ЕКСПЕРТНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Краткое содержание

основний зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, висвітлено ступінь вивчення проблеми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету та завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано методи, виокремлено наукову новизну, розкрито теоретичне і практичне значення одержаних результатів, надано відомості про апробацію результатів дослідження.

Розділ 1 «Сутність експертної діяльності органів внутрішніх справ» складається з трьох підрозділів і присвячено визначенню поняття експертної діяльності органів внутрішніх справ та висвітленню її сутності.

У підрозділі 1.1 «Поняття та зміст експертної діяльності органів внутрішніх справ» зазначено, що на сьогодні досить чітко не визначено поняття експертної діяльності та її змісту. В літературі існують кілька визначень: «експертна діяльність», «судово-експертна діяльність», «експертно-криміналістична діяльність», «діяльність експертно-криміналістичних підрозділів», які різними вченими трактуються по-різному. Завдяки відсутності визначення поняття, виникають проблеми чіткого розуміння видів, форм, принципів експертної діяльності, завдань, що вирішуються, та інших концептуальних понять.

На науковому рівні поняття експертної діяльності розглядалось з появою концепції ряду вчених щодо відокремлення від криміналістики науки судової експертології. Автором розглядаються фундаментальні наукові роботи вчених у галузі судової експертизи (Т.В. Авер’янова, І.А. Алієв, Л.Ю. Ароцкер, Р.С. Бєлкін, А.І. Вінберг, В.Г. Гончаренко, Ф.М. Джавадов, А.В. Дулов, Н.І. Клименко, В.К. Лисиченко, О.Р. Росинська, М.В. Салтевський, М.Я. Сегай, І.Я. Фрідман, О.Р. Шляхов), які заклали основи загальної теорії судової експертизи та експертної діяльності. Зазначено, що на сучасному етапі розвитку науки загальній теорії судової експертизи приділяється недостатньо уваги.

Для визначення експертної діяльності розглядаються гносеологічне та етимологічне значення понять «знання», «діяльність», «дослідження», «пізнання». На основі їх аналізу, а також основних категорій діалектики автор доходить висновку, що експертна діяльність є специфічним видом людської діяльності, яка: базується на практичних і теоретичних наукових знаннях; має пізнавальний, дослідницький характер; може проводитись у різних сферах суспільної діяльності; використовує методи та методики, що не суперечать закону та нормам моралі і які ґрунтуються на сучасних досягненнях науки; має на меті всебічне, повне, об’єктивне, комплексне дослідження об’єктів, процесів або явищ; її результатом є отримання нової інформації та формування висновків.

На підставі цього зазначається, що експертна діяльність являє собою специфічний вид людської діяльності, заснованої на наукових знаннях, змістом якої є дослідження певних об’єктів, процесів або явищ спеціальними методами з метою надання науково-обґрунтованих висновків.

Будь-який різновид діяльності із забезпечення протидії злочинності – слідча, оперативно-розшукова, експертна – базуються на положенні багатьох наук. Експертна діяльність, зокрема, базується на знаннях криміналістики, судової експертології, логіки, наукової організації праці, психології, технічних та природознавчих наук. Комплексне вивчення експертної діяльності, її теоретичних, організаційних, правових, науково-технічних, методичних, психологічних аспектів, має, на думку автора, суттєве значення для практики боротьби зі злочинністю.

Для того щоб будь-який вид людської діяльності був ефективним, потрібне відповідне його забезпечення. Забезпечення експертної діяльності є науково-методичним, правовим, матеріально-технічним, організаційним, кадровим. Розглядаючи складові експертної діяльності, автор доходить висновку, що правове та кадрове забезпечення не може бути складовими самої експертної діяльності, але є необхідними для її здійснення.

Розглядаючи поняття «експертна діяльність»та «судово-експертна діяльність», зазначається, що різниця між ними полягає в законодавчій регламентації та сфері застосування, яким є судочинство. На цій підставі судово-експертну діяльність можна визначити як регламентовану законодавством діяльність осіб, які володіють спеціальними знаннями та уповноважені сторонами провадження на виконання дій, змістом яких є дослідження певних об’єктів, процесів або явищ з метою надання науково-обґрунтованих висновків для їх використання під час розслідування та судового розгляду справ.

Зміст та завдання експертної діяльності є різними залежно від сфери її застосування та суб’єктів. У сфері протидії злочинності значну роль відіграють органи внутрішніх справ. Поряд зі слідчою та оперативно-розшуковою експертна діяльність є невід’ємною частиною комплексу заходів з розкриття та розслідування злочинів. Як свідчить практика, майже жоден злочин не розслідується без участі спеціалістів у проведенні слідчих дій чи призначення тієї чи іншої експертизи.

Виходячи з визначення предмета експертної та судово-експертної діяльності, автор формулює власне визначення експертної діяльності органів внутрішніх справ. На його переконання, це регламентована законодавством діяльність працівників органів внутрішніх справ, заснована на використанні спеціальних знань, яка полягає у дослідженні певних об’єктів, процесів або явищ та у використанні результатів досліджень під час розслідування та судового розгляду справ. Змістом експертної діяльності органів внутрішніх справ є вирішення завдань, що на неї покладено, основними з яких є: виконання експертиз у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення, що розслідуються органами внутрішніх справ; проведення досліджень за матеріалами оперативно-розшукової діяльності; участь у підготовці та проведенні слідчих дій та оперативно-розшукових заходів; техніко-криміналістичне забезпечення діяльності органів внутрішніх справ; проведення науково-дослідних робіт у сфері протидії злочинності та розробка нових методик експертного дослідження на основі аналізу експертної практики; забезпечення ведення криміналістичних обліків.

У підрозділі 1.2 «Суб’єкти експертної діяльності органів внутрішніх справ» зазначається, що в теорії судової експертизи думки науковців щодо суб’єктів експертної діяльності мають дискусійний характер.

Аналізуючи погляди науковців, автор доходить висновку, що осіб й органів, які призначають експертизу, не можна вважати суб’єктами експертної діяльності. Слідчий або суддя є основними суб’єктами кримінального процесу, які здійснюють функцію доказування. Призначення експертиз як і прийняття будь-якого процесуального рішення є діяльністю, спрямованою на збирання доказів і є складовою процесу доказування та безпосереднім обов’язком зазначених осіб. Тобто ця діяльність залежно від суб’єкта є судовою або слідчою, але не експертною.

Працівники експертної служби МВС України є основними та найбільш чисельними суб’єктами експертної діяльності органів внутрішніх справ. Серед них необхідно виділяти: осіб, які працюють на посадах експертів та проводять криміналістичні, спеціальні, автотехнічні, вибухотехнічні та інші дослідження; осіб, які працюють на посадах експертів та здійснюють техніко-криміналістичне забезпечення роботи міських, районних та лінійних органів внутрішніх справ; техніків-криміналістів, кінологів, саперів тощо; начальників експертних підрозділів та їхніх заступників, які безпосередньо здійснюють керівництво зазначеними вище особами. 

У підрозділі розглядаються основні характеристики зазначених суб’єктів експертної діяльності органів внутрішніх справ та вимоги, що до них висуваються з точки зору їх компетенції та компетентності.

Під компетенцією експертів ОВС автор розуміє покладений законодавством України обсяг роботи з виконання експертиз і досліджень та участі у проведенні слідчих дій і оперативно-розшукових заходів з метою сприяння розкриттю та розслідуванню злочинів.

Компетентність експерта визначається обсягом його професійних знань, вмінь та навичок. Вона розглядається у чотирьох аспектах (автор спирається на розробки В.С. Зеленецького): гносеологічному, нормативному, функціональному, особистісному.

У підрозділі 1.3 «Історія становлення та розвитку експертної діяльності органів внутрішніх справ» проаналізовано історію становлення судово-експертної діяльності у тісному зв’язку з розвитком багатьох юридичних, технічних, природознавчих та інших наук, а також із соціально-політичними процесами, що в відбуваються в країні.

Будь-яка наука або вид діяльності проходить в своєму розвитку певні етапи становлення. На підставі аналізу думок науковців щодо етапів розвитку криміналістики та експертних установ, а також відокремлюючи судово-експертні установи МВС від інших, автор визначив чотири етапи їх становлення: перший – дореволюційний етап створення умов для організації експертних установ (1864-1917 рр.); другий – етап розвитку експертних установ між двома світовими війнами (1918-1941 рр.); третій – етап відродження експертних установ та інтенсифікація їх діяльності (1943-1997 рр.); четвертий – сучасний етап розвитку експертних установ на теоретичній основі судової експертології і новітніх досягненнях науки, техніки та інформаційних технологій (1997 р. – по теперішній час).

У дисертації, спираючись на наукові джерела, надано характеристику основних визначних подій, що характеризують кожен з етапів. Особливу увагу приділено останньому етапу, що починається з відродженням та розвитком економіки країни як суверенної держави. Цей період знаменується початком кардинальних змін системи експертних закладів ОВС. Починаючи з 2000 р. керівництвом НДЕКЦ здійснюється цілеспрямована робота, спрямована на покращення матеріально-технічної бази експертних підрозділів, у тому числі придбання сучасної експертної техніки; вдосконалення методик проведення експертиз та розробка нових; підвищення ефективності застосування техніко-криміналістичних засобів під час проведення слідчих дій та оперативно-розшукових заходів; поліпшення умов праці працівників експертної служби. Збільшуються можливості служби з проведення експертиз і досліджень: комп’ютерно-технічних, мистецтвознавчих, економічних, у сфері інтелектуальної власності, фоноскопічних, автотехнічних, молекулярно-генетичних тощо. Активно розвивається міжнародна професійна співпраця.

Розділ 2 «Судова експертологія – наукова основа експертної діяльності органів внутрішніх справ» складається з трьох підрозділів, у яких розглядається наука, що є основою судово-експертної діяльності.

У підрозділі 2.1 «Предмет та система судової експертології» зазначається, що наука про судову експертизу відокремилась від криміналістики завдяки знанням, що накопичувались протягом практичної діяльності з проведення експертиз. На певному етапі виникла потреба систематизації цих знань та виділення закономірностей, яким вони відповідають, тобто створення окремої науки. Будь-яка прикладна наука складається з теоретичних знань, що мають у повному обсязі, всебічно, ґрунтовно розкривати об’єктивні закономірності об’єкта пізнання та практичних рекомендацій, які сформувались на базі теоретичних знань, але мають чітку спрямованість на вдосконалення практичної діяльності. Основним завданням судової експертології є сприяння своїми положеннями та рекомендаціями вдосконаленню судово-експертної діяльності. Судова експертологія як і криміналістика тісно пов’язана з практикою розслідування злочинів і одним з її завдань є вивчення та узагальнення експертної діяльності при розслідуванні кримінальних, цивільних, господарських та справ про адміністративні правопорушення.

Узагальнюючи наукові погляди на теоретичний та праксеологічний підходи щодо формування науки, автор зазначає, що судово-експертна діяльність або експертна практика є галуззю діяльності, з якої судова експертологія отримує емпіричний матеріал, а також сферою використання своїх наукових здобутків. Проте безпосереднім предметом пізнання судової експертології є не експертна діяльність, а закономірності процесу дослідження ознак об’єктів, що відображені в них та містять нову інформацію, яку можна використати у судочинстві. При дослідженні застосовуються прийоми та методи, засновані на спеціальних знаннях суб’єкта експертної діяльності, за допомогою яких інформація, отримана під час дослідження, формулюється окремими положеннями (висновками), зручними для використання у судочинстві.

Судова експертологія визначається як наука про закономірності проведення судових експертиз та заснованих на них засобах і методах дослідження матеріальних об’єктів, процесів або явищ.

Система судової експертології складається із загальної частини, що містить основу теоретичних знань, та особливої частини, що включає методики проведення окремих видів судових експертиз.

До загальної частини, або концептуальних основ судової експертології, повинні входити такі розділи: формування та розвиток учень про судову експертизу; предмет, система, завдання та принципи судової експертології; природа та місце в системі наукових знань; вчення про методи експертного дослідження; систематизація та класифікація знань у судовій експертології; експертна техніка; теорія експертного прогнозування та передбачення; експертна профілактика; поняття та загальна характеристика експертних методик; психологічні основи експертного дослідження та експертні помилки.

Особлива частина повинна включати методики проведення окремих видів судових експертиз: дактилоскопічної, холодної зброї, трасологічної, балістичної, почеркознавчої, технічного дослідження документів, портретної, вибухотехнічної, економічної, хімічної, біологічної, технічної тощо.

Обґрунтовано положення, відповідно до якого у систему судової експертології не потрібно включати розділи стосовно процесуального положення експерта та місце висновку експерта у системі процесуального доказування. Зазначені положення належать до теорії доказів, яка є частиною процесуального права. З цих же міркувань не потрібно включати до судової експертології порядок призначення експертиз, оскільки цей процес є видом слідчої діяльності і входить до розділу криміналістичної тактики.

Відносно місця судової експертології в системі наук, на сучасний момент автор погоджується з думкою Т.В. Аверьянової щодо синтетичної природи судової експертології, що охоплює юридичну, природознавчу, технічну та суспільну складові.

У підрозділі 2.2 «Принципи судової експертології та експертної діяльності органів внутрішніх справ», визначаючи принципи судової експертології, дисертант дотримується твердження Р.С. Бєлкіна, висловлене ним відносно принципів криміналістичної науки, який розглядає єдність за своєю гносеологічною сутністю процесу наукового пізнання об’єктивного світу, а в цьому розумінні зазначає про доцільність застосування загальних принципів науки до пізнання специфічного предмета криміналістики. Відповідно до цьому можна визначити, що принципи судової експертології не відрізняються від принципів криміналістики як базової науки та загальних принципів гносеології. Оцінюючи погляди науковців відносно принципів судової експертології та дотримуючись концепції Р.С. Бєлкіна, дисертант визначає три принципи: детермінізму, об’єктивності, системності.

Принцип детермінізму полягає у розгляді предмета судової експертології з точки зору діалектичних закономірностей взаємозв’язку та взаємообумовленості процесів, що виникають при проведенні експертного дослідження. Принцип об’єктивності полягає у встановленні закономірностей судової експертології виключно на підставі дослідження об’єктів з використанням спеціальних знань, незалежно від соціальних, політичних та інших процесів, що відбуваються у суспільстві. Системність судової експертології як і будь-якої іншої науки полягає у розгляді окремих її складових як єдиного цілого, системи знань.

Принципи судової експертології автор відмежовує від принципів експертної діяльності органів внутрішніх справ на підставі викладених вище положень відносно понять науки та діяльності. Принципи будь-якого виду діяльності необхідні перш за все для забезпечення їх дотримання з боку суб’єктів цієї діяльності. Дисертантом аналізуються принципи судово-експертної діяльності, декларовані Законом України «Про судову експертизу»: законності, незалежності, об’єктивності і повноти дослідження. На підставі цього робиться висновок, що найбільш суттєвими з них є законність і незалежність.

При розгляді принципу законності значну увагу приділено дотриманню конституційних прав і свобод людини з боку працівників експертних підрозділів органів внутрішніх справ під час проведення слідчих дій, підготовки матеріалів до експертного дослідження та в процесі проведення експертизи.

Принцип незалежності розглядається відносно самостійності прийняття рішень експертом, неможливості втручання в його діяльність будь-яких інших осіб. Під час своєї діяльності експерт безпосередньо перебуває у правовідносинах з органами, що призначають експертизу або залучають експертів до інших заходів у межах своєї компетенції. Аналізуючи їх правовідносини, робиться висновок про існуючу на сьогодні фактичну незалежність експертної діяльності органів внутрішніх справ від органів дізнання та досудового слідства.

У підрозділі 2.3 «Систематизація знань у судовій експертології» наголошується, що систематизація знань у будь-якій науковій теорії, включаючи судову експертологію, складає її методологічну основу. На сьогодні існує багато неоднозначних думок вчених-криміналістів щодо класифікації судових експертиз. Існують критерії класифікації, за якими думки науковців майже збігаються, але є й такі, що викликають багато дискусій.

Однією з невизначених є класифікація експертиз за галуззю спеціальних знань. Дискусії виникають стосовно класу криміналістичних експертиз. Криміналістичні знання, особливо з розділу криміналістичної техніки, більшість науковців вважають спеціальними. Їх основу складають природознавчі та технічні науки. Але ці знання неоднорідні, і кожний підрозділ криміналістичної техніки (а, відповідно, й кожний окремий вид експертизи, заснований на знаннях галузей криміналістичної техніки) являє собою фактично окрему галузь знань. З розвитком науки знання в окремих її галузях розширюються, стають більш диференційованими. На сьогодні не можна чітко визначити, що є класом, родом або видом експертиз, у зв’язку з чим криміналістичні експертизи як клас на сьогодні існувати не можуть. Залишається єдиний аргумент на користь того, аби залишити у загальній класифікації клас криміналістичних експертиз – традиції, що історично склалися та існують багато років. Отже, клас криміналістичних експертиз можливо залишити за такою назвою.

Аналіз поглядів науковців та чинного законодавства дозволив виокремити шістнадцять класів експертиз: почеркознавча і авторознавча, технічна експертиза документів, балістична, трасологічна, вибухово-технічна, фототехнічна і портретна, відеозвукозапису, матеріалів, речовин та виробів, біологічна, інженерно-технічна, економічна, товарознавча, у сфері інтелектуальної власності, психологічна, мистецтвознавча, оцінка цілісних майнових комплексів. Саме таку класифікацію, на думку дисертанта, потрібно запровадити в експертну діяльність органів внутрішніх справ.

Важливою з теоретичної та практичної точок зору є класифікація судових експертиз за характером вирішуваних завдань, відносно якої й досі виникає багато дискусій серед вчених-криміналістів. Класифікація експертиз за зазначеним критерієм базується на двох фундаментальних теоріях криміналістики та судової експертології: ідентифікації та діагностики. У роботі здійснено ґрунтовний аналіз думок науковців, які поділяють експертизи за розглядуваним критерієм на ідентифікаційні, класифікаційні, діагностичні та ситуаційні. На основі аналізу наукових поглядів робиться висновок щодо двохелементної класифікацій завдань, вирішуваних при проведенні експертиз. Всі експертизи за характером завдань, що вирішуються, потрібно поділяти на ідентифікаційні та діагностичні. Ця класифікація відповідає фундаментальним поняттям теорії криміналістики та судової експертології. Вона може бути продовжена більш детальною розробкою різновидів експертиз у межах кожного з видів.

У підрозділі розглянуто проблемні питання, що виникають при впровадженні у діяльність експертних підрозділів органів внутрішніх справ нових видів експертиз: одорологічної, молекулярно-генетичної, цитологічної, гістологічної.

Розділ 3 «Організаційно-правові засади експертної діяльності органів внутрішніх справ» складається з чотирьох підрозділів, у яких розглянуто організацію діяльності експертних установ органів внутрішніх справ за основними напрямками – призначення експертиз та участь у проведенні слідчих дій, а також основні нормативно-правові акти, що регламентують експертну діяльність органів внутрішніх справ.

У підрозділі 3.1 «Експертні установи органів внутрішніх справ та організація їх діяльності» звертається увага на побудову експертної служби та її підпорядкованість. Працівники експертної служби, починаючи з начальників груп з техніко-криміналістичного забезпечення роботи районних відділів міліції, підпорядковуються, з одного боку, начальникам цих відділів, а з іншого – начальникам НДЕКЦ при УМВС в областях. Відповідно, на вищому рівні начальник НДЕКЦ підпорядкований начальнику УМВС та начальнику ДНДЕКЦ. Подібне «подвійне» підпорядкування працівників експертної служби в межах МВС на перший погляд може викликати негативне до нього ставлення. Однак при детальному розгляді зазначеної системи помічаються її переваги. У всіх заходах, спрямованих на розкриття злочинів, беруть участь працівники НДЕКЦ, які при виконанні своїх обов’язків підпорядковуються начальнику відповідного райвідділу міліції. При цьому він не втручається в діяльність працівників НДЕКЦ, до якої їх залучають (участь у роботі слідчо-оперативних груп чи виконанні експертиз). Види діяльності працівників НДЕКЦ закріплено у нормативних актах і будь-кому забороняється залучати їх до виконання інших заходів, що контролює начальник підрозділу з техніко-криміналістичного забезпечення роботи райвідділу або начальник НДЕКЦ. Крім цього, до їхніх обов’язків належить: забезпечення контролю за якістю роботи підлеглих під час проведення оглядів місця події; вжиття заходів, спрямованих на підвищення ефективності використання ними техніко-криміналістичних засобів та здійснення контролю за надходженням вилучених слідів і речових доказів на експертне дослідження. З наведеного зрозуміло, що начальник райвідділу ОВС та НДЕКЦ відносно працівників експертної служби виконують організаторську та контрольну функції за різними напрямками, доповнюючи один одного. Вони не впливають на безпосередні дії спеціалістів, спрямованих на виявлення, фіксацію та вилучення доказів при проведенні слідчих дій, або на засоби та методи дослідження об’єктів при проведенні експертизи.

Серед вчених та практиків існують різні точки зору стосовно реорганізації експертних установ. Основні пропозиції націлені на об’єднання державних експертних установ у складі Міністерства юстиції України чи окремо створеного Державного департаменту судово-експертного забезпечення правосуддя. Дисертантом обґрунтовується недоцільність такого об’єднання. Розглядаючи систему експертних установ в Україні, зазначено, що найбільш розвинутими й потужними з них є науково-дослідні інститути судових експертиз Міністерства юстиції та експертна служба Міністерства внутрішніх справ України. Експертні підрозділи обох міністерств протягом багатьох років плідно співпрацюють, про що свідчать створені спільно останніми роками методики дослідження за основними видами експертиз. На думку автора, зазначену систему експертних установ в Україні потрібно залишити, оскільки суттєвих протиріч у їхній практичній діяльності не існує.

Загалом усі пропозиції, пов’язані з централізацією експертної діяльності, на думку дисертанта, не можуть розглядатися позитивно, особливо в умовах переходу до змагального кримінального процесу. Навряд чи експерти обвинувачення та захисту зможуть надати суду об’єктивні висновки, якщо вони є працівниками однієї установи та підпорядковані одному керівнику. З набуттям чинності проекту нового КПК України та впровадженням змагальної системи судочинства потрібно розраховувати на появу системи експертних установ недержавної форми власності, що будуть виступати експертами сторони захисту. Напрямками реформування та вдосконалення експертної системи на сучасному етапі може стати перерозподіл сфер діяльності. Основним напрямком діяльності експертної службі МВС потрібно залишити виконання експертиз у кримінальних та адміністративних справах. За експертними підрозділами Міністерства юстиції України варто залишити виконання експертиз у цивільних та господарських справах. Винятком мають бути повторні експертизи, проводити які, для об’єктивності дослідження, повинні експерти різних відомств. Зазначена пропозиція має бути реалізована на законодавчому рівні.

У підрозділі 3.2 «Організація проведення судових експертиз» розглянуто процесуальний статус експертизи, порядок призначення та проведення експертизи й терміни її проведення.

Організація проведення судової експертизи розпочинається з прийняття рішення слідчим про необхідність її призначення. Серед вчених-криміналістів та процесуалістів немає єдності думок щодо процесуального статусу судової експертизи. Більшість криміналістів відносять призначення та проведення судової експертизи до слідчих дій. Аналізуючи ознаки слідчої та процесуальної дій, а також думки науковців, автор зазначає, що тільки процес призначення експертизи може вважатися слідчою дією.

Розглядаючи призначення експертизи як окрему слідчу дію, визначено її зміст з поділом на загальноприйняті етапи: підготовчий, робочий та заключний. До підготовчого етапу віднесено такі дії: прийняття слідчим рішення про проведення експертизи; вибір експертного закладу або приватного експерта; визначення виду експертизи та предмета дослідження; визначення черговості призначення експертиз стосовно одних і тих саме об’єктів; вибір часу призначення експертизи. До робочого етапу призначення експертизи віднесено такі дії: вибір об’єктів для проведення експертизи, в тому числі зразків та проб; винесення постанови про призначення експертизи. Заключний етап містить у собі: ознайомлення обвинуваченого з постановою про призначення експертизи; визначення кола осіб, що можуть бути присутніми при проведенні експертизи; направлення постанови та необхідних матеріалів до експертної установи.

Прихильники віднесення «призначення та проведення експертизи» до слідчої дії у заключну стадію включають дослідження, оцінку і перевірку висновку експерта. Оскільки висновок експерта оцінюється тільки у сукупності з іншими доказами, то ці дії слідчого належать до загальної діяльності слідчого з доказування при розслідуванні справи, а не як частина призначення та проведення експертизи. Узагальнюючи, зазначається, що призначення судової експертизи є самостійною слідчою дією, яка складається з наведених вище етапів та має свою тактику.

Значний обсяг підрозділу стосується термінів проведення експертиз, важливість розгляду якого пов’язана з реалізацією одного із завдань кримінального судочинства – швидкого і повного розкриття злочинів, недопущення затягування процесуальних строків розслідування, у зв’язку з чим потрібно намагатись якнайшвидше проводити експертизи та дослідження.

При встановленні термінів проведення експертиз необхідно враховувати такі фактори: складність дослідження (застосування складного обладнання; проведення експериментальних досліджень; застосування кількох методів; залучення додаткових фахівців установ України та іноземних громадян; час, який було витрачено на проведення дослідження; вивчення додаткової літератури та інших матеріалів; доручення проведення експертизи кільком фахівцям або установам); експертне навантаження фахівця; наявність необхідного для проведення експертизи обладнання; кількість та якість наданих для дослідження об’єктів, матеріалів та поставлених для вирішення питань; складність вирішуваних експертизою завдань; кількість залучених для експертизи фахівців; середній час, що було витрачено на проведення даного виду дослідження; ступінь розробленості експертної методики.

Терміни проведення експертизи у кожному випадку повинні конкретизуватися та контролюватися керівником експертної установи з урахуванням кваліфікації та стажу роботи експерта; кількості працюючих в установі експертів, враховуючи їхню відсутність у зв’язку з хворобою, відпусткою, навчанням тощо. Однак у будь-якому разі, у випадках неможливості без експертних досліджень прийняти рішення за заявами та повідомленнями про злочини, особливо пов’язаних з обмеженням свободи особи, терміни їх проведення повинні не перевищувати десяти діб, а у виняткових випадках одного місяця.

Наголошується на необхідності розробки нових науково-обґрунтованих термінів проведення експертиз та досліджень і закріплення їх у єдиному нормативно-правовому акті, узгодженому з основними суб’єктами судово-експертної діяльності з урахуванням наданих рекомендацій.

У підрозділі 3.3 «Експертна діяльність щодо забезпечення проведення слідчих дій» проаналізовано визначення поняття спеціаліста, що міститься у чинному кримінально-процесуальному законодавстві України, існуючих проектах нового КПК України та законодавствах республік близького зарубіжжя. На цій основі, з урахуванням поглядів науковців на цю проблему, запропоновано визначення процесуальної фігури спеціаліста – особи, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надати допомогу у виявленні, фіксації та вилучення об’єктів, що мають інформацію про злочин, здійснити консультації та надати технічну допомогу під час досудового розслідування і судового розгляду справи.

Зі зміною структури злочинності, спрямованості її на вчинення нових видів злочинів (економічних, комп’ютерних тощо), пов’язаних з використанням сучасних науково-технічних засобів, слідчому частіше потрібно використовувати спеціальні знання не тільки під час виявлення, фіксації та вилучення слідів, а й для загальної оцінки обстановки місця події, пояснення фактів виникнення певних слідів, місць їх розташування, часу виникнення тощо, що може свідчити про механізм події в цілому. Процес дослідження слідів з використанням спеціальних знань, оцінка виявлених при цьому ознак і властивостей об’єктів та формулювання висновків, що фактично відбувається при огляді місць події окремих видів злочинів, є ні чим іншим як експертизою. Зважаючи на це, автором запропоновано впровадити в практику розслідування проведення експертизи місця події.

Розглядається питання щодо застосування техніко-криміналістичних засобів фіксації при проведенні слідчих дій. Звертається увага на те, що зміст протоколу значною мірою залежить від суб’єкта, його особистих якостей, рівня освіти та володіння прийомами опису, психічного стану, переконань тощо. Тобто все зазначене у протоколі є суб’єктивним сприйняттям та опрацюванням криміналістично-значущої інформації особою, яка проводить слідчу дію. Іноді словами досить складно передати точні властивості предметів та явищ навколишньої дійсності. Розвиток науки і техніки на сучасному етапі рухається вперед швидше, ніж законотворча діяльність. Цифрова відеофотозйомка на сьогодні повністю замінила аналогову. Інформація зберігається на цифровому носії, займає невеликий об’єм та здатна вміщувати в собі багатогодинну відеозйомку та велику кількість фотознімків.  Електронні носії інформації можливо долучати до матеріалів кримінальної справи. Їхня надійність підтверджується гарантіями виробника та апробована часом. Доводи противників застосування для фіксації доказів цифрових методів автор вважає непереконливими та доходить висновків щодо необхідності законодавчого закріплення обов’язкової фото-, відео фіксації ходу й результатів слідчих дій. Структура та обсяг протоколу слідчої дії при обов’язковій фіксації її ходу та результатів технічними засобами можуть бути значно змінені та скорочені. У подальшому з розвитком науково-технічного прогресу можливо взагалі ведення та збереження кримінальної справи в електронному вигляді.

Автором розглядаються особливості участі працівників експертної служби у проведенні слідчих та процесуальних дій і надання ними криміналістичної, методичної, консультативної та технічної допомоги у розслідуванні.

У підрозділі 3.4 «Законодавче забезпечення експертної діяльності органів внутрішніх справ» зазначено, що, незважаючи на достатню кількість нормативних актів, які регламентують експертну діяльність в Україні, окремі питання залишаються досі невизначеними, а певні положення мають протиріччя. Вдосконалення законодавства про судову експертизу на сьогодні набуває актуальності у зв’язку з реформуванням кримінально-процесуального законодавства, наближенням його до європейських правових стандартів.

Найбільш актуальним на сьогодні є прийняття нового Кримінального процесуального кодексу та відповідних змін, що належать до порядку проведення експертизи та участі спеціалістів у розслідуванні. Аналізуючи норми проекту нового КПК України порівняно із законодавством країн близького зарубіжжя, автор робить висновки, що більшість питань, які стосуються використання спеціальних знань при розслідуванні, в ньому враховано, або у зв’язку з принципово новою побудовою кримінального процесу вони втратили актуальність. Важливим, наприклад, є положення щодо відсутності як такої стадії порушення кримінальної справи і, відповідно, вирішується давня дискусія відносно дозволу на проведення експертизи до порушення кримінальної справи, і документ під назвою «довідка спеціаліста», складеного за результатами «попереднього»або «доекспертного»дослідження, перестає існувати.

Одним із завдань вдосконалення законодавства є запобігання в них зайвому дублюванню. Як неодноразово зазначалось науковцями, необхідно ліквідувати прогалини чинного законодавства в аспекті кореспондування кримінально-процесуального законодавства з вимогами іншого законодавства щодо здійснення судово-експертної діяльності. У даному аспекті залишається проблема дублювання положень проекту КПК України, інших законодавчих актів та Закону України «Про судову експертизу» відносно опису прав та обов’язків експерта. Автор пропонує залишити вичерпний перелік прав та обов’язків експерта у Законі України «Про судову експертизу», а в існуючих процесуальних кодексах за видами судочинства зробити посилання на норми статей цього Закону.

У чинному КПК України є поняття додаткової та повторної експертизи. Науковцями зверталась увага на недосконалість цих визначень, а також було надано пропозиції щодо введення у КПК поняття первинної, одноосібної, комісійної, комплексної експертизи. На думку дисертанта, названі види експертиз відображають різні критерії класифікації судових експертиз і мають здебільшого наукове, ніж процесуальне значення. Не має значення вид експертизи і для самого експерта, який проводить дослідження. Його висновок повинен ґрунтуватися не на результатах первинних експертиз або думках інших експертів, а на своєму внутрішньому переконанні. Саме тому вводити у КПК зазначені наукові поняття вважається недоцільним, однак вони мають бути у Законі України «Про судову експертизу».

Дискусійним залишається питання щодо попередження експерта за ст. ст. 384, 385 КК України за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків. На погляд автора, попереджати про кримінальну відповідальність виключно за ст. 384 потрібно тих експертів, які не працюють у державних експертних закладах, а залучені до виконання обов’язків відповідно до ч. 2 ст. 75 чинного КПК України або ч. 3 ст. 7 Закону України «Про судову експертизу». У висновках експертів, які є працівниками спеціалізованих експертних закладів, взагалі не повинно бути відмітки щодо попередження їх про кримінальну відповідальність. Знання законів, що регламентують експертну діяльність, є їх обов’язком і складовою компетентності.

Виникає потреба узгодження змісту зазначених нормативних актів відносно введення в обов’язки міліції, регламентовані Законом України «Про міліцію», норми, що передбачає проведення судових експертиз. Експертна служба МВС є державною і створена для забезпечення, перш за все потреб міліції, яка займається розслідуванням кримінальних та адміністративних справ. Тому автором пропонується доповнити перелік обов’язків міліції пунктом такого змісту: «проводити експертизи за кримінальними та справами про адміністративні правопорушення, дослідження за матеріалами оперативно-розшукової діяльності; забезпечувати у встановленому порядку участь спеціалістів експертної служби у слідчих діях».

Розділ 4 «Технічне, методичне та інформаційне забезпечення експертної діяльності органів внутрішніх справ» складається з трьох розділів, у яких зазначаються особливості кожного з цих видів забезпечення.

У підрозділі 4.1 «Науково-методичне забезпечення експертної діяльності органів внутрішніх справ» зазначається, що науково-методичне забезпечення є складовою судово-експертної діяльності, оскільки процес дослідження базується на наукових методах і методиках, має творчий характер та слугує підґрунтям для наукових розробок у галузі судової експертизи і вдосконалення експертних методик. Науково-методичне забезпечення експертної діяльності є основною функцією судової експертології як науки.

У науково-методичному забезпеченні експертної діяльності важливими напрямками слід визнати як питання організації досліджень і підготовки наукових кадрів у галузі експертизи, так і практичні рекомендації, засновані на останніх досягненнях науки. Зважаючи суб’єкт, об’єкт, предмет, мету, засоби й результати експертної діяльності, її науково-методичне забезпечення включає в себе розробку і впровадження в практику: положень загальної теорії експертної діяльності; теорії судової експертизи, у тому числі розробку та вдосконалення методик експертних досліджень; нових методів вирішення експертних завдань.

Аналіз нормативних актів, які регулюють експертну діяльність органів внутрішніх справ, свідчить, що її наукове та методичне забезпечення покладається на саму експертну службу. Значне місце у науковому забезпеченні відіграють вищі навчальні заклади МВС. Вчені навчальних закладів МВС у взаємодії з практичними працівниками на сьогодні в змозі вирішити багато наукових та науково-практичних проблем у юриспруденції, в тому числі в галузі судової експертизи.

Розвиток експертної діяльності в Україні є складовою державної політики у сфері протидії злочинності, тому, безумовно, її науково-методичне забезпечення не покладається на окремі міністерства, відомства чи організації, а має комплексний характер. Так, Міністерство юстиції України має бути координатором в діяльності з науково-методичного забезпечення всіх експертних установ.

Поняття експертної методики є основним у судово-експертній діяльності і, на погляд автора, цілком сформувалося на сьогоднішній момент. Водночас як будь-яке концептуальне положення науки, воно весь час підлягає науковому аналізу та постійно вдосконалюється. Дисертантом розглядаються погляди науковців на поняття і сутність експертної методики та її класифікацію. Автор приєднується до визначення експертної методики, запропоноване Т.В. Аверьяновою як системи приписів на вибір і застосування в певній послідовності й у певних існуючих або створюваних умовах методів і засобів вирішення експертного завдання.

Аналізуючи класифікацію експертних методик, запропоновані різними науковцями, автор зазначає, що вони дещо не узгоджуються між собою і не зовсім відповідають класифікації самих експертиз. Розглянута вище класифікація судових експертиз починається з родових ознак, відповідно до чого методики повинні мати назву «загальних (або родових)». Другий клас – це видові (або типові) методики, що стосуються вирішення більш конкретних експертних завдань у межах зазначених родів експертиз. Третій клас – окремі (або часткові) методики, які створено для вирішення підзавдань у межах виду. Останніми у класифікації залишаються конкретні методики, зміст яких вірно визначено більшістю науковців. Зазначену схему класифікації прокладено в основу реєстру методик судових експертиз, створеного у Міністерстві юстиції України.

Автором розглянуто стадії проведення експертизи: підготовча; роздільне (аналітичне) дослідження; порівняльне дослідження; оцінка результатів й формулювання висновків (синтезуюча). Спираючись на результати опитування експертів, при розгляді кожної стадії звертається увага на розв’язання конкретних проблем, що існують в експертній практиці.

У підрозділі 4.2 «Технічне забезпечення експертної діяльності органів внутрішніх справ» зазначається, що серед завдань, які покладаються на експертну службу МВС, значна частина стосується техніко-криміналістичного забезпечення діяльності ОВС, інших правоохоронних органів щодо запобігання, виявлення, розкриття і розслідування злочинів та інших правопорушень, включаючи технічне забезпечення експлуатації техніко-криміналістичних засобів, що застосовуються в ОВС; проведення науково-дослідних робіт у сфері протидії злочинності, в тому числі розробка нових та вдосконалення існуючих техніко-криміналістичних засобів і методів для використання у практичній діяльності ОВС.

Під науково-технічними засобами в криміналістиці розуміють прилади, пристрої і матеріали, які використовуються для збирання та дослідження доказів або створення умов, що утрудняють учинення злочинів. Поділ технічних засобів за приналежністю їх до суб’єкта використання, запропоноване деякими вченими, на думку дисертанта, є недоцільним, оскільки неможливо чітко визначити перелік технічних засобів, які б застосовувались виключно слідчим, оперуповноваженим, спеціалістом чи експертом. У зв’язку з цим за суб’єктом застосування видається припустимим класифікувати тільки комплекти науково-технічних засобів, у яких зосереджено оптимальний набір засобів для використання певним суб’єктом.

Використання технічних засобів експертом має свої особливості, саме тому поряд із загально-технічними і техніко-криміналістичними засобами пропонується окремо виділяти технічні засоби експертних досліджень або експертну техніку. Під цим поняттям необхідно розуміти технічні засоби проведення експертних досліджень, суб’єктом застосування яких є виключно судовий експерт. Для застосування експертної техніки потрібно володіти достатньо високим рівнем спеціальних знань відносно знань слідчого, оперуповноваженого та інших учасників.

У підрозділі розглянуто сучасний стан технічного забезпечення експертної діяльності за напрямками розвитку та залежно від видів діяльності: участь у слідчих діях та оперативно-розшукових заходах, проведенні експертиз та досліджень, забезпеченні ведення криміналістичних обліків, профілактичній діяльності.

У підрозділі 4.3 «Інформаційне забезпечення експертної діяльності» зазначається, що кожний вид діяльності з розслідування злочинів: слідчої, оперативно-розшукової, експертної для досягнення максимальних результатів повинен бути належним чином забезпечений всім необхідним, у тому числі й різного роду інформацією, з використанням якої проводяться ті чи інші дії, спрямовані на збирання доказів.

У науковій літературі існує достатньо думок науковців відносно поняття інформаційного забезпечення. Автор погоджується з думками науковців щодо спрямованості інформаційного забезпечення на пошук та одержання інформації, а також на її оновлення та коригування. Проте використання інформації не може бути складовою інформаційного забезпечення. Діяльність із забезпечення та діяльність з використання будь-чого є процесами різними, і, на думку автора, об’єднувати їх одним поняттям не слід.

Розглядаючи процес розслідування як взаємопов’язану слідчу, оперативно-розшукову та експертну діяльність, зазначається, що всі названі суб’єкти розслідування певним чином здійснюють діяльність з інформаційного забезпечення, а також використовують зібрану інформацію при розслідуванні. Експертну діяльність органів внутрішніх справ у напрямку інформаційного забезпечення дисертант поділяє на два різних за змістом види: отримання інформації з певних джерел; накопичення та систематизація отриманої інформації.

Об’єктами, що містять інформацію, необхідну для розслідування та отримання якої є складовою експертної діяльності ОВС, на думку автора, можуть бути: сліди та їхні копії, вилучені при проведенні слідчих дій; обстановка місця події в цілому; зразки для порівняльного дослідження. Іншою складовою інформаційного забезпечення розслідування, є експертна діяльність з накопичення та систематизації отриманої інформації або діяльність з формування та ведення криміналістичних обліків.

Автором здійснено аналіз думок науковців щодо класифікації криміналістичних обліків. Залежно від призначення, джерела формування та завдань, що вирішуються, криміналістичні обліки пропонується поділяти на оперативно-розшукові, оперативно-довідкові та довідково-допоміжні.

Оперативно-розшукові та довідково-допоміжні обліки повинні міститися в експертних підрозділах залежно від ступеня централізації (центральні, регіональні, місцеві). Об’єкти, що в них містяться і несуть певну інформацію, вилучаються при проведенні слідчих дій, оперативно-розшукових заходів або після експертних досліджень. Тому суб’єктами діяльності з формування криміналістичних обліків можуть бути всі учасники процесу розслідування: слідчі, оперуповноважені, експерти. Однак відповідальність за їх формування та ведення повинна покладатися на працівників експертної служби.

Оперативно-довідкові обліки повинні зберігатися в підрозділах Департаменту інформаційно-аналітичного забезпечення МВС України. Проблемними в діяльності ОВС є питання зосередження та, відповідно, систематизація обліків. На сьогодні майже кожна окрема служба ОВС має оперативно-довідкові обліки, що стосуються діяльності цих служб. З одного боку, в цьому є свої переваги, насамперед в оперативності їх використання. З іншого боку, інформація, що міститься в обліках окремих служб, може знадобитись іншим службам для розкриття злочинів, що належать до їх підслідності. Вирішення зазначеної проблеми полягає у зосередженні всіх згаданих обліків в одному місці, а саме в Департаменті інформаційно-аналітичного забезпечення МВС України. Існування централізованого обліку не заперечує дублювання інформації окремими підрозділами ОВС.

Значну частину інформаційного забезпечення експертної діяльності займає навчальна, наукова, науково-методична та довідкова література. Інформаційну базу навчальної, наукової, науково-методичної та довідкової літератури формують як практичні працівники експертної служби, так і науковий та науково-педагогічний склад вищих навчальних закладів й науково-дослідних установ.