ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ ЗАСУДЖЕНИМИ ДО ПОКАРАНЬ, НЕ ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛІ

Краткое содержание

1)    ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації, розкрито зміст і стан наукового опрацювання проблеми, її значущість, визначено мету, основні завдання, об’єкт, предмет і методологію дослідження, наукову новизну, практичне й теоретичне значення одержаних результатів, наведено відомості щодо апробації результатів виконаної роботи, структуру й обсяг дисертації.

Розділ 1 “Соціально-правова природа покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, та її зв’язок з характеристикою засуджених осіб і реалізацією запобіжних цілей покарань” складається з трьох підрозділів, у яких розглянуто поняття, зміст та соціально-правову природу покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, їх історичні й міжнародно-правові аспекти, а також особливості реалізації запобіжних цілей покарань у змісті покарань, не пов’язаних із позбавленням волі.

У підрозділі 1.1 “Поняття, зміст та соціально-правова природа покарань, не пов’язаних із позбавленням волі” досліджено зміст поняття кримінологічної характеристики та соціально-правову природу кримінальних покарань, не пов’язаних із позбавленням волі. Вивчення світових історичних пам’яток, а також законодавства та звичаєвого права, яке діяло на території України, особливо в релігійному та філософсько-правовому контексті, дає змогу стверджувати, що інститут покарання мав місце у всіх кримінально-правових пам’ятках минулого. Зокрема, альтернативи позбавленню волі в Україні згадуються ще у пам’ятках ХVІ ст.

Наголошується, що залучення до аналізу покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, положень, сформульованих іншими галузями знань, дало змогу подати цей вид кримінальних покарань у більш повному та всебічному вигляді, охопити такі їх ознаки, які до недавнього часу юридичною наукою не розглядалися. Це дало можливість обґрунтувати власну позицію щодо функціонування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, та розширення їх застосування до більшої кількості засуджуваних осіб.

Зроблено висновок щодо побудови мети кримінальних покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, на основі переконання, особистої ініціативи засудженого та його примирення з потерпілою від злочину особою та з урахуванням кримінологічної характеристики особи.

Обґрунтовано авторське поняття “кримінальні покарання, не пов’язані з позбавленням волі”, під яким розуміються заходи, що застосовуються судом передусім з урахуванням власної волі засудженого, а в разі відсутності такої – на основі примусу, який має винятково виправно-виховний, запобіжний і ресоціалізаційний характер зі збереженням соціальних зв’язків засудженого та застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину.

У підрозділі 1.2 “Порівняльний аналіз вирішення проблеми виконання кримінальних покарань, не пов’язаних із позбавленням волі (історичні та міжнародно-правові аспекти)” проведено дослідження практики застосування кримінальних покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, у різні історичні епохи (від початку формування суспільних відносин, часів античності, середньовіччя, доби Просвітництва і до сьогодення) та міжнародно-правову практику.

Встановлено, що історична і сучасна практики застосування зазначених покарань формально ґрунтувалась на принципах гуманізму, справедливості, демократизму, законності. Більше того, залежно від епохи розвитку суспільства, метою цих покарань виступали помста, залякування, відновлення порушеного права, а на сучасному етапі практики застосування цих покарань – виправлення злочинця.

Порівняльний аналіз історичної та сучасної практики застосування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, показав те, що їхня соціально-правова природа полягає не в заподіянні страждань злочинцеві, а в його покаянні, яке реалізується через примирення злочинця з потерпілою стороною та державою. Процес примирення обов’язково супроводжувався відновленням порушеного права потерпілої від злочину сторони матеріальними та грошовими компенсаціями, що було підставою для звільнення від кримінальної відповідальності.

Однак, на відміну від сучасної практики, застосування покарань майнового характеру (конфіскація, грошові компенсації, вира, продаж, урок, головництво) практикувалось для відновлення порушеного матеріального права потерпілої від злочину особи навіть за злочини проти життя, здоров’я та честі людини (Біблія, Закони Шумерського царства, Закони Ману, Руська правда), що варто враховувати при вдосконаленні чинного законодавства України.

Світовий міжнародний досвід вказує на те, що альтернативні види покарань є поширеними і сприймаються суспільством на сучасному етапі як вельми позитивні, оскільки дають можливість для виправлення засуджених без тяжких наслідків довготривалого ув’язнення.

У підрозділі 1.3 “Особливості реалізації запобіжних цілей покарань у змісті покарань, не пов’язаних із позбавленням волі” розглядається специфіка практичного застосування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі з урахуванням загальносоціальних, кримінологічних та індивідуальних запобіжних заходів.

Зазначається, що, на відміну від покарань, пов’язаних з ізоляцією особи від суспільства, практичне застосування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, характеризується рядом ознак, а саме: а) у виконанні покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, більш активну участь бере суспільство та його різноманітні інститути (адміністрації підприємств, установ, організацій, громадські організації, окремі громадяни); б) режим кари як одного з елементів покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, забезпечує реалізацію мети цих покарань з урахуванням особистісних характеристик засудженої особи, що дає можливість розробляти та реалізовувати на практиці систему індивідуальних виправно-ресоціалізаційних заходів, спрямованих на виправлення засудженого; в) кара у покараннях, не пов’язаних із позбавленням волі, виступає не самоціллю цих покарань, а лише примусом, який реалізується в мінімальному обмеженні прав та свобод засудженого, однак з максимальним дотриманням і забезпеченням його особистих прав, що випливає з вимог ст. 3, 63 Конституції України та ст. 1 КК; г) при застосуванні таких покарань, як штраф, конфіскація майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, індивідуальний виправно-ресоціалізаційний вплив покарання на засуджену особу є дещо обмеженим, оскільки режим виконання цих покарань має короткостроковий та разовий характер, що не дає змоги застосовувати в повному обсязі виправно-ресоціалізаційні заходи у формі бесід, навчання, морально-правового виховання в межах строку виконання цих покарань; д) специфіка ефективності реалізації кари як елементу покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, залежить від взаємозв’язку мети цих покарань та режиму їх відбування, тобто режим у вигляді кари (примусу) виступає провідним елементом у процесі досягнення мети покарання; е) кінцевим результатом виправлення засуджених до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, як юридичної категорії, має стати примирення злочинця і потерпілого через відновлення порушеного права, тобто через відновлення соціальної справедливості, що дає змогу усунути соціальний конфлікт між учасниками злочину з наслідком суспільного примирення та обмеженого застосування примусу (кари); ж) виправний характер кримінальних покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, полягає не у карі, а в дії виправно-виховних та ресоціалізаційних заходів, де кара (примус) виступає лише як засіб їх реалізації; з) спеціальна превенція цих покарань забезпечується режимом їх відбування, для якого є характерним, порівняно з позбавленням волі, більший вплив індивідуально-виховних заходів, громадської та колективної думки на засудженого, збереження суспільного та родинного спілкування і водночас обмеження впливу на нього кримінальної субкультури; к) реалізація загального запобігання злочинам засуджених до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, здійснюється за допомогою широкої участі не лише КВІ, але й інших суб’єктів профілактики правопорушень; л) одним із результатів як спеціальної, так і загальної превенції цих покарань вчиненню злочинів є те, що з боку засуджених до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, допускається незначна кількість рецидивно злочинних проявів, що досягається виправно-ресоціалізаційним, а не каральним режимом їх виконання.

Розділ 2 “Сучасний стан відбування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, та проблеми запобігання злочинам засуджених до цих покарань” складається з трьох підрозділів і висвітлює сучасний стан, тенденції та проблеми виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, в Україні. На основі кримінологічної, кримінально-правової та кримінально-виконавчої характеристик розглянуто існуючі проблеми запобігання злочинам.

У підрозділі 2.1 “Сучасний стан, тенденції та проблеми виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, в Україні” аналізується сучасний стан запобігання злочинам засуджених до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі. Встановлено, що цей стан не відповідає кращій світовій практиці внаслідок таких причин: незначною є судова практика застосування цих покарань; низьким є рівень правової культури суспільства та правової свідомості; недостатнє усвідомлення суспільством змістовної суті та цілей кримінальних покарань, не пов’язаних із позбавленням волі; у вітчизняному кримінально-виконавчому законодавстві відсутні належні правові механізми безпосередньої участі громадськості у виправно-ресоціалізаційних процесах щодо засуджених до цих видів покарань; в Україні відсутні або недієві комплексні державні програми профілактики злочинності.

На підставі вивчення сучасного стану запобігання злочинам засуджених до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, пропонується вважати перспективними в Україні такі заходи загальносоціального, кримінологічного та індивідуального рівнів: а) підвищення правової культури та правової свідомості суспільства; б) відродження національних культурних та морально-духовних традицій з метою гуманного ставлення суспільства до засуджених осіб та осіб, які відбули кримінальні покарання; г) запровадження практики прийняття законів з урахуванням суспільної думки; д) кримінологічне обґрунтування та розширення в КК України чисельності кримінальних покарань, не пов’язаних із позбавленням волі (грошові компенсації, домашній арешт, електронне спостереження та ін.); е) створення служби пробації, метою якої має бути контроль за виконанням кримінальних покарань, не пов’язаних із позбавленням волі; ж) проведення виправних, виховних, психологічних і ресоціалізаційних заходів для виправлення поведінки засуджених і досягнення їх стійкої морально-правової адаптації в суспільстві.

Підрозділ 2.2 “Кримінологічна характеристика осіб, засуджених до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі” присвячений з’ясуванню основних кримінологічних ознак осіб, засуджених до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, з метою розробки запобіжних заходів.

Сформована структура зазначеної характеристики, яка дає можливість розкрити зміст причинно-наслідкових зв’язків та типові ознаки осіб, засуджених до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, а саме: а) за соціально-демографічною ознакою: за місцем проживання серед опитаних засуджених осіб до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, сільське населення займало 69,9%, міське – 30,1%; за статтю: жінки – 23,1%, чоловіки – 76,9%, що, відповідно, становить співвідношення 1 до 3,3 і свідчить про значну кількість засуджених жінок до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі; за віковим критерієм: 54,6% опитаних були віком від 18 до 30 років, а найменшу кількість опитаних (2,7%) складали неповнолітні особи; за освітою: опитані особи, засуджені до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, середню освіту мали 48,2%, вищу – лише 9,3%; б) за соціально-рольовими характеристиками: керівників підприємств та структурних підрозділів серед опитаних осіб, засуджених до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, не було виявлено; робітники становили 24,0%; службовці – 4,1%; безробітні – 66,2%; непрацездатні – 4,6%; підприємці – 0,6%; наукові співробітники – 0,6%; в) за сімейним станом: одружені – 47,7%; неодружені – 43,9%; розлучені – 8,3%; г) за морально-духовними ознаками: вважали себе віруючими в Бога – 73,7%; невіруючі в Бога – 6,6%; не визначились у своїх духовних почуттях або не могли відповісти – 20,7%.

У підрозділі 2.3 “Кримінально-правова та кримінально-виконавча характеристики осіб, засуджених до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі” проведено аналіз практики застосування зазначених характеристик при визначенні рівня суспільної небезпечності осіб, засуджених до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, що займає одне з провідних місць у діяльності кримінально-виконавчих інспекцій із запобігання злочинам.

На основі аналізу складу злочинів, вчинених особами, засудженими до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, окреслено ряд особистісних ознак кримінально-правової характеристики цієї категорії осіб, серед яких виділено такі: за об’єктами злочинного посягання: переважно такими об’єктами виступало здоров’я людини, право власності та громадський порядок; за формою умислу: умисні (18,1%) та необережні (81,9%); за мотивами вчинення злочинів: хуліганство (розпивання алкогольних напоїв в компанії друзів) та з користі (40,8%), хуліганство в компанії друзів (19,4%); за суб’єктами вчинення злочинів: переважно (54,6%) виступали фізичні особи віком від 18 до 30 років; освітні ознаки характеризуються низьким інтелектуальним, освітнім та професійним рівнем; соціальні ознаки: зазначена категорія засуджених має високий рівень безробіття, низький рівень матеріальної забезпеченості та нестійкі сімейні зв’язки; морально-психологічні ознаки засуджених характеризуються наявністю самокритичного ставлення до власної протиправної поведінки, визнанням справедливості рішення суду, духовністю; причинно-наслідкові зв’язки пов’язані з комплексом факторів: недостатній життєвий рівень, корисливість, шкідливі звички, аморальний спосіб життя, хуліганство.

Встановлено, що кримінально-правову характеристику покладено в основу кримінально-виконавчої характеристики, яка автор розглядає з урахуванням основних засобів, а саме ставлення до режиму відбування покарання, суспільно корисної праці, виправних заходів та навчання.

Аналіз практики застосування основних засобів виправлення засуджених у процесі виконання покарань, не пов’язаних із позбавлення волі, показує, що в переважної більшості засуджених ставлення до праці є позитивним (майже 69,7%). Сумлінне виконання режимних вимог певною мірою залежить від призначеного покарання та ставлення до його відбування. Зокрема, зазначається, що 51,6% засуджених до виконання вимог режиму ставляться позитивно, 26,8% сприймають встановлені вимоги як необхідність, 12% виявляють байдужість, а 9,6% негативно сприймають режимні вимоги. Виховну роботу засуджені до альтернативних позбавленню волі видів покарань сприймають стримано або нейтрально (62%). Підкреслено, що найефективнішою така робота може бути тоді, коли вона організована у вигляді тренінгів для осіб з девіантною поведінкою.

Відзначено, що напрями впровадження запобіжної діяльності, а також основні компоненти соціальної роботи, яку проводять як державні, так і недержавні організації, мають бути скеровані на надання таким засудженим до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, конкретної адресної правової, соціальної, психологічної, медичної та іншої допомоги.

Розділ 3 “Основні напрями та шляхи запобігання вчиненню засудженими до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, нових злочинів” складається з трьох підрозділів, де розглянуто роль і місце сучасних наукових доктринальних підходів до запобігання злочинам, практичні шляхи реформування діяльності суб’єктів запобігання злочинам, зокрема, органів виконання покарань, вказано шляхи, що спрямовані на якісну зміну поведінки засудженого до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, та заходи із запобігання вчиненню ними нових злочинів.

У підрозділі 3.1 “Роль і місце сучасних наукових доктринальних підходів у розширенні меж діяльності кримінально-виконавчих інспекцій при застосуванні запобіжних заходів до засуджених, які відбувають покарання, не пов’язані із позбавленням волі” досліджено та проаналізовано доктринальні джерела щодо формування політики у сфері боротьби зі злочинністю (зокрема, кримінально-правової, кримінально-виконавчої та кримінологічної) з урахуванням практики застосування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі.

Запропоновано переглянути положення Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” та привести його у відповідність із Указом Президента України “Про затвердження Положення про Державну пенітенціарну службу України” від 06.04.2011 р. № 394/2011. Це максимально наблизить результати теоретичної та практичної діяльності з означеної проблематики, адже кримінально-виконавча політика України щодо покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, виходячи з їх змісту та соціально-правових наслідків, має свої особливості, які слід враховувати при розробці як нормативно-правових актів з питань діяльності КВІ, так і при оцінюванні їх діяльності. Оцінивши можливості застосування кримінологічної характеристики засуджених у діяльності кримінально-виконавчої інспекції, запропоновано внести зміни до ч. 5 ст. 41 КВК, замінивши словосполучення “бере участь у виховній роботі із засудженими” на “здійснює соціально-виховну роботу із засудженими”, що логічно випливає зі змісту ч. 3 ст. 6 КВК, де одним із засобів виправлення та ресоціалізації засуджених визначено соціально-виховну роботу та передбачити, що кримінально-виконавча інспекція спільно з органами внутрішніх справ та місцевого самоврядування може проводити індивідуально-профілактичну роботу з метою запобігання вчиненню нових злочинів засудженими до виправних робіт.

Підрозділ 3.2 “Кримінально-виконавча інспекція як суб’єкт реалізації діяльності із запобігання злочинам засудженими, які відбувають покарання, не пов’язані з позбавленням волі” присвячений дослідженню деяких практичних шляхів реформування зазначеної діяльності органів виконання покарань (видозміна, удосконалення, підвищення ефективності діяльності та ін.), яке має ґрунтуватись на чітко визначених категоріях, поняттях, принципах.

Аналіз правових категорій показав, що поняття “пенітенціарне право” та “кримінально-виконавче право” не є тотожними, і це слід врахувати при формуванні національно-правових актів з питань виконання покарань. Урахування відмінності зазначених понять дає змогу на науковому і практичному рівнях унеможливити методологічні й інші помилки при з’ясуванні суті та змісту кримінально-виконавчої діяльності в Україні. Як у законі, так і в науково-практичних джерелах, має вживатись та термінологія, що точно відображає реальний стан речей у тих чи інших правовідносинах, оскільки це створює реальні (а не формальні, декларативні та ін.) механізми їх регулювання й охорони, у чому власне й полягає завдання будь-якого законодавства. Саме тому реформування кримінально-виконавчої діяльності вимагає обґрунтованого змісту (кримінально-виконавча чи пенітенціарна діяльність), чітко визначеної мети (виходячи зі змісту) та визначення реальних шляхів і засобів для її досягнення (стосовно фінансових, матеріальних, соціальних та інших можливостей держави і суспільства). У свою чергу, діяльність, яка не підкріплена і в реальній перспективі не може бути забезпечена відповідними ресурсами, є не тільки аморальною, але й незаконною, що сьогодні має місце в роботі КВІ у формі виконання адміністративних стягнень (громадські роботи, адміністративний арешт та ін.) та здійснення контролю за умовно-достроково звільненими засудженими, бо в цьому випадку це виходить за межі змісту кримінально-виконавчих відносин.

Запропоновано напрями спеціально-кримінологічних та індивідуальних заходів, які необхідно проводити персоналу кримінально-виконавчих інспекцій із засудженими до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі.

У підрозділі 3.3 “Інші шляхи, що спрямовані на якісну зміну запобігання вчиненню нових злочинів засудженими до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі” розглянуто питання, пов’язані із законопроектною діяльністю державних органів у сфері вдосконалення правової сфери ДПтС України.

Обґрунтовано необхідність підготовки ряду проектів та вдосконалення існуючих нормативно-правових актів, зокрема, Закону України “Про місцеве самоврядування”, Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду”, Закону України “Про наукову та науково-технічну експертизу”, Концепції реформування Державної пенітенціарної служби України (напрями діяльності, розвиток, фінансування, кадрове забезпечення тощо), Кримінального, Кримінально-процесуального, Кримінально-виконавчого кодексів.

Запропоновано вдосконалення Концепції реформування Державної пенітенціарної служби України з урахуванням чітко визначених алгоритмів, які виведені в науці та апробовані на практиці, а саме: а) ґрунтуватись на реально існуючих проблемах, що знайшли своє відображення в даних офіційної статистики, результатах моніторингу та інших результатах наукових досліджень (опитування, анкетування, інтерв’ю та ін.); б) враховувати реальні можливості держави (зокрема, Державного бюджету) у реалізації поставлених завдань і досягненні визначеної мети; в) здійснюватись на науково обґрунтованих методиках, що адаптовані на практиці та мають позитивні показники їх застосування; г) проходити в обов’язковому порядку громадські слухання, оскільки саме кошти тих, хто платить податки, визначають зміст тих перетворень, що практикуються в державі.

Запропоновано вдосконалення ряду норм кримінально-виконавчого права, які регламентують режим безпеки і спрямовані на протидію правопорушенням, запобігання рецидиву злочинів з боку осіб, що відбувають покарання, не пов’язані із позбавленням волі. Розглянуто низку режимно-профілактичних заходів, які протидіють вчиненню злочинів та інших правопорушень.