ЗАВАЛІЙ СВІТЛАНА БОРИСІВНА ТИПОЛОГІЯ ОКСИМОРОННИХ СИНТАГМ У ПОЕЗІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЗАВАЛІЙ СВІТЛАНА БОРИСІВНА ТИПОЛОГІЯ ОКСИМОРОННИХ СИНТАГМ У ПОЕЗІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ
Альтернативное Название: Завалий Светлана Борисовна Типология ОКСИМОРОННИХ Синтагма В ПОЭЗИИ ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ ХХ - НАЧАЛА ХХ ВЕКА
Тип: Автореферат
Краткое содержание: У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання й основні методи дослідження, визначено джерельну базу, наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, подано форми апробації, зазначено кількість публікацій, у яких викладено загальну концепцію, теоретичні й практичні результати дисертаційної праці.
У першому розділі «Теоретичні засади дослідження оксиморонних синтагм як лінгвостилістичної категорії» простежено історію вивчення оксиморона в поетиці, риториці, стилістиці; досліджено оксиморонну синтагму як лінгвостилістичну категорію з погляду пізнання когнітивних механізмів художнього, антитетичного мовомислення; з’ясовано роль контрасту як основи оксиморона й принципу структурно-семантичної організації поетичного тексту.
Оксиморон як лінгвістичне явище відомий із античності: міркування про роль, призначення, джерела й причини його виникнення знаходимо у творах давньогрецьких та римських філософів (Геракліта, Горгія, Аристотеля, Квінтиліана, Цицерона). У стародавніх поетиках оксиморон – це засіб для створення новизни, підґрунтям якого є парадоксальне поетичне мислення, відхилення від норми, аномальність, що дає змогу виокремити певне явище з-поміж інших, точніше передати думку, красномовно змалювати полярну сутність предметів та явищ об’єктивної дійсності, надати мові образності, емоційності, виразності.
У найдавніших зразках писемності Київської Русі «О образеxь» Г. Хировоска (1023 р.), «Ізборник Святослава» (1073 р.) уперше після античного періоду описано тропи, утворені на основі поєднання контрастних понять.
У філософсько-поетичних трактатах: «Риторика» П. Меланхтона (1620 р.), «Orator Mohileanus» Й. Кононовича-Горбацького (1636 р.), «Hortus о poеtikus» М. Довгалевського (1736 р.), «De arte rhetorika» Ф. Прокоповича (1786 р.), присвячених мовно-стилістичному оформленню ораторського стилю, оксиморон визначено як «узгодження протилежностей», суттю якого є не окреме слово, а думка, особливий прийом організації тексту, здатного посилити експресію, тобто різновид мовних фігур, що сприяють красномовству.
З’ясовано, що термін oksymoronъ уперше зафіксовано в рукописній церковнослов’янській «Риториці» невідомого автора другої половини ХVІІІ ст. із монастирської бібліотеки м. Нямц у Румунії, опублікованій О. Горбачем. Термін оксимора, що має грецькі корені (гр. oxymoron, від oxys – дотепний, гострий і moros – безглуздий, нісенітний), уведений В. Домбровським на початку ХХ ст.: у праці «Українська стилістика і ритміка. Українська поетика» оксиморон репрезентовано як стилістичну фігуру, що має на меті шляхом емфатичного підкреслення думки чи зміни внутрішньої форми вислову осягнути динамічні ефекти слова.
Спеціальні дослідження, присвячені вивченню стилістичної фігури оксиморон (на матеріалі англійської, німецької та російської мов), представлені в другій половині ХХ ст. науковими працями К. О. Атаєвої, Л. О. Введенської, Л. О. Новикова, В. П. Павлович, В. Я. Пастухової, О. С. Сингаївської, В. Б. Синюк, М. М. Халікова, у яких проаналізовано семантику, лінгвістичну природу й стилістичні функції оксиморонів, схарактеризовано синтагматичні та парадигматичні відношення між їхніми компонентами.
Лінгвопоетичні студії, у яких оксиморон досліджено на матеріалі української мови, з’явилися в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. Зокрема В. А. Чабаненко описав граматичні типи оксиморонів, В. C. Калашник, Л. А. Лисиченко розглянули особливості вживання оксиморонів у поетичній мові, Н. М. Бобух схарактеризувала структурно-семантичну організацію оксиморонів, здійснила функціонально-тематичну класифікацію й визначила стилістичні функції оксиморонів.
У сучасній лінгвістичній науці представлено неоднозначне тлумачення оксиморона. Його визначають: як стилістичну фігуру (О. О. Тараненко, В. А. Чабаненко), семантичну фігуру (Р. Лахманн, Н. В. Павлович), фігуру протилежності (М. П. Брандес), троп (І. В. Арнольд), тропофігуру (Л. О. Новиков), концентровану форму словесної опозиції (М. Бірдслі), художній образ (Е. Г. Шестакова), прийом створення новизни (Г. Г. Шпет), одиницю номінативно-аналітичного семіозису (Г. Г. Курегян); підкреслюють глибинну схожість оксиморона з метафорою (М. Блек), із епітетом (О. Д. Пономарів, Л. І. Мацько), зіставляють зі спорідненими стилістичними явищами – нонсенсом, парадоксом (Е. Г. Шестакова), характеризують як особливий спосіб мислення (Р. Мейер, Е. Сепір).
Мовний контраст як основа оксиморона й універсальна категорія поетичного тексту в словесному мистецтві досліджуваного періоду відображає основні закономірності людського мислення, динаміку самопізнання через полярності, репрезентує індивідуально-авторський художній стиль митців. Активне вживання оксиморонних синтагм в українській поезії пов’язане з глобальними проблемами епохи, загостренням соціальних конфліктів, парадоксальним сприйняттям авторами об’єктивної дійсності.
Науковці наголошують, що основою оксиморонів є поєднання семантично протиставлюваних компонентів в одне змістове та структурне ціле, напр.: Твої вуста, бентежні та гарячі, / Мені шепочуть ніжне «не забудь». / І заклинають, щоб в житті ніколи / Колючка зради не зросла між нас. / Болючим щастям і солодким болем / Я хочу відповісти кожен раз (В. Крищенко).
Стилістична фігура оксиморон поєднує контрастні за значенням лексеми для вираження нового цілісного поняття. У синонімічній назві оксиморонна синтагма (гр. syntagma – устрій, лад, з’єднання) актуалізоване поняття інтонаційно-смислової єдності двох або кількох мовно-структурних одиниць у слові чи контексті, пор.: життєсмерть, рідна чужина (В. Стус), холод вогню (С. Йовенко), жорстока ніжність (І. Муратов), мовчанням кричи (В. Симоненко), осінь весни (Г. Світлична) та ін.
Аналіз фактичного матеріалу засвідчив, що оксиморонні синтагми в словесному мистецтві другої половини ХХ – початку ХХІ ст. є універсальною категорією поетичного тексту. Відтворюючи суперечливе розмаїття предметів, властивостей, явищ об’єктивної дійсності через постійний пошук нових можливостей зв’язків лексичних номінацій, такі одиниці здатні актуалізувати значення, не закріплені за лексемами в словниковій системі й відкривати широкі можливості для мовного експериментування.
Рефероване дослідження презентує один із нових підходів до лексикографічного опрацювання мови української поезії. У поетичній мові лексеми набувають додаткових значеннєвих відтінків, розширюють асоціативні зв’язки, увиразнюючи наявну в лексемах контрастну семантику. Лексикографічна фіксація авторських поетичних оксиморонних синтагм має наукове значення для: теорії номінації (ілюструє можливості створення певних номінацій у лексичній системі мови, сприяє поглибленому вивченню явища оказіональності); деривації (виявляє словотвірні потенції української мови, засвідчує перевагу одних словотворчих засобів над іншими); психолінгвістики (демонструє мовно-естетичні пріоритети авторів – поетів другої половини ХХ – початку ХХІ ст.); оксиморонні синтагми, представлені в словнику, визначають продуктивність їх функціонування в мові поезії зазначеного періоду, зумовлену позамовними чинниками – ідеологічним та філософським змістом художніх текстів певної доби.
У другому розділі «Лексико-семантичні типи оксиморонних синтагм» виокремлено характерні для поетичної мови досліджуваного періоду оксиморонні синтагми з ключовими протиставлюваними лексемами, визначено лексико-семантичні типи оксиморонних синтагм.
Закон взаємодії протилежностей як ядро діалектики реалізується через вербалізацію абстрактних понять і функціонування в поетичній мові антонімічних лексем, що утворюють оксиморонні синтагми. Дослідження бінарних структур мислення людини, представлені в лінгвістиці, культурології, психології (К. Леві-Строс, В’яч. Вс. Іванов і В. М. Топоров, А. Вежбицька), свідчать, що модель світу може бути описана як набір семантичних протиставлень, які є генетичною основою значень усіх слів і впливають на універсальну структуру мислення людини.
Для класифікації лексико-семантичних типів оксиморонних синтагм використано теоретичні засади Н. М. Бобух про виокремлення цих синтагм в українському поетичному словнику, зокрема, застосовано поняття ключових опозицій. В аналізованих поетичних текстах виявлено 7 лексико-семантичних типів оксиморонних синтагм зі складниками, що позначають: колоративні поняття (світло – темрява, білий – чорний) (5,0 %); темпоральні поняття (день – ніч, весна – осінь, зима – літо) (8,0 %); локативні поняття (земля – небо, лівий – правий) (6,8 %); абстрактні поняття (життя – смерть, щастя – нещастя, доля – недоля, добро – зло) (20,0 %); релігійні поняття (рай – пекло, душа – тіло, дух – тіло, праведний – грішний) (5,3 %); соціальні поняття (свій – чужий, рідний – чужий) (6,0 %); емотивні поняття (радість – горе, радість – мука, радість – сум) (33,2 %).
Найпродуктивніші в досліджуваних текстах оксиморонні синтагми, які ґрунтуються на субстантивній опозиції життя – смерть, що засвідчує її універсальність, напр.: Цей бенкет смерті в образі життя / щасливого відстрашує і врочить: / устромиш в воду ногу – і помреш (В. Стус); І знову пагони уперті / Весною з праху оживуть – / Життя черпає сили в смерті, / Життя одвічно вище смерті, / І це його безсмертна суть (П. Осадчий).
Конкретно-чуттєву образність поетичної мови поглиблює лексика на позначення емотивних понять, які є найбільш уживаними в досліджуваних текстах: І над пюпітром спомин враз гойднеться, / І припаде ожиново до вуст… / І прокажу тремтливе слово втіхи я, / І ніжним болем в серці одізвусь (А. Мойсієнко).
Серед оксиморонних синтагм, зафіксованих в українській поезії досліджуваного періоду, розрізняємо три семантичні типи: 1) оксиморони з різнокореневою симетричною антонімією лексем-складників; 2) оксиморони з різнокореневою асиметричною антонімією лексем-складників; 3) оксиморони зі спільнокореневою (афіксальною) антонімією. Оксиморонні синтагми першого типу утворені на основі симетричних різнокореневих антонімів: веселий смуток (Л. Талалай), воля рабська (В. Стус), пекельний рай (Л. Первомайський), дурна мудрість (А. Мойсієнко), багатство бідне (Д. Павличко), пор. у контексті: А тепер – блаженна рабська доля, / воля рабська. На усе – вона! / Серед закріпаченого поля / запалала свічка вогняна (В. Стус).
Другий тип оксиморонів – це синтагми, утворені поєднанням асиметричних антонімів на основі асоціативного зближення, у змістовій структурі яких, крім спільної семи, наявні несумісні контрарні семи, що водночас взаємно заперечують і взаємно передбачають одна одну. Антонімічні значення компонентів зазначеного типу не закріплені в мові, їх протиставлення має індивідуально-авторський характер: гарячо-журний снігопад (П. Мовчан), бенкет горя (В. Стус), катастрофа прекрасна (В. Базилевський), солодкий арешт (І. Драч), сонячна печаль (Л. Костенко), ласка хуги (С. Йовенко), пор. у контексті: О плем’я кочове! Ти згадуєш Папушу? / Ту сонячну печаль високого чола (Л. Костенко).
Оксиморони третього семантичного типу об’єднують в одну синтагму спільнокореневі лексеми, протилежна семантика яких мотивована префіксальним словотворенням. У моделях, сформованих на основі спільнокореневої опозиції, протиставлення наявне у відповідній мовній формі (заперечні частки, префікси із заперечним значенням). Серед оксиморонів, зафіксованих у досліджуваних поетичних текстах, виокремлено спільнокореневі субстантивні словосполучення, які реалізують семантику контрасту за допомогою префікса-частки не- в структурі прикметника. Залежне слово повторює значення головного зі знаком заперечення: невічне вічне (М. Самійленко), нерозумний ум (С. Йовенко), неповторне повторення (І. Муратов), недалека далина (О. Юрченко), невинна вина (І. Драч), нечужа чужина (Л. Костенко), незламні злами (А. Мойсієнко), нерозкаяне каяття (С. Йовенко), несміяний сміх (Є. Гуцало), пор. у контексті: О, таким же, таким / будь навік, / неповторне повторення, / І мани, / і оманюй, / і вічним минуле роби (І. Муратов).
Різновидом зазначеної моделі є оксиморонні синтагми, у яких префікс не- в атрибутивах ускладнює префікс з-: знелюднілий люд, знеславлена слава (Г. Коваль), незмірні міри (М. Бажан). Аналогічну функцію виконує префікс без-: префіксальна лексема набуває значення, протилежного спільнокореневому безпрефіксному відповідникові: безвинна вина (В. Коломієць), безгрішний грішник (П. Перебийніс), безнебне небо, безкровна кров (М. Вінграновський), безнадійна надія (Г. Світлична), безпровинна провина (В. Стус), безсонний сон (І. Калинець), радість безрадісна (В. Симоненко), пор. у контексті: Хмара ріжеться кривавими рогами / В безнебнім небі чорними шляхами, / І тиша спить, і віти, і вітри (М. Вінграновський).
У структурі оксиморонів зафіксовано також уживання атрибутива з подвійними префіксами однакової семантики, напр.: Вдвох безневинна / Одна вина, / Вдвох таїна / Одним одна (І. Драч).
У третьому розділі «Структурно-граматичні типи оксиморонних синтагм» досліджено та проаналізовано морфологічну структуру оксиморонів, що функціонують в українських поетичних текстах другої половини ХХ – початку ХХІ ст.
Класифікація оксиморонних синтагм за формальною структурою дає підстави для виокремлення трьох структурно-граматичних типів: оксиморонні синтагми – складні слова (3,6 %), оксиморонні синтагми з відношеннями сурядності й підрядності між компонентами (55,6 %), оксиморонні синтагми зі структурою речення (40,8 %). Виявлено, що найпродуктивніші в поетичних текстах аналізованого періоду оксиморони – підрядні словосполучення (54,2 %), серед яких розрізняємо: 1) субстантивні (головний компонент виражений іменником): бідне багатство (Д. Павличко); болюче щастя, солодкий біль (В. Крищенко); вільна кабала, гримуча тиша, осіння весна (В. Базилевський); голосне мовчання, грішники святі, журливі усмішки, забута пам’ять, святошні будні (В. Стус); гроза мовчазна, надія безнадійна (М. Бажан); палка студеність (В. Коломієць); жорстока ласка (Б. Олійник); закономірна випадковість (Л. Дмитерко); лихе добро, щасливе горе (І. Драч); мовчання стозвуке (П. Осадчук); молоді діди (В. Кашка); мороз вогняний, ніжний біль (А. Мойсієнко), пор. у контексті: Звідтіль ми пішли, звідтіль, / Де тісно – самому, а двом – просторо. / Навшпиньках за нами, навшпиньках / Йшло наодинці щасливе горе (І. Драч).
У наведених субстантивних оксиморонах залежне слово виражене прикметником. Різновидом аналізованих оксиморонних синтагм є структури, у яких два семантично протиставлювані атрибутиви, поєднані сурядним зв’язком, означують головне слово: день звичайний і незвичайний (А. Пашко); життя солодке і полинне (П. Осадчук); гірка й солодка мить, солодкий і радісний біль (В. Калашник); пауза велика і мала (В. Гнатюк); солона і гірка краса, страшний і жаданий кінець (В. Стус); тлінна й нетлінна краса (Є. Гуцало), пор. у контексті: Ще мить жури у схованці тепла, / І пульсу стук єднає наші руки, / І пауза велика і мала / Спинилася на подиху розлуки (В. Гнатюк);
2) ад’єктивні (головний компонент виражений прикметником): безбожно свята, безсилий силою, у щедрості убогий (М. Вінграновський); виждано раптовий (Г. Світлична); винні без провини (Б. Олійник); близький і в недосяжності (В. Базилевський); від рождіння старі (О. Забужко); від щастя нещасний (Д. Павличко); грішне без гріха (В. Стус); неточний у точності; старий, аж юний (І. Драч); у безрусі рухомі (М. Царинник); царствено убога (Л. Костенко), пор. у контексті: Зласкавився – і сам підняв до себе. / Близький і в недосяжності своїй, / дарує безмір нам, дарує небо, / шляхів сипких розмотаний сувій (В. Базилевський);
3) дієслівні (головний компонент виражений дієсловом): без голосів кричать (С. Голованівський); від отрути воскреснути, криком мовчати (Б. Олійник); відродитися в смерті, усміхатися біді (В. Стус); восени весниться (Г. Чубач); гірчить медово (В. Коломієць); грітися в холодочку (Л. Костенко); зненависть любити (М. Вінграновський); надіятися без надії (М. Бажан); незбагненне збагнути (Д. Луценко); погасити пожежами (В. Симоненко); скорити нескорене (І. Муратов); поділити неподільне (О. Забужко); сміятися в сльозах (І. Драч); кривдити безневинно, (С. Йовенко), пор. у контексті: І сіль зірок на наші рани, / і сіль біліє на устах. / Чи то любов, чи то страждання / без голосів кричать в серцях (С. Голованівський);
4) інстантивні (головний компонент виражений категорією стану): в безбожності побожно (І. Драч); в домі бездомно, вдвох наодинці (Г. Чубач); весняно в день осінній (О. Ющенко), пор. у контексті: І обступили нас хлоп’ята, – / Слова, думки – навперебій… / І свіжо так запахла м’ята: / Весняно в день осінній мій (О. Ющенко).
Частину оксимороних синтагм, зафіксованих у досліджуваних поетичних творах, утворюють словосполучення з сурядним зв’язком складників (1,4 %). Граматично незалежні члени в таких синтаксичних конструкціях об’єднані в одне значеннєве й структурне ціле за принципом обов’язкової морфологічної однотипності сурядними сполучниками або тільки інтонаційно: близький і далекий (Д. Луценко); буденно і святково (В. Коломієць); всюди і ніде (С. Голованівський); грішна і свята (Є. Гуцало); дика, впокорена (І. Драч); зрадлива й вірна (Д. Павличко); любити й ненавидіти (М. Руденко); мало й багато (Б. Олійник); пекло і рай (В. Базилевський); плакати і сміятися (С. Йовенко); рідне і чуже, знане і незнане (М. Бажан), пор. у контексті: Старий моряк, що вахту стереже, / Кричить крізь вітер: – / Вас прив’яжем, пане! / Вий, Чорне море, рідне і чуже, / Ринь, Чорне море, знане і незнане! (М. Бажан).
Аналіз фактичного матеріалу дає підстави для виокремлення таких різновидів оксиморонних синтагм: зі структурою простого (односкладного й двоскладного) речення та зі структурою складного речення з різними видами зв’язку. Напр.: Про час як час. Про вічне і минуще / (А те розсудить часу булава); / Про корінь мій в дохристиянській пущі; / Про те, що навіть пам’ять забува (Б. Олійник); В наших зустрічах криються наші розлуки, / Наше щастя гірчить, як полин навесні. / Хай тебе возвеличить цей біль і ці муки. / Не забудься мені! Пам’ятайся мені (Є. Гуцало); Хай буде мить як вічність, / А вічність наче мить. / Твого лиця величність / В мені знов защемить (В. Крищенко); Може, колись розпізнає наука / Правду на дні філософської чаші: / Всесвіт – це мука… / Одвічна мука, – / Та, що народжує радощі наші (М. Руденко); Як він обдурив мене – / цей багрянець – вогонь! / Як він обігрів мене – / паморозь до скронь! (С. Йовенко).
У поетичних творах зафіксовано оксиморони – оказіональні складні слова, утворені злиттям двох семантично протиставлюваних субстантивів (відношення між компонентами складного слова співвідносні з сурядними відношеннями синтаксично рівноправних одиниць), або контрастних за значенням ад’єктива й субстантива (відношення між компонентами складного слова співвідносні з підрядними відношеннями синтаксично нерівноправних одиниць), переважно за зразком: а) композитів із інтерфіксами о, е, є: світлотінь (В. Коломієць, С. Йовенко); плачосміх (В. Коломієць); мертводуша (С. Йовенко); сліпозорі (В. Вовк); сльозосміх, сміхосльози, плачосміх (В. Базилевський); смертеіснування, життєсмерть, розлукозустріч (В. Стус), пор. у контексті: У затишку прожити не судилось: / ударив грім – і зразу шкереберть / усе пішло, що ніби тільки снилось, / як смертеіснування й життєсмерть (В. Стус); б) утворені шляхом поєднання семантично протиставлюваних компонентів за взірцем юкстапозитів. Найпродуктивніші, за нашими спостереженнями, оксиморони, твірними основами яких є антонімічні атрибутиви або субстантиви: гіркливо-щаслива, ймовірно-неймовірний, можливо-неможливий (В. Коломієць); зустрічі-прощання (Г. Чубач); ночі-днини (І. Римарук); радосте-біда (В. Стус); смуток-радість (А. Мойсієнко); літо-зимота (М. Вінграновський), пор. у контексті: До цього ритуального собору / прийшла весна, божественно-земна, / До липової музики, котра, / минаючи у світі, не мина (Є. Гуцало).
Семантичне значення контексту оксиморонів розширюється завдяки їхній композиційній складності: Годинник людства – з стрілками життя / На цифрах смерті – звірив із твоїм (М. Вінграновський); Лиш горе грає-виграває / од радісної німоти (В. Стус); Я цілий світ в собі гойдаю, / Живу, ковтаючи сльозу / У грози ніжність закладаю, / В трояндах збуджую грозу (М. Руденко).
Структурно-граматичний аналіз оксиморонних синтагм у поетичних текстах засвідчив, що для поезії зазначеного періоду характерне тяжіння до ускладнених конструкцій, до асоціативної розкутості в процесі мовної естетизації дійсності, що зумовлює вживання оригінальних авторських оксиморонних синтагм.
У четвертому розділі – «Стилістичне функціонування оксиморонних синтагм у поетичних творах» схарактеризовано специфіку вживання оксиморонів у поетичних текстах із урахуванням лексичного, граматичного, морфологічного механізмів виявлення стилістичного значення.
Оксиморонна синтагма – носій поняттєвого ядра, образно-чуттєвої уяви, емоційно-оцінних відтінків і стилістичних значень. Поєднання лексем із позитивною та негативною конотацією створює стильові ефекти, які надають поетичному тексту чуттєвої тональності й експресивної виразності: Кому смієшся гірко? / Кому щасливо плачеш? / Ні, ти не просто гілка, / ти – гаю мрійна вдача (В. Коломієць); Думав, леліючи сон золотий, / мало для щастя хліба і масла. / Світе прекрасний, який ти страшний! / Світе страшний, який ти прекрасний! (В. Базилевський).
Зафіксовані в досліджуваних поетичних творах оксиморони-оказіоналізми становлять ключові, домінантні образи, характерні для індивідуально-авторського світосприйняття: А ця тюрма – оце і є свобода, / бо я вже тут нічого не боюсь (Л. Костенко).
Архаїзми та старослов’янізми як компоненти оксиморонних синтагм вносять додаткові семантичні й емоційні відтінки в поетичне висловлювання. Церковнослов’янська лексика виконує традиційну функцію високого експресивного звучання поетичної мови: Благословен той біль, який прирік / Мене полону днів оцих жаданих, / Де в серце сипле стріл густий потік / Кохання бог із луків бездоганних (І. Драч). Застарілі слова завдяки вдалому використанню їх у структурі оксиморона набувають сучасного звучання, наповнюють поетичний текст новою експресивною енергією: Ескадра гинула красиво, / І Київ їй аплодував. / В цих очах – лиш хмара сива / й живого мужа удова (С. Йовенко); Це, припізніла молодосте, ти / спроваджуєш мене на чорні кручі. / Збираються над головою тучі, / відстрашливої повні ліпоти (В. Стус).
Спостережено, що поезія набуває особливого звучання у звичайних розмовно-просторічних формах, коли вони потрапляють у характерне лексичне оточення: Сподіваєшся колись дожити, / Щоб мовити чеканно: все. Ми квити. / Ти забираєш, буцімто даєш (В. Стус). Вдало переосмислені в поезії прозаїзми, на думку С. Я. Єрмоленко, створюють вагоміший експресивний ефект, ніж узвичаєні метафори або висока поетична лексика: Крізь літа, незгодами роздерті, / з далини волаю мовчкома: / «Не сваріться, син я ваш до смерті / І схиляюсь перед обома» (О. Забужко).
Зафіксовані в структурі аналізованих стилістичних фігур фольклорні образи осмислюються в поетичних контекстах по-новому, стають константами, диференційними ознаками ідіостилю, набувають статусу мовних кодів національної культури: У полі спить зоря під колоском, / І сонно слуха думу колоскову, / і сонна тиша сонним язиком / Шепоче саду сиву колискову (М. Вінграновський).
Наголошено, що оксиморонні синтагми – продуктивний спосіб творення нових слів із експресивним потенціалом. Стилістичний ефект виникає як результат семантичного контрастування всередині моделі словоскладання: Стерпимо. / Спокутуєм за всіх / Добровільно-змушену розлуку – / Наш найтяжчий гріх (В. Пасічник). Складні номінації, передаючи новий ідейно-естетичний зміст, завдяки оновленій мовній формі актуалізують у семантиці слова нові якості: Я там сидів, де трьох річок вода – / Дніпра, Десни і неба – струмувала / і обережно серце обмивала / якась непевна радосте-біда (В. Стус); Моя хата в подільському житі, / Просто неба, на чорній землі. / Маю тільки думки необжиті / Та ще крила – небесно-земні (Г. Чубач).
Показово, що стилістичного прирощення словесно-поетичному образу надають такі словотворчі елементи, як префікси й суфікси. Оксиморонні синтагми з префіксами якісних прикметників, репрезентуючи найвищий ступінь вияву ознаки (най-), виражають емоційну суб’єктивну оцінку якості: Уся – з найтемнішого світла, / Уся – з найсвітлішого змроку / Борсалась Таємниця, то тьмава, то світла, / Долаючи купіль жорстоку (І. Драч).
У досліджуваних поетичних текстах зафіксовано семантико-дериваційні оксиморони-оказіоналізми, утворені від слів, які за літературними нормами не підлягають зменшувально-пестливій суфіксації, зокрема від іменників, що вносять у значення суб’єктивну оцінку й підсилюють емоційне забарвлення: Так воно в світі є, / Так воно є, щоб літати… / Горечко рідне моє, / Ластівко нашої хати (М. Вінграновський).
На підставі здійсненого аналізу встановлено, що в поетичних текстах досліджуваного періоду продуктивні оксиморонні синтагми, у складі яких є фразеологічні звороти, ужиті в трансформованому вигляді з настановою на виникнення нових асоціацій: І в помережані увійдуть ночі, / де ні жалю, ні радощів не ймуть, / а так живуть – і смерть свою жують (В. Стус); Люди часто живуть після смерті! / Вріже дуба, а ходить і їсть, / Перепродує мислі підтерті / у завулках тісних передмість (В. Симоненко).
Експресивність мовного контрасту в поезії підсилюють також такі синтаксично-стилістичні конструкції: 1) повторюваність сполучників: Ми з тобою – як море і небо – / і далекі, й близькі водночас. / Нам зустрітись на обрії треба. / Але обрій тікає від нас (Л. Костенко); 2) парні контрасти: В вирій знімалися плечі, знімалися руки. / Навіть шукали для себе крила! / Може, ця зустріч насправді була за розлуку?/ Може, розлука насправді за зустріч була (Є. Гуцало); 3) порівняння: Вона чарує і підносить, / вона у спеку воду носить, / щоб я від спраги не знеміг. / Лікує біль, знімає втому, – / «А пам’ятаєш? В світі тому / Був сміх, як плач, і плач, як сміх!» (В. Базилевський); 4) звертання: Де він, мій рідний край, / мій русокосий рай? / Радосте, не ридай. / Хай кружеляє твердь, / хай вороніє смерть, / повне тобою вщерть, / серце зболіло геть (В. Стус); 5) градація, нанизування однотипних синтаксичних структур, побудованих на контрастних асоціаціях: Зрадлива й вірна ти, ненависна й кохана, / Свята й обмацана руками королів, / Я знов до тебе йду шляхами Чінгісхана, / Сусід, що від жаги до тебе захмелів (Д. Павличко).
У поетичному словнику оксиморони виконують різні семантико-стилістичні функції: а) увиразнення контрастного психічного стану людини: Як дзвінко жайворонять небеса! / Душа від смутку – радістю скреса / І повниться жагою, / Любов’ю, що не знає супокою (Г. Коваль); б) підкреслення суперечливої сутності зображуваних предметів і явищ: І гріх казать: не чисто рвуть! / Навічним радості облогом, / обніжкам щастя, там, де ймуть / малої віри на безвір’ї, малої ласки серед зла (В. Стус); в) підсилення іронічного ставлення до зображуваного: А мені б ще лютості – / Реготать надривно / Над дурною мудрістю, / Мудрим марнослів’ям (А. Мойсієнко). Природа іронії в оксимороні виявляє суперечливу єдність позитивного і негативного, є внутрішнім регулятором, який визначає місце людини-поета у світі. Суть людського духу виражена в іронічному самосприйнятті: Та натомість в небі моїх рим і жнив / захлинувся жайвір – серце зупинив. / Каменем він пада – вздрів веселий глум: / твій безжальний розум – нерозумний ум (С. Йовенко); г) вираження авторської оцінки: Тому простіть мене за ранню зрілість, / Простіть майбутні помилки сьогодні. / Я завжди щастям міряв нещасливість, / Гарячим днем я міряв дні холодні (М. Вінграновський).
У висновках узагальнено результати проведеного дослідження.
Мовний контраст як основа оксиморонних синтагм і принцип структурно-семантичної організації поетичного тексту є об’єктивною лінгвістичною та лінгвостилістичною універсалією, яка відображає естетичні вартості поетичного покоління. Серед стилістичних фігур, побудованих на використанні антонімічних лексем, оксиморон – найбільш семантично й естетично концентрований спосіб вираження суперечності буття, який репрезентує антитетичність художнього мислення, відображає прагнення художника слова пізнавати сутність, діалектику зображуваного, є домінантою творчості поетів другої половини ХХ – початку ХХІ ст.
Оксиморонні синтагми – це показник існування особливої сфери номінативних одиниць, підпорядкованих комунікативному завданню, які відображають механізм оновлення лексичної семантики слова; це одна з форм організації поетичних текстів, спосіб нестандартної номінації, що має вагоме значення для неологізації лексичної системи поетичної мови. Оксиморон як засіб лінгвального осмислення та репрезентації нових значень слів зумовлює активне, творче пізнання світу, який акумулює креативно-пізнавальні можливості мови; це авторський винахід у пошуку й творенні нових мовних знаків. Процес такої мовної творчості – безмежний, оскільки дає змогу майстрам слова максимально конкретизувати відтінки почуттів, думок, увиразнювати зв’язки між явищами, формувати із загальномовного словника поетичні неологізми.
Спостережено, що серед виокремлених у поетичній мові лексико-семантичних типів найбільш продуктивними є оксиморонні синтагми, які ґрунтуються на субстантивній опозиції життя – смерть, що засвідчує її універсальність. Структурно-граматичні моделі як форми реалізації оксиморонних синтагм у поетичному словнику репрезентовані такими типами: оксиморони – складні слова; оксиморони з відношеннями сурядності й підрядності; оксиморони зі структурою речення. Найуживаніші оксиморони, що мають форму підрядного словосполучення (субстантивні, ад’єктивні, дієслівні, адвербіальні). Зафіксовано перевагу субстантивних оксиморонних синтагм, у яких залежний компонент виражений якісним прикметником, оскільки протиставлення характерні насамперед для лексем, у значенні яких є вказівка на якість. Продуктивність оксиморонів зі структурою речення зумовлена тим, що в поетичній мові поширені афористичні висловлювання, побудовані на поєднанні контрастних за значенням лексем.
З’ясовано, що семантичне значення контексту оксиморонної синтагми розширюється завдяки композиційній ускладненості, яку простежено на поверхневому рівні – у формо- й словотворенні; у розгалуженій системі синтаксичних зв’язків між компонентами оксиморонних синтагм; у плані змісту, на рівні глибинної структури – у багатовимірності асоціативного потенціалу поетичної мови, в індивідуально-авторському сприйнятті словесно-художніх образів. Характеристика способів поєднання семантично протиставлюваних компонентів в одне семантичне та структурне ціле свідчить про перевагу оксиморонних синтагм, утворених на основі симетричних і асиметричних різнокореневих опозицій.
Значний експресивний потенціал оксиморона та його реалізація безпосередньо мотивовані контекстом. Найближче лексичне оточення підсилює образність вислову, поглиблює смислове навантаження його складників, модифікує семантику лексичних опозицій. Нетрадиційне лексичне наповнення стандартних граматичних моделей демонструє, що суперечності між типовими синтаксичними моделями й нестандартністю сполучення компонентів оксиморонної синтагми є джерелом формування експресивного висловлювання. У поетичних текстах оксиморони виконують різні семантико-стилістичні функції: увиразнення контрастного психічного стану ліричного героя; підкреслення суперечливої сутності зображуваних предметів і явищ; створення іронічного чи гумористичного ефекту; вираження авторського ставлення до описуваного.
Запропонований «Словник оксиморонних синтагм поетичної мови (на матеріалі української поезії другої половини ХХ – початку ХХІ століття)» демонструє потенції лексем виражати контрастну семантику, засвідчує мовно-естетичні пріоритети авторів – поетів досліджуваного періоду, специфіку авторського світобачення і світосприйняття. Оксиморонні синтагми, подані в словнику, опосередковано відбивають ідеологію й філософію поетичної мови певної епохи, унаочнюють еволюцію образних засобів поезії в історії літературної мови другої половини ХХ – початку ХХІ ст.
 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины