КОНЦЕПТУАЛИЗАЦИЯ ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫХ ИННОВАЦИЙ УКРАИНЫ И ПОЛЬШИ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ ОБЩЕСТВА

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
КОНЦЕПТУАЛИЗАЦИЯ ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫХ ИННОВАЦИЙ УКРАИНЫ И ПОЛЬШИ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ ОБЩЕСТВА
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, розкрито зв’язок дисертаційної роботи з науковими планами, темами, визначені об’єкт, предмет, мета, завдання дослідження, методи дослідження, розкрита наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, відображені апробація результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи аналізу освіти в системі глобалізаційних змін сучасного світу” розглядається глобалізація освіти як процес конвергенції принципових засад освітньої політики національних держав (цілі та стратегії розвитку освіти, зміст освіти, способи і критерії оцінки ефективності освітніх систем тощо). З’ясовано, що “час глобалізації” це не просто певна метафора, а гіпотетична екстраполяція субстанціонального підходу до визначення структурних і функціональних характеристик сучасної міжнародної системи і формування світового порядку. Саме тому функціонування і розвиток більшості соціальних явищ, феноменів, інститутів знаходить наукову рефлексію саме в контексті глобалізаційних процесів, які трактуються як базовий фон сучасного суспільного розвитку.

Нами проаналізовано теоретико-методологічну базу напрацювань відомих учених, які розглядали процеси глобалізації (А. Аппадураі, З. Бауман, У. Бек, І. Валлерстайн, Э. Гідденс, Ж. Делор, Г. Колодко, Р. Робертсон, Дж. Сколте, Дж. Сорос, Дж. Стиглиц, О. Тоффлер, М. Уотерс, Ф. Фукуяма, Т. Фридмен, Д. Хелд та ін.). Аналіз глобалізаційних процесів як таких й аналізу їх упливу на соціокультурні та освітні процеси зробили В. Андрущенко, О. Блінов, І. Василенко, І. Воронов, А. Гальчинський, М. Делягін, В. Добреньков, С. Дорогунцов, В. Зернецька, М. Ільїн, М. Квіек, В. Кремень, В. Кузнецов, М. Михальченко, А. Нездоля, О. Панарін, М. Сазонов, Л. Сохань, Ю. Щербак та ін.

Доведено, що аналіз глобалізації в освіті стає все більш важливим предметом досліджень серед суспільствознавців. У числі подібних наукових розробок ми можемо виділити роботи таких західних учених як С. Болл, Е. Гідденс, Ж. Делор, Б. Лінгард, Дж. Сколте, П. Скотт. Місце і перспективи української освіти в контексті загальних глобалізаційних тенденцій і шляхи його реформування розглядаються в работах В. Андрущенка, І. Зязюна, М. Згуровського, В. Кременя та ін.

Наголошено, що навколо освіти, особливо вищої, групується багато ключових питань глобалізації: стратегія інтернаціоналізації; транснаціональна освіта, забезпечення міжнародної якості; підприємницькі підходи до функціонування освіти; регіональне та міжрегіональне співробітництво; інформаційна і комунікаційна технології та віртуальні навчальні заклади; поява нових освітніх посередників - провайдерів освіти; проблеми рівноправності та доступності освіти тощо.

Зазначено, что система освіти сама здатна впливати на глобалізацію, формуючи лінію майбутньої культури, економіки, політики регіону, держави і світу в цілому. Тому для розуміння особливостей взаємовпливу процесів глобалізації і системи освіти в роботі розглянуто специфіку глобальних процесів у рамках нової моделі управління, реформування, реструктуризації та облаштування системи освіти з точки зору нових вимог. На базі аналізу досліджень і публікацій, що стосуються глобалізації в освіті, виділено з усіх напрямів глобалізації, описаних вище, три головних аспекти його впливу на розвиток освітніх процесів: політичний, економічний і культурний.

З’ясовано, що на сьогодні одним із важливих у формуванні європейського освітнього простору як приклад наднаціоналізації та уніфікації освіти були Лісабонська (1997 р.) і Сорбонська (1998 р.) декларації та Болонська Конвенція (1999 р.). Саме остання стала стимулятором процесу реформування вищої освіти в Європі, в основі якого знайшли подальшого розвитку ідеї співвідношення інтернаціонального та національного, гармонізації вітчизняних систем освіти, кваліфікаційних рівнів, соціального спрямування освіти, в першу чергу його мобільності, визнання і доступу до ринків праці, підвищення конкурентоспроможності європейської освіти.

Підкреслено, що значну роль у послабленні державної влади у сфері визначення освітньої політики стали відігравати наднаціональні, міжнародні суб’єкти. Глобалізація характеризується зростанням впливу наднаціональних об’єднань і організацій, які визначають політику держави та окремих соціальних груп і структур, які діють у межах ширших, ніж межі окремих націй. Зазначається діяльність таких міжнародних організацій, як ЮНЕСКО і ОЕСР, таких груп, як Міжнародна мережа органів забезпечення якості у вищій освіті (МСООКВО), профільованих професійних організацій і таких консультаційних організацій, як нещодавно приватизована Міжнародна спілка транснаціональної освіти (МСТО). Саме вони є посередниками, освітніми провайдерами стандартів глобальної, наднаціональної освітньої політики.

Така ситуація веде до скорочення державного фінансування суспільного сектора, маркетизації суспільних послуг, приватизації державного сектора та усунення або скорочення регулюючих бар’єрів для вільної торгівлі. Іншою тенденцією розвитку та одночасно противагою вищої освіти, з точки зору глобалізації, стає поняття “економіка знань” як джерело багатства та інтелектуального капіталу. Слід зазначити, що на початку ХХІ століття світова економіка активно формує нову парадигму науково-технічного розвитку, складовими якої виступають зростаючий взаємозв’язок між ринками капіталу і новими технологіями, швидкий розвиток “економіки знань”, посилення соціальної адаптації нових технологій, глобальний характер створення та використання знань, технологій, продуктів, послуг.

Зауважено, що глобалізація, є багатовимірним процесом, в якому одночасно відбуваються і гомогенізація, і гетерогенізація культурних просторів, і глобалізація, і локалізація, що вимагає від освіти як підготовки наступного покоління до життя в “глобальному приміщенні”, так і збереження його національної ідентичності, об’єднання традиційної культури з модерною. Позначені аспекти глобалізації породжують нові виклики перед національною освітньою системою України, проте за умов адекватного і компетентного реформування освітньої сфери можуть стати можливістю для розвитку держави в цілому, посилення його позицій на глобальній арені.

 Нами досліджено складові, функції, чинники та суб’єкти глобалізаційних змін в освітніх процесах сучасного суспільства, проаналізовано відповідні процеси, такі як інформаційна революція, міграційні процеси, загроза міжнародного тероризму тощо. Під глобалізаційні зміни світового порядку підпадають такі процеси, як: утвердження ринкових відносин, прозорість суспільного розвитку, глобальна демократизація, розвиток науки та інформаційна революція, зміна моральних пріоритетів тощо.  Всі вони, так чи інакше, впливають на утворення, зумовлюють його трансформацію в контексті сучасних змін.

Досліджуваний феномен осмислюється не лише з погляду практичної реалізації, а й з позиції методологічного обґрунтовування. Впровадження даних принципів дає можливість говорити про відкритість освіти, її конкурентоспроможності, входження в європейський світовий освітній простір і розв’язання глобальних проблем людства. Адже, на сьогодні, людство як ніколи усвідомлює величезну небезпеку. Народи за допомогою національно-державних інститутів, регіональних та міжнародних організацій починають активніше втілювати в практику глобальних взаємозв’язків і взаємовідносин такі принципи, як демократизація, демілітаризація, гуманізація.

Ці принципи мають універсальний характер. Демократизація міжнародних відносин, на противагу тоталітарним і авторитарно-бюрократичною стереотипам в політиці, перетворюється на непереборний рух сучасності, набирає геополітичної форми розвитку людства на шляху до його соціального та політичного звільнення.

Отже, прозорість, підзвітність та представництво - поняття, які мають стати новими закликами, наполягають на реформі глобальних установ, починаючи від ООН і закінчуючи МВФ та Світовим банком. Такі думки досить прийнятні, але їм все-таки дуже не вистачає конкретності. Уявлення про нормативні та інституційні засади “демократії без кордонів” стали початком теоретичних дискусій про те, якою має бути транснаціональна демократія.

Принципи прозорості та підзвітності необхідні для затвердження транснаціональної демократії, але без механізмів забезпечення більш ефективного представництва народів світу в політичному процесі будуть недостатніми для справжньої реалізації такої демократії. Незважаючи на визнання значення транснаціонального громадянського суспільства, ліберально-інтернаціоналістична теорія залишається суто західною та державною, оскільки розуміє транснаціональну демократію як спосіб збільшення прозорості та підзвітності міжнародних організацій національним урядам.

Підкреслено, що демократичні процеси повинні, в першу чергу, ґрунтуватися на нормативних принципах рівності, активного громадянства, сприяння загальному добру, гуманного управління і гармонії з природним середовищем. Радикальний демократичний плюралізм намагається адаптувати уявлення про пряму демократію до часу, коли транснаціональні і глобальні структури влади регулюють умови щоденного існування спільнот в усьому світі.

Нами зазначено, що істотними рисами сучасного етапу розвитку освіти повинні стати: фундаменталізація освіти, що значно підвищить її якість, сприятиме інтеграції освіти і науки; випереджаючий характер освіти, що надається щодо вимог розвитку суспільства, націленість усієї системи освіти на освітнє забезпечення розв’язання ключових проблем постіндустріальної цивілізації; більша доступність отримання освіти населенням за рахунок широкого використання сучасних інформаційно-освітніх технологій, дистанційних форм навчання, самоосвіти на основі впровадження в освіту перспективних інформаційно-комунікаційних технологій.

Якщо навчальний процес можна розглядати як процес суб’єкт-суб’єктного і суб’єкт-об’єктного інформаційного обміну, то навчальне середовище можна розглядати як інформаційне середовище, а джерела інформації - як складові інформаційного середовища. На сьогодні основними складовими, які разом з іншими формують інформаційне середовище навчального закладу, залишаються слово вчителя і підручник. Віддаючи належне всім іншим джерелам навчальної інформації, які характерні для періоду модернізації системи освіти, однією з ознак є можливість відбору та використання в навчальному процесі кожної окремої установи альтернативних підручників.

З’ясовано, що незважаючи на всі складнощі, розв’язання завдань можливе при русі вперед. У свою чергу, позитивне рішення виникаючих завдань і є рух уперед цивілізованого суспільства, що передбачає високий науковий і науково-технологічний потенціал України - наявність визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій з розробки нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, технологій у галузі інформатики, телекомунікацій та зв’язку, здатних забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових стандартів. Ще одна складова цього потенціалу - наукомістке високотехнологічне виробництво, наприклад, літакобудування. Те ж саме можна сказати і про ракетно-космічну галузь, яка також зберігає всесвітнє визнання. Співучасть освіти в соціальному розвитку вимірюється його можливістю формувати творчу особистість. Нездатність створити новатора свідчить про певні дефекти культури та освіти.

Досліджено, що у сучасному суспільстві в спрямованості освіти першість надається інтересам і потребам особистості, її інтелектуальному розвитку, формуванню загальнолюдських цінностей і переконань, розкриттю творчих здібностей. Людина представляє найбільшу суспільну цінність, а основна функція соціуму спрямована на створення умов для вільного розвитку незалежної творчої особистості. Разом з тим неможливо забезпечити особистісну орієнтацію, не визначивши, для якого суспільства, для яких соціальних функцій готує цю особистість система освіти. Тому, говорячи про особистісну орієнтацію освіти, необхідно враховувати й інший, не менш істотний аспект його спрямованості - соціальний. Орієнтацію сучасної освіти слід визначити як особистісно-соціальну, що передбачає узгодження особистісних і соціальних потреб, їх гармонійну єдність. Індивідуальний розвиток людини є, з одного боку, основним показником прогресу, а з іншого - головною передумовою подальшого розвитку суспільства.

Таким чином, метою державної політики в розвитку освіти є створення умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну і правову державу як невід’ємну складову європейської та світової спільноти.

Нами також досліджуються теоретичні аспекти освітніх інновацій як в Україні, так і Польщі, так і в сучасному європейському просторі в цілому.

Нами зазначено, що швидка трансформація сучасного світу, зміна ролі знань у новостворених товариствах, системний вплив глобалізаційних явищ робить проблему визначення місця і ролі університету в нову епоху однією з найбільш актуальних. Вибір національної освітньої політики, форма буття університетів, моделі фінансування університетів у майбутньому, виявлення додаткових ресурсів для державної підтримки вищої освіти, як одного з визначальних факторів конкурентоспроможності держави, є надзвичайно важливим і вкрай необхідним для України на сьогодні.

Проблема відносин університету, громадянського суспільства і держави, а також місця університетів у навчальній мережі Європи та світу розташована в декількох площинах. Як свідчить практика багатьох країн, необхідною умовою підвищення якості вищої освіти є посилення відповідальності вищих навчальних закладів за результати своєї діяльності, розширення та поглиблення університетської автономії. Експеримент з упровадження в нашій країні нової моделі функціонування вищих навчальних закладів в умовах реальної автономії відкриває можливості для її реалізації в масштабах всієї системи.

19 травня 2005 року на конференції у норвезькому місті Берген Україна офіційно приєдналася до Болонського процесу, що мав на меті створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року. Приєднання нашої країни до Болонського процесу дав можливість здійснити структурні перетворення вищої освіти за узгодженою системою критеріїв, стандартів і характеристик, що дозволило Україні стати визнаною частиною європейського освітнього і наукового простору.

Зазначено, що враховуючи стан української системи вищої освіти, головним напрямом Болонського процесу для нашої держави стала лібералізація вищої школи, навчання студентів принципам свободи й одночасно відповідальності за свій вибір. Адже тільки внутрішньо вільна людина, що опанувала мистецтвом прийняття рішень і відповідальності за них, може бути по-справжньому свідомим громадянином, а також конкурентоспроможним, мобільним професіоналом. Західна практика показує: студент, який обрав курс на основі особистого інтересу, і навчається зовсім інакше.

На основі аналізу доведено, що відповідно з метою БП до 2012 року освітні системи країн-учасниць цього процесу повинні бути змінені, щоб сприяти: полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у зоні європейської вищої освіти; зростанню привабливості європейської вищої освіти; розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Виявлено, що узагальненню накопиченого знання про долю університетів в інформаційній епосі буття сучасного соціального світу присвячені ґрунтовні дослідження в науковій літературі як у молодій і незалежній Україні, так і за кордоном. Щодо іноземних наукових робіт необхідно розрізняти два принципово відмінних виду джерел: перший - національні системи вищої освіти і другий - аналітичні документи Світового банку, Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), ЮНЕСКО, ОБСЄ та інших наддержавних керівних структур, в яких особливо прискіпливо досліджується місце і роль вищої освіти в дискурсі співвідношення “університет - національна держава”, “університет - держава добробуту”, “університет - суспільство знань”, “університет - економіка знань”.

Отже, три особливих виклики стоять перед університетом на сьогодні.

Перший - необхідність швидко реагувати на стрімкі зміни на ринку праці. Традиційний формат підготовки в університеті - фундаментальний і дуже повільний, до того ж обмежений державними стандартами і правилами, необхідністю долати велику кількість бюрократичних сходинок.

Другий - університети перестають бути головними агентами національно-культурної ідентифікації. Світ глобалізується, студентська аудиторія дедалі більше стає інтернаціональною і мультикультурною.

Третій - університети повинні шукати інший формат відносин з державою, щоб ставати екстрагнучими і екстракреативними.

Нами наголошено, що модернізація університетської освіти України, в контексті викладеного вище, вимагає окремого аналізу, оскільки має власну історію, досягнення і свою специфіку. Аналіз предмета дослідження в цьому дискурсі був і є досить складним. Ситуація, особливо в перші роки незалежності, ускладнювалася і значною мірою ускладнюється і досі поруч негативних і несприятливих факторів, головними з яких є:

- панування старого догматичного освітянського мислення серед значної частини управлінців у галузі освіти, вчених і викладачів. Особливо негативний вплив має технократичний тип мислення, який створила техногенна цивілізація, що і до цих пір тримає наш розум у своїх лещатах;

- повільне поширення серед управлінців у галузі освіти, вчених і викладачів нового критичного освітянського мислення, що враховує новітні світові тенденції не тільки в освіті, а й у соціальному розвитку взагалі;

- вкрай негативне і безпідставно упереджене ставлення чималої частини вітчизняних дослідників до досягнень західних методологічних шкіл;

- тривалий і певною мірою перманентний кризовий стан методології дослідження проблем вищої школи на Заході. Правда, навіть за цих умов, розвиток західних методологічних шкіл значно випереджає їх розвиток у посттоталітарних країнах, зокрема в Україні.

Зауважено, що протягом останніх років в Україні, і особливо в Росії, почали з’являтися роботи, присвячені проблемам вищої освіти, значна частина яких підготовлена на досить високому науково-методологічному рівні. Заслуговує на увагу те, що ця частина наукових робіт написана тими вітчизняними авторами, які, з одного боку, звернулися до західної методології, опанували і вміло використовували її багатий арсенал, а з іншого - скористалися теоретико-методологічним спадщиною попередніх поколінь українських учених, зокрема напрацюваннями М. Драгоманова,                        М. Грушевського, В. Винниченка та багатьох інших.

У той же час, гостру тривогу викликають такі установки в реформуванні освіти:

- орієнтація на західні моделі освіти, ігнорування кращих традицій вітчизняної педагогіки;

- впровадження ринкового підходу до освіти. На практиці це означає, що вічна мета освіти - дати дитині знання про світ, розвинути її як багатогранну особистість, відповідальну за себе і за суспільство - практично нездійсненне. Це призведе до того, що школа не буде виховувати людину, а буде створювати біокомпьютер, вкладаючи в нього програми, що мають попит на ринку. Не випадково замість учителя мистецтва і педагогічної творчості все частіше мова йде про “освітнього технолога”, “антропотехніка”, “людського ресурсознавця” тощо;

- дефундаменталізація освіти, тобто підміна відомих, орієнтованих на формування у свідомості підростаючих поколінь цілісної наукової картини світу і місця людини в ній, інформацією та навичками суто прагматичного і технологічного характеру;

- дегуманітаризація освіти, що полягає в заміні власне гуманітарних, світоглядних дисциплін (історії, філософії, літератури), які формують етичну основу особистості і широту її мислення, науками соціально-економічного циклу (політологією, економікою, маркетингом, менеджментом);

- орієнтація на “відхід” держави від освіти. Це буде комерціалізувати освіту, буде закріплювати злиденне становище педагогічних працівників;

- реструктуризація сільської школи.

Практична орієнтація підготовки фахівця нового типу вимагає перегляду навчальних програм з метою їх адаптації до специфіки майбутньої професійної діяльності. Для цього доцільним є залучення фахівців-практиків до процесу розробки цих програм. З іншого боку, вища освіта має і самостійне значення. Наближаючи його до практики, не можна упустити важливість передачі студентам глибинних знань, які знаходяться в основі загальнокультурного рівня сучасного фахівця.

Констатується, що сьогоднішня вища освіта в Україні не відповідає запитам і викликам часу, визначальними рисами якого є інноватизація і інтелектуалізація трудової діяльності.

Підсумовується, що державна політика в сфері освіти чітко визначена і реформування відповідно до цієї доктриною планомірно почалося. Що ж до методологічного, структурно-системного осмислення нових функцій освіти в сучасному вимірі, то в освітньому просторі Україні маємо різні підходи до цілей і цінностей освіти. Вони окреслені трьома основними концепціями освіти: традиційної, раціоналістичної і гуманістичної.

Традиційна концепція побудована на трьох постулатах:

- основна мета освіти - оволодіння базовими знаннями, вміннями та навичками;

- головна увага приділяється вивченню і засвоєнню академічних знань. Основне навантаження лягає на базові дисципліни і найважливіші галузі знань;

- освіта неможлива без засвоєння певних моральних цінностей.

Зауважено, що раціоналістична концепція в Україні дуже мало поширена. Раціоналісти розв’язують проблему методів навчання, які полягають у створенні ефективної і всебічно розробленої технології із застосуванням комп’ютерної техніки, інформаційних систем, направлених на засвоєння певної освітньої програми.

З’ясовано, що представники гуманістично спрямованої філософії освіти, що набуває все більшого розповсюдження в Україні, на противагу традиціоналістів і раціоналістам розглядають зміст освіти як необхідну умову для особистісного самовираження, самоствердження людини, як можливість найбільш повно і адекватно відповідати природі людського “Я”, тобто допомогти людині розбудити те, що в ній вже закладено (природні унікальні здібності, нахили), а не вчити її тому, що придумано кимсь раніше, апріорно. Такий філософський підхід відкриває найбільш плідний шлях до самореалізації особистого “Я”. Ця ідея конкретизується такими напрямами: 1) створення особистісної форми змісту в контексті організації навчальної діяльності, 2) викладач не тільки предметник, а й педагог-особистість.

Перший напрям - це конструювання спеціальних текстів (письмових та усних), моделей життєвих ситуацій через життя і долю історичних постатей - творців, винахідників культурних досягнень. Другий напрям полягає у залученні особистості до символічної діяльності, спрямованої на виявлення в навчальному предметі особистісного змісту, з плавним переходом до діяльності із засвоєнням мови і культури.

У цьому контексті реформування вищої освіти і науки в Україні передбачає:

- перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, що дасть змогу задовольняти можливості особистості в здобутті певного освітнього та кваліфікаційного рівня за бажаного напряму відповідно до його здібностей та забезпечити її мобільність на ринку праці;

- формування мережі вищих навчальних закладів, які за формами, програмами, тривалістю навчання та джерелами фінансування задовольняли б потреби кожної людини і держави в цілому;

- підвищення освітнього і культурного рівня суспільства, створення умов для навчання протягом усього життя;

- впровадження в систему вищої освіти і науки України передового досвіду розвинутих країн світу і його інтеграція в міжнародне науково-освітнє співтовариство;

- пошук рівноваги між масовою фундаментальною та елітарною освітою, з одного боку, і вузькою спеціалізацією і професійною досконалістю з іншого.

Нами визначені місце і роль української освіти в єдиному освітньому просторі Об’єднаної Європи. По-перше, це дуже суперечливий процес, до якого навіть в Європі немає однозначного підходу, оскільки політичні керівники країн і вищі посадові особи - міністри освіти і міністри закордонних справ - посилено “проштовхують” трансформацію системи освіти, а університети і студентство вагаються.

По-друге, українські законослухняні адміністратори від освіти - наукова громадськість та науково-дослідні установи НАПН України - інтенсивно обробляють пропозиції і інтелектуально її виправдовують. До найбільш вагомих досягнень вітчизняної системи освіти слід зарахувати такі: зміст освіти, особливо в областях природничих знань; набутий досвід організації навчально-виховного процесу, науково-методичне забезпечення освітнього процесу; виховний компонент.

По-третє, професорсько-викладацький склад ВНЗ України, студентство та батьки не розуміють, як можна відкинути досягнення національної системи освіти і переходити на ментально неприйнятну або суперечливу технологію навчання без виховання, ігнорувати досягнення найкращого в українській педагогічної системи, заснованої на ідеологемі “віддаю серце дитині” і збагаченої позитивним досвідом виховання патріотично налаштованої молоді.

По-четверте, навіть при позитивному вирішенні цього питання потужніше формується суперечність між георегіональнимі освітніми системами, яку потрібно буде обов’язково долати на наступних етапах загальносвітового глобалізаційного процесу.

По-п’яте, як шлях вирішення такої суперечності є відпрацювання моделі університету світового класу, яка повинна бути притаманна не окремим регіонам, а університету третього тисячоліття взагалі і ґрунтуватися на інформаційній єдності сучасного світу, на інформаційно-довідкових, наукових і навчальних мегамережах освіти і науки.

У другому розділі “Компаративний аналіз особливостей освітніх інновацій у різних освітніх системах (Україна - Польща)” здійснено аналіз змін в освітньому процесі України та Польщі, що має високе теоретичне і практичне значення. Ці країни мають не тільки подібну, а й спільну історію, пройшли цикл соціалістичних і постсоціалістичних трансформацій, мають багато точок дотику у економічному, політичному і соціокультурному вимірі, а тому й здійснюють відповідні перетворення в галузі освіти.

Нами охарактеризовано особливості кожної з країн. Досвід трансформацій, здійснених в освіті відповідно до наявних умов, має для обох країн фундаментальне значення.

До позитивних рис вищої освіти в Україні радянського періоду можна віднести:

- стандартизацію системи вищої освіти і критеріїв якості освіти незалежно від територіального та галузевого (або відомчого) підпорядкування;

- ґрунтовну теоретичну підготовку з посиленою увагою до світоглядних і практичним філософських проблем;

- широку практичну підготовку включно з областями знань, що стосуються основної спеціальності;

- наявність виробничих, управлінських і наукових практик протягом усього навчання;

- забезпечення гарантованого працевлаштування випускників і, таким чином, забезпечення їх соціального статусу.

До негативних рис української системи вищої освіти цього періоду треба віднести:

- повну відірваність від практики і досвіду розвитку світової системи вищої освіти;

- повна і свідома відсутність орієнтирів для інтеграції української системи вищої освіти у світову;

- орієнтацію фахівців у прикладних областях наук на одноразове накопичення потрібних знань;

- орієнтацію виключно на дозволені джерела інформації (як професійні, так і світоглядні).

Одним із стратегічних напрямів формування взаємин  між Україною та Польщею є система освіти. Як зазначено в статтях 14 і 15 Договору між Україною і Республікою Польща про добросусідство, дружні відносини та співробітництво, сторони сприятимуть розвитку співробітництва між школами, іншими навчальними закладами і науковими установами, у царині обміну вченими, викладачами, студентами, аспірантами і стипендіатами, а також здійсненню спільних науково-дослідних робіт. Сторони сприятимуть співробітництву в галузі освіти, в тому числі вивчення польської мови в Україні та української мови - в Республіці Польщі в школах і інших навчальних закладах, а також поза їх межами.

Показано, що польська реформа системи освіти була, перш за все, не педагогічним, а політичним проектом, адже реформа пропонувала не перегляд управлінських функцій у системі виховання та освіти, а робила акцент на необхідності змін середовища, в якому відбувається освітній процес. В оцінках польської освітньої реформи початку 90-х рр. дослідники роблять акцент на її політичному характері і вважають, що вона була обумовлена не стільки необхідністю зміни освітньої практики, скільки вимогами трансформації суспільного устрою.

Головним кроком освітньої реформи обох держав стало підписання Польщею і Україною Великої хартії університетів. Велика Хартія Університетів була створена 18 вересня 1988 року. Таким чином, до основних принципів освіти Польщі віднесені:

- незалежність університетів від політичної, економічної та ідеологічної влади;

- тісний зв'язок викладання та наукових досліджень;

- досягнення на цій основі відповідності потребам економіки та суспільства;

- свобода наукового дослідження та навчання;

- виконання своєї місії при дотриманні вимог свободи урядом країн та університетами;

- відторгнення нетерпимості та підтримка діалогу, перетворення університетів у місце зустрічі викладачів, здатних до передачі знань та їх поглиблення, і студентів, що бажають збагатити цими знаннями свій розум;

- збереження європейських гуманістичних традицій;

- реалізація основних завдань в частині досягнення універсальних знань поза географічних і політичних кордонів;

- взаємне пізнання і взаємодія різних культур.

Визначено, що участь Польщі та України в Болонському процесі ставить перед системами освіти завдання ефективного включення окремих вищих навчальних закладів та їх співробітників у процес реалізації та запровадження у життя головних положень Болонської Декларації. Проблеми, пов’язані з введенням Болонської Програми з обох сторін можна поділити на кілька груп:

1. Проблема впорядкування напрямів навчання (передбачає виділення навчання в рамках вищої освіти, певного професійного звання, закінчується отриманням диплома).

2. Збереження однорідної 5-річної системи освіти. (Після тривалих обговорень прийнято, що однорідна система 5-річного освіти буде збережена лише на 6-ти напрямах: правовий, медичний, медико-стоматологічний, фармацевтичний, психологічний.)

3. Аналіз необхідності введення або існування другого рівня освіти для всіх напрямів. (Треба визначити, які напрямки будуть реалізуватися на другому рівні, а які повинні закінчуватися на першому рівні отримання професійних знань).

4. Питання співвідношення між I і II циклом навчання. (Необхідно визначити і уточнити основи навчання на II-му рівні, враховуючи можливість зміни напряму навчання після закінчення I-го рівня. Дані рівні не можуть бути створені на основі простого поділу існуючої системи 5-річного вищої освіти на дві частини (3 і 2 роки ), але повинні складати дві окремі цілісності.)

5. Професіоналізація навчання. (В даний час навчання на рівні бакалавра та магістра часто лише за назвою “професійні”, проте, по суті справи вони такими не є. Поняття це вимагає уточнення в сфері стандартів навчання. Пропонується, щоб навчання I-го циклу було навчанням професійним лише в разі наявності в стандартах навчання відповідного числа годин професійної практики).

6. Питання необхідності існування стандартів навчання для всіх напрямів навчання і розробка таких стандартів для всіх напрямів навчання I циклу. Стандарти повинні містити: загальну характеристику напряму (час навчання, загальне число пунктів ECTS і годин навчань); підбір абітурієнтів і характеристику навчання; програмний мінімум, який становить 40% від загальної чисельності пунктів ECTS або годин навчань, визначених у стандартах напрямів, що містять групи предметів).

Наголошено, що світовою практикою, самим життям доведено, що лише тісне поєднання освіти з наукою є запорукою забезпечення високої якості освіти та належного інтелектуального супроводу державотворення. Це ж є і провідною вимогою Болонської декларації щодо інтеграції європейської вищої освіти.

Нами представлено аналіз національних пріоритетів українських освітніх інновацій та їх значення для польської системи освіти.

Доведено, що за два десятиліття незалежності досить чітко визначилися національні пріоритети українських освітніх інновацій, покликаних формувати сильну творчу особистість і на її основі активного громадянина. Розвиток країни в загальному безпосередньо залежить від освітніх інновацій, за допомогою яких формується як громадянська свідомість населення, так і компетентнісний рівень, необхідний для розвитку економіки, науки і культури.

Показано, що важливим завданням сучасного освітянського співтовариства в нашій державі є створення необхідної теоретичної основи та умов для реалізації сміливих інноваційних проектів і принципів, які, з одного боку, будуть наближати нашу систему освіти до європейських стандартів, а з іншого, враховувати корисний національний досвід і зберігатимуть ті незаперечні надбання, якими славиться українська освіта в різних вимірах, від дидактики до організації. Таким чином, визначення національних пріоритетів інноваційного розвитку в галузі освіти є одним з ключових теоретичних завдань сучасної соціально-гуманітарної та педагогічної науки.

З’ясовано, що кардинальними завданнями сучасного періоду оновлення української системи освіти та її інноваційної трансформації є: інтеграція в європейське і світове співтовариство; гуманізація як створення передумов для індивідуального розвитку людини та її соціалізації; фундаменталізація, яка передбачає зміну співвідношення між прагматичним та загальнокультурним компонентами на всіх рівнях освіти; зміна змісту і методології навчального процесу, зорієнтованого на вивчення фундаментальних законів природи і суспільства, на формування цілісних уявлень про наукову картину світу. Ці завдання можуть розв’язуватися лише на шляху актуалізації і популяризації національного теоретико-педагогічної спадщини, а також синхронізації і координації інноваційної діяльності в сфері освіти з іноземними партнерами та організаціями.

Розглянуто можливі інтереси європейського освітянського співтовариства, в тому числі польської системи освіти, до партнерства з Україною в галузі освіти, які пов’язані передусім з проблемами освоєння високого наукового та інноваційного потенціалу української освіти та її національних традицій. Безпосередня близькість світоглядно-культурних орієнтацій, а також тривалі традиції співпраці, яке особливо посилилося на всіх рівнях в минулому десятилітті, дозволяє польському та українському освітнім спільнотам створювати сприятливий інтелектуальний і організаційний простір для інноваційного розвитку та підвищення конкурентоспроможності національних освітніх систем. Отже, в Україні і Польщі немає іншого шляху, крім об’єднання інноваційних зусиль для розвитку всіх галузей і рівнів освітньої системи заради його конкурентоспроможності у сфері освітніх послуг європейського та світового співтовариства.

Нами проаналізована освітня реформа Польщі в цілому, що відображає тенденції, загальні для перехідного періоду всіх постсоціалістичних країн, тим не менше, має і низку власних своєрідних рис.

Показано, що в основу освітньої реформи Польщі були покладені принципи демократичної системи освіти, сформульовані польськими вченими. При всій універсальності ці принципи відображали специфіку країни. Цими принципами були:

- принцип загальності освіти, який розуміється в демократизації освіти та повної реалізації загального права на освіту (дошкільну і повну середню). Загальність освіти передбачає також його безкоштовність, принаймні, на рівні “основних програм”, а також надання соціальної допомоги молоді у реалізації права на повноцінну освіту;

- принцип наступності пов’язаний з відсутністю будь-яких перешкод при переході з одного навчального закладу до іншого, узгодженістю навчальних планів і програм, розвитком шкільної і професійної орієнтації;

- принцип безперервності освіти ототожнюється з розвитком навчально-виховних установ, загальнодоступністю форм і засобів освіти. Навчання в школі, таким чином, стає частиною безперервної системи;

- принцип єдності і диференціації системи освіти означає єдність цілей виховання і базового змісту освіти, яке гарантує всім доступ до школи вищого рівня; загальний для всіх “програмний мінімум” і диференційований додатковий зміст освіти для різних груп учнів;

- заміна вузькопрофільного навчання широкопрофільним сприяє швидкій перекваліфікації працівників та мобільності у кадровій політиці;

- принцип багатостороннього інтелектуального, психологічного, суспільно-професійного і фізичного розвитку учнів гарантує формування повноцінної особистості;

- принцип виховання за допомогою праці та для праці передбачає наповнення всього навчально-виховного процесу проблематикою праці, політехнізму, професійними знаннями та вміннями, які відповідають етапу і типу освіти, проблемам шкільної і професійної орієнтації;

- принцип широкого фронту освіти і виховання, а також гуманізації освіти передбачає відновлення системи освіти в умовах, коли школа втратила монополію на освітні послуги. Відповідно до цього принципу “школа завтрашнього дня” має розвивати широку систему самоврядування, що забезпечує суб’єктність учителів та учнів, залучення батьків та громадськості у виховний процес, відкритість до співпраці з системою позашкільної освіти і виховання;

- принцип гнучкості освіти та її реформувань є протилежністю сталості та уніфікації навчальних програм та організаційних структур, методів і форм навчання та виховання. Він припускає здатність сучасної навчально-виховної системи адаптуватися до змін, які відбуваються в суспільному житті, економіці, культурі і стилях життя, в науково-технічному прогресі, підвищення рівня автономії шкіл та вчителів, можливість вибору альтернативних програм і підручників, розробки авторських програм і навчальних посібників;

- принцип державності, самоврядності та соціалізації освіти, що має на увазі: участь держави у фінансуванні та управлінні основними формами діяльності шкіл та навчально-виховних закладів; соціалізацію школи і всієї системи освіти шляхом залучення громадських організацій та інститутів до розробки цілей і завдань освіти, управлінню освітою і контролю над ним, створення матеріальних умов, що забезпечують ефективне функціонування освіти;

- принцип науковості й економічності освіти означає, що прийняті рішення з питань розвитку освіти оптимальні і ефективні з педагогічної, громадської та економічної точок зору, тому що система освіти є не тільки одним з елементів соціальної програми держави, а й фактором його економічного та суспільного розвитку. Втілення в життя цього принципу пов’язане з вибором концепції вдосконалення та реформування школи і всієї системи освіти з опорою на науку, педагогічні знання і досвід, теоретичні розробки сучасної моделі школи, яка відрізняється новою структурою і реалізує сучасні цілі освіти та виховання, нове їх зміст. Ці принципи знайшли відображення в “Законі про систему освіти” (1991 р.), який піддавався значному відновленню аж до 1999 року. Остаточна редакція Закону була введена в життя 1 січня 1999 року.

Наголошено, що фундаментальним процесом, попереднім польської освітньої реформи, був процес формування польськими вченими освітньої парадигми, яка мала б можливість задовольнити запити суспільства, що сформувалися в результаті його соціальної трансформації. Формування освітньої парадигми ґрунтується на виборі між адаптаційною, критичною і критично-креативною доктринами освіти.

У третьому розділі “Основні напрями українсько-польського співробітництва освітніх систем у контексті сучасних інновацій” визначена реалізація європейського вибору в освітній галузі, яка починається зі вступу України до низки Європейських освітніх організацій, підписання Лісабонської і Болонської декларацій, ряду інших документів, співпраці з провідними державами Європи, освіта в яких знаходиться на більш високому рівні розвитку. Однією з найбільш перспективних країн в цьому вимірі для України є Польща.

Нами зазначено, що вища освіта є однією з соціально-економічних галузей Польщі, яка розвивалася найбільш динамічно і витримала найбільш радикальні зміни. Починаючи з 1989 року, в Польщі з’являється завдання відійти від старих стандартів і орієнтуватися на інші, засновані на демократизмі, гуманізмі і взаємоповазі. Це було наслідком істотних змін у політичному устрої держави, а також нових викликів польському суспільству в кінці ХХ ст., А саме:

- виклик цивілізаційний: зміна сучасного світу, глобалізація культури, освіти і науки, взаємовплив культур, народів і систем цінностей, а також необхідність прийняття міжнародних норм, орієнтації на сучасні проблеми світу та їх розуміння;

- криза в польській системі освіти: фінансові проблеми, необхідність застосування новітніх педагогічних досягнень у навчанні;

- євроінтеграція, що ставила перед країнами-кандидатами конкретні завдання: насамперед реформу професійних шкіл (шкіл заводських), охоплення 80% суспільства середньою освітою та збільшення до 30% кількості людей, які закінчили вищу освіту (на ці показники Польща вийшла на початку 2000-х рр.).

З’ясовано, що однією з найважливіших є безпосередня співпраця між університетами України та Польщі, яка має різні форми, ступені широти і спирається на давні традиції, які детально було розглянуто вище. Здебільшого, таке співробітництво здійснюється між ВНЗ загального галузевого спрямування - політехніками, школами економіки, ВНЗ гуманітарного напряму, університетами класичного типу тощо. Очевидно, що велике значення мають програми транскордонного академічного співробітництва, до виконання яких вже історично підготовлені заклади науки і освіти з обох сторін. Парадокс у тому, що цю роль повинні взяти на себе регіональні ВНЗ, яких ні галузева бюрократія, ні центральна влада не розглядали як основних партнерів західних освітньо-наукових установ. На противагу цьому, важливість попередніх контактів і досвіду співпраці між університетами України та нових членів ЄС - Польщі, Словаччини та Угорщини посилюватиметься спільним інтересом до успішного розв’язання нагальних проблем нового прикордоння ЄС, яке неминуче вимагатиме використання потенціалу місцевих університетів та інших ВНЗ на цих територіях. І третім важливим кроком для інтеграції чи наближення вітчизняного освітянського та наукового співтовариства до ЄС є індивідуальна та колективна участь українських наукових та освітніх установ, окремих науковців в інтернаціональних загальноєвропейських наукових проектах і програмах. Адже “повноправним членом” Болонського процесу, крім сорока шести держав, є Європейська Комісія, яка, до того ж, фінансує чимало пов'язаних з реформою ініціатив.

Нами також охарактеризовано напрямки українсько-європейського академічного співробітництва в цілому, і українсько-польського співробітництва та існують певні інфраструктурні перешкоди і системні проблеми, які потребують розв’язання.

По-перше, це проблема здобуття українськими вищими навчальними закладами реальної автономії.

По-друге, серед перешкод академічного співробітництва для інтеграції європейських освітніх систем існує системний фактор, пов’язаний з необхідністю перебудови української освітньо-наукової системи в цілому. Історично склалося, що в ряді європейських країн наука розвивалася переважно на базі університетів, де сформувалися відомі наукові школи, розвивалася мережа науково-дослідних кафедр і лабораторій. В Україні ж освітньо-наукова сфера має більш складну структуру, в якій взаємодіють академії наук, НДІ, і університети.

По-третє, слід зазначити порівняно низький рівень володіння не тільки польською, а й англійською мовами, які є базовими для участі українських студентів та науковців у програмах українсько-польського академічного співробітництва. Крім того, є інформаційні та матеріально-фінансові чинники низької академічної мобільності - викладачі ВНЗ не завжди можуть брати участь в освітніх заходах за кордоном як з мовної причини, так і у зв’язку з відсутністю доступу до інформації про такі заходи, брак коштів у ВНЗ на передплату іншомовних бібліотечних ресурсів і на міжнародні відрядження.

По-четверте, навіть якщо кошти за програму учасники сплачують самостійно або організатори надають грант, виникає низка організаційних проблем. ВНЗ часто відмовляються сприяти і оформляти направлення на навчання за кордон, що найкраще б узгоджувалося з українським законом. 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины