Бусленко Василь Володимирович СТАНОВЛЕННЯ І ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ ІНСТИТУЦІЙ ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ В 90-Х РОКАХ ХХ СТ. : Бусленко Василий Владимирович становления и трансформации ПОЛИТИЧЕСКИХ ИНСТИТУТОВ ЗАПАДНОГО РЕГИОНА УКРАИНЫ В 90-х годах ХХ века.

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми, характеризується ступінь її наукової розробленості, визначаються предмет, мета і основні завдання, вказуються теоретико-методологічні засади роботи, розкриваються її новизна та положення, що виносяться на захист, а також теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію дослідження.
У розділі 1 “Специфіка політичного простору західного регіону України” визначаються особливості політичного розвитку західного регіону України.
У підрозділі 1.1. “Теоретико-методологічні аспекти дослідження процесів формування політичних інституцій західних областей України” окреслюються основні політологічні поняття та категорії, визначаються теоретико-методологічні засади аналізу політичних явищ і процесів західного регіону України, проводиться дослідження передумов та факторів, які впливали на політичне структурування.
Під поняттям “регіон” дисертант розуміє внутрішньодиференційований політичний простір, який відповідає декільком областям однієї країни, об’єднаним історико-культурними, географічними, етноконфесійними особливостями, і якому властиві подібні процеси та явища. Західний регіон у дослідженні розглядався не як географічне, а передусім як політичне поняття. Найкраще означити його можна як землі, які мають спільне історичне минуле: до 1939 р. не перебували під владою Росії і Радянського Союзу.
Визначено, що становлення політичних інституцій у регіоні відбувалося в загальному контексті трансформації держави від тоталітаризму до демократії і залежало від базового загальноукраїнського процесу, який задавав домінанту політичного життя і зумовлював конституювання основних політичних суб’єктів. Регіональний політичний процес розглядається як складовий елемент політичного життя країни.
Але разом з тим дисертант доводить, що розвиток регіональних громадсько-політичних інституцій, ідеологічна спрямованість, темпи їх організаційної розбудови та роль у політичних процесах визначали ряд чинників. Зокрема, значний суб’єктивний вплив на партієтворення мало існування партій у міжвоєнний період. Порівняно довший період багатопартійності на Західній Україні робив менш значними залишки попередньої ідеологічності. Це, з одного боку, сприяло швидкому руйнуванню комуністичних структур, а з іншого – створювало передумови для відновлення так званих “історичних партій”.
Становлення політичних інституцій у регіоні залежало і від специфіки пострадянського суспільства, яке не було структурованим. В умовах перманентної глибокої кризи, яка охопила на початку 90-х років економічну та духовну сфери, важко було очікувати появу партій, орієнтованих на певні соціальні страти.
На сприйняття політичних реалій, перспектив розвитку держави, а також на ступінь підтримки програм тих чи інших політичних партій зробив свій вплив і національно-культурний фактор. Населення регіону є україномовним, з високою національною свідомістю, відрізняється значною релігійною активністю. Відповідно, патріотизм (націоналізм) став складовою частиною громадянської свідомості, а питання культурного і духовного характеру набули значної політичної значимості та впродовж перших років української державності не втрачали своєї актуальності.
Для західних українців більш значимими є традиційні цінності суспільства (національна культура, духовність, свідомість). Це пояснює значно швидшу адаптацію ціннісних уявлень консервативних ідеологій і, відповідно, динамічну організаційну розбудови їх виразників – партій правоцентристського та правого спрямування. Проринкова орієнтація цих партій була досить близькою для західних українців, у яких історично досить значимим залишалося почуття приватної власності.
У підрозділі 1.2. “Особливості становлення громадсько-політичних структур у кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття” здійснено аналіз становлення основних громадсько-політичних сил регіону на початковій стадії трансформації суспільства від тоталітаризму до демократії. Відзначено, що в кінці 80-х – на початку 90-х років в умовах залишків традиції політикотворення, високої національної свідомості західноукраїнського населення відбулося зростання впливу опозиційних до КПУ суспільних рухів та партійних формувань, підвищився їх вплив на вирішення суспільно-політичних проблем.
На окрему увагу заслуговує той факт, що дезінтеграційні процеси в компартії, особливо на Галичині, мали руйнівний характер унаслідок того, що ця ідеологія шляхом примусу та репресій була нав’язана західноукраїнській спільноті. Відповідно, відчуження від неї було більшим, ніж в інших регіонах України.
Особливістю виникнення громадсько-політичних об’єднань у регіоні наприкінці 80-х років є відвертий традиціоналізм. Поява таких організацій, як “Союз українок”, ТУМ, “Спадщина”, “Пласт” та ін, які існували в міжвоєнний період або використовували теоретично-ідейну спадщину своїх попередниць, засвідчувала, що в регіоні активно відбувався процес відновлення колишніх інститутів громадянського суспільства. На основі історично-генетичного аналізу доведено якісні відмінності між структурами сучасними та їхніми попередниками, але сам факт їх історичності сприяв популяризації національно-демократичної ідеології, створюючи тим самим сприятливі умови для ініціювання структур партійного типу правоцентристського спрямування.
На нашу думку, швидка політична структуризація регіону наприкінці 80-х років, а також наявність у західноукраїнському суспільстві елементів демократичної політичної культури і традицій політичної боротьби за національну самоідентифікацію сприяли швидкому проходженню передпартійного періоду.
Розділ 2 “Інституалізація та трансформація політичних структур регіону в першій половині 90-х років” присвячено державно-партійному будівництву в західних областях України.
У підрозділі 2.1. “Формування політичного спектра регіону в 1990-1993 рр.” на основі порівняння із загальноукраїнським процесом досліджується організаційна розбудова партійних інституцій, аналізується їх політична активність і взаємодія, внутрірегіональні особливості партійного структурування. Зазначається, що в 1989-1991 рр. регіон вразила загальна криза радянської політичної системи, яка проявилася у стрімкому падінні легітимності партійних та державних інституцій. Тому населення через альтернативні громадські об’єднання знаходило можливість впливу на процеси прийняття політичних рішень.
Становлення багатопартійності в регіоні мало ряд специфічних рис. Дисертант вважає закономірним явищем виникнення в регіоні партій неоконсервативного типу. Саме неоконсерватизм передбачає наявність у суспільстві потужного пласту традиційних вартостей, які потребують збереження. Серед структур із такою політичною орієнтацією відзначимо УРП, УКРП, УНКП, УХДП, НРУ та ін.
Для західного регіону характерним є відновлення системи націоналістичних об’єднань. Поява їх у регіоні не випадкова. Націоналістичні структури спираються на міцний ідейно-теоретичний фундамент, вироблений українською нацією в попередні періоди. Зародженню націоналістичних структур у регіоні сприяла наявність власних кадрів, які мали практичний досвід політичної боротьби, а також певних організаційних структур, що до того часу діяли нелегально. Відчутну ідеологічну допомогу надавала західна політична еміграція. Однак із поверненням діяльності основних центрів націоналістичного руху з еміграції зіткнулися західна та автохтонна концепції націоналізму. При цьому імплементація застарілих теорій, ідеологічних схем, які вже не відповідали політичній ситуації і потребам української нації, а також продовження з’ясовувань відмінностей між партійними догмами й ототожнення партійних доктрин з ідеологією націоналізму ускладнили організаційну розбудову націоналістичних структур у регіоні.
Відродження і становлення партійних структур у регіоні до 1991 р. увібрало лише частину спектра ідейно-політичних напрямів. Серед основних можна назвати націонал-демократичний, націоналістично-радикальний та, частково, соціал-демократичний.
У більшості партій, які діяли в регіоні в першій половині 90-х років, системотворчим компонентом у програмово-статутному забезпеченні був національний чинник. Виникнення партій, що відносяться до націонал-демократичного та націоналістичного табору, можна розглядати як природну реакцію на багаторічне панування єдиної комуністичної партії. Всі вони виникали на ґрунті боротьби з комунізмом.
Партійний спектр західного регіону України вирізняє значна вагомість у ньому праворадикальних структур, які утворювалися на базі націоналістичної ідеології. Їх роль у процесі становлення багатопартійності в регіоні визначалася особливостями соціально-психологічного характеру, ментальними й світоглядними стандартами, що склалися в західних областях України протягом тривалого існування тоталітарного політичного режиму.
Дисертант відзначає більш повільні темпи організаційної розбудови таких інституцій. Праворадикальні ідеї найкращий ґрунт мали в Галичині.
Із відновленням діяльності КПУ в 1993 р. остаточно сформувався лівий фланг політичного спектра регіону, який не був монолітним. Окрім КПУ, до нього входили СПУ та СелПУ. Особливістю діяльності комуністичних організацій було таке: нерівномірність процесу організаційної розбудови; складність структурування цих інституцій через активну протидію з боку правоцентристських і правих партій; помітна інтеграція та тісна координація дій, що зумовлено специфікою політичної кон’юнктури регіону; прояви самостійної політики з боку місцевих організацій КПУ; відносна стабільність електоральної бази.
На основі цих міркувань дисертант доводить, що партійна система початку 90-х років відзначається надмірною поляризацією, це поглиблювало конфліктність політичних відносин. Далася взнаки відсутність сильних центристських партій, які в умовах нестійкості перехідного періоду були б спроможними інтегрувати здорові елементи всього політичного спектра і стабілізувати політичну ситуацію в регіоні.
Вагомий вплив на процеси інституалізації громадсько-політичних структур західного регіону справляла церква. Вона відігравала в регіоні важливу роль у зміцненні авторитету державної влади, перетворюючись на один із впливових компонентів політичної системи. В основі поєднання політики і релігії було національне відродження. В міру зростання національно-визвольних рухів у кінці 80-х – на початку 90-х років особливо посилилася роль УГКЦ. Закономірною, з огляду на поліконфесійність, високу релігійну активність населення регіону, значний ступінь сакралізації політики, а також існування партій клерикального типу в міжвоєнний період, є поява в західних областях України партій конфесійного типу (ХДПУ й УХДП) та багатьох релігійно-громадських організацій.
У підрозділі 2.2. “Особливості партійної структуризації напередодні та після виборів 1994 р.” досліджуються позиції традиційних для регіону політичних сил під час виборчої кампанії, аналізуються результати виборів до рад різних рівнів, подається узагальнююча характеристика партійного спектра регіону.
В 1990-1994 рр. простежувалися глибокі кризові явища як ідеологічного, так і організаційного характеру в основному політичному таборі регіону – націонал-демократичному. Серед причин цього явища були: відсутність чіткої ідеології, втрата ідеями національно-культурного відродження своєї первинної енергії; неготовність із боку лідерів партій до швидких змін політичних орієнтирів, розробки нових стратегічних програм; втрата традиційного опонента – КПУ; невідповідність переважної більшості арсеналу форм і методів діяльності новій політичній ситуації. Відповідно, жодне з них не стало достатньо впливовим і виявилося не спроможним до повноцінного вертикального та горизонтального структурування.
Дисертант відзначає, що більшість людей відштовхував від нових суспільно-політичних формувань властивий їм крайній радикалізм, невизначеність позицій окремих із них. Більше того, тактика тиску на державні інституції, залучення до боротьби широких верств населення зробили такі партійні утворення нестабільними та хиткими.
Дисертант досліджує поглиблення розриву між активізацією правоцентристів і широкою громадською думкою. В цілому це призвело до спаду політизації, зменшення інтересу населення до політики. На цьому фоні закономірною виглядає тенденція до зменшення чисельної бази УРП, НРУ, ДемПУ та ін.
Напередодні виборів 1994 р. у правоцентристському таборі виділяються два рівносильні політичні центри – НРУ та ДемПУ-УРП. Використання ситуаційного методу дослідження дало змогу дисертанту стверджувати, що перегрупування сил супроводжувалося коливаннями ідейно-політичних позицій членів правоцентристських партій і проявлялося у формі об’єднання осередків ідеологічно споріднених партій, частих переходів з однієї структури в іншу, а також створення регіональних передвиборчих об’єднань.
Вибори 1994 р. засвідчили, що, хоча націонал-демократи дещо зменшили своє представництво в органах влади, однак залишилися базисними для всього партійного спектра регіону, виступаючи вагомим чинником впливу на розвиток виборчого процесу і громадської думки. На стабільність сил державницької орієнтації впливали особливості політичного менталітету та соціально-політичних орієнтацій населення.
Дисертант доводить, що більшість партій, які діють у регіоні, перебувають на позиціях побудови унітарної держави. Разом з тим специфікою процесу становлення багатопартійності є створення регіональних за сферою впливу та електоральною підтримкою партій. До них слід віднести УСДП, УНДП, УНСП, УХДП, УКРП і ряд інших. Поява таких структур зумовлена, з одного боку, наслідками мажоритарної виборчої системи, а з іншого – особливістю політичної кон’юнктури регіону.
Ідейна та ментальна замкнутість і повільне включення у політичне життя України не давало змоги цим інституціям створити повноцінну організаційну вертикаль у всьому регіоні. Вони не очолювали і переважно не контролювали економічні та політичні процеси. Тому більшість з них до середини 90-х років згорнула свою діяльність. У роботі відзначається, що не слід применшувати значення цих партій, особливо в західних областях України. Відігравши помітну роль у становленні української державності в кінці 80 – на початку 90-х років їх подальша активізація може зростати в умовах загострення соціально-економічних і політичних проблем.
У підрозділі 2.3. “Становлення владних структур у західних областях України” здійснено аналіз особливостей конституювання та трансформації в регіоні в першій пол. 90-х років представницьких та виконавчих органів влади.
Дисертант відзначає певну умовність підходу до проблеми становлення і трансформації владних структур у регіоні, оскільки Україна є унітарною державою і цей процес відбувався в єдиному політико-правовому полі. Однак специфіка західних областей України відчутно вплинула на характер, напрями і темпи цього процесу.
Становлення владних структур у регіоні відбувалося паралельно із формуванням нової політичної еліти. Прихід до влади контреліти, а також поява демократичних блоків у радах у 1990 р. фактично усунули перешкоди для регіональної нормативно-правової легітимації найважливіших політичних процедур, створили підґрунтя для боротьби за незалежність країни та утвердження демократичних принципів управління і розбудови української державності.
Суспільно-політична трансформація в Західних областях України на початку 90-х років полягала у досягненні між новоствореними політичними силами регіону і владою консенсусу як фактора демократизації суспільно-політичного життя в регіоні. Це дало змогу на Галичині вперше в Україні узаконити атрибути держави, запровадити державну символіку, дещо швидшими темпами провести декомунізацію владних структур. Регіональна влада активно сприяла легалізації новітніх політичних партій антикомуністичного спрямування. Все це мало незаперечно велике значення в контексті загальноукраїнських політичних процесів повалення тоталітарного режиму і розбудови демократичних засад функціонування держави.
Руйнування вертикальної організації системи політичного, господарського та ідеологічного контролю з боку компартії, а також загальна соціально-політична децентралізація в результаті демократизації країни поглибили автономність політичних процесів у регіоні, детермінували створення певного політичного простору, посиливши прагнення владної еліти до політичної відокремленості. Зокрема, Галичина на початку 90-х років активно відстоювала принцип регіоналізації, який намагалася втілити у так званій Галицькій асамблеї.
Разом з тим діяльності рад на початку 90-х років заважали стара радянська система організації влади, яка була засобом реалізації політики КПРС; активна протидія з боку центральних компартійних структур; бюрократизація; прорахунки в кадровій політиці (підбір на посади здійснювався переважно не за принципом компетентності і професіоналізму, а за принципом патріотизму та непричетності до компартії); невикористання кадрового потенціалу старої номенклатури, досвіду господарської та економічної діяльності; не збереження демблоку як цілісної політичної сили.
В умовах затяжної економічної кризи, а також посилення централізації прийняття політичних рішень ради виявилися не спроможними вирішувати місцеві проблеми. Це загострило проблему взаємовідносин із партіями. Відсутність ефективних важелів впливу на владні структури та небажання нести відповідальність за прорахунки влади посилили опозиційність партій націонал-демократичного спрямування. В результаті після 1991 р. владні політичні інституції регіону помітно втрачають вплив на державотворчі процеси в країні, послаблюються внутрірегіональні зв’язки, дещо сповільнилася динаміка демократичних перетворень у регіоні.
Поступова трансформація рад та набуття ними форм територіальної самоорганізації громадян і конституювання інституту представників Президента в західних областях України розглядаються дисертантом у контексті реформування системи влади. Відповідно, конфлікти, суперечності та протиріччя цього процесу в регіоні мають загальносистемний характер. Разом з тим дисертант обґрунтовує, що ігнорування центром специфіки політичного структурування в регіоні у ході кадрових призначень, а також політико-правова неврегульованість питань розмежування гілок влади певною мірою послабили вплив виконавчої влади на політичні процеси в областях в перші роки незалежності. Але з часом виконавча вертикаль набирала ознак чіткої, структурованої в політичному відношенні владної підсистеми, яка оперативно реагувала на динаміку політичних змін у регіоні й отримала підтримку правоцентристських сил.
Дисертант відзначає, що діяльність представницьких і виконавчих органів влади в регіоні характеризувалася тенденціями поступового зближення та взаємодії із громадсько-політичними інституціями. Серед основних причин можна назвати загрозу втрати демократичних завоювань, недостатній вплив партій. В умовах зниження легітимності владних структур гармонізація відносин з політичними партіями як своєрідними каналами політичної взаємодії між різними сегментами “громадянського суспільства” та “правової держави” була необхідною.
Налагодження тіснішої взаємодії базових інституцій політичної системи поступово зменшувало конфліктність політичних відносин і ставало ефективним засобом державотворення.
У розділі 3 “Особливості розвитку процесів політичної структуризації у західному регіоні після прийняття Конституції України (1996 р.)” здійснюється спроба проаналізувати специфіку процесів політичної структуризації в регіоні у другій половині 90-х років, враховуючи особливості політичного розвитку, визначити динаміку зміну впливів політичних сил.
Підрозділ 3.1. “Специфіка партійного будівництва в другій половині 90-х років” присвячено вивченню й узагальненню нових тенденцій у партійному середовищі регіону.
Дисертант стверджує, що прийняття Конституції 1996 р. та нового виборчого законодавства стимулювали зміну характеру політичного спектра регіону. Зокрема, з другої половини 90-х років у регіоні набирають силу партійні структури центристського спрямування. Закономірним, з огляду на відносно аграрний характер регіону, виглядає динамічне становлення АПУ. З її появою поглибилася політична диференціація сільського населення. В результаті послабився вплив на селі лівоцентристської СелПУ. Ще більший вплив на ці процеси справляє реалізація указу Президента України про розпаювання земель, реорганізацію КСП і зміну власника на селі.
Взагалі стрімке зростання АПУ, СДПУ(о), НДП та інших партій у регіоні після 1996 р. можна розглядати, з одного боку, як прояв кон’юнктурних міркувань, а з іншого – як логіку партійної структуризації, де саме центр урівноважує регіональні політичні сили. Зростання значимості центристських сил засвідчує формування в регіоні повноцінної партійної системи та поступове “вирівнювання” політичного простору в Україні. Це змінило тогочасну конфігурацію політичних сил (ліві-праві). Двополюсна партійна система поступилася місцем триполюсній, де в ролі третього полюсу виступили центристські сили. Об’єктивними чинниками утворення таких структур можна назвати: а) зміну балансу впливів у регіоні (послаблення ролі націонал-демократів); б) певне пом’якшення поляризації партійної системи; в) відмову частини населення від політичної екзальтації; г) зростання активності і підняття суспільного престижу бізнесу; д) деяку реалізацію державою соціал-демократичної моделі розвитку.
Організаційне становлення партій лівої орієнтації істотно не вплинуло на політичні уподобання населення регіону. Незначний вплив на робітниче та молодіжне середовище, відсутність представництва у владних структурах робить їх діяльність безперспективною.
У підрозділі 3.2. “Парламентсько-президентські вибори 1998-1999 рр. і нові тенденції структурування політичних сил регіону” аналізується стан партійного середовища напередодні та під час виборів 1998-1999 рр., розглядається специфіка перегрупування політичних сил регіону.
У дисертації зазначається, що напередодні виборів 1998 р. практично заново склалися передвиборчі блоки. На відміну від загальноукраїнських політичних процесів у регіоні ряд партійних союзів створювалися відповідно до місцевої політичної кон’юнктури. Однак зміна партійним керівництвом пріоритетів коаліційної політики внесла суттєві корективи в передвиборчу стратегію регіональних партійних структур, знівелювавши місцеві союзи та привівши їх у відповідність з центральними.
Що ж до результатів парламентських виборів, то вони показали, по-перше, регіоналізм партій, які взяли за основу націоналістичну ідеологію; по-друге – засвідчили більш чітке ідеологічне розмежування між правоцентристами та правими. У правоцентристському таборі лідерство зайняв НРУ. Правий фланг був представлений КУНом, УРП та УКРП.
Дисертант обґрунтовує, що вибори прискорили політичну визначеність населення Чернівецької та Закарпатської областей. Якщо в 1994 р. політичні уподобання виборців були досить нечіткими, то в 1998 р. наступила якісно нова ситуація, пов’язана із посиленням позицій центристських партій, зокрема СДПУ (о).
Дослідження дає підстави говорити про чітку тенденцію до поступового збільшення впливу партій на представницькі та державні структури. Вибори змусили політично самовизначитися частину державної управлінської еліти. У процесі її політизації відбувалося зрощення з новоствореними партійними структурами. Партійна організація органів місцевого самоврядування більш помітна у створенні різноманітних депутатських груп і фракцій. Однак виникнення таких коаліцій на регіональному рівні було внутрішньо суперечливим, оскільки становлення і консолідація виявилися значною мірою результатом логіки формування регіональних політичних інституцій, а не всебічного і тісного зближення між партіями на засадах інтегративних підходів до вирішення політичних проблем. Така структуризація в умовах біполярності політичних сил у ряді областей посилювала конфронтацію і протистояння між націонал-демократами та комуністами. Це створювало психологічну напругу в радах, затримувало прийняття важливих рішень із проблем області.
Новим етапом структурування стали президентські вибори 1999 р. Залучення владних та зміцнілих партійних ресурсів за умов державницької орієнтації населення забезпечило успіх Леонідові Кучмі. Далася також узнаки суттєва переорієнтація задекларованих ним у ході передвиборної президентської кампанії зовнішньополітичних пріоритетів, руйнування створеного тоді іміджу “проросійського політика”.
Президентські вибори 1999 р. засвідчили ідеологічну кризу партій правого крила політичного спектра. Зокрема, партії, які увійшли до блоку “Національний фронт” після програшу на парламентських виборах, не змогли наростити свій потенціал і в 1999 р. Скоріше, навпаки, невизначеність політичної поведінки під час другого туру президентських виборів фактично була рівною поразці. Дисертант доводить, що в умовах біполярного характеру другого туру виборів пасивність цих структур перед комуністичним реваншем для багатьох виборців була незрозумілою і тому їх заклики утримуватися від голосування не були підтримані.
У ході виборчої компанії поглибилася ідеологічна та організаційна криза партій націонал-демократичної орієнтації. Розкол, який відбувся у найвпливовішій партії регіону – НРУ – в 1999 р. з утворенням двох структур (Ю.Костенка і Г.Удовенка ) практично призвів до розшарування електорату регіону не за політичними ознаками, а скоріше – за особистісними.
Становлення багатопартійної системи в регіоні все ще не можна вважати завершеним. Так, у кінці 90-х років простежувалося збільшення в регіоні кількості зареєстрованих обласних організацій. Однак помітною залишається значна диспропорція у порівнянні із загальноукраїнським рівнем. Це свідчить, з одного боку, про зневіру населення у можливість реалізації своїх інтересів за посередництвом політичних партій, а з іншого – засвідчує збереження політичної регіоналізації України. Кількісний ріст обласних організацій у регіоні все ж не привів до якісних змін у горизонтальному структуруванні. Більшість партій локалізували свою діяльність в обласних центрах.
У “Висновках” дисертації узагальнюються основні результати дослідження. Найважливішими з них є такі:
1. Руйнація монопартійної системи в західних областях України відбувалася більш швидкими темпами, ніж на інших територіях. Федералістський підхід до організації влади з боку значної частини політичних сил західного регіону на початку 90-х років був детермінований не стільки відцентровими тенденціями, скільки намаганням протистояти комуністичній владі і зберегти демократичні здобутки. Специфікою становлення владних структур регіону на початку 90-х років стала тенденція до коаліційної форми організації влади. Посилення впливу націонал-демократів, об’єднаних у численні угрупування, значно підвищило вплив партій, які вони представляли, на регіональні центри прийняття політичних рішень і разом з тим зміцнило легітимність влади.
2. У специфічних умовах відбувалося формування президентської вертикалі. Ігнорування центром досвіду регіону в ході кадрових призначень, політико-правовова неврегульованість питань розмежування гілок влади знижували ефективність цих структур і посилювали напругу в регіоні.
3. Дослідження показало, що на характер та формування партійної системи регіону в першій половині 90-х років значний вплив справляли соціально-політичні, культурно-історичні, психологічні та конфесійні чинники. Специфічними рисами партійної системи регіону є:
1) Домінування значної кількості партій національно-демократичної орієнтації. З одного боку, це було природною реакцією на багаторічне панування єдиної партії, з іншого – важливу роль відіграв той факт, що національно-культурні проблеми в перші роки незалежності зберігали політичну пріоритетність серед населення регіону.
2) Традиціоналізм партієтворення. Партійне будівництво в регіоні розвивалося у напрямі відтворення партій, які відверто заявляли про свою спадковість щодо структур, які діяли до 1939 р.
3) Активне конституювання партій неоконсервативного та консервативного типу. Така структуризація є закономірною, з огляду на значну втрату політико-культурних цінностей, типу політичної ментальності та поведінки, а також відносно незначну тривалість у регіоні доби більшовизму.
4) Створення численних націоналістичних структур. Процес організаційної розбудови партій правого спектра відбувався в основному за участю власного кадрового потенціалу. Разом з тим стимулюючу роль відіграла західна політична еміграція, якій вдалося зберегти і перенести на український ґрунт ідеологічні концепції, традиції політичної боротьби.
5) Поява регіональних за масштабами впливу структур свідчить про політичну неоднорідність України, а також незавершеність процесу формування цілісної партійної системи країни.
6) Закономірність створення та відносно значний вплив на політичні процеси в регіоні партій конфесійної спрямованості.
7) Слабка структуризація центристських сил зумовлювалася в основному відсутністю середнього класу, упередженим ставленням населення до соціал-демократичних ідей, збереженням домінуючого політичного впливу правоцентристських та націоналістичних партій, політичною нейтральністю бізнесових і фінансових структур.
4. Особливістю партійної системи регіону першої половини 90-х років є зміщення партійної осі вправо, значна поляризація та конфліктність політичних сил (активною стороною виступали партії правоцентристського і правого спектра), неспроможність більшості партій до повноцінного горизонтального структурування, недостатній кадровий та інноваційний потенціал, відсутність масових партій.
5. Ігнорування центром міжпартійних інтеграційних процесів, які відбувалися на мікрорівні і проявлялися у формі об’єднання осередків ідеологічно споріднених партій, а також поява регіональних передвиборчих об’єднань перешкоджали укрупненню партій та консолідації політичних сил регіону.
6. У другій половині 90-х років значно посилюються центристські тенденції. Становлення і динамічне структурування СДПУ(о), АПУ, НДП з їх значними фінансовими можливостями та владним ресурсом вели до перерозподілу політичних впливів між центристами та правими при витісненні на периферію лівих сил, сприяли помітній партизації державно-управлінської еліти і суттєвому посиленню державницьких політичних сил.
7. Подальше реформування партійного спектра регіону буде відбуватися не стільки на базі націоналістичної чи популістської ідеології, скільки на поєднанні реформістських, націонал-демократичних, соціал-демократичних та консервативних поглядів. У цьому сенсі регіон залишатиметься самостійним диференціюючим чинником, який і надалі значною мірою визначатиме неоднорідність політичного простору України. Ймовірна подальша локалізація впливів партій комуністичної та радикальної орієнтації. Інший варіант їх розвитку вбачається у фактичній самоізоляції, якщо не формально, то фактично.
8. Регіональні особливості структурування, на нашу думку, не є ознакою автономності. Вони в основному відображають багатоманітність і строкатість загальноукраїнського політичного простору.
9. Західний регіон у політичному плані залишається досить неоднорідним та внутрішньо диференційованим. Чітко простежується різниця в темпах, напрямах становлення партійних інституцій, що дає змогу виділити ряд внутрішніх районів – Волинь, Галичину, Закарпаття та Буковину.
У кінці дисертації дано рекомендації щодо практичного застосування отриманих результатів, визначено деякі перспективи продовження дослідницької роботи за цією проблематикою.