Пономарьов Сергій Павлович АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СЕКТОРУ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими програмами, планами та темами, мета й задачі, об’єкт і предмет, методи дослідження, окреслюються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про апробацію результатів дослідження та публікації.
Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади дослідження сектору безпеки і оборони як об’єкта адміністративно-правового регулювання»
складається з шести підрозділів, у яких досліджено поняття, зміст та адміністративно-правові засади функціонування сектору безпеки і оборони України, сформульовано його систему та структуру, здійснено співвідношення сектору безпеки і оборони України та національної безпеки України, визначено методологію та методи дослідження сектору безпеки і оборони України, окреслено принципи його функціонування, розкрито адміністративно-правовий статус суб’єктів сектору безпеки і оборони України.
Підрозділ 1.1 «Поняття, зміст та адміністративно-правові засади функціонування сектору безпеки і оборони України» присвячено аналізу наукових підходів щодо сутності категорії «сектор безпеки і оборони» та необхідності визначення правової природи відносин, які виникають у процесі його функціонування. З цією метою з’ясовано поняття, зміст та адміністративно - правові засади функціонування сектору безпеки і оборони.
Доведено, що адміністративно-правові основи функціонування сектору безпеки і оборони реалізуються як форма державної політики та реальних дій держави, спрямованих на забезпечення національної безпеки, визначення політичних, соціальних, правових та фінансово-економічних основ діяльності суб'єктів сектору безпеки і оборони. Адміністративно-правове регулювання діяльності сектору безпеки і оборони здійснюється за допомогою адміністративних заходів, передбачених законами України, указами Президента України, постановами і рішеннями Кабінету Міністрів України, нормативно - правовими актами інших центральних органів виконавчої влади.
Окрему увагу приділено визначенню загального поняття «безпека». Так, загальне поняття безпеки полягає: у відсутності неприпустимого ризику, пов’язаного із можливістю заподіяння будь-якої шкоди життю, здоров’ю та майну громадян, навколишньому природному середовищу, а також у реалізації комплексу заходів; у використанні людських і матеріальних ресурсів, які призначені для запобігання такій шкоді; у захищеності населення, об’єктів довкілля, суспільного і державного майна від небезпеки при надзвичайних ситуаціях; у безпечній експлуатації обладнання, споруд, механізмів, що усуває можливість створення загроз для життя, здоров’я та інтересів людини, навколишнього середовища та об’єктів господарювання.
Це дало змогу підійти комплексно до визначення сутності та особливостей адміністративно-правових засад функціонування сектору безпеки і оборони. Особлива увага приділена визначенню кола публічно-правових відносин, які виникають у процесі організації та функціонування сектору безпеки і оборони, що дозволило визначити їх особливості.
У підрозділі 1.2 «Система та структура сектору безпеки і оборони України» досліджуються загальнотеоретичні засади категорій «система» та «структура сектору безпеки і оборони», на основі яких запропоновано поняття «система сектору безпеки і оборони» та його структура. Акцентовано, що до базових ознак категорії «структура сектору безпеки і оборони» слід віднести: 1) суб’єктів сектору безпеки і оборони; 2) нормативно-правові акти, які регламентують їх діяльність щодо виконання покладених на них завдань; 3) правові інструменти, які останні можуть застосовувати з метою забезпечення національної безпеки; 4) правові зв’язки тощо.
Наголошується, що організація й управління сектором безпеки і оборони здійснюються на основі єдності системи і службової ієрархії та підпорядкованості. Суспільні відносини, що виникають у сфері безпеки і оборони держави, регулюються, перш за все, адміністративним правом. Норми адміністративного права встановлюють і закріплюють порядок формування (створення, реорганізацію, ліквідацію) суб'єктів сектору безпеки і оборони, наділення їх повноваженнями, закріплення компетенції, розподіл функціональних обов'язків посадових осіб.
Доведено, що сектор безпеки і оборони країни становить собою комплексне багатовимірне соціально-суспільне і державне утворення, яке складається з різних елементів, взаємопов'язаних і взаємодіючих між собою. Сектор безпеки і оборони характеризується цілісністю, стабільністю та системним управлінням.
У підрозділі 1.3 «Співвідношення сектору безпеки і оборони України та національної безпеки України» аналізується зміст категорій «національна безпека», «сектор безпеки» та «сектор оборони», що дало змогу сформулювати власне авторське уявлення про співвідношення зазначених явищ. Так, «національна безпека» є категорією ширшою та потребує свого інституціонального забезпечення, яке реалізується шляхом створення сектору безпеки і оборони, оскільки забезпечує хоча і головний напрямок останньої, але не єдиний.
Доведено, що зв’язки в системі сектору безпеки і оборони характеризуються спеціальним напрямом, силою впливу й імперативним характером, вони забезпечують виконання, організацію діяльності і збереження структури і цілісних властивостей системи. Зв'язкам у системі сектору безпеки і оборони притаманні ієрархічність, підпорядкованість, поєднання єдиноначальності і колегіальності, персональна відповідальність, чітке розмежування функціональних обов’язків, висока дисциплінованість.
Наголошується, що стан системи сектору безпеки і оборони визначається як можливість виконувати надані функції в конкретний момент часу, підготовленість системи до реагування на зміни ситуації, вплив об’єктивних і суб’єктивних факторів. Зазначено, що стан системи сектору безпеки і оборони в 2014 році наочно показав її неготовність ефективно протидіяти тимчасовій окупації Криму і агресії Російської Федерації на Сході України, виявив необхідність радикального реформування Воєнної організації, системи правоохоронних органів, органів державного управління.
У роботі акцентується, що з метою забезпечення національної безпеки України необхідно створити дієву та ефективну систему суб’єктів сектору безпеки і оборони, систематизувати нормативно-правовий масив та визначити правовий інструментарій, необхідний для виконання поставлених завдань, а також визначити внутрішні зв’язки суб’єктів сектору безпеки і оборони з державними та недержавними інституціями громадянського суспільства тощо.
У підрозділі 1.4 «Методологія та методи дослідження адміністративно- правових засад сектору безпеки і оборони України» досліджено закономірності функціонування такої складної системи, як сектор безпеки і оборони України, яке є неможливим без використання певної сукупності методів, тобто відповідної методології, виходячи з того, що методологія об'єднує, інтегрує, вибудовує певну структуру і схему самого дослідження і ставить цілі та визначає методи дослідження, завдяки яким таких цілей можна досягти. Було доведено, що методологія дослідження адміністративно-правових норм діяльності сектору безпеки і оборони України дозволяє визначити способи здобуття наукових знань про стан сектору безпеки і оборони, провести дослідження адміністративно-правового статусу суб'єктів сектору безпеки і оборони, забезпечити всебічність інформації щодо адміністративно-правового регулювання функціонування системи сектору безпеки і оборони, розглянути перспективи реформування сектору безпеки і оборони, розробити шляхи подолання деструктивних явищ у сфері безпеки і оборони адміністративно- правовими заходами. Наголошується, що використані методи дослідження адміністративно-правових засад не вичерпують різноманітних підходів до їх пізнання і не можуть бути повністю охарактеризовані, оскільки проблематика адміністративно-правових засад сектору безпеки і оборони є такою складною і комплексною, що потребує застосування й інших методів, які в дослідженні хоч і не називалися, але використовувалися.
У підрозділі 1.5 «Принципи функціонування сектору безпеки і оборони» уточнено зміст загального поняття «принципи», досліджено підходи до виділення принципів національної безпеки в цілому та принципів функціонування сектору безпеки і оборони зокрема, сформульовано власне бачення системи базових положень, якими мають керуватись суб’єкти сектору безпеки і оборони при здійсненні відповідної діяльності.
Розглянуто систему та зміст принципів функціонування сектору безпеки і оборони, виділено й розкрито сутність їх окремих видів. Доведено, що принципи сектору безпеки і оборони випливають з потреб суб’єкта та об’єкта діяльності сектору безпеки і оборони, узагальнюють практику, набувають форм наукового знання, за допомогою яких реалізуються ці потреби на основі підвищення ефективності його потенціалу, більш досконалої організації відносин суб'єкта і об'єкта з середовищем на основі наукової організації діяльності. До системи принципів функціонування сектору безпеки і оборони пропонується віднести принципи, які: 1) закріплені Законом України «Про національну безпеку України»; 2) закріплені Законом України «Про оборону України»; 3) характеризують діяльність окремих правоохоронних органів та визначені в нормативно-правових актах, які регламентують їх діяльність; 4) визначають саме специфіку сектору безпеки і оборони. Означені рівні принципів є тісно пов’язаними між собою, здійснюють взаємний вплив один на одного, що в сукупності дає можливість більш ефективно реалізовувати державну політику
щодо забезпечення національної безпеки.
Зроблено висновок, що з метою упорядкування функціонування сектору безпеки і оборони доцільно внести зміни до Закону України «Про національну безпеку України» в частині закріплення базових принципів організації і функціонування останніх.
У підрозділі 1.6 «Адміністративно-правовий статус суб’єктів сектору безпеки і оборони України» з’ясовано основні підходи до розуміння поняття адміністративно-правового статусу суб’єктів сектору безпеки і оборони та запропоновано визначення терміна «адміністративно-правовий статус суб’єкта сектору безпеки і оборони». Обґрунтовано такі елементи адміністративно- правового статусу суб’єкта сектору безпеки і оборони України, як: 1) мета створення, завдання, функції, які покладаються на останні з метою забезпечення національної безпеки; 2) лінійно-функціональна та організаційна структура відповідних суб’єктів та система взаємозв’язку між ними; 3) компетенція та повноваження щодо забезпечення національної безпеки; 4) гарантії діяльності відповідних суб’єктів. Доведено, що саме наявність адміністративної правосуб’єктності у відповідних органів свідчить про передумову виникнення у них адміністративно-правового статусу. Досліджено адміністративно-правовий статус основних суб’єктів зазначеної діяльності, який характеризується такими особливостями: наявність чітко окресленого обсягу компетенції щодо забезпечення національної безпеки; належність у більшості випадків до системи органів, які створюються державою або делегують повноваження останньої відповідним суб’єктам; наявність структурних підрозділів, посади в яких обіймають особи, які є особливим видом державних службовців та мають специфічний адміністративно-правовий статус; певний обсяг повноважень імперативного характеру та територіальний масштаб діяльності.
Обґрунтовано, що з метою упорядкування норм чинного законодавства та створення єдиної системи сектору безпеки і оборони, а також з метою оптимізації їх діяльності доцільно привести у відповідність до Закону України «Про національну безпеку України» підзаконні нормативно-правові акти, які регламентують діяльність окремих суб’єктів, що входять до сектору безпеки і оборони.
Розділ 2 «Адміністративно-правове регулювання сектору безпеки і оборони України» присвячено з’ясуванню поняття, системи та завдань правового регулювання сектору безпеки і оборони України, визначенню адміністративно-правових актів центральних органів виконавчої влади щодо формування та реалізації державної політики у сфері сектору безпеки і оборони України, з’ясуванню правової природи адміністративно-правових актів правоохоронних органів щодо забезпечення сфери сектору безпеки і оборони України, визначенню адміністративно-правових актів органів місцевої виконавчої влади і органів місцевого самоврядування з питань забезпечення безпеки і оборони України.
Підрозділ 2.1 «Поняття, система та завдання правового регулювання сектору безпеки і оборони України» розпочато з аналізу поняття, системи та завдань правового регулювання сектору безпеки і оборони та визначення напрямів його подальшого розвитку. Наголошено, що удосконалення нормативно-правового забезпечення функціонування сектору безпеки і оборони з урахуванням європейських стандартів ускладнюється застарілими підходами до забезпечення національної безпеки та підходами щодо визначення принципів організації і діяльності відповідних суб’єктів. Окрему увагу приділено аналізу нормативно-правових актів, які регламентують діяльність відповідних суб’єктів, що мають повноваження у сфері забезпечення національної безпеки, шляхом виокремлення та аналізу груп нормативно-правових актів залежно від юридичної сили останніх.
Сформульовано систему правового регулювання сектору безпеки і оборони України, які були згруповані та проаналізовані залежно від суб’єкта їх видання. Доведено, що вся сукупність нормативно-правових актів, регулюючих діяльність сектору безпеки і оборони, як й окремі закони, узагальнює функціонування певних напрямків забезпечення безпеки і оборони, регулює діяльність як цілісних систем, так і підсистем у тій чи іншій сфері безпеки і оборони. Такими є закони України «Про Збройні Сили України», «Про Службу безпеки України», «Про Національну поліцію», «Про Національну гвардію», «Про Державну прикордонну службу», «Про Державне бюро розслідувань» та інші.
У підрозділі 2.2 «Адміністративно-правові акти центральних органів виконавчої влади щодо формування та реалізації державної політики у сфері сектору безпеки і оборони України» проаналізовано існуючі в літературі визначення категорій «адміністративно-правові акти», що дозволило сформулювати авторське визначення категорії «адміністративно-правові акти центральних органів виконавчої влади щодо формування та реалізації державної політики у сфері сектору безпеки і оборони України». Особливість цієї групи нормативно-правових актів у сфері безпеки та оборони полягає у тому, що такі акти конкретизують та деталізують законодавчі норми щодо нейтралізації реальних та потенційних загроз у сфері національної безпеки України.
Особливу увагу в підрозділі приділено аналізу правового регулювання державної політики у сфері безпеки і оборони та адміністративно-правової діяльності суб’єктів безпеки і оборони, яке здійснюється на основі різних нормативно-правових актів: Конституції України, законів, правових актів Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, міжнародних договорів тощо. Доведено, що всі законодавчі акти з питань правового регулювання забезпечення національної безпеки мають відповідати Конституції України, а всі інші прийняті Кабінетом Міністрів України, центральними органами виконавчої влади мають бути в межах чинного законодавства і спрямовані на виконання законів. У підрозділі особлива увага приділяється міжнародним нормативно-правовим актам та угодам. Обґрунтовується, що Україна тісно співпрацює з міжнародними організаціями, які мають відношення до забезпечення безпеки і оборони. Міжнародні організації відіграють важливу роль у керівництві та реформуванні сфери безпеки. Вони надають інформацію та консультації; підвищують поінформованість з питань безпеки; фінансують навчання, програми та проекти з багатьох важливих питань, таких як технічні навички, керівництво сектором безпеки, нагляд, розбудова доброчесності. Міжнародні організації також відіграють провідну роль у процесі нормотворчості, забезпеченні підзвітності та верховенства права. Крім того, вони забезпечують канал зв’язку між урядами та суспільством, а також між різними країнами, іншими міжнародними органами та діячами, що займаються керівництвом та реформуванням сфери безпеки.
У підрозділі 2.3 «Адміністративно-правові акти правоохоронних органів щодо забезпечення сфери сектору безпеки і оборони України» з’ясовано сутність та зміст відомчої нормотворчості, на основі чого запропоновано поняття та визначено характеристики адміністративно-правових актів правоохоронних органів щодо забезпечення сфери сектору безпеки і оборони України. Доведено, що завдяки відомчим адміністративним нормативно-правовим актам, які ухвалюються уповноваженими суб’єктами забезпечення безпеки та охорони держави, забезпечується безперебійний процес функціонування органів і підрозділів, що входять до їх структури, забезпечується застосування оптимальних форм і методів управлінської діяльності всередині зазначених суб’єктів, раціональне використання відповідних сил і засобів. Відомчі адміністративні нормативно-правові акти охоплюють широке коло суспільних відносин, які виникають у ході забезпечення національної безпеки держави відповідними суб’єктами, визначають єдність та узгодженість дій органів і підрозділів, особливості взаємодії та основні етапи діяльності. Особливу увагу приділено принципам відомчої правотворчості, що дало змогу сформулювати їх перелік та запропонувати доповнити останній з метою здійснення якісного адміністративного нормотворення у правоохоронних органах.
У підрозділі 2.4 «Адміністративно-правові акти органів місцевої виконавчої влади і органів місцевого самоврядування з питань забезпечення безпеки і оборони України» з метою з’ясування кола цих актів та питань, з яких останні приймаються, було здійснено аналіз змісту повноважень зазначених органів щодо забезпечення національної безпеки України. Сформульовано напрямки та повноваження зазначених органів щодо прийняття адміністративно-правових актів у сфері безпеки і оборони, стрижнем яких є: 1) плани заходів; 2) регіональні стратегії розвитку; 3) плани заходів з реалізації регіональних стратегій розвитку; 4) інвестиційні програми (проекти), спрямовані на розвиток певного регіону, що також має вплив на обороноздатність та забезпечення національної безпеки.
Обґрунтовано, що значну роль в організації та функціонуванні сектору безпеки і оборони мають індивідуальні адміністративні акти органів місцевого самоврядування, оскільки останніми вирішуються організаційні та матеріально- технічні питання, які прямо впливають на ефективність функціонування сектору безпеки і оборони.
Розділ 3 «Організація діяльності загальних суб’єктів забезпечення сектору безпеки і оборони України» містить чотири підрозділи, в яких з’ясовуються повноваження Верховної Ради України щодо забезпечення сектору безпеки і оборони України, обґрунтовується адміністративно-правовий статус Президента України як гаранта забезпечення безпеки і оборони України, розкриваються окремі положення адміністративно-правового статусу Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади та органів місцевої виконавчої влади в системі безпеки і оборони України, з’ясовується роль органів місцевого самоврядування та громадських об'єднань як суб'єктів забезпечення безпеки і оборони України.
У підрозділі 3.1 «Повноваження Верховної Ради України щодо забезпечення сектору безпеки і оборони України» визначено, що суб’єктів, сектору безпеки і оборони умовно можна поділити на тих, які беруть участь у формуванні, і тих, що здійснюють реалізацію державної політики щодо забезпечення національної безпеки. Обґрунтовується позиція, що необхідно розрізняти суб’єктів загального забезпечення безпеки і оборони, якими є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, і суб’єктів спеціального, галузевого забезпечення безпеки і оборони, якими є Міністерство оборони України, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, інші міністерства і державні служби, основні повноваження яких полягають у забезпеченні національної безпеки України, наприклад Служба зовнішньої розвідки України. Одним із напрямів забезпечення національної безпеки є протидія корупції, яка у Стратегії національної безпеки визначена як загроза національній безпеці.
Особливу увагу в роботі приділено з’ясуванню кола функцій Верховної Ради України в частині забезпечення національної безпеки, а саме: а) розгляд і вирішення питань державного і суспільного життя, що потребують врегулювання законами України; б) прийняття законів України; в) здійснення установчих, контрольних, координаційних і міжнародних функцій, передбачених Конституцією України. Пріоритетною функцією Верховної Ради України вважається законодавча, яка загалом становить собою передбачений Конституцією напрям діяльності Верховної Ради України та полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу (скасуванні) або в призупиненні їх дії. Особливу увагу в роботі приділено повноваженням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, оскільки людина, її права та свободи є об’єктом національної безпеки.
У підрозділі 3.2 «Адміністративно-правовий статус Президента України як гаранта забезпечення безпеки і оборони України» наголошується, що основний Закон Української держави не відносить главу держави до жодної гілки влади, тому роль інституту президентства в системі влади може бути з’ясована шляхом аналізу його правового статусу. На підставі повноважень Президента України, визначених у Законі України «Про основи національної безпеки» було зроблено висновок, що останній наділений адміністративною правосуб’єктністю в частині загального керівництва забезпечення національної безпеки, а відповідно має адміністративно-правовий статус.
Акцентується на особливостях адміністративно-правового статусу Президента України як суб’єкта забезпечення безпеки і оборони, серед яких доцільно виділити такі: 1) наявність адміністративної правосуб’єктності у зазначеній сфері; 2) можливість його рішенням бути предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства; 3) наділення адміністративною компетенцію в частині створення та роботи координаційних органів з питань забезпечення національної безпеки України.
Особливу увагу приділено дослідженню основних функцій Ради національної безпеки і оборони, які були об’єднані у певні класифікаційні групи: 1) нормотворча функція, яка полягає в розробці проектів нормативно-правових актів, які стосуються питань забезпечення національної безпеки; 2) функція взаємодії та координації суб’єктів сектору безпеки і оборони з іншими державними та недержавними інституціями з метою виконання завдань у сфері національної безпеки; 3) функція контролю, яка полягає в постійному моніторингу виконання завдань у сфері забезпечення національної безпеки суб’єктами сектору безпеки і оборони; 4) інформаційно-аналітична функція, що включає збір та обробку інформації щодо стану виконання завдань у сфері забезпечення сектору безпеки і оборони.
Наголошено, що з огляду на досвід інших країн щодо розробки та впровадження політики національної безпеки бажано більш чітко визначити на законодавчому рівні компетенцію РНБО України, обмеживши її функцією координації та дорадчо-консультативними функціями щодо вказаної політики. Функції контролю за діяльністю органів державної влади (а не тільки виконавчої) передбачено лише в умовах воєнного і надзвичайного стану. Водночас на законодавчому рівні має бути детально врегульовано процедуру контрасигнації актів Президента України щодо введення в дію рішень РНБО України.
У підрозділі 3.3 «Окремі положення адміністративно-правового статусу Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади та органів місцевої виконавчої влади в системі безпеки і оборони України» проаналізовано норми чинного законодавства, а також правозастосовну практику, що дало змогу дійти висновку про наділення значними повноваженнями в системі безпеки і оборони України Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади та інших органів виконавчої влади, що робить їх також суб’єктами забезпечення національної безпеки України.
Доведено, що Кабінет Міністрів України, здійснюючи загальне управління галузевими органами управління національною безпекою, входить до макросистеми органів управління національною безпекою. Саме тому можна вважати, що Уряд становить собою міжгалузевий суб’єкт державного управління національною безпекою.
Особливу увагу було присвячено центральним органам виконавчої влади, які наділені повноваженнями у сфері забезпечення національної безпеки. При цьому наголошено, що кількості та переліку центральних органів виконавчої влади України законодавчо не закріплено, що є характерним для більшості демократичних країн. Адже об’єктивно існуючі завдання держави, що визначають її функції, вирішальним чином впливають на організаційну структуру центральних органів виконавчої влади, яка, відповідно до функціональних трансформацій, є змінною.
Виокремлено і проаналізовано повноваження центральних та територіальних органів виконавчої влади щодо забезпечення національної безпеки.
У підрозділі 3.4 «Органи місцевого самоврядування та громадські об'єднання як суб'єкти забезпечення безпеки і оборони України» досліджено роль і місце органів місцевого самоврядування та громадських інституцій як суб’єктів забезпечення сектору безпеки і оборони.
Підтримано позицію, що органи місцевого самоврядування як суб’єкти забезпечення діяльності сектору безпеки і оборони наділені комплексом повноважень у сфері забезпечення безпеки і оборони. Доведено, що місцеве самоврядування виконує встановлені законом повноваження в різних сферах безпеки, які є складовими національної безпеки України. Зокрема, органи місцевого самоврядування реалізують на території обслуговування питання екологічної, економічної, транспортної безпеки, забезпечення публічної безпеки і порядку, протидії злочинності, захисту прав і свобод людини та громадянина, додержання законності оборонної роботи.
Зроблено висновок, що громадські об’єднання є значною і рушійною силою у процесі забезпечення національної безпеки. Виокремлено та проаналізовано повноваження громадських об’єднань у зазначеній сфері, що дало змогу запропонувати цікаві пропозиції до чинного законодавства в частині делегування останнім повноважень при забезпеченні національної безпеки.
Розділ 4 «Організація діяльності спеціальних суб’єктів забезпечення сектору безпеки і оборони України» містить три підрозділи, присвячені дослідженню адміністративно-правового статусу Служби безпеки України як центрального органу системи безпеки і оборони України, з’ясуванню місця Міністерства оборони України в системі суб’єктів забезпечення сектору безпеки і оборони України, кола окремих правоохоронних органів, які мають повноваження щодо забезпечення сектору безпеки і оборони.
У підрозділі 4.1 «Адміністративно-правовий статус Служби безпеки України як центрального органу системи безпеки і оборони України» визначено поняття та структуру адміністративно-правового статусу Служби безпеки України та його основні елементи. Доведено, що організаційно-правову діяльність Служби безпеки як суб’єкта забезпечення безпеки і оборони України можна згрупувати за такими напрямами: 1) запобігання всім видам правопорушень, які посягають на національну безпеку; 2) протидія злочинам, які посягають на державний суверенітет та конституційний лад України; 3) моніторинг стану дотримання національної безпеки та виявлення ризиків для останньої; 4) інформаційно-аналітичний напрямок, спрямований на збір, обробку та облік інформації, що містить дані, які можуть створити загрозу національній безпеці України.
Виокремлено та досліджено такі групи адміністративних повноважень Служби безпеки України, як: 1) нормотворчі управлінські повноваження, пов’язані з організацією діяльності відповідної служби; 2) дозвільні повноваження (надання дозвільних документів на ті види господарської діяльності, які несуть загрозу національні безпеці); 3) повноваження щодо запобігання правопорушенням, у тому числі пов’язаним із корупцією; 4) контрольно-наглядові та моніторингові повноваження. Запропоновано зміни до чинного законодавства в частині оновлення чинного Закону України «Про службу безпеки України».
У підрозділі 4.2 «Міністерство оборони України в системі суб’єктів забезпечення сектору безпеки і оборони України» проаналізовано існуючі в науковій літературі визначення та підходи до Міністерства оборони України як суб’єкта сектору безпеки і оборони.
Наголошено, що адміністративно-правовий статус Міністерства оборони України як суб’єкта забезпечення сектору безпеки і оборони України проявляється через функції, яким притаманні спільні ознаки всіх таких суб’єктів, а саме: 1) їх діяльність врегульовано законом України; 2) вони наділені владними повноваженнями і використовують їх в міру необхідності; 3) здійснюють нормативно-правове регулювання процесу управлінського впливу на об'єкти; 4) їх діяльність носить безперервний оперативний характер; 5)їх структура побудована на службовій ієрархії, підпорядкованості одних елементів іншим; діяльність суб'єктів сектору безпеки здійснюється професійним апаратом, спеціально підготовленим для виконання функції забезпечення безпеки і оборони; 6) функціонування суб’єктів здійснюється за певними напрямками, визначеними законами в певних галузях забезпечення безпеки і оборони (охорона правопорядку, розвідка, контррозвідка, оборона території, боротьба з злочинністю тощо); 7) конкретні завдання суб’єктів безпеки і оборони реалізуються через виконання низки функцій створеними спеціально для цього структурними підрозділами.
З’ясовано коло повноважень Міністерства оборони України в системі суб’єктів забезпечення сектору безпеки і оборони України та надано їх характеристику.
У підрозділі 4.3 «Окремі правоохоронні органи, які мають повноваження щодо забезпечення сектору безпеки і оборони» визначено коло таких суб’єктів та проаналізовано їх повноваження. Визначено особливості їх діяльності як суб’єктів забезпечення сектору безпеки і оборони, які випливають із призначення та мети, що стало підставою їх створення.
Підтримується позиція, що до системи суб’єктів забезпечення національної безпеки і оборони України, згідно із законодавством, входить й прокуратура України. Доводиться, що на прокуратуру покладається ряд обов’язків, які безпосередньо свідчать, що останні є суб’єктом сектору безпеки і оборони України, оскільки спрямовані на захист життєво важливих інтересів як суспільства, так і окремого громадянина. У роботі визначається публічно- правовий статус органів прокуратури та його структурні елементі. Особливу увагу приділено взаємодії органів прокуратури з іншими суб’єктами сектору безпеки і оборони у процесі забезпечення національної безпеки України.
Наголошено, що для підвищення ефективності діяльності прокуратури як суб’єкта забезпечення національної безпеки доцільно було б на законодавчому рівні виключити не характерні для процесуального керівництва елементи нагляду, залишивши єдину функцію прокуратури у кримінальному провадженні на досудовій стадії процесуального керівництва розслідуванням; привести структуру органів прокуратури у відповідність до основних функцій, забезпечивши єдність процесу реалізації кожної функції, зокрема уникнення дублювань та перетинань одних і тих самих функцій та завдань у різних структурних підрозділах; ліквідувати в органах прокуратури вищого рівня функцію зовнішнього контролю і перерозподілити людські та фінансові ресурси з метою підсилення ланки місцевих прокуратур; передбачити у Кримінальному кодексі України обов'язкову участь захисника у випадку застосування спрощеної процедури оцінки доказів, передбаченої ч. 3 ст. 349 КПК України.
Розділ 5 «Стан та перспективи реформування сектору безпеки і оборони України» містить п’ять підрозділів, які присвячені окресленню шляхів реформування соціально-економічної та політичної системи України як стратегічного курсу на зміцнення безпеки і оборони держави, аналізу Стратегії національної безпеки України, формулюванню адміністративно-правового забезпечення реформування правоохоронної системи держави, визначенню деструктивних факторів у сфері безпеки і оборони та шляхів їх усунення адміністративно-правовими заходами, характеристиці парламентського та громадського контролю в секторі безпеки і оборони.
У підрозділі 5.1 «Реформування соціально-економічної та політичної системи України як стратегічний курс на зміцнення безпеки і оборони держави» наголошується, що реформування соціально-економічної та політичної систем України безпосередньо вплине на ефективність забезпечення безпеки і оборони України, тому, безумовно, таке реформування можна розглядати як стратегічний курс на зміцнення безпеки і оборони держави.
Доведено, що потребує врегулювання питання кримінальної відповідальності юридичних осіб, запровадження якої було передбачено численними актами міжнародного права, у тому числі Кримінальною конвенцією про боротьбу з корупцією, Конвенцією Ради Європи про запобігання тероризму, Міжнародною конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму тощо, на виконання яких Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» № 314-VII від 23.05.2013 Кримінальний кодекс України доповнено Розділом XIV-1 «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб». Виокремлення кримінального проступку в Україні надасть змогу вирішити проблему визнання суб’єктом кримінальної відповідальності не лише фізичної, але й юридичної особи. Для цього слід переглянути усталений підхід до форм кримінальної відповідальності та запровадити ще одну форму такої відповідальності - кримінальне стягнення, призначення якого не вимагає дотримання жорстких правил, а здійснюється за пом'якшеною порівняно з
призначенням покарання процедурою.
У підрозділі 5.2 «Стратегія національної безпеки України: завдання, реалізація, контроль виконання» наголошується, що в цілому стратегія відображає найважливіше завдання, головний напрям розвитку, основний вид діяльності, сферу діяльності вищого керівництва держави, політичної партії як практичну діяльність з реалізації загальнодержавних програм і планів.
Доведено, що Стратегія національної безпеки України має передбачати забезпечення національної безпеки в зовнішньополітичній сфері, військовій, економічній, енергетичній та екологічній безпеці, кібербезпеці, безпеці інформаційних ресурсів й інфраструктури. Обґрунтовується позиція, що Стратегія є певним правовим інструментарієм, який визначає перспективні вектори руху щодо виконання завдань із забезпечення національної безпеки та формулює поточні і стратегічні плани дій суб’єктів сектору безпеки і оборони щодо виявлення та оцінки ризиків загроз останній.
У підрозділі 5.3 «Адміністративно-правове забезпечення реформування правоохоронної системи держави» детально розглянуто напрями та зміст реформ сектору безпеки і оборони України, які ґрунтуються на стратегічному курсі європейської інтеграції, взаємодії і співпраці з країнами - членами НАТО. Наголошується, що зміст цього курсу передбачає розвиток взаємовигідного співробітництва з європейськими безпековими структурами на двосторонній та багатосторонній основі. Така мета потребує нового якісного підходу до реформування сектору безпеки і оборони, впровадження демократичного цивільного контролю, дотримання демократичних стандартів, підвищення рівня адміністрування у сфері безпеки і оборони, використання стандартів доброчесності і прозорості.
Обґрунтовується позиція, що реформи соціально-економічного і політико- ідеологічного характеру мають бути спрямовані на розв'язання соціальних потреб і реальної дійсності, що обумовлює необхідність спеціального механізму державного примусу в інтересах забезпечення національної безпеки. Такий механізм адміністративно-правового регулювання має становити систему політичних відносин, політичних і державних установ, державних силових структур, зобов'язаних Конституцією України гарантувати публічну безпеку як складову національної безпеки.
У підрозділі 5.4 «Деструктивні фактори у сфері безпеки і оборони та шляхи їх усунення адміністративно-правовими заходами» наголошується, що деструктивні фактори мають чітко виражений негативний вплив, гальмують, стримують розвиток сектору безпеки і оборони. До таких факторів слід віднести: 1) невизначеність кола суб’єктів, які названі в нормативно-правових актах суб’єктами сектору безпеки і оборони, що порушує стан відповідальності за виконання функцій забезпечення безпеки і оборони держави, породжує дублювання і нездорову конкуренцію; 2) дублювання, паралелізм у повноваженнях суб’єктів сектору безпеки і оборони; 3) факт того, що функцію забезпечення правопорядку взяли на себе самочинно і кілька громадських організацій та політичних партій, які можуть проводити різні несумісні з законом акції: блокування установ, пікетування, обшуки, перевірки, затримання, втручання в роботу судових органів, органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, дозволяючи собі мати зброю та засоби спеціального призначення; 4) не передбачені законодавством сили безпеки, зокрема силові структури політичних партій, громадських організацій, приватні охоронні структури, «тітушки», «активісти», «бойовики», у т.ч. і сепаратистського спрямування в неконтрольованих Україною територіях Луганської і Донецької областей, самозвані правоохоронні та правозахисні об’єднання громадян, що вже діють на території України, а їх діяльність теж необхідно вводити у правове поле або забороняти; 5) необхідність конкретно визначити компетенцію і повноваження кожного суб’єкта сектору безпеки і оборони, усунути невизначеність їх місця в системі сектору безпеки і оборони тощо.
У підрозділі 5.5 «Парламентський та громадський контроль в секторі безпеки і оборони» досліджується правова природа цих видів контролю, дається їх визначення, мета запровадження та особливості здійснення. Звертається увага, що нагляд за сектором безпеки і оборони забезпечують внутрішні та зовнішні механізми. Внутрішні - це спеціальні інститути, створені у суб’єктах чи при суб’єктах сектору безпеки (громадські ради, наглядові ради, ради громадського контролю тощо), зовнішні - інститути зовнішнього контролю, уповноважені на широкий контроль за діяльністю сектору безпеки і оборони (парламентські комітети, служби, незалежні служби омбудсменів, органи аудиту, спеціальні органи нагляду, громадянське суспільство).
Наголошено, що демократичний цивільний контроль має сприяти створенню необхідних умов суспільству для: 1) забезпечення дозволеної законом відкритості та підзвітності сектору безпеки і оборони як суб’єкта забезпечення національної безпеки України; 2) участі інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики у сфері національної безпеки; 3) запровадження дієвого механізму контролю громадськості за діяльністю спеціальних об’єктів сектору безпеки і оборони, зокрема Збройних Сил України, розвідувальних і контррозвідувальних органів; 4) контролю та участі громадськості в реалізації регіональних програм забезпечення публічної безпеки і порядку, боротьби зі злочинністю територіальної оборони, антитерористичної діяльності, протидії корупції, правового виховання населення; 5) розвитку благодійної і волонтерської діяльності в інтересах забезпечення національної безпеки України (збирання коштів на потреби сектору безпеки і оборони, добровільних батальйонів, допомога військовим, благоустрій переселенців і біженців із зони антитерористичної операції тощо). У зв’язку з цим Закон України «Про волонтерську діяльність» необхідно удосконалювати, враховуючи нові напрями діяльності громадських об’єднань.