ПОДІЛ ЗЕМЕЛЬ УКРАЇНИ ЗА ЦІЛЬОВИМ ПРИЗНАЧЕННЯМ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, висвітлюється зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначається мета, завдання, об’єкт та предмет дослідження, розкриваються методологічні, теоретичні й емпіричні основи дослідження, доводиться наукова новизна положень, що виносяться на захист, та практичне значення отриманих результатів, наводяться відомості про їх апробацію.  

1)  Розділ перший «Еволюція поділу земель України за цільовим призначенням у наукових і нормативних джерелах» складається з чотирьох підрозділів та висновків до першого Розділу, які присвячені дослідженню історичних форм правового регулювання забезпечення поділу земель залежно від мети використання.

Підрозділ 1.1 «Поділ земель за метою використання в Україні в період княжої доби (ІХ–ХІІІ ст.)» присвячений вивченню ґенези правового регулювання використання земель залежно від мети такого використання в часи Київської Русі.

Східні слов’яни розрізняли землі в залежності від мети їх господарського використання. Автор обстоює точку зору, що таке розрізнення мало побутове значення і не може свідчити про особливий правовий режим земельних ділянок.

Виокремлення певних територій з загального земельного масиву за критерієм мети використання здійснювалось, землекористувачами зазвичай як по відношенню до власних земельних володінь.

Певним чином первинна категоризація земель в залежності від домінуючої мети використання певної земельної ділянки в Київській Русі ІХ-ХІ століть реалізовувалась общинами, що здійснювали управління спільними общинними землями.

Підрозділ 1.2 «Особливості поділу земель України за метою використання за польсько-литовським законодавством (ХІV−поч. XVIІ ст.) та в період Козаччини та Гетьманщини (середина XVIІ−XVIII ст.)» досліджує розвиток правового регулювання використання земель на українських землях у XIV−XVIII століттях.

Для українських земель характерною є колонізація за ініціативою князів, що надавали землі місцевим феодалам для наступної обробки і заселення. В XVI столітті посилився контроль з боку держави за порядком використання земель. Польсько-литовське законодавство, з одного боку, закріплювало повноваження общин по встановленню режимів використання земель, з другого − посилювало повноваження феодалів.

Зростання цін на збіжжя в XVI столітті призвело до виникнення у пануючих верств населення відношення до землі як до засобу виробництва товарів, а отже виникла економічна зацікавленість в раціональному використанні земель згідно з визначеними власниками земельних володінь видами цільового використання. Прийнятий в 1557 році Устав на Волоки передбачав обов’язковість використання земель їх користувачами. Така обов’язковість була також зумовлена статусом Великого князя як головного землевласника в країні.

Особливим чином відбувалося виникнення обмежень по дозволеним видам використання земель в українських містах. З ростом населення та виникненням місцевого самоуправління у вигляді дарування містам свобод за так званим Магдебурзьким правом органи місцевого самоврядування в містах видавали акти, спрямовані на обмеження хаотичної забудови міст мешканцями. Такі обмеження за своєю природою були спрямовані на захист публічноправових інтересів і слугували меті забезпечення добросусідства і захисту інтересів всіх міщан.

Тим не менш, навряд чи є підстави вважати такі дії місцевих магістратів діями, спрямованими на встановлення цільового призначення для земельних ділянок. Скоріше, така діяльність була пов’язана з плануванням розвитку території міста, як це було притаманно і іншим містам Європи того періоду.

Аналіз нормативних актів XVII−XVIII століть, що застосовувались на українських землях, доводить їх переважну спрямованість більше на забезпечення законних інтересів усіх мешканців певних місцевостей та на перешкоджання свавільним зловживанням власників земельних ділянок, аніж на дотримання певних встановлених видів цільового використання земель.

Підрозділ 1.3 «Особливості поділу земель України за метою використання та обмежень щодо використання земель за законодавством царської Росії та Австрійської імперії в XIX−поч. ХХ ст.» присвячений аналізу правового забезпечення землекористування на українських землях в складі Російської імперії та Австрійської імперії в період  XIX−початку ХХ століття.

Із запровадженням на території України системи російського права, що остаточно завершилось на початку ХІХ століття, правове регулювання відносин, пов’язаних з використанням земель, починає багато в чому змінюватись. В цей час можна з впевненістю вести мову про появу певних земель спеціального призначення, насамперед, земель оборони, транспорту, земель гірничих заводів та фабрик, що мали чітко виражений правовий режим використання. З прийняттям в 1870р. та 1890 р. Міського положення, нового розвитку отримало законодавство по плануванню територій населених пунктів

Більшість обмежень по використанню земель, що існували в Росії, стосувались казенних (державних) земель і тому носили здебільшого не публічний, а приватноправовий характер, оскільки захищали інтереси держави як власника земель.

Особливістю категоризації земель в Росії до 1917 року був поділ земель не за принципами чи видами її використання, а за суб’єктами прав на землю.

Підрозділ 1.4 «Поділ земель за цільовим призначенням в СРСР» ставить на меті дослідження генезису формування теоретико-правових засад поділу земель на категорії за цільовим призначенням у часи формування земельного законодавства в 1918−1970 роках та розвитку правового регулювання відносин, пов’язаних із поділом земель за цільовим призначенням у 1970−1991 роках.

Після приходу до влади в 1917 році більшовицького уряду докорінно була змінена не лише система регулювання земельних відносин, а і сам режим землі як об’єкту правовідносин.

У прийнятому в 1917 році Декреті про Землю було заявлено про скасування права приватної власності на землю. У розпорядженні держави як власника опинився величезний масив земель. Саме з метою досягнення найбільш раціонального управління земельними ресурсами та виходячи з того, що держава була власником всіх земель СРСР, протягом 1917−1970 років була створена, науково обґрунтована та нормативно закріплена система поділу земель УРСР за цільовим призначенням.

Поділ земельного фонду на категорії за цільовим призначенням в СРСР базувався на праві виключної державної власності на землю. Автор доводить, що із скасуванням системи виключної державної власності на землю зазначений поділ втратив свою наукову обґрунтованість.

Розділ другий «Поділ земель за цільовим призначенням за чинним законодавством України» присвячений дослідженню правових засад існуючого нині правового регулювання поділу земельного фонду України за цільовим призначенням, особливостей встановлення, зміни цільового призначення земель за законодавством України та аналізу правового режиму окремих категорій земель за цільовим призначенням. Розділ складається з трьох підрозділів та висновків до другого розділу.

Підрозділ 2.1 «Юридична природа поділу земель України на категорії за цільовим призначенням» присвячений вивченню самої правової природи поділу земель на категорії за цільовим призначенням.

Автор доходить до висновку, що чинне земельне законодавство України, яке регулює питання використання земель за цільовим призначенням, не має єдиного і зрозумілого понятійного апарату. Використання понять «категорія», «основне цільове призначення», «вид цільового призначення» та розуміння того, що охоплюється тим чи іншим терміном, є мінливим, а відповідні формулювання Кодексу дають можливість подвійного тлумачення відповідних термінів.

Звертає на себе увагу невідповідність критеріїв поділу земель на категорії, що вживаються в земельному законодавстві України, самому поняттю цільове призначення.

Віднесення певних земель до окремих категорій чи видів за цільовим призначенням відбувається не відповідно до особливостей використання чи якісних характеристик земель, а згідно із особливостями статусу суб’єкту, що є користувачем певної земельної ділянки.

У підрозділі 2.2 «Встановлення та зміна цільового призначення земель за чинним законодавством України» розглядаються система і процедура встановлення та зміни цільового призначення земель в Україні.

Норми земельного законодавства, що регламентують зміну цільового призначення земель, встановлюють лише певну процедуру зміни такого цільового призначення без жодних вимог до вибору самого цільового призначення окремої земельної ділянки. Фактично відповідні органи нічим окрім процедури не обмежені при виборі того чи іншого цільового призначення.

Процедура зміни цільового призначення окремих земельних ділянок є вкрай складною, заплутаною та тривалою. Це почасти призводить до того, що протягом реалізації зазначеної процедури сама економічна доцільність зміни цільового призначення земельної ділянки може стати неактуальною для землевласника.

У роботі звертається увага на відсутність чітких і зрозумілих вимог вимог у чинному законодавстві стосовно можливості вибору тієї чи іншої категорії земель при зміні цільового призначення.

У підрозділі 2.3 «Особливості віднесення земель до окремих категорій за цільовим призначенням» здійснюється детальний аналіз критеріїв віднесення певних земель до окремих категорій за цільовим призначенням.

Автор вказує на існування численних конфліктів між категоріями, що закладені в чинному земельному законодавстві. Певні земельні ділянки за своїми ознаками можуть бути віднесені з однаковим ступенем правової обґрунтованості відразу до кількох категорій.

Розділ третій «Проблеми реформування чинного законодавства в сфері поділу земель за цільовим призначенням» присвячений поглибленому дослідженню окремих проблем існуючого правового регулювання поділу земель за цільовим призначенням в Україні та формуванню пропозицій щодо удосконалення зазначеного регулювання на підставі зарубіжного досвіду. Розділ складається з трьох підрозділів та висновків до третього розділу.

У підрозділі 3.1 «Існуючі проблеми в регулюванні поділу земель за цільовим призначенням в Україні» здійснюється системний аналіз проблемних питань, що існують в чинному земельному законодавстві і стосуються поділу земель України за цільовим призначенням.

Із врахуванням зникнення права виключної державної власності на землю зник сам об’єкт для поділу всіх земель на території держави на категорії (єдиний державний земельний фонд).

На думку автора система поділу земель України на категорії за цільовим призначенням не лише не сприяє охороні земель України, а і є шкідливою, оскільки не ґрунтується на екологічному, природоохоронному законодавстві, не узгоджена з іншими актами законодавства, не враховує принцип сталого розвитку територій.

Приписи з обов’язкового використання земель за встановленим державою цільовим призначенням порушують суб’єктивні земельні права громадян України, а отже суперечать Конституції України.

Зазначені недоліки правового регулювання відносин із землекористування є об’єктивними, тобто притаманними самій системі, тому не можуть бути усунені шляхом часткового реформування певних відносин без скасування існуючої системи.

За своєю природою землі властива багатофункціональність використання. Той чи інший вид цільового призначення землі має, як правило, обмежений у часі характер. Тому встановлення стабільних визначених вимог по меті використання земель неможливе.

Шкідливим є паралельне існування в Україні двох систем поділу земель: поділу земель за цільовим призначенцям та містобудівного зонування. Зазначена паралельність призводить до невизначеності правового режиму використання окремих територій в межах населених пунктів.

У підрозділі 3.2 «Використання зарубіжного  досвіду правового регулювання використання земель» здійснюється аналіз найбільш поширених в розвинених країнах світу принципів і способів забезпечення раціонального землекористування.

В країнах континентальної та англосаксонської системи права використання земель в межах містобудівного законодавства та законодавства про планування розвитку територій детально врегульоване і супроводжується, як правило, заходами державного примусу. При цьому правове забезпечення раціонального землекористування ґрунтується більше на застосуванні заохочувальних засобів.

Незважаючи на певні розбіжності, спільним для всіх країн, які розглянуті в підрозділі, є те, що в жодній із них не спостерігаються аналоги з існуючою в Україні системою поділу земель за цільовим призначенням.

Законодавство в деяких країнах може передбачати лише чітко встановлені обмеження щодо того чи іншого використання певних земель. Запроваджений і виконується принцип «що не заборонено, те дозволено».

У підрозділі 3.3 «Вдосконалення правового забезпечення поділу земель України за цільовим призначенням» автором висловлюється та обґрунтовується низка пропозицій, спрямованих на реформування чинного земельного законодавства України.

Дисертант стверджує, що нагально необхідним є глибоке реформування земельного законодавства, яке повинно знайти свій прояв у скасуванні поділу земель України на категорії за цільовим призначенням та більш широкому застосуванні системи зонування й планування використання територій на державному, регіональному та місцевому рівнях.

Існуюче містобудівне законодавство України надає правові механізми стосовно зонування територій, яких цілком достатньо для обмеження діяльності, що може негативно впливати на ґрунти, довкілля чи завдавати шкоди іншим охоронюваним державою правам та інтересам.

Автор вказує на те, що відмова від встановлених державою приписів щодо використання земель за цільовим призначенням не означає відмову від самого поняття «цільове призначення земель». Зазначене поняття та принципи існуючого поділу земель України на категорії можуть використовуватись для облікових та навчальних цілей.

Обґрунтовується необхідність створення нової системи, що передбачала б загальнодозвільний принцип використання земель титульними володільцями із збереженням певних територій зі встановленими обмеженнями щодо використання, які повинні ґрунтуватись на спеціальних нормативах і стандартах та враховувати перспективні плани розвитку територій, екологічні й природоохоронні аспекти, особливості ґрунтового покрову в певній місцевості та інші засади, передбачені законодавством.