Регенерація житлового середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. (на прикладі Львова) : Регенерация жилой среды районов многоэтажной застройки 1970-80 гг. (На примере Львова)



Название:
Регенерація житлового середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. (на прикладі Львова)
Альтернативное Название: Регенерация жилой среды районов многоэтажной застройки 1970-80 гг. (На примере Львова)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

Розділ 1. Досвід формування і стан дослідженості житлово-го середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр.


У розділі розкрито поняття “житлове середовище” як об’єкт дослідження і поняття регенерації житлового середовища, розглянуто підходи щодо формування житлового середовища районів масової багатоповерхової забудови в Україні і за кордоном у ІІ пол. ХХ ст., проведено аналіз літературних джерел і науково-дослідних робіт для виявлення основних напрямів та стану дослідженості проблем житлового середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр.


Розвиток індустріального типового будівництва у поєднанні з вільним плануванням спричинили перебільшений масштаб забудови і незабудованих просторів, які у більшості мало освоювались. Це знижувало споживчу якість, а загалом і комфортність середовища проживання. Людина як суб’єкт життєдіяльності та споживач середовища відігравала дуже незначну роль у містобудівельному процесі. Відсутність комфортності житлового середовища районів багатоповерхової забудови цього періоду підтверджують спостереження життєдіяльності у львівських районах багатоповерхової житлової забудови 1970-80 рр. Житлове середовище цих районів характеризується рядом негативних якостей соціального-психологічного, функційного та архітектурно-планувального характеру. У роботі досліджується зміст поняття “регенерація”, який полягає у відновленні втрачених чи деградованих цінних вихідних життєпридатних властивостей середовища проживання шляхом здійснення певних заходів (архітектурно-планувальних, організаційних тощо), оновленні, заміщенні та вторинному розвитку планувально-просторових та функціональних структур та їх елементів, втрачених у процесі життєдіяльності протягом тривалої експлуатації, та обґрунтовується необхідність розширення його застосування до широкого діапазону архітектурних і містобудівельних об’єктів, які втратили внаслідок тривалого функціонування ряд привабливих якостей та потребують відновлення складу і характеру елементів середовища.


Характерними рисами розвитку житлового середовища районів масової забудови у європейських країнах у ІІ пол. ХХ ст. був перехід від лінійного типу забудови до забудови з напівзакритими і закритими дворовими просторами, а згодом до житлових комплексів складної конфігурації. Просторова інтеграція обслуговуючої забудови, змінна поверховість, замкнутість простору надавали таким районам естетичної виразності та функційної доцільності. Для західноєвропейських країн характерна тенденція індивідуалізації масового житла, організація середовища життєдіяльності з участю мешканців, персоналізація простору, широке використання місцевих природних факторів та ландшафту.


На основі порівняльного аналізу літературних джерел і науково-дослідних робіт визначено основні напрями досліджень житлового середовища і, зокрема, районів багатоповерхової забудови: 1) методологічний; 2) архітектурно-планувальний; 3) соціально-психологічний. Праці першого напряму присвячені загальним проблемам функціонування, розвитку і управління містобудівними системами; другого - дослідженню архітектурно-планувальної і ландшафтної організації житлового середовища міста, житлового району, мікрорайону, житлового комплексу, раціонального використання території; естетичним та художнім проблемам архітектурної творчості, проблемам формування житлового середовища в умовах багатоповерхової забудови; реабілітації міського середовища; ущільненню забудови, що склалась, малоповерховими будинками; організації міських прибудинкових територій; третього – соціально-просторовій організації середовища життєдіяльності мешканців і залучення їх до участі у створенні житлового середовища; психологічній взаємодії людини і просторово-предметного середовища; соціально-просторовому аналізу житлової забудови, проблемам соціального контролю території . Аналіз праць останніх років, присвячених проблемам реконструкції та формування житлового середовища, показав, що існує необхідність, враховуючи досвід попередників, дослідження житлового середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. та визначення чинників його формування, споживчих якостей, принципів і архітектурно-планувальних засобів регенерації.


Негативні сторони проживання у житловому середовищі районів багатоповерхової забудови розглядають зарубіжні автори. Прикладні соціологічні дослідження представлені міждисциплінарним підходом до питань створення сприятливого середовища в житловому утворенні. Психологічні дослідження, присвячені взаємодії людини з навколишнім середовищем, впливу на поведінку людини архітектурного середовища, розглядаються у “психології середовища”, зокрема проблеми ідентифікації людини з місцем проживання, з простором.


Аналіз формування районів масової забудови показав, що житлове середовище районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. у Львові характеризується рядом негативних якостей: низьким рівнем соціального контролю території житлових районів, недостатньою безпечністю проживання; пустирністю і транзитністю території внутрішньоквартальних просторів; функціональною конфліктністю середовища; зниженою до мінімуму реальною участю мешканців у формуванні середовища; відсутністю персоналізації прибудинкового простору; зниженим рівнем психологічного комфорту проживання. Розв’язання проблем середовища районів багатоповерхової забудови ускладнюється невирішеністю питань власності території міжбудинкового простору, невизначеністю суб’єкту соціального контролю, достатньої нормативно-правової бази, яка б визначала права, обов’язки, межі діяльності, засоби впливу на середовище власників і користувачів території.


Такі негативні характеристики у значній мірі обумовлені принципами і архітектурно-планувальними засобами, які були закладені у проектні рішення житлових районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр., рівнем розвитку містобудівної теорії, ідеологічними імперативами, станом розробки архітектурно-планувальних методів проектування багатоповерхового житла. Сьогодні очевидна необхідність вдосконалення методичного підходу та просторово-функціональної моделі житлового середовища, які все ще базуються на професійних стереотипах некритичного сприйняття існуючої архітектурно-містобудівної практики, відсутності достатніх архітектурно-містобудівних досліджень житла II пол. ХХ ст. в Україні. Реально мізерний зворотній зв’язок від споживача не вичерпує проблеми, тому існує необхідність перейти на глибші рівні аналізу, передусім, соціально-просторовий, на якому пов'язуються соціальні, просторові і функційні складові середовища та виявляються споживчі пріоритети у його формуванні.


 


Розділ 2. Методика дослідження житлового середовища ра-йонів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. Розроблена методика складається з послідовного застосування теоретичних та емпіричних методів дослідження відповідно до поставлених мети та завдань дослідження і складається із наступних етапів:


-      виявлення і опис об’єкту та визначення предмету дослідження;


-      вивчення підходів формування житлового середовища районів масової житлової забудови в Україні та за кордоном у ІІ пол. ХХ ст.;


-      визначення основних напрямів досліджень житлового середовища і стану дослідженості проблем житлового середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. у вітчизняній і зарубіжній літературі;


-      виявлення чинників формування середовища;


-      виділення просторової, функціональної і соціальної одиниць житлового середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. як складових об’єкту дослідження;


-      визначення змісту та властивостей елементарного простору і елементарної функції, їх взаємодії в просторовій організації житлового середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр.;


-      побудова типології просторів житлового середовища за їх топологічними та геометричними характеристиками;


-      дослідження організації середовища на прикладі елементарної функції входу в будинок;


-   соціологічне дослідження з метою виявлення уявлень і потреб мешканців щодо середовища життєдіяльності, визначення його пріоритетних властивостей для жителів та оцінку його споживчих якостей, що дозволило розробити прикладну модель організації житлового середовища, зокрема моделі регенерації внутрішньоквартальних просторів багатоповерхової житлової забудови 1970-80 рр.;


-   формулювання принципів та розроблення архітектурно-планувальних засобів регенерації житлового середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. з метою задоволення потреб мешканців, що лягли в основу програми регенерації житлового середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр.


Теоретичні методи дали можливість категоризувати та дефініювати об’єкт та предмет дослідження, виявити стан дослідженості проблеми, конкретизувати зміст та сферу застосування понять регенерації, простору, функції, місця, середовища. Емпіричні методи дозволили описати реальне функціонування житлового середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. та виявити диференціацію території двору за ступенем функціональної насиченості внутрішньоквартального простору і локалізацію суб’єктів діяльності; визначити територіальні резерви для повторного освоєння внутрішньоквартальних просторів.


Для проведення містобудівельно-соціологічного дослідження районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. у Львові застосовані методи: стандартизованого інтерв’ю та анкетного опитування експертів і мешканців (метод самореєстрації) для виявлення їх уявлень, пріоритетів і потреб; для аналізу результатів опитування – методи контент-аналізу, семантичного аналізу, класифікаційного аналізу, інтерпретації результатів; методи математичної статистики – розрахунок репрезентативності вибірки, побудова рядів розподілу, дискретних та інтервальних рядів розподілу, перехресних класифікацій.


За допомогою розробленої методики дослідження житлового середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. виявлено невідповідності його просторово-функціональної організації потребам та пріоритетам мешканців і сформульовано принципи та розроблено архітектурно-планувальні засоби регенерації середовища життєдіяльності для можливості їх застосування у процесі реконструкції та у новому проектуванні і будівництві.


 


Розділ 3. Просторова організація та сучасне функціонуван-ня житлового середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. у Львові. Розглянуто поняття простору як функції життєдіяльності людини, виділено просторову, функціональну і соціальну одиниці житлового середовища, проаналізовано їх зміст, характер і роль у організації житлового середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр., побудована типологія просторів житлового середовища, показана роль функціональної реорганізації у формуванні середовища на прикладі зміни елементарної функції.


Дослідження концепцій простороформування в теорії архітектури та історії містобудування дозволило виявити два підходи у розумінні простору: 1) формування простору як “пустоти”; 2) формування простору як “напруги”, “поля”, що виступають результатом діяльності, насиченості функціонування. У першому підході простір з’являється внаслідок поділу “пустоти” за допомогою границь, які розділяють різні події, діяльність, функції – розмежованість визначає простір. У другому підході простір з’являється як форма або структура функцій, розповсюдження їх впливу – наповненість визначає простір. Поле, куди не поширюється функція, не є актуальним простором. Межі такого простору-поля збігаються із межею поширення функції: затухання функції є кінцем простору.


Поєднання простору та діяльності людини у ньому, функціонування його за допомогою різних матеріально-просторових засобів у певних умовах складає сутність поняття “середовище”. Простори і процеси, пов’язані з проживанням людини, складають поняття “житлове середовище”, яке досліджується на прикладі району багатоповерхової забудови 1970-80 рр. – житлового масиву Сихів у м. Львові (150 тис. мешканців). Виділена просторова одиниця житлового середовища (елементарний простір) – найменший простір, що визначається існуючими границями, які його обмежують, або простір, що формується навколо просторового осередку, яким виступає об’єкт (наприклад, житловий будинок), та поширюється до межі зони його впливу. Двома суттєвими характеристиками простору є його топологія і геометрія. Топологія розглядає замкнутість-розімкнутість простору, виявляє на внутрішньоквартальному плані “перетікаючі простори”, а у візуальному образі може бути виражена “проглядністю” простору. Моделювання середовища здійснювалось у поєднанні можливості спостереження простору та його аналізу за допомогою взаємно перпендикулярних візуальних осей. У результаті топологічного аналізу виявлено рівні замкнутості-розімкнутості на плані та “проглядності” простору у безпосередньому його сприйнятті: відкритий, напіввідкритий, напівзакритий, закритий простір. Геометрія простору визначається за допомогою формотворчих геометричних елементів простору – точки і лінії, які творять відповідно лінійний, точковий, багатокутний простори.


За результатами аналізу виділених просторових одиниць житлового середовища за їх топологічними і геометричними характеристиками визначена відповідно типологія просторів житлового середовища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. (рис. 2): точковий відкритий простір, точковий напіввідкритий, точковий напівзакритий, точковий закритий; лінійний відкритий простір, лінійний напіввідкритий, лінійний напівзакритий, лінійний закритий. У житловому середовищі районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. переважають простори відкритого, напіввідкритого і напівзакритого типів.


Топологія і геометрія характеризують фізично рівномірний, як би пустий простір. Реальне житлове середовище відзначається нерівномірністю – існують розрідження і концентрація функцій, що відображають градацію активності діяльності мешканців, різна щільність подій у прибудинковому просторі. Тому топологічно-геометричну характеристику просторових одиниць для більш повної та адекватної характеристики житлового середовища розглянуто разом із його функціональною організацією, що включає вплив суб'єкта середовища – мешканця на цей простір. Суб’єктом просторотворення виступає людина з її природними, біологічними, психофізіологічними та духовними потребами і соціально-економічними можливостями. Людина наповнює простір діяльністю, необхідними для її життя функціями. Якщо можливості та ресурси середовища відповідають достатнім потребам людини, то якість середовища проживання наближається до вимог мешканців – споживачів. У певному сенсі можна стверджувати, що простір – це виражена у довкіллі функція діяльності, напруга або енергія, що виходить від життєдіяльності людини та матеріалізується і виражена у просторі та ним самим.


Об’єктом функціонального аналізу є діяльність людей на території. Функціональною одиницею житлового середовища прийнята елементарна функція – найпростіша однозначна з певною метою та характером дія (вхід у будинок, йдуть перехожі через двір, катання на гойдалці та ін.), яка, як правило, однозначно описує процес та однозначно виражається у просторі характерними проявами (двері, сходи; стежка, тротуар; гойдалка та ін.). У процесі натурних спостережень внутрішньоквартальних просторів та процесів життєдіяльності Сихова (рис. 1.1, а-г) зафіксовано різноманітні 52 елементарні функції, що відбуваються протягом доби. Елементарні функції характеризуються: 1) змістом і метою (що і навіщо); 2) характером (як): а) динамічністю (відображають рух або транзит); б) статичністю (ознака діяльності, вид діяльності); 3) локалізацією (де); 4) контекстом (у чому); 5) суб’єктом діяльності (хто - діти, підлітки, дорослі, пенсіонери). На основі аналізу складено модель характеристики функціональних одиниць житлового середовища: від негативної до позитивної оцінки функцій. Кожній елементарній функції відповідає певний елементарний простір – місце, у якому вона відбувається. Місце – це феномен, що поєднує простір з функцією та виражається сукупністю форм, знаків та символів, що несуть різноманітний смисл та позначають і виражають місце. “Місце не зникає, якщо речі, які в ньому знаходяться – гинуть”.


На основі аналізу локалізації функціональних одиниць житлового середовища внутрішньоквартальних просторів виявлено диференціацію території за її функціональною насиченістю (рис. 1.2, а-г) і загальною освоєністю (рис. 1.4, а-г). Виявлено, що найменше територіальних резервів у лінійному напіввідкритому просторі, найбільше – у многокутному напівзакритому (рис. 1.5, а-г). Аналіз просторової локалізації суб’єктів діяльності за віковою структурою на території внутрішньоквартальних просторів (рис. 1.3, а-г) виявив характер та інтенсивність функціонування вікових груп мешканців і показав, що з територією нових мікрорайонів тісно пов’язані діяльністю лише полярні вікові групи населення – діти і люди похилого віку, яким властиве обмежене пересування на прибудинковій території. Конфліктні ділянки житлового середовища у внутрішньоквартальних просторах виникають у ситуаціях: транзитного проходу людей та транзитного руху транспорту через двір, примиканні дворової території до магістральної чи житлової вулиці, необгородженості зелених насаджень у зоні інтенсивного пішохідного руху, наявності пустуючих ділянок, накладання протилежних за змістом і характером елементарних функцій у одному місці.


При дослідженні змін житлового середовища в залежності від організації однієї функції виявлено, що при реалізації на території функція впливає на організацію простору, змінюючи його топологічну характеристику. Як приклад проаналізовано організацію елементарної функції входу в будинок у широко вживаному лінійному напівзакритому типі простору. Вхід у будинок – це початок і завершення діяльності поза домом, полюс тяжіння основних комунікацій та більшості функцій, важливий смисловий та композиційний центр дворового простору і середовища. У залежності від розташування входів у будинки дворовий простір може розширюватись ущільненням функцій довкола входу (наповнений простір) або звужуватись розрідженням функцій (“пустий” простір). Наявність “пустого” простору без активних прагматичних функцій може бути використана для непрагматичних функцій – естетичних, як створення саду, ландшафтних композицій, які зазвичай потерпають від активних дій користувачів, якщо розташовані не у властивому місці.


Таким чином, в основі просторової організації житлового середовища лежить розуміння поняття простору як пустоти і поля, які визначають простір розмежованістю і наповненістю його. Діяльність людини, що відбувається в середовищі, проявляє і закріплює ці основні властивості простору.


 


Розділ 4. Уявлення та потреби мешканців житлового середо-вища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. (за резуль-татами містобудівельно-соціологічного дослідження житло-вих районів забудови 1970-80 рр. у Львові). Викладено результати соціологічного опитування мешканців районів забудови 1970-80 рр., виявлено пріоритетні споживчі якості житлового середовища та значущість чинників середовища для мешканців, на основі яких складена функціонально-просторова модель житлового середовища.


У містобудівельно-соціологічному дослідженні виявлено: уявлення мешканців про середовище своєї життєдіяльності та потреби, що виникають у повсякденному житті у середовищі; умови проживання та стан житлового середовища Львова в оцінці респондентів; пріоритетні для мешканців споживчі властивості середовища районів проживання; бажання мешканців щодо їх особистої участі у покращенні середовища проживання.


Споживчі якості середовища визначаються мірою і характером незадоволеності мешканців житловим середовищем, а також описом бажаного для проживання району. Визначено міру незадоволеності мешканців Львова, що проживають у нових мікрорайонах міста, місцем і умовами їх проживання в цілому (88,7%), а задоволеність місцем і умовами проживання повністю складає лише 5,7%. Незважаючи на це, тут хочуть залишитись жити 22,3% опитаних. У порівнянні з 1989 р. кількість жителів нових районів, не зовсім задоволених місцем і умовами проживання, зросла з 50,2% до 60,2%, натомість кількість бажаючих взяти участь у формуванні середовища навколо будинку зменшилась з 69,5% до 49,3%. У цілому жити у Львові подобається 72,1% опитаних.


У нових мікрорайонах міста повністю соціально захищеними себе відчувають лише 3,3% респондентів, 46,4% опитаних – не зовсім захищеними, а 40,3% – зовсім незахищеними. Для мешканців цих районів цілком безпечним видається проживання у Львові лише 4,7% респондентів, натомість 62,1% опитаних видається проживання у місті не зовсім безпечним, а 26,1% – досить небезпечним. 35,1% респондентів мешканців нових мікрорайонів вважають стан навколишнього середовища у Львові незадовільним.


Виявлено, що характер незадоволеності респондентів районом проживання визначається функціонально-утилітарними, архітектурно-планувальними, соціальними та природно-екологічними характеристиками. Домінуючими сьогодні є утилітарні (комунальні, функційні, комунікаційні) та архітектурно-планувальні (благоустрій дворів і вулиць, стан житла та інших будинків) характеристики, а менше відзначені респондентами соціальні (можливості знайти роботу ) і природно-екологічні (незадовільний стан парків, садів, скверів, забрудненість середовища) складові. Загалом 39,5% опитаних львів’ян вважають, що міська влада та комунальні служби не спроможні керувати містом, забезпечувати його функціонування та розвиток.


Встановлено, що пріоритетними для мешканців Львова у виборі бажаного району проживання виступають соціально-психологічні, природно-екологічні, функціонально-утилітарні та архітектурно-просторові характеристики і за мірою значущості утворюють ряд таких його споживчих якостей, які можна прийняти за еталон середовища: безпека проживання (44,5 %); спокій, тиша (39,7%); озеленення довкілля (38,3%); близькість та доступність до місця праці (36%); добрий транспортний зв’язок району (35,5%); комунальні послуги (35,5%); близькість та доступність до центру міста (34,9%); близькість місць відпочинку (34%); характер забудови (31,3%); якість житла (27,7%); соціальне оточення (24,4%); стан екології (22%); близькість та забезпечення обслуговуванням (20,5%); престижність району проживання (17,8%); малолюдність району (13,3%); близькість закладів культури (12%); освітленість вулиць (8,5%); можливість проживати у приміській зоні (6,1%); наявність закладів освіти у районі проживання (4%).


Виявлені характеристики району, що викликають незадоволення у людей, та пріоритетні його споживчі якості дозволили скласти модель житлового середовища (рис. 3), яка відповідає уявленням та потребам мешканців у виборі споживчих якостей житлового середовища і забезпечує цілісність життєпридатного середовища у єдності просторових, функційних, соціально-психологічних, організаційних, правових його чинників і складових та є основою програми регенерації житлового середовища районів багатоповерхової забудови (рис. 1.6, а-г).


 


Розділ 5. Принципи та засоби регенерації житлового сере-довища районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. На основі проведених теоретичних і емпіричних досліджень просторово-функціональної організації середовища проживання і за результатами містобудівельно-соціологічного дослідження районів багатоповерхової забудови 1970-80 рр. визначені принципи регенерації житлового середовища для його вдосконалення у містах і для вироблення рекомендацій при реконструкції та новому проектуванні і будівництві:


1.   Принцип антропомірності розкриває відповідність змісту та вимірів житлового середовища основним потребам людини. Реалізацію принципу антропомірності забезпечує раціональна організація простору для створення максимально комфортних умов для всіх суб’єктів середовища з урахуванням їх найрізноманітніших утилітарних та духовних потреб та уявлень.


2.   Принцип натуральності відображає необхідність збереження природної основи житлового середовища ощадливим використанням природних ресурсів, максимальним наповненням його природними елементами та створенням своєрідної “природної ідеології” середовища. Натуральність – одна з найважливіших якостей житлового середовища – досягається збереженням, відтворенням та використанням якнайбільшої кількості природної поверхні та елементів природи як функціональних, екологічних і естетичних засобів організації середовища. Природні елементи можуть виконувати вітро-, шумозахисні та екологічні функції; як природні і просторові засоби планування, візуальні і психологічні границі та бар’єри; засіб естетизації середовища (композиції садів).


3.  Принцип ідентифікаційності людини і простору відображає міру і характер психологічного проникнення людини у середовище, його освоєння і використання як засобу своєї життєдіяльності. Ідеальною мірою ідентифікації є ототожнення себе із середовищем, опис середовища людськими якостями. Ідентифікація людини і простору має ряд ступенів: досягнення передусім безпечності середовища, що обумовлена диференційованістю і прогнозованістю поведінки його суб’єктів, належністю (приватністю) простору; складення відчуття власності простору на основі його правової диференційованості; відчуття вільного користування простором і самореалізації у ньому особистості, що забезпечується соціальними, правовими, організаційними, планувальними, архітектурними, мистецькими заходами. У соціально-правовій області – створенням суб’єктів власності, користування, розпорядження, керування територією, визначенням їх прав, обов’язків, стосунків, засобів діяльності із забезпечення прав. В організаційній – створенням товариств, кооперативів, громад. В архітектурно-планувальній – втіленням у розпланування території принципів її різноманітної диференціації передусім за власністю і користуванням та належністю різним суб’єктам діяльності, підвищенням рівня соціального контролю шляхом: замикання внутрішньоквартального простору по периметру двору (будинками, озелененням, огорожею); влаштуванням контрольованого входу на територію двору, який усуне транзит і появу невластивих суб’єктів і функцій на території двору.


4.  Принцип функційності житлового середовища розкриває відповідність змісту дій і процесів у ньому потребам життєдіяльності конкретних суб’єктів. Засобами досягнення функційної відповідності (доцільності) середовища виступає диференціація функцій шляхом виділення та локалізації видів діяльності, що потребують особливого простору чи місця, а також інтеграція функцій, що об’єднують види діяльності на території, які не потребують відділення або окремого місця, а поєднуються у просторі і часі. У результаті бажаного для мешканців перекомпонування діяльності та розпланування його на території забезпечується повторне освоєння “пустих” і “нічийних” просторів.


5. Принцип просторовості забезпечується визначеністю топологічності та геометричності простору. Топологічність простору покликана організувати ієрархію закритих-відкритих просторів житлового середовища. Геометричність простору забезпечує необхідну різноманітність конфігурації простору за допомогою типології простороутворюючих елементів. Топологічність та геометричність простору втілюються за допомогою інтеграції-диференціації простору. Архітектурними засобами вираження просторовості є структурованість простору та масштабність його людині, організація периметру-границі; знаки, символи та інформація.


1.     Принцип спадкоємності відображає необхідність зберігати належність середовища певному часу, місцю, культурі. Забезпечується визначенням змінних та незмінних елементів і якостей середовища та еволюційністю змін у середовищі. Відображає необхідність збереження автентичних форм, способів організації, знаків, символів, культурних та соціально-психологічних стереотипів середовища.


2.   Принцип співучасності – надання реальної можливості мешканцям впливати на формування їх житлового середовища в межах правових норм та створення умов для самореалізації і життєдіяльності. Участь мешканців у формуванні навколишнього житлового середовища з метою наближення його споживчих якостей до бажаних відображає бажання мешканців впливати на формування внутрішньоквартальних просторів і житлового середовища загалом.


 








 В.А. Абизов, Л.М. Авдотьїн, Х.А. Бенаї, В.М. Бєлоусов, Ю.П. Бочаров, М.Г. Бархін, В.М. Вадімов, Ю.С. Ванагас, В.В. Владимиров, В.Л. Глазичев, О.Е. Гутнов, В.Ю. Дурманов, М.М. Дьомін, В.І. Єжов, Є.Є. Клюшниченко, Л.Н. Ковальський, Л.Б. Коган, А.В. Кочетков, Г.І. Лаврик, А.П. Мардер, В.П. Мироненко, Т.Ф. Панченко, В.І. Проскуряков, О.Б. Раллєв, А.М. Рудницький, О.В. Рябушин, І.І. Середюк, І.М. Смоляр, В.О. Тімохін, В.П. Уреньов, І.О. Фомін, Б.С. Черкес, Д.М. Яблонський, З.М. Яргіна та ін.




 В.І. Анікін, Б.Г. Бархін, Н.Н. Бочарова, А.П. Вергунов, Г.А. Градов, О.І. Калініна, М.М. Кушніренко, В.В. Куцевич, В.Ф. Макухін, Б.М. Мержанов, Ю.М. Моісєєв, Ю.Н. Потапов, Ю.О. Протасова, Г.В. Рожков, Н.П. Титов, Р.М. Тригуб, С.О. Юдін та ін.




Н.Я. Крижановська, С.О. Шубович та ін.




С.Б. Ісаковський, А.М. Плешкановська, В.В. Приймак, М.П. Таут та ін.




Ю.М. Шкодовський та ін.




О.С. Баженова, С.В. Романов та ін.




М.М. Габрель, Л.Л. Гуревич, Ю.А. Макаров, Л.В. Яременко та ін.




І.П. Гнесь, К.К. Карташова, Е.С. Нестерьонок, В.Л. Ружже, М.В. Тимяшевська, О.Н. Яницький та ін.




 К. Александер, В.П. Бандаков, Є.І. Гелла, В.Л. Глазичев, О.П. Зінченко, А.М. Лола, М.В. Омельяненко, П.А. Ричков, Є.Г. Розанов, В.С. Тіхонов, С. Врона, І. Фрідман, В.Л. Хайт та ін.




Я. Вальсинер, Л.Б. Коган, Ю.І. Криворучко, Ю. Круусвалл, К. Лінч, Т. Нійт, М. Хейдметс та ін.




В.К. Анкудович, А.В. Крашенінніков, А.М. Мартинюк, М.П. Таут та ін .




В. Міхельсон (W. Michelson), Оліверген (J.Olivergen) та ін.




Оліверген (J.Olivergen), К.К. Хачатрянц та ін.




Ітельсон В. (W. Ittelson), Прошанський Х. (H. Proshansky) та ін.




Аристотель. Сочинения в 4-х томах. Т.3. // ред., авт. вступ. ст. и примеч. И.Д. Рожанский / АН СССР. Ин-т философии. – М.: Мысль. (Филос. наследие) /. 1981, 615 с., с. 124.




Статево-віковий склад респондентів: 57,3% - жінки, 41,7% - чоловіки; 25,1% - 10-20 років, 21,8% - 20-30 р., 10,9% - 30-40 р., 21,8 – 40-50 р., 13,3% - 50-60 р., 5,2% -60-70 р., 0,9% - 70-80 р.; соціально-професійний склад: 46% мають вищу освіту, 28,9% - неповну вищу, 14,2% - середню спеціальну, 4,7% - середню, 2,4% - неповну середню; 26,1% - інженери, 14,2% - студенти, 13,3% - економіст, управлінці, 10,9% - архітектори, 10,9% - кваліфіковані робітники, 9,5% - гуманітарії, 4,7% - медичні працівники, 1,4% - музиканти, художники.




Вибіркова сукупність n=483 респонденти, генеральна сукупність об’єкту 811200 мешканців (). Отримані похибки вибірки 4,5%, 9,8% задовольняють умову (звичайний рівень надійності допускає похибку вибірки - 3-10% ), а здійснена вибірка забезпечує 95% надійності результатів статистичного аналізу і репрезентує населення м. Львова за проведеними розрахунками. Метод перехресних класифікацій дозволив аналізувати відповіді респондентів нових мікрорайонів зокрема. Обробка і аналіз статистичних даних проведено у комп’ютерній програмі STATISTICA 5.11. StatSoft Inc.




Криворучко Ю.І. Соціологічне дослідження населення Львова з питань якості міського середовища (1500 респондентів), (Звіт), 1989 р. Машинопис.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины