ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Характерною рисою сучасного розвитку міжнародного права є значне зростання ролі регіональних державних утворень при вирішенні різноманітних проблем міжнародного співробітництва. В цьому контексті процеси європейської інтеграції є показовим прикладом ефективного вирішення міжнародно-правових проблем в рамках окремого регіону. І якщо Європейський Союз демонструє на сьогодні значні успіхи співробітництва держав переважно в соціально-економічній сфері, ефективне міждержавне співробітництво у питаннях захисту прав людини є пріоритетним завданням Ради Європи, до складу якої входить на сьогодні 43 європейські держави. Серед напрацьованих і діючих в рамках Ради Європи міжнародних договорів центральне місце займає Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року, яка закріплює контрольний механізм за дотриманням конвенційних гарантій та є основою європейської системи колективних гарантій прав людини.

За роки свого існування контрольний механізм Конвенції в особі Європейської Комісії та Європейського Суду з прав людини, не тільки довів доцільність свого існування, але й здобув значного авторитету завдяки ефективному здійсненню своїх функцій, створив в рамках Конвенції справжню правову систему, а також надав їй характеру “живого інструменту”. Своєрідною формою визнання з боку держав-учасниць Конвенції авторитету її контрольного механізму стало введення в дію Протоколу № 11 до Конвенції, який надав цьому механізму юрисдикційного характеру через створення нового Європейського Суду з прав людини і відтак започаткував якісно новий етап розвитку європейської системи колективних гарантій прав людини. Внаслідок цього, правова система Конвенції набула нової якості; новий Суд із притаманними йому обов’язковою юрисдикцією та роллю автентичного інтерпретатору конвенційних положень зайняв центральне місце у правовій системі, а сама юриспруденція Суду набула дійсно нормативного характеру.

Зазначені радикальні зміни, які відбулися у правовій системі Конвенції, створили передумови для глибокого перегляду основних принципів її побудови та функціювання її контрольного механізму, вимагають комплексного дослідження природи, характеру та основних властивостей правової системи Конвенції, встановлення місця, яке у ній займає новий Суд як гарант дотримання конвенційних норм та автентичний їх інтерпретатор, а також аналізу особливої природи нормативності його юриспруденції.

З’ясування природи та властивостей правової системи Конвенції та її юрисдикційного механізму має будуватися не на традиційних підходах класичної міжнародно-правової доктрини щодо визначення взаємозв’язків між міжнародним та національним правом, які ґрунтуються на концепціях монізму та дуалізму, а на специфічних правових категоріях та концепціях, які найбільш оптимально відповідають специфіці сучасного розвитку правової системи Конвенції. В цьому контексті концепція “юридичного плюралізму” адекватно відбиває специфіку існуючих взаємозв’язків, оскільки вона не визнає, на відміну від моністичної та дуалістичної доктрини, ні моделі ієрархічності між міжнародним та національним правопорядками, ні принципу повної автономності цих правопорядків.

Дослідження організаційно-правових засад функціювання юрисдикційного механізму Конвенції, а також особливостей прояву юрисдикції нового Суду при розгляді індивідуальних заяв потребує використання переважно прагматичного підходу при здійсненні аналізу текстів Конвенції та Регламенту Суду, а також юриспруденції органів Конвенції, шляхом акцентування особливої уваги на суто практичних аспектах діяльності нового Суду, які не знайшли свого відображення у нормативних текстах та не отримали на сьогодні докладного вивчення ні у західній, ні в українській доктрині міжнародного права.

Обраний напрямок дисертаційного дослідження є особливо актуальним для української науки міжнародного права, для якої проблематика побудови правової системи Конвенції та функціювання її контрольного механізму є новою, що пояснюється перш за все тим, що Конвенція для України набрала чинності лише 11 вересня 1997 року. Недостатність як емпіричної, так і наукової бази значно ускладнює процес пошуку прийнятної моделі національного механізму контролю за дотриманням конвенційних норм, запровадження якого б дозволило українським судовим інстанціям безпосередньо застосовувати та тлумачити конвенційні положення.