) процес самоактуалізації людьми своїх творчих потенцій засобом формування громадських інституцій і участі в їх роботі.

5.     Об'єктивні умови, що визначають необхідність стимулювання громадянської активності в Україні, формують тенденції соціально-політичного розвитку, що відображують: а) протиріччя політичного структурування українського суспільства; б) протиріччя світоглядного порядку щодо стабільності і цінностей сучасних західних демократій; в) протиріччя вибору оптимальної моделі геополітичної орієнтації України; г) протиріччя трансформації механізмів і форм участі громадян у суспільно-політичному житті України.

6.     Найважливішими соціоінженерними напрямками стимулювання громадянської активності в Україні є: а) розробка соціальних технологій активізації державної політики з розвитку інституціональної системи громадянського суспільства; б) розробка соціоінженерних проектів трансформації соціальних функцій громадських організацій, що діяли в радянський період; в) пошук і обґрунтування адекватних сучасному етапу розвитку українського суспільства принципів соціального проектування нових демократичних інститутів стимулювання індивідуальних і колективних форм громадянської активності.

7.     Технологічна специфіка процесу стимулювання громадянської активності виявляється в необхідності створення і актуалізації технологій своєчасного суспільного реагування, підтримки і визнання суспільно значущих трудових зусиль і результатів; вчинків і реальних заслуг громадян перед суспільством і державою.

8.     Найбільш значущими технологічними принципами соціального проектування нових демократичних інститутів стимулювання індивідуальних і колективних форм громадянської активності є демократична спрямованість, відкритість і гласність, толерантність, патріотизм, технологічність. Пріоритети у виборі конкретних стимулів (матеріальних, моральних, соціально-психологічних, творчих) зумовлюються як технологічними особливостями, так і цілями проектування соціальних інститутів, орієнтованих на стимулювання громадянської активності.

9.    Соціальна політика - це необхідний науково обґрунтований інструмент і технологічний спосіб гармонізації соціальних нерівностей, а також забезпечення соціальної рівноваги між різними шарами суспільства. Суб'єктами соціальної політики є не лише політичні інститути, але й інститути громадянського суспільства, які розробляють і реалізують соціальні програми, проекти та акції, котрі спрямовані на стимулювання громадянської активності насамперед в аспектах посилення режимів самозабезпечення та самозайнятості громадян, а також соціального захисту вразливих верств населення.

10. У світовій практиці найбільш поширеними є три основні технологічні моделі соціальної політики: активна, реабілітаційна і пасивна (патерналістська) моделі. Соціальна політика, яка здійснювалась в колишньому СРСР, була політикою життєзабезпечення широких верств населення на рівні мінімальних споживчих стандартів. З урахуванням західного досвіду організації соціального захисту населення таку соціальну політику під кутом аналізу її технологічної специфіки, можна визначити як вульгаризований варіант патерналістської моделі соціальної політики. На основі аналізу емпіричних даних, що характеризують гостроту соціальних нерівностей в Україні, в дисертації аргументована позиція щодо перспективності розробки інтегрованої активістської моделі cоціальної політики, яка б сприяла поєднанню вимушених протекціоністських та реабілітаційних заходів при збереженні пріоритетної значущості зусиль щодо стимулювання процесів самоорганізації суспільного життя та громадянської активності через зняття обмежень вільної економічної діяльності як засобу продуктивного самозабезпечення та самозайнятості.