ПРИНЦИПИ ЕРГОНОМІЧНОГО ФОРМУВАННЯ АРХІТЕКТУРНОГО СЕРЕДОВИЩА ПОМЕШКАНЬ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ : Принципы эргономичной формирования архитектурной среды помещений ДЛЯ ИНВАЛИДОВ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовані актуальність і соціальна значущість роботи, визначений стан вивченості питання, визначені мета, завдання, об’єкт та предмет дослідження, охарактеризовані методика, наукова новизна та практичне значення роботи.

У розділі 1 “Аналіз досвіду проектування, будівництва та експлуатації будинків-інтернатів для інвалідів у країнах СНД і країнах Європи та Північної Америки” проведена оцінка житлово-побутових умов і просторових параметрів у будинках-інтернатах нашої країни та за кордоном. Проведений аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду нормування, проектування та експлуатації будинків-інтернатів для інвалідів. Проведений аналіз анкетного опитування спеціалістів, експертів та інвалідів, які проживають у будинках-інтернатах та звичайних житлових умовах. На основі проведеного аналізу були визначені найбільш оптимальні способи архітектурно-просторової організації спеціальних типів житла для інвалідів, окреслені перспективні шляхи розвитку спеціалізованих типів житла та колективних форм обслуговування інвалідів у нашій країні.

У даний час в нашій країні інваліди з ураженням опорно-рухової функції проживають у трьох типах житла:

-      квартирах у звичайних житлових будинках (де проживає переважна більшість інвалідів в умовах, які не відповідають їх основним потребам);

-      спеціально побудованах квартирних будинках з елементами побутового та медичного обслуговування (в Україні таких будинків ще не споруджено, єдиний досвід – всього 2 будинки, загалом на 254 квартири, які побудовані ще за часів Радянського Союзу);

-      будинках-інтернатах для людей похилого віку (де проживають інвалідів віком від 18 до 55 років).

Дослідженням встановлено, що в даний час у нашій країні будинок-інтернат є найбільш придатним типом спеціалізованого житла для даної категорії інвалідів, оскільки дозволяє враховувати всю специфіку житлово-побутових умов для обслуговування, їхні фізичні можливості, рухову, трудову та соціальну активність, ступінь самообслуговування та забезпечує при цьому, необхідну сторонню допомогу.

Аналіз житлово-побутових умов, медичного та культурного обслуговування, трудової зайнятості інвалідів, які проживають у будинках-інтернатах для людей похилого віку, дозволив виявити наступні недоліки:

-      розселення інвалідів відбувається в більшості випадків спільно з людьми похилого віку, в окремих випадках без врахування рухової активності, здатності до самообслуговування тощо;

-      мала площа (в середньому 5,6 м² на одну особу) і велика місткість (6 і більше осіб) в одній житловій кімнаті, ситуація ускладнюється відсутністю додаткового обладнання (настінних опорних поручней, сигналізації, пристроїв для відкривання кватирок тощо), недостатнє облаштування меблями, наявність порогів, вузькі дверні отвари тощо;

-      недостатня кількість санітарно-гігієнічних приміщень (ванних кімнат, кімнат особистої гігієни), відсутність у них допоміжного устаткування, підйомних механізмів;

-      недостатній склад і площі підсобних приміщень у житлових групах: відсутність у багатьох випадках “брудних” процедурних, кімнат для стерилізації суден, зберігання інвентаря для прибирання та крісел-візків, побутових кімнат тощо;

-      недостатня забезпеченість приміщенями для медичного та культурного обслуговування, адміністративно-господарських приміщень, кімнат ЛФК, майстерень і складських приміщень;

-      харчування в більшій частині будинків-інтернатів організовано в 2 зміни.

Порівняльний аналіз результатів анкетного опитування керівних працівників соціального забезпечення, директорів, головних лікарів та обслуговуючого персоналу будинків-інтернатів, а також інвалідів, які проживають у них, дозволив виявити наступні позиції, врахування яких необхідне при проектуванні спеціальних будинків-інтернатів для інвалідів з ураженням опорно-рухової функції:

-      місткість будинків-інтернатів бажано приймати від 50 до 200 місць, поверховість – не більше 4 поверхів (з переважанням розселення інвалідів на кріслах-візках на першому поверсі);

-      при розселенні інвалідів їх необхідно об’єднати в чотири відділення або групи у відповідності до фізичного та сімейного стану:

а) ті, що пересуваються вільно; б) ті, що пересуваються на кріслах-візках; в) “лежачі”; г) сімейні.

Можливе спільне розселення інвалідів, які пересуваються вільно та ті, які пересуваються за допомогою крісла-візка:

-      житлові комірки та кімнати, підсобні приміщення необхідно об’єднати в житлові групи, розраховані на 25-30 осіб;

-      місткість житлових кімнат необхідно передбачати – для інвалідів, які пересуваються вільно, та за допомогою крісла-візка, на 1-2 особи;

-      для “лежачих” – в основному 3-4 особи та часково 1-2 особи;

-      обладнання житлових кімнат і санітарно-гігієнічних приміщень допоміжними засобами, а також необхідними меблями слід здійснювати в залежності від рухової активності та рівня самообслуговування інвалідів;

-      санітарно-гігієнічні приміщення необхідно проектувати наступним чином:

а) для “лежачих” інвалідів передбачати спільні на житлову групу, з метою полегшення роботи обслуговуючого персоналу; б) для інвалідів, які пересуваються вільно та на кріслах-візках, туалети слід проектувати на кожний житловий осередок (1-3 кімнати), а душові та ванни – спільні на житлову групу. Можливе розміщення туалетів при кожній житловій кімнаті, а душової – на житловий осередок; в) для сімейних інвалідів незалежно від їх фізичного стану бажано розміщувати при житлових кімнатах суміщені санвузли (душ, унітаз, умивальник); г) для всіх груп інвалідів обов'язкове розміщення в житловій кімнаті або передпокої умивальника;

-      розміщення найбільш необхідного набору медичних приміщень (процедурної, кімнати медсестри) на кожному житловому поверсі або житловій групі, решту згрупувати в одному місці;

-      глядацькі зали необхідно проектувати із розрахунку 100% забезпечення місцями для тих, хто пересувається вільно, не менше 50% забезпечення для тих, хто пересувається на кріслах-візках;

-      обідні зали – 100% забезпечення місцями тих, хто пересувається вільно, решта категорій інвалідів харчуються в кімнатах. Можливо поєднувати в будинках-інтернатах невеликої місткості (до 100 місць) глядацької та обідньої зали;

-      майстерні для інвалідів, які пересуваються вільно та на кріслах-візках, слід розташовувати в окремій будівлі, яка поєднана з житловим корпусом; для «лежачих» необхідно передбачити місця для роботи в житлових кімнатах.

Основним архітектурно-планувальним вирішенням будинків-інтернатів у нашій країні є будинки коридорного типу з різноманітними варіантами розташування житлових, підсобних та обслуговуючих приміщень. У зарубіжних країнах практика будівництва спеціалізованих типів житла та установ обслуговування для інвалідів набула широкого розповсюдження та характеризується великою варіантністю; загальною вимогою для всіх форм розселення інвалідів (незалежно від типу будинку) є забезпечення безперешкодного пересування на кріслах-візках як всередині будинку, так і поза ним.

Враховуючи закордонний досвід проектування та будівництва житла для інвалідів та дані соціологічного дослідження проблем інвалідності в нашій країні, рекомендується для цієї категорії населення проектувати та будувати: спеціальні будинки-інтернати; спеціально обладанані квартири для сімей з інвалідами у звачайних житлових будинках; спеціальні житлові будинки з частковим медичним і побутовим обслуговуванням для самотніх інвалідів і подружніх пар; житлово-виробничі комплекси (селища).

Масштаби будівництва інших типів житла для інвалідів потребують поглиблених досліджень, які виходять за межі даної роботи. Окрім спеціалізованих будинків для інвалідів, в обслуговуванні інвалідів повинні брати участь реабілітаційні, навчально-виробничі, громадсько-побутові, торговельні та спортивно-оздоровчі центри. У зв’язку з величезним значенням для інвалідів можливості працювати для них можуть передбачатися: робочі місця в складі квартири; спеціально створені майстерні в житлових районах; спеціальні цехи та майстерні в складі підприємств, на яких працює здорове населення; майстерні в складі житло-виробничих комплексів-селищ і будинків-інтернатів.

У розділі 2 “Науково-методичні передумови формування архітектурно-планувальних вирішень спеціалізованих типів споруд (будинків-інтернатів) для інвалідів” розглянуті основні медико-соціальні передумови диференціації контингенту інвалідів, що проживають у спеціалізованих будинках-інтернатах, за їх здатністю до пересування, самообслуговування, трудової та соціальної активності, а також виявлені основні специфічні вимоги інвалідів до архітектурно-простового вирішення будинків-інтернатів. З точки зору архітектора, автором пропонується під інвалідністю розуміти таке фізичне порушення окремих органів або організму індивіда загалом, яке утруднює або виключає можливість користування житловим та навколишнього середовищем, які вважаються нормальними для здорового індивіда.

Показано, що при проектуванні архітектурного середовища та його обладнання для інвалідів, які страждають від ураження опорно-рухового апарату, необхідно керуватися вимогами інвалідів, які пересуваються на кріслах-візках. Їх вимоги є більш високими й тому цілком задовільняють потребу у просторі для інвалідів інших категорій.

Дослідженням встановлено, що чисельність інвалідів з ураженням опорно-рухової функції в нашій країні складає в даний час не менше 1,1 млн. осіб, із них не менше 170 тис. осіб пересуваються на кріслах-візках. Переважна більшість інвалідів з такими ураженнями проживають у звичайних непристосованих для їх потреб житлових умовах і невелика частина (приблизно 17 тис. осіб) у будинках-інтернатах для людей похилого віку. Інваліди різного віку та міри ураження опорно-рухової функції в будинках-інтернатах для людей похилого віку складають 30% від загальної кількості мешканців, із них 1/3 складають особи від 18 до 55 років. Ця частина інвалідів у залежності від рухової активності, фізичного стану, залишковою дієздатності та виду допоміжних засобів, які використовуються для пересування інвалідів, поділяють на сім підгруп, об’єднаних у три категорії в наступному відсотковому співвідношенні:

А. Інваліди, які пересуваються вільно (40 відсотків): пересування за допомогою палиць, милиць тощо (70%); ускладнене ходіння (допоміжні засоби для ходіння не використовуються) (30%);

Б. Інваліди, які пересуваються за допомогою крісел-візків (31,2%): ураження верхніх і нижніх кінцівок (25%); ураження нижніх кінцівок (55%); у межах житлової кімнати можуть пересуватися на кріслі-візку або за допомогою інших засобів (20%);

В. “Лежачі” інваліди (28,8%): із повною втратою будь-якої активності (80%); із частковою втратою дієздатності (які можуть самостійно приймати їжу, читати, займатися працею в ліжку) (20%).

Встановлено, що можливі два варіанти розселення інвалідів у будинках-інтернатах. У першому випадку – це роздільне проживання кожної категорії, що дозволяє застосовувати одинакові прийоми організації архітектурного середовища у межах проживання кожної категорії, проте збільшує ізольованість інвалідів різних категорій. У другому випадку спільне проживання інвалідів різних категорій, що складніше з т.зв. архітектурної організації, проте психологічно комфортніше для інвалідів.

Дослідженням встановлено, що для інвалідів найбільш важливим при проектуванні середовища є врахування: технологічних просторів; смуги руху; площі для маневрування для різних допоміжних засобів. Найбільш суттєвими показниками для різних категорій інвалідів є їх рухова активність, фізичний стан та залишкова дієздатність, які мають вирішальний вплив на:

-      спосіб життя, самопочуття, міру самообслуговування, працездатність, соціальну активність тощо;

-      вибір оптимальних житлово-побутових умов, умов для праці, навчання, відпочинку, розваг і лікування;

-      повноту ведення основних процесів життєдіяльності, вибір місця та необхідного набору приміщень для її ведення.

Встановлено, що вік і рівень освіти інвалідів значно менше впливає на життєдіяльність і вибір житлово-побутових умов. Особливу роль в умовах будинків-інтернатів набуває для інвалідів надання їм можливості працювати. Це становить основу морального задоволення, робить їх причетними до створення матеріальних цінностей і підвищує рівень матеріального добробуту. Також це є важлива форма відновлюючого та реабілітаційного лікування.

Збільшення самостійності та незалежності інвалідів у житлових кімнатах і загалом у будинку-інтернаті можливе шляхом обладнання існуючого середовища технічними засобами та засобами малої механізації, застосуванням більш сучасних допоміжних засобів для пересування та передбачення оптимальних розмірів дверних прорізів, коридорів, проходів і площ для маневрування, необхідного набору підсобних приміщень і кабінетів. Ці заходи, разом із наданням місць індивідуального користування, санітарно-гігієнічних приміщень, гардеробних кімнат для обслуговуючого персоналу, а також наданням житлової площі в квартирних будинках, є для них основним фактором, який сприяє полегшенню та покращенню умов праці. Неоднорідна структура контингенту інвалідів за віком, статтю, сімейним станом, рівнем освіти, руховою активністю та фізичним станом зумовлює необхідність диференційованого підходу та подальшого вивчення їх потреб у спеціальних архітектурно-планувальних рішеннях, просторових параметрах, житлово-побутових умовах, набором приміщень для праці.

У розділі 3 “Ергономічні особливості оптимізації архітектурного середовища, які забезпечують реабілітацію інвалідів” на основі проведеного аналізу фахової літератури зроблено розгорнуту характеристику елементів середовища, що впливають на процеси життєдіяльності інвалідів, в тому числі санітарно-гігієничного та психофізіологічного факторів (СГФ, ПФФ). Психофізіологія сприйняття просторово-антропометричних співвідносин (ПАС) розглядається як один з важливих критеріїв рівня комфортності середовища життєдіяльности інвалідів.

Встановлено, що процес психофізіологічного опанування людиною простору має глибокі біо-соціальні корені, обумовлені складними внутрішніми причинами і, передовсім, комплексом його життєвоважливих потреб. В дослідженні показано, що в архітектурному середовищі об’єктивно реалізуються найрізноманітніші потреби. У цьому аспекті, потреби людини умовно проявляються у двух напрямках: з однієї сторони, відбуваються дії, що викликаються психофізиологічними мотивами, з іншої, в комплекс потреб входять елементи соціокультурного характера. Організуючи просторові умови, які б могли задовольнити біо-психофізиологічні потреби людини, архітектурне середовище несе певну інформацію про можливості їх реалізації. В роботі встановлено, що оптимально організоване архітектурне середовище повинно відповідати ряду вимог, в тому числі і ергономічних. Ергономічні вимоги визначають частину споживчих властивостей архітектурного об’єкту, що служать для того, щоб задовільнити потреби людини. Показано, що специфіка виявлення споживчих якостей архітектурного об’єкту, понадовсім, зумовлюється їх функціонально-типологічним призначенням.

У розділі 4 “Ергономічні рекомендації, щодо організації архітектурно-планувального та функціонального вирішення будинків-інтернатів” розроблена функціонально-планувальна модель оптимальної архітектурно-типологічної структури спеціалізованого закладу, з врахуванням сучасних і перспективних медичних та соціально-економічних вимог. Визначені норми та запропоновані рекомендації щодо їх проектування. Будинки-інтернати для інвалідів призначаються для проживання та обслуговування інвалідів, які пересуваються вільно та на кріслах-візках, а також для “лежачих” інвалідів у наступному відсотковому співвідношенні – 40:30:30 відповідно, а також денного обслуговування інвалідів, які мешкають поза будинком-інтернатом. Їх чисельність не повинна перевищувати 30 відсотків від загальної кількості постійних мешканців у будинках-інтернатах. При визначенні потреби в місцях у будинках-інтернатах для інвалідів на найближчі 25 років необхідно виходити з розрахунку 0,5 місця на 1000 жителів. Будинки-інтернати повинні будуватися висотою не менше 3 поверхів та місткістю від 50 до 200 місць, причому найбільш доцільною місткістю як з точки зору зручності обслуговування, так і забезпечення оптимальних житлово-побутових умов при їхньому розміщенні поза міською теріторією, є 100-150 місць, а в житлових районах міст – до 100 місць.

У будинках-інтернатах для інвалідів повинні передбачатися житлові та підсобні приміщення, а також загальноінтернатські приміщення обслуговування. Склад, площі та обладнаність меблями та додатковим обладнанням необхідно приймати згідно з таблицями, наведеними у дослідженні. Усі без виключення приміщення, які використовуються інвалідами на кріслах-візках повинні проектуватися, виходячи з їхніх вимог до простору. Покращення комфортності проживання в будинках-інтернатах для інвалідів у перспективі повинно здійснюватися не за рахунок збільшення житлової площі на одного мешканця, а шляхом надання додаткових послуг та встановлення обладнання:

-      створення при будинках-інтернатах спортивно-оздоровчих комплексів;

-      розширення доступних форм культурного та побутового обслуговування за межами будинків-інтернатів;

-      збільшення обладнаності житлових і загальноінтернатських приміщень обслуговування додатковими засобами малої механізації;

-      забезпечення інвалідів найбільш досконалими індивідуальними засобами для ходіння та пересування.

Формування об’ємно-планувальної та функціональної структури будинків-інтернатів повинно проводитися на основі чотирьохрівневої структури обслуговування. На першому рівні розміщуються житлові кімнати та осередки з підсобними приміщеннями; другий об'єднує житлові кімнати та осередки з підсобними приміщеннями в житлові групи; третій включає, окрім перерахованого, необхідні приміщення для житлових відділень і житлових поверхів та може об’єднувати житлові групи інвалідів із різною мірою рухливості; четвертий – загальноінтернатський рівень – забезпечує необхідними видами послуг та обслуговування всі категорії інвалідів. Житлові кімнати інвалідів необхідно об’єднувати в житлові осередки, у складі яких передбачаються туалети або суміщені санітарні вузли. При цьому рекомендується для інвалідів, які пересуваються вільно та на кріслах-візках, проектувати житлові осередки, розраховані на проживання не більше 6 осіб, для сімейних - не більше 4 осіб і для “лежачих” інвалідів – не більше 12 осіб. У результаті проведеного дослідження рекомендавано для розселення трьох категорій інвалідів 10 типів житлових осередків і 3 типи функціональних схем житлових груп.

Особлива увага в нових будинках-інтернатах повинна надаватися лікувально-виробничим майстерням. Їх значну роль зумовлює ряд факторів:

-      сприяння лікувально-відновлювальним процесам інвалідів;

-      підвищення впевненості інвалідів у собі;

-      надання можливості приносити суспільству посильну користь своєю працею;

-      підвищення добробуту інвалідів;

-      дозволяють по новому підійти до оцінки вартості будівництва будинків-інтернатів.

Результати дослідження дозволяють рекомендувати для просторової побудови будинків-інтернатів три архітектурно-композиційних типи будинків:

-          коридорний – для розробки будинків-інтернатів місткістю більше 100 осіб;

-          блочний – універсальний, для будь-якої місткості будинку-інтернату;

-          централізований – для розробки будинків-інтернатів, розрахованих не більше 90 осіб.

Ефективність проектування та будівництва будинків-інтернатів для інвалідів повинна розглядатися з соціально-економічнох і техніко-економічних позицій, враховуючи при цьому грошовий прибуток, який отримає держава від праці інвалідів у лікувально-виробничих майстернях. Застосування нормативних вимог і рекомендацій, науково обґрунтованих нашим дослідженням, у практику проектування будинків-інтернатів дозволить знизити орієнтовно їхню вартість у порівнянні з раніше розробленими проектами на 16 відсотків, збільшуючи при цьому якість проживання та рівень обслуговування інвалідів з ураженям опорно-рухової функції.