ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, визначено його об’єкт, мету, завдання, методологічні та теоретичні основи, розкрито новизну і практичне значення роботи.
у» визначено етапи еволюції та принципи побудови судової системи ЄС.
У підрозділі 1.1. «Теоретико-правові основи становлення судової системи в ЄС» досліджено правові основи заснування та функціонування Суду ЄС, проаналізовано основні Установчі договори ЄС у контексті еволюції інституційно-правових засад функціонування Суду ЄС.
Дослідження історичного розвитку становлення Суду ЄС у системі основних інституцій об’єднання дозволило обґрунтувати наявність та виділити шість етапів еволюції Суду ЄС, які характеризуються як організаційними, так і юрисдикційними модифікаціями.
На І етапі (1952 р. – 1958 р.) орган мав назву Суд і розглядав спори, пов’язані з виконанням Договору ЄСВС, а також правил, встановлених на його виконання.
На ІІ етапі (1958 р.– 1986 р.) Суд змінює назву на Суд Європейських Співтовариств у зв’язку зі вступом в силу Договорів про ЄЕС і Євратом та починає виконувати функцію єдиного судового органу для всіх Співтовариств. Повноваження Суду були істотно розширені: він став розглядати позови Комісії до держав – членів Співтовариств про порушення Установчих договорів, позови урядів держав-членів до Комісії, а також позовні заяви юридичних та фізичних осіб, що стосувалися сфери приватного бізнесу. І
ІІ етап (1986 р. – 1992 р.) характеризувався ускладненням інституційної структури Суду за рахунок створення нової ланки – Суду першої інстанції, до юрисдикції якого переходять всі трудові спори, а пізніше – всі справи за позовами фізичних та юридичних осіб, тобто утворилася друга ланка судової системи ЄС.
На IV етапі (1992 р. – 2001 р.) Суд Європейських Співтовариств змінює назву на Європейський Суд у зв’язку зі вступом у дію Договору про Європейський Союз та отримує можливість накладати санкції на держави, які не виконують його рішення.
Основними стали останні два етапи. Так, на V етапі (2001 р. – 2009 р. ) було прийнято Ніццький договір 2001 р., який передбачив створення спеціалізованих судів – судової панелі для розгляду певних справ в особливих сферах, які стали третьою ланкою судової системи ЄС. Вони покликані розглядати спори між ЄС та його службовцями, а також іншими співробітниками.
VI етап – етап завершення, упродовж якого назви елементів судової системи ЄС із прийняттям Лісабонського договору були приведені у відповідність до функцій, що ними реально виконувалися. Вищий щабель зайняв Суд, який до прийняття Лісабонського договору був Європейським Судом або Судом Європейських Співтовариств. За ним іде Загальний суд, який до прийняття Лісабонського договору був Судом першої інстанції. Третій щабель посідає Трибунал публічної служби, який у Договорі прописаний як «спеціалізований суд».
На цьому етапі також відбулося розширення юрисдикції Суду: перегляд заходів щодо санкцій у сфері зовнішньої політики, а також окремі питання у рамках Простору свободи, безпеки та правосуддя, що не стосуються поліційної та судової співпраці.
Крім того, сукупний аналіз сучасних досліджень, які стосуються функціонування Суду ЄС, дозволив стверджувати, що за весь час існування цей орган довів свою особливість як регіонального судового органу універсальної юрисдикції. Його компетенція доволі широка і дозволяє контролювати за допомогою різних процедур дотримання норм права ЄС державами-членами, інститутами та фізичними особами.
У підрозділі 1.2. «Принципи здійснення судочинства в ЄС» розглянуто принципи, покладені в основу функціонування Суду ЄС та здійснення судочинства у рамках ЄС, що, з одного боку, відображають природу інтеграційного об’єднання, а з іншого – відповідають потребам інтеграційного правопорядку, забезпечуючи легітимність та визнання обов’язкової сили рішень Суду на території держав – членів ЄС.
У рамках підрозділу розглянуто три групи принципів: принципи, що походять з Установчих договорів; загальні принципи права; принципи, що ґрунтуються на судовій практиці Суду ЄС.
Так, до принципів, що походять з Установчих договорів, було віднесено: принцип субсидіарності; принцип пропорційності; принцип інституційної рівноваги; принцип перестороги та запобігання.
Встановлено, що особливою рисою судочинства в рамках ЄС є інкорпорація загальних принципів права в право ЄС, що зумовлено необхідністю закрити прогалини, які залишаються і зараз як в Установчих договорах, так і у вторинному законодавстві, що дозволило виділити окрему групу принципів – загальні принципи права. До них належать: процесуальні принципи, зокрема lex specialis derogat legi generali, lex posterior derogat legi priori; принципи та правила тлумачення правових норм, зокрема ut res magis valeat quam pereat, аргументація ab absurdo, a contrario contra proferentem.
Окрему групу формують принципи, що випливають із практики Суду ЄС. До таких було віднесено: принцип прямої дії та прямого застосування права ЄС; принцип примату права ЄС.
Також у рамках підрозділу наголошується на тому, що Суд виробив концепцію автономного правопорядку Європейського Союзу, яка може стати основою подальшого розвитку ЄС як об’єднання квазі-державного типу. Було проаналізовано ряд рішень Суду ЄС, які визначили зміст принципів і правил, що відсутні в Установчих договорах.
аспекти юрисдикції Суду ЄС» присвячено аналізу інституційних основ функціонування Суду ЄС.
У підрозділі та Загального суду» розглянуто
Крім того, проведено класифікацію юрисдикцій судових ланок ЄС на: 1) інституційно-функціональну юрисдикцію, що складається з трьох інституційних складових Суду ЄС: Суду, Загального суду, спеціалізованих судів; 2) предметно-функціональну юрисдикцію, що випливає з предмета Установчих договорів, та, у свою чергу, може бути поділена на: а) адміністративну юрисдикцію (щодо спорів, пов’язаних із діями або бездіяльністю інституцій); б) конституційну юрисдикцію (щодо питань про відповідність актів вторинного права Установчим договорам, що, по суті, збігається із функцією конституційного контролю, яку здійснює внутрішньодержавний конституційний суд); в) міжнародну юрисдикцію (щодо питань, пов’язаних із Установчими договорами як міжнародними угодами).
Було також встановлено, що особливістю юрисдикції Суду ЄС є її диференціація на пряму, яка реалізується Судом ЄС, зокрема через позови про анулювання, та непряму юрисдикцію, яка реалізується шляхом звернення національного суду за преюдиційним рішенням.
У підрозділі 2.2. «Спеціалізовані суди у рамках судової системи ЄС» проаналізовано діяльність спеціалізованих судів для розгляду окремих категорій справ. Зокрема, зазначено, що у 2001 році Ніццький договір передбачив створення спеціалізованих судів – судової панелі для розгляду певних справ в особливих сферах. На момент підписання Лісабонського договору у 2007 році функціонував тільки один спеціалізований трибунал, тому додаток до Статуту Суду Європейського Союзу включає єдиний розділ (Додаток I).
Положення щодо цих судів були кодифіковані у статті 257 («спеціалізовані суди») Договору про функціонування Європейського Союзу, яка визначила, що Європейський Парламент та Рада, діючи згідно зі звичайною законодавчою процедурою, можуть створювати спеціалізовані суди при Суді загальної юрисдикції для розгляду та винесення у першій інстанції рішення у певних категоріях позовів або проваджень, що порушуються у певних сферах.
Крім того, Договір передбачає, що Європейський Парламент та Рада діють за допомогою регламентів чи за пропозицією Комісії та після проведення консультацій із Судом або на запит Суду після проведення консультацій із Комісією. Окремо було розглянуто особливості прийняття рішень такими судами та зазначено, що вони можуть бути предметом права оскарження лише з питань права або, якщо це передбачено в регламенті, що створює спеціалізований суд, – права оскарження по суті у Суді загальної юрисдикції, а також у виняткових випадках можуть бути переглянуті Європейським Судом.
Першим і єдиним на сьогодні спеціалізованим трибуналом, створення якого стало можливим завдяки спеціальним положенням Установчих договорів, став Трибунал цивільної служби Європейського Союзу, який ще називають Трибуналом публічної служби (Civil Service Tribunal). Він є спеціальною палатою Суду Європейського Союзу для вирішення спорів між органами Євросоюзу і його співробітниками. Рішення про створення трибуналу було прийнято 2 листопада 2004 року Радою Європейського Союзу, а його заснування відбулося 2 грудня 2005 року. На обговоренні в Раді Європейського Союзу у 2008 році також перебував проект створення спеціалізованого патентного трибуналу Європейського Союзу.
Необхідність створення окремої судової ланки обумовлена двома чинниками. По-перше, метою створення такого суду було скорочення навантаження на Суд першої інстанції, а по-друге, застосуванням нового підходу призначення суддів – європейська судова структура відходить від традиційного підходу номінації державою-членом на користь прямої заявки і її розгляду відбірковим комітетом.
У підрозділі 2.3. «Співвідношення юрисдикції Суду ЄС з іншими міжнародними судовими юрисдикціями» визначено співвідношення Суду ЄС з іншими міжнародними судовими органами на прикладі Міжнародного Суду ООН та Європейського суду прав людини.
Аналіз організації, порядку функціонування та компетенції Суду ЄС, порівняно з іншими міжнародними судовими органами, дозволив виділити його особливості в порівнянні з класичними судовими установами інших міжнародних організацій.
На відміну від МС ООН, рішення якого хоча і відіграють істотну роль у формуванні міжнародного права, однак не є ефективними у плані виконання, рішення Суду ЄС виконуються ефективно і належно, що пов’язано з його наддержавним статусом.
Таким чином, Суду ЄС вдалося здійснити набагато більший вплив на розвиток правової системи ЄС, ніж це дотепер вдавалося будь-якому з інших міжнародних юрисдикційних органів.
Окремо було досліджено особливість взаємодії Суду ЄС та Європейського суду з прав людини, яка, насамперед, полягає у тому, що при винесенні рішень обидва судові органи повинні визнавати судову практику один одного, інакше з’являється різне тлумачення аналогічних питань, а це призводить до значних розбіжностей.
Порівняльний аналіз юрисдикції Суду ЄС з юрисдикцією МС ООН та ЄСПЛ дозволив стверджувати, що Суд ЄС є міжнародним регіональним судовим органом з юрисдикцією універсального характеру. Встановлено, що багатопрофільність компетенції, тобто розгляд спорів між державами майже з усіх питань, зближує його компетенцію з компетенцією МС ООН, а повноваження з розгляду спорів, які стосуються захисту прав людини, як, власне, і регіональний характер, дає підстави стверджувати про спільність його рис із ЄСПЛ.
Розділ 3. «Взаємодія Суду ЄС із національними юрисдикціями» присвячений аналізу взаємодії судової системи ЄС та національних судів держав-членів.
У підрозділі 3.1. «Взаємодія судової системи ЄС та судів держав-членів» розглянуто особливості преюдиційної процедури як основного механізму судової взаємодії та співробітництва між національними судовими органами і Судом ЄС.
Визначено предмет та суб’єкти преюдиційних запитів, а також їх місце в еволюції права ЄС. По суті, саме в рамках цієї процедури Суд ЄС виніс основоположні рішення щодо правопорядку ЄС, основних засад функціонування внутрішнього ринку, а також деяких ключових питань політик ЄС. Йдеться, наприклад, про забезпечення рівності чоловіків та жінок, сільське господарство, права товариств. Важливим є те, що Суд ЄС формулює свої преюдиційні рішення таким чином, щоб не залишати національним судам простору для формування іншої думки при прийнятті рішення на національному рівні. Крім того, з точки зору юрисдикційного захисту фізичних осіб, преюдиційні запити дозволяють обійти законним шляхом обмеження щодо позовів про анулювання та невиконання зобов’язань.
Було встановлено, що рішення Суду ЄС у справах за преюдиційним запитом виконують функцію тлумачення актів права ЄС, не втручаючись в юрисдикцію національних судів щодо вирішення обставин конкретної справи та національного нормативно-правового акта. Таким чином відбувається чітка диференціація між тлумаченням права та його застосуванням.
Підрозділ » було присвячено аналізу проблемних моментів застосування рішень Суду ЄС у національних правопорядках через призму двох основоположних принципів – верховенства та прямої дії права ЄС у національному праві держав-членів.
Досліджено проблеми, з якими зіштовхнулися держави-члени, інкорпоруючи положення Установчих договорів у національне законодавство. Було виділено ряд специфічних проблем, пов’язаних із застосуванням рішень Суду у національних правопорядках. До них віднесено: 1) проблему, пов’язану із застосуванням преюдиційного рішення, та зумовлену специфікою самого рішення, яке виноситься, виходячи із правової системи ЄС, адже воно може бути незрозумілим для суддів національних судових органів, а також все це може бути ускладнено проблемами перекладу; 2) проблему, пов’язану з тим, що Суд ЄС не може визнавати недійсність окремих положень національного права, а лише заявити про можливу невідповідність національного права праву ЄС. Таким чином, Суд ЄС самостійно не визначає невідповідність національного права праву ЄС, залишаючи остаточне рішення за національним судом. При цьому категорія «національний суд» у розумінні Суду ЄС не завжди збігається із внутрішньодержавним підходом до визначення судових органів; 3) проблему, пов’язану з обмеженими правами процесуальних учасників у національному провадженні стосовно преюдиційних запитів, оскільки ця дискреція належить лише судді.
Практика Суду щодо тлумачення угод ЄС із третіми країнами свідчить про пряму дію окремих положень останніх у правопорядку ЄС за певних умов, які сформульовані судом як чіткість та однозначність. Для України, як держави-екпортера робочої сили в ЄС, важливими є преюдиційні рішення Суду щодо принципу недискримінації стосовно працівників із третіх країн, які працюють в ЄС на законних підставах, що були винесені саме на основі положень угод із третіми країнами як положень прямої дії.
| 
