СИНЧУК Світлана Миколаївна ТЕОРІЯ ПРАВОВІДНОСИН СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, охарактеризовано стан її наукової розробки, визначено мету, основні задачі, предмет, об’єкт і методологічні засади роботи. Сформульовано наукову новизну, теоретичні та практичні результати, одержані автором.
Розділ 1 «Правовідносини соціального забезпечення та тенденції їх доктринального дослідження» присвячений питанням визначення поняття та характерних рис галузевих правовідносин з урахуванням методологічних основ загальної теорії права та визначальних засад регулювання відповідних зв’язків у сфері соціального забезпечення.
У підрозділі 1.1 «Поняття правовідносин соціального забезпечення» проаналізовано як загальнотеоретичні, так і галузеві наукові висновки щодо поняття правовідносин. З’ясовано співвідношення категорій «суспільні відносини», «правовідносини», «норма права» та виявлено особливості їхнього функціонування у сфері реалізації особою соціальних прав. Зроблено висновок, що відносини соціального забезпечення у класичному варіанті суспільних відносин не існують, а постають відразу у формі правовідносин.
У дисертації розглянуто доктринальні концепції визначення сфери галузевих правовідносин, які сформовані на аргументах щодо видів соціального забезпечення, його організаційно-правових форм, юридичних фактів або співвідношення із соціально-захисними правовідносинами. Відзначено, що різноманітність наукових узагальнень зумовлена, передусім, неоднаковим трактуванням сутності соціального забезпечення як найбільш фундаментального поняття однойменних галузі права та науки, яка її вивчає. Підтримано ідею, що універсальним визначником сфери правовідносин соціального забезпечення є соціальний ризик. А родове поняття соціального забезпечення, на думку автора, повинно охоплювати всі сучасні види та організаційно-правові форми задоволення соціальних потреб особи, зумовлених соціальними ризиками.
Сформульовано особливості реалізації особою конституційно проголошеного права на соціальне забезпечення та на їх основі зроблено висновок, що галузевими є правовідносини, зумовлені соціальним ризиком (соціально-забезпечувальні), а також ті, без яких соціально-забезпечувальні не можуть відбутись (соціально-процедурні та, у випадках, передбачених законом, соціально-страхові).
З’ясовано рівні встановлення правових норм, що визначають галузеві правовідносини. Доведено, що умови динаміки правових відносин державного бюджетного та загальнообов’язкового соціального страхування визначені нормами централізованого правового регулювання. А правові відносини недержавного соціального забезпечення є наслідком реалізації централізованих та децентралізованих правових норм.
Досліджено способи впливу правових норм на поведінку суб’єктів галузевих правовідносин. Наведено аргументи на користь доцільності узгодженого поєднання публічно-правових та приватно-правових способів регулювання відносин соціального забезпечення. Доведено пріоритетність субординаційного правового зв’язку між суб’єктами галузевих правовідносин.
Підрозділ 1.2 «Соціально-забезпечувальні правовідносини як основа правовідносин соціального забезпечення» присвячено з’ясуванню правових ознак, які характеризують однорідність та специфічність усіх правових відносин цього виду.
Відзначається, що обґрунтовані на етапі формування радянської парадигми соціально-забезпечувальних правовідносин такі їхні правові ознаки, як розподільність, соціальна-аліментарність, матеріальний чи майновий характер, особливий склад учасників, і сьогодні є складовими наукових висновків щодо досліджуваного поняття.
Аргументовано, що розподільність не є галузево-визначальною ознакою соціально-забезпечувальних правовідносин, оскільки характеризує їхню економічну, а не правову природу.
Наведено додаткові аргументи, що заперечують концепцію соціальної аліментарності галузевих правових відносин. Підтримано висновки, що в межах соціально-страхових організаційно-правових форм вони є соціально-оплатними. Соціально-аліментарними є правовідносини бюджетного та благодійного соціального забезпечення. Обґрунтовано, що реалізація особою права на соціальне забезпечення здійснюється на умовах соціальної еквівалентності: шляхом поєднання солідарної та індивідуальної (сімейної) соціальної відповідальності.
Об’єктивна поява нових соціально-забезпечувальних правовідносин, пов’язаних із задоволенням нематеріальних соціальних потреб особи, дає змогу по-новому сформулювати компенсаційний характер усіх правовідносин зазначеного виду: у них відбувається усунення (зменшення) матеріальних та/чи нематеріальних наслідків соціальних ризиків.
Доведено, що соціально-забезпечувальні правовідносини є зобов’язанням, яке виникає на підставі закону чи договору.
У підрозділі 1.3 «Правовідносини, що є передумовою соціально-забезпечувальних правових відносин» з’ясовано специфічні риси соціально-процедурних та соціально-страхових правовідносин.
Передумовний та галузевий характер соціально-процедурних правових відносин обґрунтовано з огляду на їхнє цільове призначення. Вони виникають щодо встановлення соціальних ризиків та інших юридичних фактів за правом соціального забезпечення, окреслення суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин та обсягу їхніх суб’єктивних юридичних прав, а також призначення соціально-забезпечувального надання конкретного виду.
У роботі розглянуто наукові концепції соціально-страхових правових відносин. З’ясовано особливість правових зв’язків між соціально застрахованими, соціальними страхувальниками та страховиками у цих правовідносинах. Наведено аргументи, що основним суб’єктом соціально-страхових правовідносин є соціально застрахована особа: саме її інтерес є об’єктом такого страхування, а механізм реалізації нею права на соціальне забезпечення спричиняє доцільність існування зазначених правових відносин. Змістовні ознаки цих правових відносин виражені в обов’язку соціальних страхувальників сплачувати страхові внески, а страховиків здійснювати їх акумуляцію та контроль за цільовим та ефективним використанням. Доведено, що у соціально-страхових правовідносинах може відбуватись суміщення особою правового становища соціально застрахованого та соціального страхувальника. Основним цільовим призначенням соціально-страхових правовідносин визначено формування обов’язкових передумов отримання особою страхового соціально-забезпечувального надання – стану застрахованості особи, страхового стажу та/або страхових коштів.
Розділі 2 «Суб’єкти правовідносин соціального забезпечення» складається із трьох підрозділів та містить узагальнені визначення та класифікаційні характеристики усіх учасників галузевих правових відносин.
У підрозділі 2.1 «Поняття та види суб’єктів правовідносин соціального забезпечення» проаналізовано загальнотеоретичні та галузеві наукові висновки щодо правосуб’єктності як важливої властивості суб’єкта правовідносин, сформульовано поняття суб’єктів та обґрунтовано їх групи.
Зроблено висновок, що суб’єктами правовідносин соціального забезпечення є правосуб’єктні відповідно до норм права соціального забезпечення особи, які перебувають у реальному правовому зв’язку та взаємодіють між собою, реалізуючи галузевий правовий статус.
Відповідно до особливостей правового становища усіх суб’єктів галузевих правовідносин поділено на соціально-правоможних та соціально зобов’язаних. Визначено поняття кожного із цих суб’єктів.
Автор заперечує спеціальний характер правоздатності соціально-правоможного суб’єкта. Акцентовано на тому, що здатність особи мати право на соціальне забезпечення не залежить від організаційно-правових форм реалізації цього права, не пов’язана із настанням соціального ризику та не містить змінних і незмінних частин. Зроблено висновок, що правоздатність як складова галузевої правосуб’єктності є загальною й однаковою за змістом та обсягом для всіх осіб.
З’ясовано поняття, особливості та момент настання видової дієздатності соціально-правоможного суб’єкта. Наведено аргументи, що остання є здатністю особи самостійно або через представника реалізовувати суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Доведено, що соціально-процедурна дієздатність особи виникає відповідно до презумпції настання соціального ризику конкретного виду. У соціально-забезпечувальних правовідносинах особа є дієздатною з моменту встановлення факту соціального ризику. Соціально-страхова дієздатність є наслідком трудової, цивільної чи соціально-забезпечувальної та настає, коли відповідно до чинного законодавства соціальний страхувальник зобов’язаний сплачувати страхові внески на користь соціально застрахованого.
Відзначається, що деліктоздатність невіддільно пов’язана із загальною та видовою дієздатністю особи та не є відокремленим елементом видової правосуб’єктності.
У підрозділі 2.2 «Соціально-правоможні суб’єкти правовідносин соціального забезпечення» досліджуються ознаки видової правосуб’єктності відповідних учасників та з’ясовуються деякі термінологічні аспекти визначення суб’єктного складу галузевих правовідносин.
Відзначається, що вказівка на соціальний ризик, нужденність особи, трудоправовий статус, приналежність до загальних чи спеціальних суб’єктів не може слугувати галузево-ідентифікуючим узагальненим позначенням осіб, які реалізують своє право на соціальне забезпечення.
Здійснено класифікаційну характеристику соціально-правоможних суб’єктів залежно від суб’єктивних юридичних прав, що є основою їхнього галузевого правового становища. Виділено: соціальних одержувачів, соціальних заявників та соціально застрахованих осіб. Обґрунтовано їхні поняття.
Наведені аргументи, що соціально-правоможним суб’єктом у правовідносинах соціального забезпечення може бути одна особа, сім’я загалом та її члени зокрема. Проаналізовано обставини, які впливають на зміст та обсяг видової правосуб’єктності цих суб’єктів.
Зміст та обсяг видової правосуб’єктності суб’єктів, які отримують належні або потрібні їм види соціально-забезпечувального надання, залежить від наявності чи відсутності у них попередньо статусу соціально застрахованої особи, виду трудоправового статусу, громадянства, факту постійного проживання в Україні, наявності чи відсутності доходу, нижчого від прожиткового мінімуму.
Сім’я як єдиний суб’єкт є правоздатною у сфері соціального забезпечення з моменту реєстрації факту її утворення відповідно до сімейного законодавства, дієздатною – з моменту впливу на неї соціального ризику.
Члени сім’ї набувають статусу соціально-правоможного суб’єкта кожен окремо або групою з огляду на правосуб’єктність особи (основного суб’єкта), стосовно якої сформовано законодавчу конструкцію «члени сім’ї». Галузева правосуб’єктність членів сім’ї є похідною від правосуб’єктності основного суб’єкта, однак має самостійний момент настання дієздатності – коли вони зазнали впливу соціального ризику.
Доведено, що спільне проживання як ознака правосуб’єктності членів сім’ї за правом соціального забезпечення є обов’язковою лише за умови прямої вказівки на неї у законодавстві.
У підрозділі 2.3 «Соціально зобов’язані суб’єкти правовідносин соціального забезпечення» зроблено висновок, що держава є суб’єктом конституційного соціального зобов’язання щодо гарантування кожній особі права на соціальне забезпечення. Однак, безпосередніми соціально зобов’язаними суб’єктами галузевих правовідносин є державні органи, державні та недержавні організації, роботодавці, фізичні особи. З’ясовано ознаки та зміст їхньої галузевої правосуб’єктності.
Здійснено характеристику суб’єктів, які відповідно до законодавства чи договору зобов’язані забезпечити реалізацію соціально-правоможною особою права на соціальне забезпечення. З огляду на юридичні обов’язки, що формують галузеве правове становище їх поділено на: соціальних надавачів, соціальних установників, соціальних страхувальників та соціальних страховиків.
Відповідно до законодавства соціальними надавачами є уповноважені державою органи, соціальні страхові фонди чи спеціалізовані державні підприємства (установи, організації), роботодавці. За власним бажанням соціальними надавачами можуть бути органи місцевого самоврядування, недержавні та державні підприємства (установи, організації) чи фізичні особи. Вони набувають галузевої правосуб’єктності у тих випадках, коли держава у законодавстві передбачила таку можливість, дозволила чи замовила їхню участь як соціальних надавачів у правовідносинах соціального забезпечення. Суб’єкти, які добровільно надають соціальне забезпечення у межах недержавних організаційно-правових форм, є потенційними суб’єктами галузевих правовідносин, коли визначають умови додаткового до державного соціального забезпечення у актах місцевого самоврядування (органи місцевого самоврядування), колективному чи індивідуальному договорі (роботодавці), надають таке забезпечення внаслідок благодійної діяльності (волонтери, благодійні організації).
Узагальнено та проведено класифікаційну характеристику суб’єктів, які згідно з чинним законодавством зобов’язані встановити соціальний ризик та інші значимі юридичні факти і призначити належний вид соціально-забезпечувального надання. Розмежовано: 1) створені та постійно діючі установи, винятковим повноваженням яких є правовстановлювальна спеціальна вузькопрофільна діяльність у сфері соціального забезпечення; 2) спеціально створені для встановлення галузевого юридичного факту за наказом роботодавця разові або постійно діючі комісії (чи уповноважена особа); 3) органи держави чи організації, що поєднують повноваження соціальних установників та соціальних надавачів; 4) організації, що встановлюють галузеві юридичні факти як наслідок основного виду виконуваної діяльності (соціально-побутового, лікувально-реабілітаційного чи працезабезпечувального характеру). Важливою особливістю видової правосуб’єктності всіх соціальних установників є винятково законодавчі умови її настання та вичерпне законодавче закріплення їхньої компетенції.
Розділ 3 «Зміст правовідносин соціального забезпечення» поділений на три підрозділи та присвячений питанням визначення характерних рис змісту зазначених правовідносин з урахуванням методологічних основ загальної теорії права та особливостей галузевого правового регулювання.
У підрозділі 3.1 «Особливості змісту правовідносин соціального забезпечення» розглядаються як загальнотеоретичні, так і галузеві обґрунтування аналізованого поняття. Зроблено висновок, що зміст правовідносин соціального забезпечення – це суб’єктивні юридичні права та обов’язки, які є елементом правового становища суб’єктів у конкретних правовідносинах та реалізовуються ними (суб’єктами) з метою отримання соціально-правоможним суб’єктом соціального блага – об’єкта цих правовідносин.
Відзначається, що особливості змісту правовідносин соціального забезпечення зумовлені сутністю та структурою суб’єктивних юридичних прав і обов’язків їхніх суб’єктів, а також характером зв’язку між ними. Обґрунтовано визначення змісту соціально-забезпечувальних, соціально-процедурних та соціально-страхових правовідносин.
Проаналізовано межі суб’єктивних юридичних прав суб’єктів галузевих правових відносин. Об’єктивною межею є їхній галузевий правовий статус. Для соціально зобов’язаного суб’єкта додатково такою є зміст правомірної вимоги особи, яка реалізує своє право на соціальне забезпечення. Суб’єктивною межею визначено волю, інтерес та розсуд носіїв відповідних прав.
Акцентовано увагу на тому, що специфічною рисою юридичного обов’язку соціально-правоможного суб’єкта є те, що така необхідна поведінка є правовою умовою можливості реалізації ним свого суб’єктивного юридичного права. Невиконання обов’язку має наслідком втрату або неотримання належного йому соціально-забезпечувального надання (у соціально-забезпечувальних правовідносинах), невстановлення потрібного юридичного факту (у соціально-процедурних правовідносинах).
Наведено аргументи, що суб’єктивні юридичні права соціально зобов’язаних суб’єктів у галузевих правовідносинах є одночасно їхніми обов’язками.
У підрозділі 3.2 «Суб’єктивні юридичні права та обов’язки соціально-правоможних суб’єктів правовідносин соціального забезпечення та їх реалізація» з’ясовано сутність права на власні дії, права вимоги та права домагання.
Доведено, що право на власні дії у галузевих правовідносинах виявляється як право: 1) вибору (можливість волевиявлення реалізувати право на певний вид соціально-забезпечувального надання; обрати його вид на власний розсуд; відтермінувати процедуру реалізації права чи відмовитись від неї); 2) звернення (можливість виявлення наміру отримати визначений законом чи договором вид соціально-забезпечувального надання); 3) участі (можливість брати участь у процедурі встановлення юридичних фактів чи безперешкодно отримувати та користуватись набутим соціальним благом).
Обґрунтовано, що предметом права вимоги слід вважати: 1) належний вид соціально-забезпечувального надання; 2) відповідний розмір соціальної виплати або безоплатність (чи часткова платність) соціальних послуг, товарів чи пільг; 3) своєчасність отримання відповідного виду соціально-забезпечувального надання та у визначений законом спосіб; 4) проведення перерахунку чи індексації розмірів соціальних виплат; 5) встановлення юридичних фактів, необхідних для визначення змісту та обсягу соціальної потреби особи; 6) призначення соціально-забезпечувального надання; 7) виконання обов’язків соціальним страхувальником та соціальним страховиком. Проаналізовано гарантії права вимоги щодо кожного предмета та способи реалізації права домагання у випадку невиконання соціально зобов’язаним суб’єктом обов’язків із забезпечення такої вимоги.
Розглянуто проблему обмеження права вимоги в контексті порушення стабільності галузевого правового статусу соціально-правоможної особи; тимчасових призупинень соціальних виплат; неможливості реалізувати належне особі право на соціальне забезпечення.
Окреслено обов’язки соціально-правоможних суб’єктів, які впливають на процедуру реалізації ними прав. Відзначається, що правовими наслідками невиконання обов’язків є неможливість реалізації належних прав або повернення набутих соціальних благ.
Підрозділ 3.3 «Юридичні обов’язки та права соціально зобов’язаних суб’єктів правовідносин соціального забезпечення» присвячено характеристиці змісту та обсягу необхідної поведінки, що є основою правового становища таких суб’єктів у галузевих правовідносинах.
Значна увага приділена юридичному обов’язку належного інформування осіб у сфері соціального забезпечення. Він є передумовою ефективної реалізації особою однойменного права, отже, здійснюється соціально зобов’язаним суб’єктом як до виникнення правовідносин соціального забезпечення, так і під час них. Акцентовано на необхідності чіткого законодавчого закріплення змісту, обсягу та процедури виконання юридичного обов’язку соціально зобов’язаними суб’єктами – інформування соціально-правоможної особи щодо правових підстав виникнення права на конкретний вид соціально-забезпечувального надання, процедури їх встановлення, процедури реалізації правового статусу соціально-правоможного суб’єкта, належного соціально зобов’язаного суб’єкта, змісту можливої вимоги, обсягу правоможності, термінів здійснення забезпечення тощо.
Здійснено характеристику обов’язків соціально зобов’язаних суб’єктів у соціально-процедурних правовідносинах. Зокрема таких: 1) встановити факт соціального ризику чи інших юридичних фактів, що зумовлюють можливість реалізації особою права на соціальне забезпечення та визначають його обсяг; 2) сприяти у зборі та поданні правопідтверджувальних документів або самостійно їх отримувати; 3) прийняти рішення, оформити його належно та повідомити соціального заявника про його зміст.
Недоліком ведення обліку соціальних одержувачів та видів соціально-забезпечувального надання, яке вони отримують, автор вважає чималу кількість, неузгоджених між собою спеціальних реєстрів. Аргументується, що ефективній реалізації права на соціальне забезпечення сприятиме запровадження в Україні Єдиного електронного реєстру соціального забезпечення.
У роботі проаналізовано державні соціальні стандарти та нормативи належного виконання юридичних обов’язків соціально зобов’язаними суб’єктами. Доведено, що система таких стандартів та нормативів повинна бути єдиною, незалежно від виду організаційно-правової форми, в межах якої реалізується право на соціальне забезпечення.
Розглядається проблема юридичної відповідальності у сфері соціального забезпечення. Пропонується законодавчо закріпити узгоджену систему правовідновлювальних санкцій за неналежне виконання або невиконання соціально зобов’язаними суб’єктами обов’язків із забезпечення реалізації соціально-правоможною особою права на соціальне забезпечення.