Казанцева Тетяна Євгенівна Типи фактур в архітектурі Львова 1870‑х – 1930‑х рр. та принципи їх сучасного збереження : Казанцева Татьяна Евгеньевна Типы фактур в архитектуре Львова 1870-х - 1930-х гг. и принципы их современного сохранения

Краткое содержание

Розділ 1. СТАН ДОСЛІДЖЕННЯ ТИПІВ ФАКТУР ТИНЬКУ ТА КАМЕНЮ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ТА ЗАРУБІЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Застосування типів фактур тиньку та каменю в архітектурі ІІ пол. ХІХ ст. – І пол. ХХ ст. Проведений аналіз праць, присвячених архі­тек­турі Львова, України та інших міст. Дослідники відзначають маскування фактури ма­теріалу в період історизму та вважають фактуру одним із головних за­со­бів виразності сецесії. Незважаючи на значну увагу, яка в цих працях при­діляється опорядженню фасадів історизму, сецесії та деякою мірою функціоналізму, явище застосування різноманітних типів фактур тиньку та каменю констатувалось лише кількома реченнями у працях Ю. Бірюльова, В. Вуйцика, І. Жука, О. Кіріченко, Я. Крастіниша, Р. Липки, Р. Миха, А. Ольшевського, В. Проскурякова, А. Рудницького, Т. Трегубової, В. Чепелика, В. Ясієвича та ін.

Термінологія типів фактур тиньку та каменю. Проаналізовані словники з архітектури, мистецтвознавства та будівництва та література з оздоблювальних та обличкувальних робіт.

Термін “фактура” трактується як будова поверхні, властива природньому матеріалу або надана йому під час обробки¹. Таке загальноприйняте значення терміну використано у даному дослідженні фактур тиньку та каменю. У вітчизняних словниках у науковий обіг введено лише тип “рустика”, у закордонних словниках типи фактур частково розглядаються в статтях, присвячених рустиці та орнаменту, зокрема в працях К. Зволінської, І. Ігнаткіна, Д. Керла, С. Козакевича, К. Краєвського, З. Маліцького, А. Мардера, Х. Сєраковського, Р. Стергіса, К. Харріса та ін.

У спеціальній літературі з обробки каменю та тиньку фактури класифіковано за способом виготовлення, що призводило до неточності термінології. Ця технологічна термінологія не була узгоджена зі словниковою, а багато історичних фактур узагалі не розглядаються в роботах В. Вікторова, Л. Вікторової, А. Галактіонова, Л. Григор’євої, Г. Добровольського, А. Заварзіна, В. Кардо-Сисоєва, А. Пєганова, В. Пясковського, А. Рєво, Г. Тхіладзе, А. Шепелєва та ін.

Застосування типів фактур каменю та тиньку в архітектурі до ІІ пол. ХІХ ст. Проаналізовано праці із загальної історії архітектури, архітектурні трактати та ін. Встановлена відсутність праць, в яких би змальовувалась цілісна картина застосування типів фактур в архітектурі певного періоду. Окремі аспекти розкриті в розділах, присвячених будівельній техніці та муруванню, зокрема в працях В. Бжезовського, Д. Вазарі, О. Лесика, Л. Прибєги, В. Самойловича, О. Шуазі та ін.

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИ ТА МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕННЯ ТИПІВ ФАКТУР ТА ПРИНЦИПІВ ЇХ СУЧАСНОГО ЗБЕРЕЖЕННЯ. Для успішного розв’язання поставлених завдань використані загально­наукові методи та авторські методики:

1. Методика визначення типів, прийомів та принципів застосування фактур тиньку та каменю в архітектурі Львова 1870 х – 1930 х рр. полягає: а) у натурних дослідженнях (візуальне обстеження; фотофіксація; аналіз та опис у табличному вигляді 1522 об’єктів); б) у класифікації та складенні термінології фактур (аналіз літератури; визначення основних типів фактур методами порівняльного аналізу та статистичного опрацювання матеріалів натурних досліджень; складення термінологічного словника типів фактур на основі візуальної характеристики типу); в) у визначенні принципів застосування типів фактур (встановлення датування та стилістики фасадів; впорядкування матеріалів натурних досліджень за стилістикою споруди; визначення прийомів застосування фактур).

2. Методика аналізу факторів, що впливали на застосування різних фактур тиньку та каменю в архітектурі Львова 1870 х – 1930 х рр. полягає у визначенні факторів впливу у європейській архітектурі до ІІ пол. ХІХ ст.; у львівській архітектурі XVI-XIХ ст. (103 об’єкти); у архітектурі інших країн Європи к. XIX – поч. ХХ ст. та у філософських концепціях ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст.

3. Методика формування словника типів фактур полягає в аналізі існуючих словників; у складенні структури словника та у впорядкуванні авторських досліджень.

4. Методика відтворення технологій виготовлення львівських типів фактур тиньку полягає: а) у вивченні літератури з виготовлення фактурних тиньків; б) в опитуванні старих майстрів; в) у відтворенні технологій (зіставлення зовнішніх характеристик фактур існуючих та наведених у довідниках; консультації з майстрами-штукатурами; хімічний аналіз фактур).

РОЗДІЛ 3. ФАКТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ЗАСТОСУВАННЯ ТИПІВ ФАКТУР ТИНЬКУ ТА КАМЕНЮ У ФОРМУВАННІ ДОМІНУЮЧИХ НАПРЯМКІВ В АРХІТЕКТУРІ ЛЬВОВА 1870 Х – 1930 Х РР. В результаті натурних досліджень були встановлені основні типи фактур тиньку та каменю на фасадах львівських споруд у стилі:

а) історизму – гротова, піктографічна, рифленка, “під бучарду”, “під килим”, “під кошик”, “під кратери”, “під луску”, “під мурування з гальки”, “під пір’я”, “під пластичну масу”, “під ламаний камінь”, “під сталактити”, “під червоточину”, “під шубу”, “укладанка”, хаотичні “коми”, “хвильки”;

б) сецесії – гротова, джгутоподібна, зубчаста, комбіновані, рифленка, текстильна, торцьована, “під бучарду”, “під деревину”, “під риб’ячий хребет”, “під кошик”, “під кратери”, “під ламаний камінь”, “під листя лавру (дуба)”, “під луску”, “під лущений пісковик”, “під мурування з гальки”, “під оpus incertum”, “під пір’я”, “під пластичну масу”, “під полігональне мурування”, “під сталактити”, “під шубу”, “укладанка”, хаотичні “коми”, “хвильки”, “штрихи”, “штрихи-хвильки”;

в) Арт Деко – рифленка, “під бучарду”, “під ламаний камінь”, “під шубу”;

г) функціоналізму – гротова, рифленка, сітчаста, “під бучарду”, “під діамант”, “під лущений пісковик”, “під рукавицю”, “під шубу”, “хвильки”.

Були визначені типи мурувань, рустів та розрізок, оздоблених фактурами, на фасадах у стилі:

а) історизму – оpus rusticus; русти грецький, дощатий та профільований; розрізки горизонтальна та “під оpus isodomum”;

б) сецесії – оpus rusticus, полігональне мурування, оpus isodomum (та розрізка), оpus pseudoisodomum (та розрізка), обличкування ортостатами; русти грецький, дощатий, русти-смуги; горизонтальна розрізка;

в) Арт Деко – полігональне мурування; розрізки “під оpus isodomum (pseudoisodomum)”;

г) функціоналізму – русти грецький, дощатий, русти-смуги; розрізки “під оpus isodomum (pseudoisodomum)”, на квадрати, на великі блоки.

Застосування фактур в інтер’єрах львівських споруд не набуло значного поширення. Типи фактур використовувались при оздобленні стін та стелі вестибюлів, проїздів та сходових кліток споруд. В інтер’єрах сецесії та функціоналізму спорадично застосовувались фактури рифленки, “під бучарду”, “під шубу”, ламаного каменю, “хвильки”, “штрихи-хвильки”. Проте поширилась обробка стін дощатим рустом та горизонтальною розрізкою, а також їх обличкування кам’яними плитами.

В результаті статистичного опрацювання матеріалів натурних досліджень були визначені принципи застосування типів фактур в архітектурі Львова 1870 х – 1930 х рр. Принцип стилістичної залеж­ності полягав у застосуванні сукупності прийомів на фасадах у стилі:

а) історизму – застосування фактури на дзеркалах русту, замків, під вікнами ІІ пов., фризу; використання важких типів фактур на “несучих” частинах споруди та ризалітах;

б) сецесії – витіснення фактурами іншого декору; одночасне використання декількох типів фактур; поєднання фактур тиньку, каменю, цегли та керамічної плитки; оздоблення фактурами великих площин; обробка тла фактурою; застосування рельєфних типів фактур на завершальних частинах споруди;

в) Арт Деко – застосування рифленки на деталях при гладкому фасаді; обробка фасаду “під шубу” при гладких деталях; акцентування цоколю фактурами мурування;

г) функціоналізму – обробка фасаду одним типом фактури; акцентування фактурами цоколя, обрамувань входу та вікон, карнизів, площин між вікнами, огороджень балконів, торців балконних плит.

Принцип функціональної залежності полягає в тому, що в архітектурі Львова 1870 х – 1930 х рр. фактури найчастіше засто­совувались на фа­садах та в інтер’єрах чиншових будинків, адмі­ністративно-громадських та торгових зак­ладів; часто – вілл, навчальних та лікувальних зак­ладів; рідко – сакральних споруд. Принцип об’ємно-просторової залеж­ності по­ля­гає в тому, що фактури найчастіше застосовувались на чільних фа­садах, часто на незабудованих брандмауерах, рідко в інтер’єрі та майже ніколи на дворових фасадах споруд. Принцип композиційної залежності полягає у застосуванні прийомів ком­понування типів фактур на фасадах та між собою. До прийомів ком­по­нування фактур в архітектурі Львова 1870 х – 1930-х рр. належать: а) про­­пор­ціо­ну­вання (взаємоуз­годже­ння розмірів площин, на яких застосовані контрастні типи фактур); б) ритмізація (пов­то­рення того самого типу фактури через певні проміжки); в) членування (поділ фасаду на окремі час­тини шляхом зміни типу фактури); г) акцентування (виділення певним ти­пом фактури окремих частин архітектурної форми).

Розділ 4. ВПЛИВИ НА ЗАСТОСУВАННЯ ТИПІВ ФАКТУР В АРХІТЕКТУРІ ЛЬВОВА 1870 Х – 1930 Х РР.

Вплив архітектури до ІІ пол. ХІХ ст. Кожному періоду в історії архітектури були притаманні певні особливості застосування типів фактур. У Стародавньому Єгипті поширилась рифленка для оздоблення ордерних елементів та барельєфів. Якщо в Стародавній Греції необроблений камінь використовували тільки для оборонних споруд, то в Римі opus rusticus застосовувався з декоративних міркувань. Фасади та інтер’єри середньовічних споруд оздоблювались геометричними фактурами тесання та фактурою “під шубу”. Фасади Раннього Ренесансу характеризуються моделюванням розмірів фактурного русту. У Високому Ренесансі рустами з ламаною чи рифленою фактурою оздоблювались наріжники, пілястри, обрамування та перші поверхи. У Пізньому Ренесансі паралельно співіснували дві тенденції застосування фактур: декоративна та натуралістична. Для декоративної тенденції було властиво перенасичення фасаду типами фактур, заповнення виразною фактурою тла в орнаменті та застосування “авторських” типів фактур (арх. Романо). В натуралістичній тенденції фрагменти необробленого каменю та природні сталактити включались до ордерної композиції фасаду (арх. Серліо, Палладіо). При оздобленні барокових фасадів та інтер’єрів використовувались рифлені, морські, пористі та складчасті типи фактур. В класицизмі поширилось паладіанство з наслідуванням давньоримських типів фактур (арх. Камерон).

Особливості застосування типів фактур каменю та тиньку у львівській архітектурі XVI – І пол. XIX ст. Фактури каменю у львівсь­кому Ренесансі виникли внаслідок поєднання місцевих будівельних традицій із практикою італійського та північного Ренесансу. У львівському Ренесансі поширились такі прийоми застосування фактур: а) обробка рустів архівольтів чи фризів текстильною фактурою; б) заповнення тла орнаменту фактурою “під шубу” чи штрихів; в) оздоблення нижньої третини колон фактурою “під луску”; г) обробка профілів обрамувань фактурою “під листя”; д) застосування opus pseudoisodomum із фактурою тесання.

В архітектурі львівського бароко поширились такі прийоми застосування типів фактур каменю: а) обробка квадрів фактурою “під бучарду” з рифленими кантами; б) оздоблення рифленкою карнизів над І пов., обрамувань, кронштейнів та волют; в) заповнення фактурою “під шубу” великих заглиблених площин І пов., дзеркал на пілястрах і замках; г) застосування фактури “складок” на кронштейнах та картушах. На відміну від європейського бароко морські типи фактур у Львові не застосовувались.

У львівському класицизмі основним матеріалом опорядження фасаду був тиньк, фактурна обробка якого (“під шубу”) застосовувалась рідко та на невеликих дзеркалах (кронштейнів, квадрів). Переважали гладко тиньковані фасади; І пов. часто оздоблювався розрізкою “під opus isodomum” чи дощатим рустом.

Історичні прототипи фактур в архітектурі Львова 1870 х – 1930 х рр. Пе­ре­важ­но типи та прийоми застосування фактур, властиві певному стилю, ви­ко­рис­то­ву­ва­лись на фасадах, споруджених у тому самому стилі. У львівському історизмі наслідувались прийоми застосування фактур італійського, французького та німецького Ренесансу та бароко. При оздобленні фасадів львівської сецесії архітектори часто вдавались до стилізації технологій обробки каменю Середньовіччя, творчості Палладіо та Серліо, інтерпретації прийомів застосування фактур в Пізньому Ренесансі та бароко. На фасадах львівського Арт Деко використовувались готичні прийоми застосування фактур, а для львівського функціоналізму було властиво наслідування барокових типів фактур.

Впливи домінуючих європейських шкіл ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Особливості застосування типів фактур у львівській архітектурі 1870 х – 1930 х рр. сформувались під впливом творчості О. Вагнера, віденської та німецької архітектурних шкіл.

Під впливом творчості О. Вагнера у львівській архітектурі 1870 х – 1930 х рр. поширились модернізовані прийоми застосування історичних типів фактур. Віденські впливи проявились у застосуванні таких прийомів: а) одночасна обробка фактурою І пов. та завершальних частин споруди; б) оздоблення “хвильками” великих площин; в) застосування рустів смуг; г) обробка фактурами стін та стелі вестибюлів. Німецькі впливи полягали в обробці фасадів львівської сецесії та функціоналізму шорсткими фактурами з розрізкою на великі блоки.

Методом інтерпретації визначені ідейні джерела активного застосування фактур в архітектурі ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Так, особливе ставлення до матеріалу, виявлення його властивостей спричинило виникнення типів фактур, не пов’язаних з імітацією фактури чи мурування каменю. Велика кількість унікальних типів фактур та підкреслення їх виконання вручну пояснюються характерним для періоду зверненням до ремісничої праці. З принципу єдності утилітарного та прекрасного випливають концепції: а) виконання фактур є мистецтвом (як скульптура); б) максимальне виділення фактурних характеристик твору; в) рівнозначимість декору та фактурного тла; г) однакова цінність всіх матеріалів. Синтез мистецтв викликав запозичення прийомів з інших мистецтв та нечіткість жанрів мистецтва (фактура тиньку як новий орнамент сецесії). Тенденція звернення до природи спричинила: а) використання типів фактур, що стилізують природні форми; б) показ процесу становлення шляхом використання пластичного розчину; в) вираження природності творчого акту у вільному від канонів створенні фактури тиньку.

РОЗДІЛ 5. НАПРЯМКИ ВИКОРИСТАННЯ ТА ЗБЕРЕЖЕННЯ ТИПІВ ФАКТУР В АРХІТЕКТУРІ.

У складеному словнику типів фактур тиньку та каменю фактури класифіковано на природні, технологічні та декоративні (імітаційні та геометричні). До імітаційних типів належать фактури, що імітують: а) природну чи технологічну фактуру каменю; б) фактуру мурування; в) природні утворення; г) рукотворні форми. До геометричних типів належать фактури, утворені правильним рисунком штриха.

Гротова фактура. Набула поширення в садово-парковій архітектурі XVI-XVIІ ст. Уживалась для оздоблення великих площин в архітектурі сецесії.

Джгутоподібна фактура. Виникла в глині на стінах печер раннього палеоліту. В тиньку використовувалась на фасадах пізньої сецесії.

Піктографічна фактура. На рустах використовувалась в архітектурі Пізнього Ренесансу та в історизмі.

Рифленка. Виникла як технологічна фактура тесання кантів квадра. Була поширена в Стародавньому Єгипті. Використовувалась в Середньо­віччі на плінтах та шийках романських капітелей та базах готичних колон. В Ренесансі оздоблювала грані русту, а в бароко – вузькі протяжні елементи. В сецесії набула живописності виконання вручну та оздоблювала великі площини. В Арт Деко та функціоналізмі була одним із головних засобів пластичної виразності.

Текстильна фактура. Використовувалась у Середньовіччі при оздобленні плінтів романських капітелей та баз готичних колон. Спорадично застосовувалась в італійській ренесансній архітектурі, звідки поширилась до північного Ренесансу. Оздоблювала фасади пізньої сецесії.

“Укладанка”. Виникла в народній архітектурі для зміцнення та утеплення стіни. Набула різноманіття в архітектурі Пізнього Ренесансу (до тиньку вкладались панцирі черепах, мушлі, мармурові камінці). Була поширена на фасадах історизму та сецесії.

Фактура з нерегулярним рисунком штриха. Виникла як навскісне нерегулярне тесання каменю. В тиньку уживалась на фасадах межі ХІХ-ХХ ст.

Фактура “під кошик”. Оздоблювала плінти капітелей в античності та Середньовіччі. Використовувалась на фасадах к. ХІХ – поч. ХХ ст. та в народній архітектурі.

Фактура “під кратери”. Виникла в італійському пізньому Ренесансі та використовувалась в архітектурі бароко, класицизму, історизму, сецесії.

Фактура “під листя лавру (дуба)”. В античній архітектурі оздоблювала валики баз та балюстри. В Ренесансі оздоблювала архівольти, тіло пілястр, фризи, деталі плафонів. В бароко прикрашала нервюри склепінь. В сецесії використовувалась класично та на рустах.

Фактура “під луску”. В античній архітектурі оздоблювала балюстри, валики баз та фризи. У романській архітектурі використовувалась на тілі колон та як фестони. В подальшому оздоблювала кронштейни, бази колон, аркові ніші, тіло колон і русти. Поширена в садово-парковій та народній архітектурі.

Фактура “під мурування”. Оздоблювала русти та замкові камені на фасадах та у вестибюлях Пізнього Ренесансу та бароко. Значної різноманітності набула в сецесії.

Фактура “під ламаний камінь”. Із технологічних міркувань використовувалась на утилітарних та оборонних спорудах усіх періодів. Із декоративних міркувань уживалась у Стародавньому Римі, звідки була перенесена в архітектуру Ренесансу та прикрашала русти нижніх поверхів, наріжників, порталів. В Пізньому Ренесансі оздоблювала також тіло колон, обрамування вікон, замки, цоколі, гроти. Була поширена в архітектурі класицизму, історизму, сецесії та “сталінського Ренесансу”. Використовується в архітектурі к. ХХ – поч. ХХІ ст.

Фактура “під риб’ячий хребет”. Поширилась в Середньовіччі при суцільній обробці квадрів та капітелей.

Фактура “під сталактити”. З природних сталактів в античності та Ренесансі споруджували фонтани. Штучна фактура застосовувалась в архітектурі французького та італійського Ренесансу, бароко та історизму. В сецесії використання фактури було пов’язано з наслідуванням природних форм.

Фактура “під червоточину”. Використовувалась в китайському мистецтві епохи Чамів, звідки була перенесена в архітектуру раннього французького класицизму. Уживалась на фасадах історизму.

Фактура “під шубу”. У всі періоди служила для виділення тла. Набула значного поширення на барокових фасадах для заповнення великих дзеркал на площині стіни та архітектурних елементах (рустах, пілястрах, замках, балконних плитах тощо). Барокові засоби застосування фактури наслідувались на фасадах у стилі історизму та сецесії. У ХХ ст. фактурою оздоблювали суцільну площину фасаду.

“Хвильки”. В італійському Ренесансі значних розмірів вертикальні “хвильки” використовувались на фризах. Спорадично оздоблювала плафони стелі барокових інтер’єрів. Широко застосовувалась в сецесії.

Збереження фактур в архітектурі Львова 1870 х – 1930 х рр. Причинами занепаду застосування фактур у повоєнний період було типове будівництво, яке виключало використання різноманітних фактур, та низький рівень підготовки будівельних кадрів. Причинами руйнування чи спотворення фактур є суцільний набризк фасаду, санітарна побілка без розчищення фактур, використання цементного тиньку, ремонтні роботи, реконструкція фасаду (чи його фрагмента). Проведена класифікація причин руйнування фактур дозволила визначити принципи сучасного збереження типів фактур тиньку та каменю: а) принцип найменшого втручання та забезпечення максимального збереження автентичної фактури методами консервації, реставрації та відтворення; б) принцип реверсивності, тобто можливості видалення застосованих матеріалів та технологій без пошкодження автентичної фактури; в) принцип фізичної, хімічної та механічної сумісності реставраційних та історичних матеріалів; г) принцип відсутності шкідливої післядії застосованих матеріалів (недопустимо застосування цементних розчинів поверх вапняних).

На основі викладених принципів збереження фактур розроблено рекомендації з реставрації фактур тиньку:

1. Укріпити старий шар тиньку.

2. Встановити та ліквідувати причини пошкодження фактури тиньку: а) відремонтувати водостік тощо; б) розчистити від ремонтних нашарувань; в) видалити тиньк, який втратив адгезію до мурування.

3.     Визначити рецептуру автентичного розчину та технологію виготовлення автентичної фактури.

4.     Відновити фактуру тиньку.

Автором відтворено технології виготовлення 24 типів фактур тиньку в архітектурі Львова 1870 х – 1930 х рр. із встановленням інструментів обробки, міцності розчину (звичайна, особлива), стану розчину (свіжонанесений, легкосхоплений, застиглий) та складу розчину, а саме співвідношення в’яжучого (тиньк, цемент) та заповнювача (пісок, гравій), наявність гіпсу, домішок.