ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСОМ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність, рівень наукової розробленості та зв'язок обраної теми із науковими програмами; визначено об’єкт, предмет, методи, мету та завдання дослідження, описано наукову новизну, практичну цінність одержаних результатів, наведено відомості щодо їх апробації та публікацій.

У першому розділі – “Теоретичні засади державного управління процесом соціалізації людей з особливими потребами” – розглянуто теоретичні аспекти державного управління щодо процесу соціалізації, досліджено історію розвитку питання, проаналізовано систему державного управління процесом соціалізації людей з особливими потребами провідних країн світу.

Аналіз міжнародного досвіду розвитку державного управління у сфері соціалізації людей з особливими потребами дозволив виділити кілька етапів, які з певним запізненням повторюються й у вітчизняній практиці: етап монастирського опікування (X – XVIII ст.); етап медичного забезпечення  (XVIII – XІX ст.); етап надання лікувально-педагогічних послуг (XX ст.); етап інтеграції у суспільство (XXI ст.).

Проблема соціалізації людей з особливими потребам актуальна для усіх демократичних державах. На підставі аналізу державного управління провідних країн світу стосовно забезпечення належного рівня життя людей з інвалідністю виділено три моделі політики підтримки цієї категорії населення, кожна з яких втілювалась у відповідний період: модель невтручання, мозаїчна модель, максимальна модель. У роботі класифіковано критерії формування системи соціального захисту людей з особливими потребами, подано характеристику сучасного визначення понять ״інвалідність״, ״обмеження життєдіяльності״, ״соціальна активність״, ״соціальний захист״, ״процес соціалізації״, ״соціальна адаптація״, ״інвалідна мобільність״ згідно з їх трактуванням у нормативно-правових документах та науковцями. Обґрунтовано використання терміна ״люди з особливими потребами״ як такого, що дозволяє уникнути будь-яких проявів дискримінації за фізичними чи розумовими особливостями людини. У результаті проведеного дослідження сформульовано положення про взаємозв’язок якості життя із обмеженням життєдіяльності як інтегральної характеристики рівня реабілітації та соціальної адаптації людей з особливими потребами, яка враховує рівень освіти, працевлаштування, обсяг повсякденної діяльності, зумовленої частковою або повною втратою здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, спілкування, навчання, контролю за поведінкою.

З точки зору нормативно-правового забезпечення суспільних процесів державна політика в Україні щодо людей з особливими потребами має переважно соціальну спрямованість, орієнтуючись на надання соціальної допомоги, соціальних послуг. При цьому менше акцентується увага на дотриманні прав людей з інвалідністю. Звідси формулюється основна мета державного управління щодо соціального захисту людей з інвалідністю – максимально можлива їх інтеграція в суспільство шляхом гарантування їм рівних з іншими громадянами можливостей для участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов для повноцінного життя згідно з індивідуальними здібностями та інтересами.

Наразі інвалідність стає проблемою не тільки однієї людини, але й усього суспільства в цілому. Гармонійний розвиток людини можливий лише за умови усунення будь-яких обмежень у реалізації життєвих функцій спільними зусиллями особистості та соціуму. Тому в суспільстві постає проблема соціальної допомоги тим, хто її потребує. Виходячи з усвідомлення інвалідності як складного соціального явища, можна стверджувати, що ця проблема може бути вирішеною настільки, наскільки суспільство готове створити умови для залучення людей, які мають фізичні обмеження, до суспільного життя. У цьому контексті  трудова діяльність стає основним фактором інтеграції людей з особливими потребами у виробничий процес. Отже, проблеми даної категорії населення можна розв’язувати лише спільними зусиллями держави, суспільства та безпосередньо людей з особливими потребами.

У другому розділі – “Національні особливості розвитку державного управління процесом соціалізації людей з особливими потребами” – аналізуються проблеми соціалізації людей з особливими потребами на макрорівні (державному), мезорівні (регіональному – на прикладі Харківського регіону) та мікрорівні (особистісному), на підставі чого визначена тенденція зміни якісного складу цієї категорії, а саме: зростання чисельності дітей-інвалідів та людей з особливими потребами працездатного віку.