| Краткое содержание: | Розділ 1.Культурологiчнi основи католицького європейського барокового храмобудування.
Розділ складається з огляду джерел і літератури та трьох підрозділів, присвячених з’ясуванню специфіки стилю бароко як католицького європейського стилю (1), специфіки католицького барокового храму як створюваного в дусі католицької контрреформаційної парадигми (2), специфіки європейської архітектурної храмобудівної традиції (3).
Для вирішення поставлених завдань опрацювання джерел велось відповідно структурі дисертації за тематичними блоками. При розгляді стильової специфіки католицького бароко були опрацьовані наступні автори. Цікавими є висновки щодо католицької історії Європи Л.Февра. О. Шпенглер, К.Свасьян справили значне враження на автора (феноменологія та симптоматика бароко в руслі європейської культури). Й.Хейзинга запропонував концепцію ігрової природи буття, експлікаціюючи і на історичний матеріал бароко. Також в текстах Х.Гадамера знаходимо примітки стосовно природи гри, слушні для осмислення ігрової природи бароко. П.Флоренський, С.Аверінцев в ряді праць відзначають стильові особливості світочуття православ'я, католицтва, протестантства. В науковому доробку Л. Карсавіна значну частину посідають праці з феноменології та історії католицтва. В. Розанов, А. Кураєв зазначили ряд аспектів доктринальної естетики католицтва. П.Біциллі, С.Гуревич досліджуючи феномен середньовічного мистецтва подали знаменні судження щодо світочуття західного християнства. В.Вейдле належить праця про природу стилестановлення та розвитку європейського мистецтва. Е. Панофскі розвиваючи іконологічний метод, на прикладі звернення до готики подав знаменні зауваження щодо природи “храму”, звертаючись до Ренесансу зауважив ряд положень щодо природи “стилю”. А. Каплун досконало опрацював поняття “стиль”. А. Брінкман, Дж Арган, Б. Віппер розглядаючи особливості синтезу мистецтв в різних стилях подли цікаву інтерпретацію стильових засад бароко. Г. Вельфлін сформулював закони становлення стилів за тріадою “архаїка-класика-бароко”, розкрив закономірність змін “бачення-сприйняття” на кожному з етапів, охарактеризував стиль європейського бароко. Г.Лукомський, Г.Логвин, В. Чепелик, А.Макаров розумуючи над природою українського бароко, зауважують ряд загальностильових положень.
Дослідження літургійної змістовності храму грунтувалось на працях в галузі архітектурознавства, мистецтвознавства, естетики, історії культури, історії релігії. Зазначимо, що фахові роботи характеризуються вузькоспеціалізованою спрямованістю. Підгрунтям авторської уваги до Літургійного виповнення архітектури храму стали твори П. Флоренського, його висновок щодо невідмінимості літургійного змісту творів храмового мистецтва, їх невиємності з Літургійного контексту, поза яким вони втрачають духовну, культурну і естетичну цінність. Важливим вважаємо доробок щодо засад творення архітектури православного храму А. Комеча, Г. Вагнера, С. Аверинцева, В. Бичкова, А. Щенкова і Т. Вятчаніної, М. Шукурова.
Дослідження діоцезальної та орденської традиції храмобудування мало підгрунтям джерела з історії архітектури та історії католицтва. Фундаментальні видання з історії архітектури (К. Гартмана, Г. Зедельмайра, П. Франкля, М. Дворжака, С. Ванеяна, Г. Грімма), праці присвячені культурі середньовіччя та видання з історії християнства, ряд польських орденських ювілейних видань (капуцинів, кармелітів босих, бенедектинців, домінікан), іконографічні матеріали дозволили вивести деякі констатації щодо стильового розвитку храмобудування католицької Європи. Ми маємо зауважити, що досі відсутні спроби скласти феноменологічну історію католицького храмобудування. Архітектурознавчі праці не приділяють уваги орденським архітектурним традиціям та їх культурологічному змісту (за виключенням напрацьовок Г. Саркісіана присвячених романському стилю у ВІА, текстів К Гартмана, праць Н. Ускова стосовно містобудівної стратегії жебруючих орденів). Ряд джерел, що містить відомості про доктринальну специфіку орденів не поширюють своєї уваги на архітектурний аспект проблеми (праці Ж. Губера, А. Ильина, С. Залеські, В. Резонова). Орденські джерела в яких наявні елементи початкового аналізу архітектури даного ордену не мають взаємоперегуку і глибокого архітектурознавчого підгрунтя.
Вивчення засад провінційного храмобудування обумовлює необхідність розгляду суті та ролі “столичної” школи Риму включаючи пошуки майстрів Ренесансу, маньєризму, бароко. Фактологічним підгрунтям для наукових узагальнень стали розділи “Всесвітньої історії архітектури” у викладі О. Шаузи, К. Гартмана, п/р Баранова, п/р Коллі, інш. М. Дворжак та Г.Вельфлін звертались до італійського мистецтва ренесансу і бароко для апробації своїх концепцій. З.Гідіон зауважив деякі положення становлення римської барокової школи. Філософський аналіз художніх проблем і цілей епохи, розгляд персонального доробку подає Дж. Арган. Бринкман зосереджує увагу на становленні бароко як явищі німецької культури, протилежному мистецькій традиції італійського півдня. Тексти Д. Аркіна, Н. Брунова цінні як свідчення натурних спостережень і їх наукова інтерпретація. В монографії А. Бунина зазначена роль містобудівних аспектів в становленні барокового храму. У Б. Виппера знаходимо цінний аналіз феномену італійського маньєризму. Персональний доробок зодчих італійського Ренесансу і бароко досліджував В. Чепелик. Попри вагомість вказаних праць залишились нерозкритими питання надстильової систематизації римських храмів, генези їх типів, їх розвитку і взаємовпливів. У вітчизняній практиці досі не постало дослідження римських храмів в їх повноті, наявний опис окремих пам'яток, порівняння елементів споруд не переростає в послідовний виклад історії становлення планувальної структури або структури фасаду римського барокового храму.
Історія розгортання католицького храмобудування на досліджуваних територіях до лічених публікацій в періодиці останнього часу не отримала тематичного наукового опрацювання. Відтак нижче розглядувана література лише містить вихідні дані для дослідження.
Цікавими є нотатки місцевих діячів та подорожніх ХVІ-ХVІІ ст., що містять відомості щодо деталей споруд, пізніш втрачених. В ревізійних описах замків ХІV-ХVІІ ст. можемо віднайти деякі дані стосовно замкових костьолів. Важливим джерелом є географічно-статистичні описи парафій, створені в ході католицьких візитацій та королівськими географами.
Публікація матеріалів архівів, краєвознавчих нарисів велась від 40х рр. ХІХ ст. у звітах історичних гуртків, в журналах “Київська старовина”, “Искусство Южной России”, у Волинських і Київських “Єпархіальних” та “Губернських відомостях”. Ряд хронологічних відомостей ми звіряли з реєстрами храмів Літургійних календарів, реєстрами переосвячених на церкви костьолів.
Узагальнюючий аналіз історії України маємо у творах М.Грушевського. Історія католицтва на Україні, історія Луцько-Житомирської діоцезії привертають увагу істориків від 20-х рр. ХХ ст., діоцезальному ж храмобудуванню присвячено лише одну оглядову монографію 1922 р. Серед використовуваних джерел маємо вказати поза-архітектурознавчі праці Д. Толстого (загальна історія католицтва в Росії, історія окремих діоцезій, реєстри храмобудування), Л. Похилевича (опис міст, сіл, маєтків Київської губернії 60-х рр. ХІХ ст), М. Теодоровича (довідкове видання 80-х рр. ХІХ ст. щодо Волині). Аналогічні, хоча до уваги в них приймається лише польсько-католицька Волинь, є праці Ол. Прзездієцького (1841 р.) та Т. Стецького (70-80 рр. ХІХ ст.).
Перші мистецтвознавчі дослідження окремих костьолів Волині постали за польської влади в 20-30-х рр. ХХ ст. і належать Й. Дудкевичу та О.Прусевичу. Виконані в 40-50-х схематичні обміри та фотофіксація ряду храмів віднайдені в архівах НДІТІАМ. Проектні матеріали інституту Укрпроектреставрація є важливим іконографічним джерелом. В роботі використано матеріали довідника-каталога “Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР”. З доробку польських архітектурознавців др.п. ХХ ст. слід зазначити статті по окремих храмах Волині в наукових збірках "Мистецтво на східних землях Речі Посполитої", "Мистецтво східних окраїн". Польський знавець католицької архітектури Україні проф. Й. Ковальчик в ряді статей відзначає храмобудівний доробок окремих фундаторів та зодчих; систематика вченого зводиться до розгляду прикладів центричних храмів, базилікальних з/без трансепту; структура фасаду не розглядається. Загалом аналіз носить пам'ятникознавчиій характер, і є цінним для уточнення персоналістичної приналежності храмів. Також зазначимо публікації Й. Пащенди (традиції нормативного затвердження єзуїтських будов, історія провінцій; неточно вказано кількість єзуїтських костьолів на Україні, їх є понад 13) та М. Бриковської (історія єзуїтів на Волині, аналіз окремих пам'яток, безпідставні зауваження про вплив на орденське зодчество місцевих традицій).
В останнє десятиріччя українські дослідники оприлюднили кілька тематичних статей. О. Годованюк диференціює однонавні безверхі апсидні храми ХІV-ХVІ ст., тринавні базиліки з різною кількістю стовпів ХVІІ ст., костьоли з фасадною баштою; найбільш кількісна група на думку авторки – тринавні базиліки з двома баштами. Данні висновки є безумовно не вичерпними. На нашу думку, якщо задатись побудувою лінії еволюційного ускладнення формальних складових храму, то найперш слід враховувати не форми екстер'єру, але досліджувати структуру храму (1), яка вирішувалась переважно у відповідності до стильових традицій того чи іншого ордену (2) і де основою розвитку літургійного простору і відповідно архітектурної форми є не західна вхідна, а олтарна східна частина храму (3). Наукова цікавість дослідника луцької старовини Б. Колоска поширюється і на уточнення історії кафедрального костьолу, історію храмобудування Волині; його праці вражають скрупульозністю і грунтовністю. Також слід зазначити публікації П. Ричкова щодо єзуїтської архітектури Волині, праці О. Паламеницької щодо архітектури сусідньої Кам’янецької діоцезії, дослідження храмобудування Волині О.Лесик (недиференційовано і православного і католицького), дослідження архітектури замків В.Заболотного, О. Лесика. Огляд джерел волинського пам'ятникознавства навів Л. Гнатюк-Сосна.
Мусимо визнати, що наукового узагальнення архітектурної католицької спадщини Київщини і Волині досі не постало. Досліджено (недостатньо і неоднорідно) лише окремі пам’ятки, не укладено їх реєстру, ряд пам’яток відомих з літератури не зафіксовано зображеннями, більшість наукових робіт присвячена питанням історії католицтва на Україні, краєзнавчим та пам'ятникознавчим проблемам, і лише лічені автори звертаються до архітектурознавчої розробки теми.
Спадщина українського бароко опрацьована в працях: Ю. Асеева, С. Грабовського, М. Дьоміна, Ф. Ернста, В. Завади, В. Єжова, Б. Єрофалова, М. Коломійця, Л. Крощенко, С.Кілессо, Т. Кілессо, К Липи, Г. Логвина, Ю. Лосицького, В. Лукавцева, А. Мардера, А. Макарова, Л. Міляєвої, З. Мойсеєнко, В. Овсійчук, Г. Павлуцького, О. Паламеницької, А. Пучкова, В. Січинського, В. Соченка, Д Степовика, В. Тимофієнка, В. Чепелика, К. Широцького, П. Юрченко інш. Маємо зауважити що в усіх випадках увага дослідників зосереджувалась або на виключно православному бароко України, або – на “бароко загалом” без врахування програмної відмінності, навіть антагоністичності українського національного православного бароко і європейського католицького бароко на Україні. Контрастом до подібних досліджень, де акцентовано дану проблему, зауважено самобутність архітектури католицького бароко на Україні як окремого явища в рамках українського бароко є праці В. Вечерського. Можемо підсумувати, що заявлена в дисертації проблематика є малоопрацьованою в науці і потребує грунтовного дослідження.
Європейське католицьке бароко в розвитку світової культури. Розглядаючи “стиль” як спосіб життєдіяльності і світобачення в історії культури усталеним є розгляд “бароко” як іманентного всякій культурно-стильовій цілісності етапу, який завершує еволюцію та відзначає звершення і старіння певних стильоформуючих тенденцій. Дисертація звертається до історичного прецеденту бароко, стилю епохи, що панував в Європі в кін ХVІ-ХVІІІ ст.
Ми можемо фіксувати випестування в рамках загальної та художньої освіти, яку проходили європейці-католики в системі контрреформаційних єзуїтських університетів специфічного барокового смаку. Католицизм визнає доцільність активного втручання в творення історичного процесу, тому намагання здолати конфлікт середньовічного і новочасового світоглядів, готичних і ренесансних уподобань, заткати “чорні діри” нововідкриті людством у ХV-ХVІІ ст. (Нових світів Америки і протестантських територій Європи, язичницької античності і просторів космосу, де “вінець творіння” закинутий і Всесвіт не обертається навколо Землі) є типово католицьким. Тридентські собори були інтродукцією бароко і все двохсотліття доби інерцією релігійних сум’ять. З сер. ХVІ ст. католицтвом обрано шлях ортодоксального утвердження своїх устоїв. Відтак, якщо “Бароко” протягом сторіч ідентифікувалось з “єзуїтським стилем”, то католицтво ХVІІ-ХVІІІ ст. є “бароковим християнством”, що стало завершальним щаблем розвитку християнської культури і знаменувало трансформацію католицької ойкумени в європейську цивілізацію. Релігійного досвіду, рівного пережитому в епоху бароко, далі Європа не знала, храмобудівельний бум, що спалахнув з бароко з ним і згасає.
Протягом тисячоліття Європа утворювала самоцінний культурний світ, що виражали історичні культурно-мистецькі стилі, які змінювали один одного, але не переходили межі католицької ойкумени. Із кафолічності віри постала кафолічність форм, кафолічність стилю і весь темперований розвій європейських стилів є єдиним стилем західного християнства, в ряду інших тисячолітніх культур. Стиль католицької парадигми є інваріантним: як романський, готицький, бароко (релігійна толерантність Ренесанса спричинилась тому, що реформатори опротестовували як антикатолицькі саме ренесансні римсько-італійські культурні елементи). Отже історичні європейські стилі географічно не поширювались за межі католицького світу, а хронологічно – межі ІХ-ХVІІІ ст. Тому період бароко став чи не останнім специфічно католицьким стилем (наступні класицизм, ампір, еклектику, модерн, авангард вважаємо світськими та понад-європейськими). В бароко у руслі католицької традиції синтезувались елементи католицької готицької і ренесансної неоантичної культур, що засвідчує і історія барокового храмобудування. Контрреформаційне мистецтво кликало до співпереживання, "вчуствування", було реалістичним і вражаючим, оригінальним, мало відволікати від протестантських розумувань. Протестантизм вимагав інтелектуального, раціонального пізнання релігійних істин, католицтво – віри, почуття і дії, тому зріла барокова форма побудована як ілюзорна, імпровізаційна, неосяжна.
Ми наполягаємо на значущості для становлення стилю бароко католицької контрреформаційної доктрини та важливості для історії католицтва ділення на періоди до- і після- Тридентських соборів, до і після- бароко. Іманентні якості католицтва стали синонімічні поняттю бароко. Стиль, що створювався як католицький, мистецькі засади і світоглядні смаки якого формувались представниками католицьких освітянських структур - бароко - це стильове вираження ренесансу західного християнства і “останній період стилю перед періодом безстилля” (В.Вейдле), “Останнє, осяяне осіннім сонцем, найдосконаліше по стилю вираження західної душі” (О.Шпенглер).
Католицький бароковий храм: діалектика сутності і форми. В часі сучасної атеїстичної наукової парадигми при аналізі об'єктів, створених в інших світоглядних обставинах, слід враховувати автентичне розуміння мети творчого акту. Традиційна впевненість в неадекватності барокової форми суті і духу християнства заперечує саму спробу зрозуміти, якими були барокові релігійні почуття – не в об'єктивності наукової рефлексії, а як релігійний досвід поколінь бароко. Можливо, слід визнати, що “бароковий храм” як такий не пережив своєї епохи, створити, “добудувати” його собою могли лише діячі поколінь бароко, бо “бароковий храм” виник і існував лише в характерних актах християнської свідомості, дійсних в межах ХVІ-ХVІІІ ст. Але можна бути певним, що на теренах контрреформаційної барокової Європи храми будувались для потреб християнського богослужіння, і саме таке розуміння – архітектурна форма храму заради внутрішнього літургійного його сенсу і змісту, є дійсним.
В типологічних ландшафтах архітектури, вірогідно, храм являє найбільш чисту можливість мислеформи, максимум метафізичного зусилля. Дуалістично архітектурна форма храму може трактуватись і як раціонально-символічна і як ірраціонально-онтологічна. Першому випадку належні інтерпретації езотеричного значення храму та його складових за богословською традицією і мистецтвознавчими версіями, в т.ч. архітектурознавчими (змістовно-функціональний символізм архітектурної форми). В другому випадку Храм є явленням буття метафізичного рівня, над-реальності, або станом, процесом кореспонденції з нею і тоді Храм не підлягає раціональному пізнанню, але має бути прийнятий як особистісний досвід. Волею Господа "архітектурна форма" як "Храм" може існувати і "діяти" над-свідомо – містичним чином сакралізувати, корегувати, вступаючі в її поле елементи.
Принципово час і простір в Храмі є завжди і всюди Літургія, архітектурною формою оконтурена, зафіксована. Літургійний храмовий простір (трансцедентний, ірраціональний, нескінченний, понадісторичний, переживаний в особистому досвіді) має запоруку в архітектурному просторі інтер’єру храму, архітектурній формі (яка може підлягати історичному стильовому розвитку, бути підвладною науковому пізнанню). Літургійний простір виникає у в-храмовому контексті, має вираження через нього, архітектурний храмовий простір є комунікацією в простір літургійний. Архітектурна форма храму є діалектично відповідна літургійному змісту його формальна складова. Тому "архітектура храму", не є лише полем апробацій стильових моделей чи музеєм-зібранням творів мистецтва. Також, думаємо, не доцільно обмежувати генезис форми храму “функціональною схемою обрядів”. На наше переконання, якраз конкретна форма визначала цей “функціональний” маршрут: наявна форма мала бути освячена, обнесена, прийнята в дію, хоча, звичайно, місцеположення олтарів, кафедр, капел, проходів мало невипадковий характер, і “функціонально” осмислялись і богословами і зодчими. Слід зазначити, що символічно-образні інтерпретації форми храму – які могли використовуватись і “закладатись” при побудові (інтерпретація-здійснення, що розгортається “від образу до форми”) та аналітичні інтерпретації сталої форми храму (“від форми до образу”), сенси, образи і символи бувають плином часу модифіковані (збагачені) або втрачені (витіснені і підмінені).
Як католицтво в ряду християнських культур, так і стиль бароко в ряду католицьких стилів має своєрідність теологічного осмислення Храму, яке проте не суперечить загально-християнським положенням. В-архітектурному контексту храму приналежні сім Таїнств, які відбуваються в ході богослужінь. Сакральним ядром, метою богослужебного циклу є Таїнство Причастя, що містично єднає людину з Творцем, спасає, є богопізнанням. Богопізнання як літургійний гнозис – складна система символічного сприйняття всякої присутньої в храмі форми, постаті, дії. “Прозорість” храму, його Літургійно-просторова безмежність проявляється і в перманентній змінності архітектурної форми храму в процесі сприйняття літургійного дійства. В певні моменти реальність “об’єктивної архітектури” в свідомості учасників меси устрімлюється до нуля, є чинними літургійні метаморфози архітектурної форми: церква є земним небом, апсида являє кімнату Марії, згодом Віфліємську печеру, Голгофу; диякони зображають і являють серафимів, капелан репрезентує “колегіум апостолів”, а священик є “знаком Христа”. Вироблена католицтвом в період бароко концепція чуттєвого сприйняття догматів через мистецькі твори, реалістична наглядність, “соковита зиблемість” всякої мистецької барокової форми була розгортанням ортодоксальної концепції взаємозаміни “образу-зображення” і “образу-дійсності”. Отже в період бароко, коли Тридентські собори узаконили єдину для католицького ареалу форму Літургії архітектура канонічно втілювала єдність форми і суті Храму як літургійної події. Саме така – сенсова, літургійна транскрипція архітектурної форми Храму, створеного відповідно до релігійних потреб певної доби, має бути усвідомлюваною при сучасному архітектурознавчому дослідженні пам’яток храмобудування барокового стилю.
Католицька традиція храмобудування: діоцезальна та орденська специфіка. Слід звернути увагу на ієрархічну організацію католицької церкви та відповідне адміністративне ділення територій, бо саме діоцезії і орденські провінції були основою формування архітектурних храмобудівних шкіл Європи протягом ІХ-ХVІІІ ст. Католицька церква є спільнотою вірних, що перебувають в межах однієї з її іпостасей: Церкви Небесної та Церкви Земної, кожна з яких ієрархічно структурована. Від рівня архієпископів йде поділ католицького духовенства на “світське” (“біле”) і “чернече” (“чорне”). Як перше, так і друге має самостійну систему територіального поділу. Одиницею такого поділу для “світського” духовенства є діоцезія, на чолі з єпископом. Чернече духовенство розгалужене на систему орденів за програмною орієнтацією, кожен з орденів має власну організацію, незалежний устав, власне територіальне впорядкування, одиницею якого є орденська провінція, на чолі з провінціалом. Так європейська ойкумена мала кілька паралельних сіток диференціювання території: світський державний поділ виокремлював землі, демонструючи їх взаємонезалежність; поділ на діоцезії і орденські провінції об’єднував землі в їх всезагальній приналежності духовному центру, Риму. В рамках такого впорядкування існувала система контролю земель з тамтешніми парафіями і храмами, система затвердження потреби в будівництві храму, складання кошторису, система приписів щодо проектування, призначення проектанта, розгляду і затвердження проекту на рівні діоцезального архітектора або орденської колегії в столиці провінції та в Римі і т.інш.
Романський стиль є першим оригінальним католицьким стилем, хоча його становлення відбулось в часі неділеного християнства. У ХІ-ХІІ ст. Європа, християнізована і осмислена як теократична єдність (“catolikos”, тобто вселенська, всеєдина), була вперше об’єднана спільним стилем. Романська доба явила бенедиктинське чернецтво, в якому виокремились різноустрімлені ордени клюнійців та бернардинів Тоді ж виник ще один тип чернецтва – військові ордени (які, зазнаючи впливу бернардинців, не створили специфічної школи храмобудування). Доробком бенедиктинців староримська базиліка у VІІІ-ІХ ст. була доповнена трансептом, визначилось домінантне положення хору. В розробці орієнтованих на прочан клюнійців виявився функціональний підхід, влаштування кругових обходів, деамбулоторію та абсидіол, подвоєння трансепту. В розробці бернардинців – відмова від клюнійських нововведень, спрощення структури храму, відмова від декору, застосування нових конструкцій. Важливо відмітити, що найспецифічнішою рисою чернечого храмобудування від романської доби є тенденція до уніфікації в межах ордену певної стильової та планувальної моделі і її всеєвропейське насадження. Натомісь, діоцезальні романські храми – храми світських володарів та мирян, засвідчують інваріантність місцевих традицій, об’єднуються в певні регіональні школи, прикметні саме своєю оригінальністю.
Перші прояви готики (ХІІІ ст.) співпадають з періодом формування нового типу католицького ченецтва - жебруючого. Чернецтво пішло шляхом життя в миру, міста стають розсадниками єресі і папство спрямовує туди нові ордени. Жебруюче чернецтво представлене 4 основними орденами, але романська даіада клюнійці / бернардини (у войовничих орденів тамплієри / іоніти) була “повторена” у жебруючого чернецтва протиставленням-доповненням францисканців / домінікан. Франциск проводив демократизацію ченецтва, Домінік створив “вчений орден”, що очолював найвпливовіші університети, керував цензурою. Специфіка архітектури окремих жебруючих орденів є малодослідженою. В міських соборах білого духовенства отримала розвиток схема романського клюнійського храму, в новоорденських храмах розвивались здобутки романської бернардинської “строгої і простої”, "бідної" храмобудівної стилістики. Нове соціальне (міське) значення храму, новий літургійний сценарій і відповідні функціональні зони потребували архітектурного осмислення: з’являються зони зберігання сакраментів (згодом сакристії), місця сповіді, кафедри. Ордени орієнтовані на проповідництво мали потребу в приміщенні з максимальною вмістимістю і рівнозначною акустикою, літургійна відправа наближалась до прихожан. Храм має слабовиражені входи з монастирського подвір'я, потоки прихожан і ченців не розділяються. На відміну від готицьких міських соборів і на противагу фортифікаційному образу романських храмів бенедектинців у храмів жебруючих орденів прості, ясні форми.
Храми білого духовенства, як і доти, мають регіонально-діоцезальну специфіку. Франція (у ХІV ст. на папському престолі французи, резиденція пап в Авіньоні), Англія, Германія, Чехія репрезентують класичну готику. У Фландрії готика світська. У Польші діоцезальні храми більш складного типу ніж орденські (тринавні, без трансепту, з видовженим хором). Стильовий доробок останніх країн є показовим для характеристики провінційного готицького храмобудування. Надалі, в період Ренесансу та бароко роль духовного, культурного, стилеформуючого лідера (відносно якого інші країни становитимуть периферію) належатиме Італії, Риму.
Розгляд римської школи ми вели за персоналіями, відзначаючи риси приналежності пошуку майстра до системи центричної чи базилікальної. Саме у взаємопроникненні цих двох начал вбачаємо діалектику становлення римського барокового храму. Оригінальним доробком римської школи слід вважати чотири типи розпланувальної структури храму: центрична на основі геометричної фігури (коло, еліпс); хрестово-купольна на основі хреста; повздовжня традиційно-базилікальна; повздовжня базилікально-купольна єзуїтська (в роботі наведено аналітичний реєстр римських храмів). Відтак і композиція фасаду має розглядатись відповідно визначеним типам храму і становить проблему всефасадності / однофасадності в випадку центричного храму та однофасадності в випадку базилікального, які вирішувались відповідно розвою стилю. Архітектурні деталі, пластичний та живописний декор має аналізуватись залежно стильовому розвитку. Протягом всіх періодів невідмінимим і канонічним в римському храмобудуванні було застосування класичної ордерної системи, при всіх стильових модифікаціях тектонічного мислення, основи розуміння ордерної структури зберігались. Зазначимо, що в межах Риму специфічна відмінність храмів належних білому і чорному духовенству є невільованою.
Розділ 2. Католицьке барокове храмобудування на Київщині і Волині. В трьох підрозділах розглядається: історія Київської і Луцької діоцезій ХІ-ХХ ст.(1), історія становлення, характерні риси католицького храмобудування в період бароко (2), типологія архітектурної форми католицьких барокових храмів регіону (3).
Етно-культурний розділ слов'янства на західне і східно-південне маємо пов'язувати з хрещенням. Одночасно християнство прийняли на сло'янському сході Русь (860 р.), на півдні Болгарія (865 р.), на заході Чехія і Моравія (863 р.). Християнізація слов'янства в часі гострого протистояння кафедр закладала вірність своїй митрополії як основу самого християнства. В давньоруські часи депутації пап регулярно відвідували Київ, династичні зв'язки єднали Русь з Європою, проте візантійські богослови утвердили в руській владі категоричність формули “Міцна державна = Православна Церква” і тогочасна католицька Руська діоцезія є формальним утворенням на терені православної держави. Таким постає від 916 р. єпископство Руське, яке 1254 р. ввійшло до складу польського Любушського. Перші костьоли будуються місіями домінікан, францискан, бернардинів. В ХІV ст. створюються діоцезії Львівська, Перемишльська, Холмська, Подільська, Київська (до 1254 р. Руська, до 1321 р. в складі Любушської; сучасні Київська, Житомирська, Черкаська області), Луцька (у 1375-1427 Володимирська; сучасні Ровенська, Волинська, частково Хмельницька, Вінницька, Тернопільська області, пограничні райони сучасних Польщі і Білорусії). Нетипова для Європи непомірність українських діоцезій пояснюються незначною кількістю прихожан. Лише з приєднанням 1569 р. Волині і Київщини до Польщі починається полонізація (заселення зпустошених земель польськими переселенцями) і реальне функціонування католицьких діоцезій, розбудова костьолів. Ми наголошуємо, що саме в роки приєднання досліджуваних земель до Польщі в останній починається доба активного утвердження католицтва (з винищенням доти поширеного протестантства, а заразом і інших іновірств, православ’я). Контрреформацію презентують прибулі до Польщі бл. 1566р. єзуїти; відтоді ж у Польщі утверджується бароко. Отже для Київщини і Волині приєднання до Польщі означало початок католицького храмобудування – в дусі нової контрреформаційної барокової стилістики, бароко є першим стилем в якому презентувало себе регіональне католицьке храмобудування на цих територіях. Костьоли ХVІІ-ХVІІІ ст. складають більше половини побудов ХІІІ-п.ХХ ст. В роботі розглянуто територіальне ділення орденських формацій на терені діоцезій, наведено кількість барокових костьолів кожного ордену. Для провінції кармелітів босих в Римі складувались приписи щодо оздоблення, параметрів, функціонального начиння, типові проекти монастиря і костьолу. На землях України у домінікан існувала провінція Руська: нам відомо понад 25 орденських костьолів ХVІІ-ХVІІІ ст. на Київщині і Волині Одночасно на досліджуваних територіях збудовано понад 17 єзуїтських костьолів що входили до Малопольської провінції ордену. Існування на Волині і Київщині провінцій таких орденів, як бернардинський (від 1606 р. до кін. ХVІІІ ст. збудовано 9 костьолів), францисканський (за період 1533-1783 рр. 5 костьолів), кармелітський (5 костьолів), августинський (3 костьоли), капуцинський (в 1747-1780 рр. 9 костьолів), кармелітів босих (3 костьоли в 1634-1739 рр.), трінітарський (5 костьолів в 1711-1765 рр), піарський (3 костьоли 1684-1702 рр.) вимагає і розгляду пам’яток зодчества у відповідності з їх приналежністю.
Ми можемо зауважити в чергування храмобудівної активності з воєнними подіями: повстання, воєнні походи зупиняли будівництво і руйнували збудоване, тому після них храми перебудовуватись відповідно новому стильовому смаку, новими замовниками і проектантами. Ми можемо виділити п'ять періодів розвитку храмобудування на досліджуваних територіях.
В1569-1648 рр. східні кордони Польщі були відсунуті на Лівобережжя і київські єпископи отримали додатковий титул Чернігівських (проте на Лівобережжі костьоли не споруджувались). Розбудовується переважно чорноме духовенство. З романських орденів найактивніші бернардинці, з готицьких – домінікани, створювані ними храми мають середньовічну, спрощено-готицьку структуру з оборонною функцією і відповідною образністю. Аналогічні храми у білого духовенства на Волині (у Київській діоцезії лічені храми). Будівництво орденів нової формації представлене храмами єзуїтів (11 костьолів), кармелітів босих, інш. Саме доробок орденів нової формації презентує цього часу стильові засади католицького бароко (похідні від Іль Джезу) в регіоні. На теренах Волині діє когорта італійських архітекторів-єзуїтів, нам відомі власне всі автори кам'яних єзуїтських костьолів даного періоду (головний архітектор провінції Дж. Бріано, Д.Моллі, Я. Маліверна, інш.)і це засвідчує орієнтацію єзуїтської архітектурної концепції на новочасовий персоналізм, класично-барокову виучку зодчих. Роль фундаторів в становленні регіональної стилістики в цей період є незначною (відомо до 12 імен, але нікому з них не належить більш однієї фундації, виключаючи Заславських, Корецьких).
В період 1667-1702 рр. споруджено небагато храмів. Частина Київської діоцезії переходить до православної Росії; діоцезальна територія Брацлавщини окупована в 1672-99 рр. мусульманською Турцією. Ми можемо вважати тогочасний доробок не основоположним.
Третій період окреслений 1704 – 1740 рр. (від повстання Палія до Гайдамаччини). Столиця Київської діоцезії переноситься до Житомира. На польській частині діоцезії будується переважно біле духовенство. Луцька діоцезія подає цікаві приклади зрілої барокової архітектури. Серед будівництва орденів нової формації значним є доробок піарів (три одноструктурні храми). Єзуїти будують менш канонічні храми, з новітньою артикуляцією внутрішнього простору і пластично “гнутою” лінією фасаду. В єзуїтсько-оборонній традиції відбудовують костьоли кармеліти босі. Значущою для даного періоду є праця архітекторів-єзуїтів (поляків, чехів: П. Гіжицький, його численні учні, світські Я. де Вітт, В. Лерантович); їх доробок розповсюджується на храми білого духовенства і староорденські. Серед орденів старої формації по декілька костьолів будують францискани, кармеліти; прикметним є стишення будівництва домінікан Костьоли білого духовенства позначені впливом староорденського храмобудування, утверджується тип однонавного містечкового приходського костьолу. Маємо два приклади унікального для католицького досвіду регіону хрестового розпланування костьолів.
В 1740-1768 рр. будуються храми зодчих попередньої плеяди, попри постійність повстань і руйнацій йде переорієнтація форм від оборонної подоби до світсько-екстер'єрної, багато декорованої. Постають метаморфози в традиціях орденської архітектури. Єзуїти, не будуючи самі проектують для інших. Найактивніше розбудовується новий на цих землях орден капуцинів, як з орденів старої формації домінікани. Капуцини на відміну від загалу новоформаційного ченецтва відроджують францисканську бідність, простоту (а не владність, просвіченість, мистецькість), відтак їх архітектура подібна староорденській. Натомість в храмобудуванні домінікан поряд традиційної структури є приклади центричного рішення, застосування пишної барокової стилістики. В загалі староформаційних орденів двобаштова композиція фасаду з'являється саме в цей період (доти використовуваним був однобаштовий варіант фасаду і храму, напр. башта над сакристією). Біле духовенство представлене номінально відомими костьолами. В Заславлі костьоли будує і відбудовує П.Фонтана. У Луцькій діоцезії найзнатніші роди фундують великі міські костьоли, в Київській – фундаторами виступає мілка шляхта і діоцезія збагачується містечковими, маєтковими, переважно орденськими костьолами скромних форм (практично всі ці споруди є втраченими).
П'ятий період 1768-1798 рр. За першим поділом Польші на Волині було ліквідовано орден єзуїтів. Другий і третій поділи призвели до об'єднання 1798 р. діоцезій в єдину Луцько-Житомирську з корекцією кордонів. Під владарюванням православного російського царату розгорнулась полонізація краю, з активною розбудовою католицьких храмів. Всі костьоли даного періоду належать білому духовенству(тридільні одно-тринавні, типу провінційного містечкового храму), значна їх кількість є дерев'яними. Надання переваги класицистичним взірцям позначали окремі новобудови, більшість зберігала риси бароко.
Типологічний аналіз. Природне середовище є інваріантним відносно типологічних критеріїв рельєфу, розкриття на водоймище (переважно використовуються в стратегічних, а не естетичних цілях), задіяності флори (в розвинених монастирських комплексах староорденських формацій обов’язковими є сади). Переважна частина храмів орденів нової формації знаходиться в містах, старої формації і білого духовенства в містечках, селах. Значущість району, де знаходиться костьол (переважно центр, площа) обумовлює більш щільну і регулярну, презентативну, але не завжди стилістично єдну забудову. Лінійно прямий або ускладнений, “витий” напрям вулиці, розмірно-просторові показники (співвідношення висоти забудови до ширини простору, щільність забудови), положення об'єкта обумовлюють композиційну динаміку і сприйняття храму: вулиця-як-рух-до-об'єкту або повз об’єкт. В ситуації оборонного комплексу (замку, садиби) варіантами постановки храму є вбудова костьолу в оборонну структуру або острівне його положення. До складу прихрамових комплексів входять: дзвіниця (як башта в об'ємі храму, при осібному положенні втрачає роль вертикальної домінанти), будинок причту, каплиця, господарські споруди, подвір'я, трапезна, школа, гостьовий дім, архів, інш. В зблокованих монастирських комплексах (понад 50% будов зблоковано) типологічними варіантами є наявність чи відсутність внутрішнього просторового ядра клуатру – з бічним його положенням стосовно костьолу або розміщеним за або перед храмом, по повздовжній вісі (перший варіант є традиційним для середньовічних орденів, другий – контрреформаційних). Іншим варіантом є незблокована система окремих об'ємів: навколо костьолу або навколо незамкненого монастирського подвір'я.
На захист виноситься теза про диференціацію костьолів на два принципово різні за планувальною структурою типи. Храми “домініканського” типу (тринавні і однонавні) завжди мають видовжений присвітерій (завершення гранчасте, рідше прямокутне або циркульне); сакристії не є обов’язковим елементом, але переважно наявні (одна, рідше, дві, не завжди симетричні); відсутні трансепт, купол, виражене середхрестя; кількість внутрішніх підпор – 4-6 (рідко 8), притвор може бути наявним чи відсутнім; необов’язковим є дві або одна (над притвором чи сакристією) башти-дзвінниці. Прямо протилежно тип храму орденів нової формації (ум. “єзуїтський”) завжди тринавний, має: короткий, невиражений хор (з прямокутним, рідше циркульним завершенням); дві симетричні сакристії, трансепт; переважно наявний купол; 6-8 підпор; невиражений або модифікований притвор; обов’язково 2 фасадні дзвінниці (немає однобаштових об’ємів), рідкі приклади безбаштових композицій. Принципові пропорційні співвідношення є різними. До перехідної типологічної групи належать храми спрощеної структури (2-4-стовпні безкупольні, належні білому духовенству та домініканам).
Однонавні костьоли “домініканського” типу є храмами камерними, незначних розмірів. Повздовжній просторовий розвиток в інтер’єрі має певну інваріантність, його темперація означена кількістю роз’єднуючих простір перепон. Дводільність (наос+олтар) є мінімально можливою; тридільність утворюються доданням притвору. Відокремлення хору від наосу відбувається за рахунок звуження, що ніби імітує співвідношення тринавного храму: наос має потрійну ширину відносно хору, ширина хору асоціативно “рівна” відсутній середній головній наві. Важливою є ілюзорно-асоціативна диференціація основного поля храму за рахунок освітлених і не освітлених ділянок: вікна задають паралогічну тринавному храму просторову диференціацію на “інтерколумнії”. Зовнішній об’єм розглядуваного типу храмів, як правило, дозволяє легко читати внутрішню структуру. Прослідковується нарощення форм зовнішнього об’єму від елементарного типу тридільного безсакристійного храму в двох різнонаправлених напрямках: через нарощення фасадної частини або нарощення мас від середхрестя. Композиційна структура головного фасаду: розчленування єдиної фасадної площини безнартексного костьолу, “накладення” об'єму нартекса (можливо з надбудованою дзвінницею) на фасадну площину.
Тринавні костьоли „домініканського” типу мають вищезазначену структуру. При аналізі пропорційних співвідношень нами віднайдена диференціація: храми значних розмірів (ширина корпусу 18-28 м; довжина 42-64 м) мають пропорційні засади виразно відмінні порівняно невеликих храмів (ширина 15-20 м, довжина 23-44 м). У великих костьолах довжина корпусу є більшою, у невеликих – складає до двох модульних квадратів з стороною рівною ширині корпусу. Співвідношення довжини хору до довжини головної нави становить для великих костьолів 1/1,5, для невеликих ½, тобто збільшення довжини корпусу в великих костьолах відбувається за рахунок нарощення глибини хору. В невеликих костьолах глибина хору є меншою відносно довжини головної нави, і головна просторова вісь є додатково подовжуваною за рахунок розкриття в інтер'єр наосу простору притвору. Відношення ширини головної нави до її довжини: у великих костьолах 1/3, в невеликих костьолах 1/2, тобто в невеликих костьолах головна нава розлогіша. Співвідношення ширини головної і бічних нав бл. 1/2. Важливими для визначення метро-ритмічного ряду є абрис опор і пропорційне співвідношення інтерколумніїв. В невеликих костьолах ширина нави більша за інтерколумній (1,2/1 – 1,33/1), що справляє враження більш “густої”, щільної розстановки опор.
Ускладнення об’єму тринавних костьолів даного типу простежується аналогічно однонавним. Структура фасаду має інваріантність: “фронтонного типу”, однобаштовий, двобаштовий. Силует, структурний склад, образність фасадів даного типу храмів синонімічні середньовічним добароковим, лише окремі приклади створюють подобу ренесансним і ранньобароковим. Архітектурні деталі відображають етапність привнесення на провінційні обшири стильової ідеї, загалом деталіровка посідає незначне місце в художньому вирішенні, може бути взагалі відсутня. Форми склепінь і арок, завершень отворів мали неоготичні риси. В пізні періоди наслідуючи досвід контреформаційного ченецтва, на зміну лакончним, монументальним, лапідарним об'ємам приходить насиченість фасаду бароковою пластикою. При тому приклади “відставання” в розвитку декоративних форм трапляються і тоді.
В дисертації наведено схему розвитку планувальної та об’ємної структури тринавних храмів контрреформаційних орденів та пропорційний аналіз. Композиція фасаду є 3-7 ярусною, 2-3 дільною; між баштами і фронтонною центральною частиною утримується рівновага. Прикметно, що протягом І-ІV періодів завершення башт в “єзуїтському” варіанті – купол або баня, тоді як в “домініканському” – високий шатровий дах. Загальні пропорції фасаду є устрімленними до квадрату (1:1,2; 1: 1,5), тоді як в фасадних композиціях староорденських формації вираженим є вертикалізм (відношеня 1:2, 1:3). Розвиток декоративних елементів “єзуїтської” традиції відбувався відповідно загальноєвропейській періодизації становлення бароко. Використовується великий та малий ордер, розкріпування, скульптурно-декоративні елементи, плафонний розпис.
Об'ємно-просторове рішення дерев'яних костьолiв розглянуто побіжно, оскільки іконографічно відомі лише розрізнені фрагменти декількох об'єктів останнього з визначених періодів. Вони були створені під впливом дерев'яного великопольського та тогочасного місцевого кам'яного католицького зодчества, але не зазнавали впливу місцевого православного дерев'яного народного храмобудування.
Розділ 3. Особливості провінційного католицького барокового храмобудування. В трьох підрозділах висвітлюються питання щодо досвіду позаукраїнського католицького провінційного європейського храмобудування (1), досвіду українського бароко в його дуалізмі – бароко православного українського і католицького європейського (2), досвіду католицького барокового храмобудування в досліджуваному регіоні як досвіду східнопровінційного європейського (3).
Період бароко є епохою формування нових етнічно-національних груп і відповідних їм держав у Європі, часом релігійного стильового розколу. Стиль бароко фіксується в регіонах католицького віросповідання. Відтак в дисертації охарактризовано архітектурні храмобудівні школи доби в таких регіональних центрах католицтва як Франція, Іспанія, Португалія, Фландрія, Австрія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Германія, Польща, Литва. В кожній з провінційних шкіл ми спостерігаємо присутність стилістично-уніфікаторської єзуїтської манери та симбіоз її з місцевими традиційними та новобароковими формами. В окремих випадках (Голандія, Іспанія) відбувається зворотнє: корекції зазнає єзуїтська модель. В регіонах, де були присутні іновірні релігії католицька архітектура ставала ”стилістично консервативнішою”, імітуючи в розпланувальні, об’ємній структурі взірці попередніх “чистих”, “питомно-католицьких” стилів в їх місцевому прочитанні. При тому зовнішній декоративний стрій бувконтрреформаційно-бароковим, також засвідчуючи належність католицькій парадигмі. Приклади застосування в католицькому храмобудуванні архітектурних елементів іновірної традиції (напр. мусульманської в Іспанії) є надзвичайно рідкими і для європейських обширів непоказовими.
Для України сер.ХVІ - кін.ХVІІІ ст. є часом надзвичайного напруження політико-соціального та культурно-національного життя. Приєднання до іновірної Польщі обумовило дуалізм культурно-стильового, мистецького розвитку: форми, привнесені колонізаторськими силами Польщі, були вираженням суто європейського контрреформаційного світобачення, в той час як стильові форми, якими виражав себе український народ, постали як антитеза їм. Аналогічно в інших православних регіонах підкорених в часі бароко католицькими країнами – в Румунії, Білорусії – на тлі місцевого національного православного мистецтва постали приклади інокультурного стилю. Кількість пам’яток католицького бароко порівняно до пам’яток національного православного складає досить малий відсоток, проте ці одиничні пам’ятки були створювані за власною логікою, без врахування місцевих храмобудівних традицій. Відтак форми проектовані на замовлення і кошти польських католицьких можновладців, проектовані польськими (італійськими) зодчими за взірцями європейської барокової стилістики, створювані для нечисленних прихожан-поляків ставали прецедентами колоніальної архітектури, штучним перенесенням (насадженням) в інокультурний контекст форм чужих, “безпідставних” для місцевої культури. В той час, як розвиток католицького бароко мав п’ять періодів, протягом яких зберігались напрямки ”єзуїтського” та “до-мініканського” бароко, українське православне національне бароко витримує три стадії розвитку і є презентованим напрямками гетьманського, старшинського, козацького, монастирського, народного. Розрізняють такі школи православного бароко як Київська, Чернігівська, Полтавська, Слобожанська, західноукраїнська. Відзначимо, що настільки інваріантним є образно-композиційний пошук в православному храмобудуванні між цими регіонами України, настільки ж уніфікованим постає католицьке храмобудування.
Містобудівні та ансамблеві принципи українського барокового храмобудування мають виражені відмінності від католицького. Храми православні зазвичай розміщували з урахуванням природного середовища, рельєфа, якому українська архітектура завжди підкорялась і тим підкреслювала його мальовничість, бароковий театральний ефект. Православний храм, його дзвіниця були видні з усіх куточків приналежної парафії; на відміну від католицького, храм мав демократичну рівнозначність фасадів, був справді народним. Центричність і пірамідальність об’ємної композиції правдиво відображала просторовість інтер’єру. Як і католицькі, православні храми розміщувались переважно на площі, мали аналогічні за функцією прихрамові будови, але відмінне їх розміщення: характерним для католицької традиції є блокування споруд, в православній традиції храм віднесено вглиб ділянки, об’єми постають окремо.
В досліджуваному регіоні переважає тричасне розпланування дерев’яних православних храмів; храми Волині, переважно, одноверхі, на Житомирщині і Київщині – триверхі. На Житомирщині, Вінничені, Київщині поширення набули і п’ятидільні хрестові одно-п’ятиверхі храми. Кам’яне українське храмобудування розвивається на засадах дерев’яного: втілює схеми п’ятидільних хрестових центричних одно-п’ятиверхих храмів (тетраконх). Тридільні православні храми є відмінними від тридільних католицьких. В католицькому варіанті притвор завжди має незрівнянно менше значення аніж наос та хор, останні два є виражено поздовжніми, композиція не є центричною. В українському православному варіанті всі чарунки центричні (квадратні) та рівнозначні. На відміну від католицької традиції об’єм наоса стає баштоподібним, а в інтер’єрі складна система перекриття з заломами на четвериках і восьмериках (замість повздовжньої шереги склепінь в католицькому варіанті) створює не корідорне, тунельне, печерне просторове враження, але імітує суцільність куполу, весь центральний простір устрімлений горі.
Храми гетьманські синтезували традиції давньоруського князівського храмоустрою з сучасним народним українським православним та сучасним європейським католицьким: шестистовпні базиліки з “католицьким” двобаштовим фасадом з елементами європейського барокового декору, але з трьома, за давньоруською традицією, аписидами, вираженим середхрестям, православною 3-5 купольністю. На відміну від католицького (єзуїтського) бароко, де ордер зберігає класичні тектонічні риси і пропорції і жоден з елементів ордерної системи не є втраченим, лише модифікованим, в українському православному бароко використовуються саме елементи ордеру, причому таких видозмінених форм і пропорцій, що вони стають дійсним втіленням естетики українського барокового орнаменту. Як зазначалось, форми католицького бароко на Україні не зазнали впливу місцевих традицій. Єдина обставина, що суттєво вплинула на розвиток католицького барокового храмобудування регіону – це окраїнність, географічна провінційність, що спричинила появу “малих” стильових форм (у орденів старої формації та білого духовенства). Натомість деякий вплив католицького храмобудування на розвиток православного помітний: це, з одного боку, обумовлення певних принципів, які не могли бути використані і табувались місцевою традицією, з іншого – певні елементи були прийняті до переосмислення, а головне – сама естетика бароко, перевага форм багатих, мистецьких, динамічних – все це справило значний вплив на становлення стильового чуття краси.
Провінційна інтерпретація стильових засад барокового католицького храмобудування у досліджуваному регіоні відбулась як до часу незалежний розвиток контрреформаційних (в т.ч. храмобудівних) концепцій двох діалектичних сил католицтва – орденів нової і старої формації, їх лідерів, єзуїтів та домінікан, що мали антагонічні устрімліня в рамках контрреформації відродити “локальну” християнську культуру Європи, апелюючи до досвіду середньовіччя, позбутись “компрометуючих”, критикованих реформантами нашарувань (ренесансних в тому числі), і альтернативне намагання, відкоригувавши, включити в канон ці “зовнішні” явища. Перемогла, як суто католицька, друга тенденція. Єзуїтів вважаємо продовжувачами ренесансно-класичних уподобань. Жебруюче ж ченецтво від ХV-ХVІ ст. переносить свою місіонерську діяльність з обширів центральної Європи у раніш “неопрацьовані” провінції, зокрема східні, де домінікани мають змогу втілити свою архітектурну програму. Розглянутий досвід католицького храмобудування на Київщині та Волині засвідчує в розпланувальній структурі, об’ємно-просторовій композиції, стилістиці деталей та декору дуалізм храмобудівних концепцій: ордени старої формації та біле духовенство споруджують
Західна політика Константинополя і східна Риму, суперечка щодо підпорядкованості слов'янських земель, за визнанням істориків, складає причину першого розколу християнства. В конфлікті певну роль відігравала і новоохрещена при Аскольді Русь, де слідом за візантійцями з'явились римські місіонери
|
