| Краткое содержание: |
У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, характеризуються ступінь її наукової розробки і зв’язок із науковими програмами, визначаються мета, основні завдання, об’єкт, предмет і джерела дослідження, його методологічні засади, розкриваються наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, наводяться відомості про апробацію основних результатів роботи.
Розділ 1 «Право на справедливий суд: поняття та зміст» складається із 3-х підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Категорія «справедливість»: філософсько-правовий аналіз» досліджено історичний розвиток, теоретичне й філософське обґрунтування концептуальних засад втілення принципу справедливості у судочинстві.
Аналізуючи історичну еволюцію концепції справедливості, можна простежити значні зміни у формі, в якій вони представлені. Якщо в періоди античності та середньовіччя справедливість вважалася якістю особистості, то пізніше вона стає ознакою дій і процедур. Відповідно до двох вимірів соціального буття – персонального та інституційного – можна виділити два поняття справедливості: а) справедливість як характерна риса особистості, що належить до чотирьох головних ознак людини поряд із розважливістю, мужністю та розумом (мудрістю); б) справедливість, що стосується соціальних інститутів, (родина, господарство, школа), а також політична справедливість, що стосується права, держави і політики. Політична справедливість постає як розумний розподіл прав, свобод, посад і шансів, а соціальна справедливість убачається у розподілі певних життєвих благ.
Однією зі сфер практичного втілення справедливості є практика правозастосування. Все процесуальне законодавство спрямоване на вирішення проблеми формальної справедливості, коли йдеться про безстороннє і послідовне застосування однакових правил до всіх. Однак така безсторонність, у разі її абсолютизації, може призвести до порушення принципів змістовної справедливості. Вочевидь, щоб уникнути цього, юридична практика має виходити з пріоритетності індивідуальності, ретельно вивчати обставини у кожному конкретному випадку.
У сучасній теорії права справедливість визнана необхідним елементом, сутнісною невід’ємною характеристикою правосуддя, що проявляється у такому: 1) справедливість є базовим елементом концепції верховенства права, яка вимагає визначальну роль права у суспільному житті; 2) справедливість визнана принципом правосуддя, засадничим елементом будь-якої діяльності суду з розгляду й вирішення юридично значущих справ; 3) справедливість виступає метою і завданням процесуального законодавства, пронизуючи формулювання усіх його інститутів; 4) справедливість розглядається необхідним елементом змісту судового рішення, в якому відображається результат діяльності суду із захисту й відновлення порушеного або оспорюваного права, захисту інтересів суспільства від незаконних посягань; 5) справедливість є важливим критерієм оцінки ефективності й легітимності в діяльності судової влади.
У підрозділі 1.2. «Міжнародно-правове регулювання права на справедливий суд» аналізуються міжнародно-правові акти, які містять положення з питань організації й діяльності судової влади. Право на справедливий суд перебуває у тісному зв’язку з усіма основними загальновизнаними принципами відправлення правосуддя. Інституціалізація засад справедливості на міжнародному рівні відбувалася поступово. Всі міжнародно-правові документи як універсального, так і регіонального характеру, які закріплюють право на суд, визначають справедливість як невід’ємну характеристику суду. Якщо на першому етапі становлення цього права воно закріплювалося переважно у національному законодавстві країн (до середини ХХ ст.), наступний етап характеризувався універсалізацією стандартів щодо справедливого судочинства у різноманітних міжнародно-правових актах, то сучасний етап розвитку нормативного регулювання цього питання відрізняється активним втручанням міжнародних організацій у діяльність країн із забезпечення реалізації права на справедливий суд у національному законодавстві та правозастосовній практиці.
У підрозділі 1.3. «Правова природа права на справедливий суд» вивчаються передумови становлення, сутність і складові цього права.
Аналіз вживаних у науковій юридичній літературі термінів дозволяє констатувати змістовний збіг понять «право на справедливий суд», «право на судовий захист» і «право на суд». Право ж на доступ до суду є вужчим за змістом, виступає елементом права на справедливий суд і є тотожним праву на звернення до суду. Термін «справедливий» має бути невід’ємною складовою формулювання цього права, оскільки він відображає вимоги до процесуальної діяльності суду вирішення юридично значущих справ і результатів судового розгляду. Термін «справедливий» відповідає загально прийнятним цінностям людства, очікуванням суспільства щодо ролі суду.
Право на справедливий суд у науковій юридичній літературі використовується в різних значеннях, а саме як: 1) суб’єктивне право особи; 2) форма захисту законного права та охоронюваного законом інтересу; 3) принцип судочинства (правосуддя, судової влади); 4) правовідношення.
Право на справедливий суд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням за умови дотримання декількох передумов. По-перше, не допускається встановлення жодних обмежень права особи на звернення до суду. Отже, незаконними є обмеження щодо можливості оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів і посадових осіб держави, а також звернення до суду з вимогою про захист порушених або оспорюваних прав особи чи охоронюваного законом інтересу. По-друге, право особи на суд може бути зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством. Одночасно порядок звернення до суду не повинен містити прихованих, фактичних обмежень для реалізації особою свого права.
Право на справедливий суд у контексті норм Конвенції із захисту прав людини і основоположних свобод 1950 р. складається із інституціональних, органічних, процесуальних та спеціальних елементів.
Розділ 2 «Організаційно-правові проблеми реалізації права на справедливий суд» складається із 2-х підрозділів, поділених на пункти.
У підрозділі 2.1. «Гарантії забезпечення інституціональних елементів права на справедливий суд» досліджуються організаційно-правові засоби оптимізації судового устрою, спрямовані на забезпечення вказаного права.
У пункті 2.1.1. «Незалежність та неупередженість суду» розглядаються проблеми забезпечення незалежного і неупередженого судового розгляду. Незалежність суду є основною передумовою функціонування авторитетної судової влади, здатної забезпечити об'єктивне правосуддя, ефективно захистити права і свободи людини. Незалежність суду є невід'ємним елементом права особи на справедливий суд і означає незалежну процесуальну діяльність суддів під час розгляду й вирішення спорів про право на основі матеріального й процесуального законодавства, керуючись професійною правосвідомістю і в умовах, що виключають сторонній вплив на них.
Однією із складових елементів незалежності суду є неупередженість суддів, яка вимагає, щоб суддя при розгляді справи був суб’єктивно вільним від особистих уподобань або упереджень стосовно учасників процесу (суб’єктивна неупередженість), а його дії повинні виключати будь-які обґрунтовані сумніви щодо цього (об’єктивна неупередженість). Суддя не може мати інтересів при відправленні правосуддя окрім одного – постановлення справедливого і законного рішення.
Категорія «об’єктивність» тісно пов’язана з незалежністю та неупередженістю суддів. Якщо об’єктивність судді проявляється при встановленні й оцінці фактичних обставин справи, то неупередженість – це ставлення судді до учасників процесу. В динаміці розвитку процесуальних відносин ці поняття є рівнозначними, тому забезпечення незалежності й неупередженості суддів завжди сприяє зміцненню їх об’єктивності.
Зміни законодавства про судоустрій, які відбулися у липні 2010 р., спрямовані на укріплення гарантій незалежності й неупередженості суддів, що проявляється у такому: (а) підвищення рівня матеріального забезпечення суддів; (б) юридична відповідальність за втручання в діяльність судді при здійсненні правосуддя; (в) конкурсний добір кандидатів на посади суддів; (г) чіткі критерії притягнення суддів до дисциплінарної та інших видів відповідальності; (д) автоматичний порядок розподілу справ у суді.
У пункті 2.1.2. «Утворення суду на підставі закону» розглядається один із елементів права особи на справедливий суд. Частина 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. передбачає, що кожна деталь у питаннях, які стосуються судоустрою, повинна регулюватися законодавством через офіційний акт парламенту. Утворення суду на підставі закону як елемент права особи на справедливий суд проявляється у таких аспектах: (а) законодавчому визначенні системи судів; (б) процедурі їх утворення; (в) забороні на створення надзвичайних (особливих) судів; (г) законності складу суду, який має вирішувати справу.
Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України. У побудові судової системи необхідним і достатнім є наявність 2-х інстанції, звернення до яких є необмеженим – (а) суд, що розглядає справи по суті (суд першої інстанції) і (б) суд, що наділений повноваженнями з повного перегляду справи й виправлення судових помилок (апеляційний суд). Звернення до вищих судів може бути пов’язано з певними обмеженнями щодо строків, порядку звернення до суду вищої інстанції, а також процедури допуску до розгляду справи в такому суді. Побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях).
Правовий статус Верховного Суду України як найвищого судового органу має бути зміцнений за рахунок наділення його рядом повноважень. По-перше, Верховний Суд України повинен мати повноваження взяти у своє провадження і розглянути по суті будь-яку справу, яка перебуває на розгляді в судах загальної юрисдикції, з огляду на її складність або важливе значення для суспільства. Така зміна підсудності повинна мати місце як з ініціативи суддів Верховного Суду України, так і за клопотанням сторін по справі. По-друге, перегляд справи Верховним Судом України у порядку, передбаченому новим процесуальним законодавством, має здійснюватися як по питаннях матеріального, так і процесуального права, що дасть можливість реально впливати на правозастосовну практику. По-третє, постанови Пленуму Верховного Суду України мають носити обов’язковий характер для судів і містити роз’яснення порядку застосування чинного законодавства.
У пункті 2.1.3. «Компетентність суддів» доводиться, що поняття «компетентний суд» включає два аспекти: (а) компетенція суду або сукупність його повноважень і предмета відання; (б) відповідність судді займаній посаді (професіоналізм, компетентність судді). Забезпечення права на справедливий суд вимагає високого рівня фахової підготовки суддів.
Важливими засобами підвищення рівня компетентності суддів відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є такі: (а) запровадження конкурсного добору кандидатів на посади суддів; (б) уніфікація процедури призначення суддів на посади вперше, зосередження усіх відповідних повноважень у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України і Вищій раді юстиції; (в) обов’язок кандидатів на посади суддів пройти навчання у Національній школі суддів і спеціалізованому навчальному закладі; (г) обов’язок усіх суддів проходити періодичне навчання (підвищення кваліфікації) в Національній школі суддів України.
Відзначається, що невирішеною залишається доля осіб, які перебували у резерві суддівських кадрів при кваліфікаційних комісіях суддів загальних судів апеляційних округів. Пропонуємо допустити цих осіб до участі у конкурсі на заміщення існуючих суддівських вакансій на час перехідного періоду, що дозволить вирішити гостру проблему дефіциту кадрів у судах.
У підрозділі 2.2. «Гарантії забезпечення процесуальних елементів права на справедливий суд» досліджуються процесуальні засоби реалізації прав особи при зверненні до суду.
У пункті 2.2.1. «Процесуальні гарантії забезпечення права на справедливий суд» вказується, що «суд» у практиці Європейського суду з прав людини має відповідати таким критеріям: незалежність, неупередженість, створення на підставі закону, компетентність. Судова процедура має містити такий мінімальний набір процесуальних гарантій: публічність (відкритість) судового розгляду, змагальність процесу і рівність сторін, розумний строк розгляду справи, виконання рішення суду. Рекомендація Комітету Міністрів РЄ від 14.05.1981 р.№ R(81)7 «Про шляхи полегшення доступу до правосуддя» рекомендує вжити заходи щодо полегшення або заохочення примирення сторін чи дружнього врегулювання спору до прийняття його до провадження і під час розгляду.
У пункті 2.2.2. «Розумний строк розгляду справи» аналізуються строки розгляду судових справ за чинним законодавством та проблеми, які виникають у цій царині. Удосконалення механізму дотримання судами розумного строку розгляду справи має виходити з таких принципових позицій. По-перше, слід зосередити оскарження дій суддів щодо порушення розумних строків розгляду справи в рамках дисциплінарного провадження. По-друге, варто підсилити юридичну відповідальність сторін за неналежну поведінку, спрямовану на затягування провадження по справі. По-третє, слід встановити у процесуальному законодавстві підстави (критерії) подовження строків розгляду справ, виходячи із таких обставин, як складність справи, поведінка заявника, дії органів влади під час судового розгляду, дії сторін по справі. По-четверте, з метою розвантаження судової системи держава має створювати мережу альтернативних (позасудових) інститутів вирішення правових спорів та спрощувати судові процедури.
Відповідальність судді за порушення строків розгляду справи має наступати лише у випадку винного порушення з боку судді, що буде відповідним чином документально доведено. Держава, виходячи з практики Європейського суду з прав людини, має відшкодовувати шкоду сторонам по справі у разі порушення права особи на розгляд його справи протягом розумного строку. Це має відбуватися як у разі порушення з вини судді, так і з вини інших органів держави, які брали участь у розгляді справи. Виходячи з цивільно-правових принципів відшкодування шкоди, рішення про присудження компенсації має прийматися судом, тобто шляхом звернення особи, права якої порушені, з відповідним позовом. Передумовою для подання позову для отримання завданих стороні по справі збитків має бути відповідне рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України або Вищої ради юстиції про притягнення судді до відповідальності за судову тяганину.
У пункті 2.2.3. «Альтернативні (позасудові) інститути вирішення правових спорів» відзначається, що у цивільному судочинстві інститути альтернативного (позасудового) вирішення спорів є досить розвиненими. Можливість використання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання спорів є додатковим засобом правового захисту і не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Звернення до альтернативних суду інститутів є правом, а не обов’язком особи, яка потребує правового захисту. Таке право може бути передбачено цивільним або господарським договором, коли суб’єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав, a також мати місце за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності відповідного положення у договорі. При реформуванні кримінального судочинства має бути впроваджений і детально врегульований інститут медіації.
У пункті 2.2.4. «Виконання судових рішень» вказується, що , обов’язковість яких закріплена на конституційному рівні (п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України), конкретизується в процесуальних кодексах і пов’язується з набранням рішенням законної сили. Європейський суд з прав людини наголошує, що виконання будь-якого судового рішення є невід’ємною частиною справедливого судового розгляду («Кайсин проти України», 2001 р.).
Судовий захист прав та інтересів громадян і організацій не закінчується винесенням судового рішення, а продовжується у виконавчому провадженні, відіграючи вагому роль у забезпеченні права особи на справедливий суд. Спроби деяких учених розмежувати діяльність суду із захисту порушених прав і виконання рішень суду фактично зводять нанівець всю процесуальну діяльність суду щодо вирішення юридично значущих справ, якщо, наприклад, суд задовольнив інтереси позивача, а рішення залишилося невиконаним. Невиконання судових рішень, як і відсутність їх стабільності, зводять нанівець соціальну цінність правосуддя.
З метою підвищення рівня виконання судових рішень слід вжити ряд організаційних заходів. Варто вивчити досвід інших країн щодо організації недержавних служб судових виконавців задля оцінки можливості його запровадження в Україні.
Ще одним важливим чинником забезпечення виконання судових рішень є встановлення ефективних механізмів юридичної відповідальності за невиконання рішення суду . здатна суттєво підвищити ефективність виконання судових рішень, оскільки особа, зобов’язана судом до вчинення певних дій, буде знати про можливість притягнення до відповідальності за невиконання відповідних зобов’язань. Одночасно відшкодування особою матеріальної шкоди, завданої злочином, має бути однією з умов звільнення її від кримінального покарання та його відбування, зокрема, звільнення від відбування покарання з випробуванням, умовно-дострокове звільнення тощо.
|
