ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації‚ визначаються її зв’язок з науковими програмами, планами та темами‚ мета і задачі, об’єкт і предмет‚ методи дослідження‚ обґрунтовуються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Приватні підприємства як суб’єкти адміністративного права» складається з чотирьох підрозділів, у яких з’ясовується адміністративна правосуб’єктність приватних підприємств.

У підрозділі 1.1 «Місце приватних підприємств у системі суб’єктів адміністративного права» проаналізовано діяльність приватних підприємств як суб’єктів господарювання, визначено їх місце та роль в системі суб’єктів адміністративного права. Аргументовано, що на цей час існують нові, раніше не характерні для адміністративно-правових відносин правосуб’єктні властивості, що відзначаються створенням нового класу приватних власників — суб’єктів господарювання, для яких характерне зменшення частки прямого та збільшення непрямого регулювання господарських відносин засобами адміністративного права.

Розглянуто поняття «суб’єкт адміністративного права» через призму поняття «суб’єкт права». Зроблено висновок, що підприємство – це суб’єкт господарювання, який зареєстрований у встановленому законом порядку як юридична особа, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом і може систематично здійснювати виробничу, науково-дослідницьку, торговельну чи іншу господарську діяльність з метою одержання прибутку.

До особливостей суб’єктів господарювання як суб’єктів адміністративного права віднесено таке: а) вони є юридичними особами та фізичними особами-підприємцями, які відповідно до законодавства здійснюють діяльність у сфері суспільного виробництва, пов’язану з організацією використання майна з метою виготовлення і реалізації продукції, виконання робіт і надання господарських послуг; б) метою такої діяльності є отримання прибутку, що виражається як у грошовій, так і негрошовій формі; в) господарська діяльність зазначених суб’єктів здійснюється у межах та відповідно до правил (вимог), встановлених державою, оскільки держава здійснює регулювання всіх сфер суспільної діяльності, що полягає у застосуванні комплексу адміністративних заходів (контролю, нагляду, відповідальності тощо) за виробничими процесами, ринками товарів, різними видами робіт, послугами тощо з метою захисту інтересів споживачів та запобігання правопорушенням у цих сферах й іншим кризовим явищам; г) відсутність у суб’єктів господарювання власних зовнішніх державно-владних повноважень.

На підставі зазначеного під суб’єктами господарювання як суб’єктами адміністративного права запропоновано розуміти юридичних осіб, колективних суб’єктів господарювання, які не мають статусу юридичної особи, фізичних осіб-підприємців, які відповідно до законодавства здійснюють діяльність, спрямовану на отримання доходу у сфері суспільного виробництва, пов’язану з організацією використання майна з метою виготовлення і реалізації продукції, виконання робіт і надання господарських послуг, функціонують у межах та відповідно до правил (вимог), установлених державою, реалізують суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки, передбачені адміністративним законодавством.

У підрозділі 1.2 «Сутність адміністративно-правових засад діяльності приватних підприємств» підкреслено неоднозначність як наукового, так і законодавчого підходу до розуміння сутності приватного підприємства, проводиться співвідношення понять «приватне підприємство» та «юридична особа», на підставі чого відмічено, що поняття підприємства не можна лише зводити до поняття юридичної особи.

Сформульовано визначення адміністративно-правових засад діяльності приватних підприємств. Обґрунтовано, що адміністративно-правові засади є засобом визначення (закріплення) правових параметрів (підстав, меж, способу) діяльності приватного підприємства, які характеризують його як суб’єкта адміністративного права, суб’єкта адміністративно-правових відносин. Виділено два підходи до їх розкриття: через форму закріплення, якою є норма права, та через наукове визначення як основ, принципів, що являють собою вихідні ідеї та провідні напрями, котрі становлять фундамент системи ідей, положень про приватні підприємства, визначають весь комплекс суспільних відносин, що виникають у процесі організації і діяльності приватних підприємств.

На підставі першого підходу наведена характеристика системи нормативно-правових актах, які регламентують діяльність приватних підприємств. З метою більш детального врегулювання засад діяльності приватних підприємств запропоновано внести зміни до чинного законодавства щодо удосконалення процедур створення, формування статутного капіталу, функціонування та припинення діяльності приватного підприємства.

На підставі другого підходу визначено такі засади діяльності приватних підприємств: господарська самостійність у межах чинного законодавства у сфері як внутрішньоекономічних, так і зовнішньоекономічних відносин; самозабезпечення, що включає вільний найм працівників; самоокупність; самофінансування; матеріальна зацікавленість; прибутковість, що включає вільне розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; економічна відповідальність приватних підприємств; контроль державних органів за дотриманням законодавства в діяльності підприємств.

У підрозділі 1.3 «Поняття та структура адміністративно-правового статусу приватних підприємств» відзначено, що адміністративно-правовий статус підприємств в сучасних умовах соціального розвитку і в оновленій українській правовій системі є інститутом адміністративного права, який визначає особливості діяльності підприємств, а також напрямки максимально ефективного державного управління ними.

Сформульовано визначення адміністративно-правового статусу приватних підприємств, під яким запропоновано розуміти комплекс прав і обов’язків, які підприємство набуває і реалізує в процесі здійснення таких дій: а) створення підприємства; б) реєстрація підприємства; в) управління підприємством; г) визначення кола питань і повноважень державних органів по відношенню до підприємства. Саме компетенцію (права і обов’язки) визначено головним елементом структури адміністративно-правового статусу приватних підприємств, яку доповнюють факультативні елементи – відповідальність, завдання, функції, організація (структура) та порядок діяльності приватних підприємств.

У підрозділі 1.4 «Функції та повноваження органів виконавчої влади щодо приватних підприємств» наведено визначення органів виконавчої влади як владних суб’єктів державного управління, найважливішої складової державного апарату в цілому, наділених адміністративно-правовим статусом, які мають свою організаційно- штатну структуру та призначені для забезпечення належного функціонування виконавчої гілки державної влади.

Під функціями органів виконавчої влади по відношенню до приватних підприємств запропоновано розуміти провідні напрями їх діяльності, спрямовані на досягнення об’єктивно обумовлених цілей та завдань державного управління, зокрема, у взаємовідносинах з приватними підприємствами.

Проведено співставлення понять «повноваження» та «компетенція», на підставі чого зроблено висновок, що повноваження як структурний елемент компетенції служать мірою належної поведінки органу виконавчої влади, їх самостійності у виконанні завдань і функцій, виразом конкретного виду рішень та інших управлінських дій.

Обґрунтовано положення про те, що функції та повноваження органів виконавчої влади становлять основу їхнього адміністративно-правового статусу, характеризують їх як суб’єктів адміністративно-правових відносин. При цьому розмежування окремих видів функцій надає можливість виділити групи органів, які здійснюють чи контроль, координування, чи нагляд за діяльністю приватних підприємств. Разом з тим відзначено, що для потреб правового регулювання державного управління важливим є зв’язок функцій і компетенції органів виконавчої влади, адже саме завдяки наданій законодавством компетенції вони виконують свої функції.

Розділ 2 «Розвиток адміністративно-правових засад взаємовідносин приватних підприємств з органами виконавчої влади» містить п’ять підрозділів, присвячених аналізу особливостей та шляхів удосконалення окремих напрямків діяльності органів виконавчої влади щодо приватних підприємств.

У підрозділі 2.1 «Регуляторна діяльність органів виконавчої влади та шляхи її удосконалення» відмічається, що в науковій літературі досі існують суперечки щодо рівня втручання держави у діяльність приватного підприємства. Одні вчені вважають, що його потрібно мінімізувати, інші — збільшити.

Під державним регулюванням підприємницької діяльності запропоновано розуміти систему заходів законодавчого, виконавчого та контрольного характеру, які здійснюються уповноваженими державними органами з метою покращення сектору приватного підприємництва, сприяння його розвитку, стабілізації та пристосування до умов, що змінюються. Зазначається, що функції, які виконує держава в процесі регуляторної діяльності, утворюють самостійний напрям державної політики у сфері господарювання — регуляторну політику.

Визначено і проаналізовано принципи регуляторної діяльності органів виконавчої влади, до яких віднесено принцип публічності, верховенства права, законності, демократизму, гласності, ефективності та ін.

Розглянуто основні форми регуляторної діяльності, найважливішою серед яких є видання органами виконавчої влади нормативних та індивідуальних правових актів.

До основних методів державного регулювання підприємницької діяльності як засобів досягнення мети держави під час здійснення регуляторної діяльності у взаємовідносинах з приватними підприємствами віднесено адміністративні, правові та економічні. Адміністративні методи розглядаються як способи і форми регулювання, які базуються на силі державної влади, містять заходи заборони, дозволу і примусу та втілюються в життя за допомогою розпоряджень; правові методи — як способи і форми регулювання підприємницької діяльності, які втілюються в практику за допомогою прийняття відповідних законів; економічні методи — як способи і форми регулювання, які ґрунтуються на використанні податків, грошово-кредитних важелів, цін і тарифів тощо.

Підрозділ 2.2 «Становлення і розвиток інституту адміністративних послуг як способу забезпечення прав і законних інтересів приватних підприємств» присвячено дослідженню поняття адміністративних послуг на науково-теоретичному та законодавчому рівні.

До основних ознак адміністративних послуг, які органи виконавчої влади надають приватним підприємствам, віднесено таке: 1) адміністративна послуга надається за зверненням юридичної особи, що діє на основі приватної власності; 2) надання адміністративних послуг пов’язане із забезпеченням юридично значущих умов для реалізації прав приватними підприємствами; 3) адміністративні послуги надаються виключно адміністративними органами через реалізацію владних повноважень; 4) право на отримання приватним підприємством конкретної адміністративної послуги та відповідне повноваження адміністративного органу має визначатися лише законом; 5) результатом адміністративної послуги є адміністративний акт, яким задовольняється звернення приватного підприємства.

Проаналізовано процес становлення та розвитку вітчизняного законодавства щодо адміністративних послуг, а також поглядів вчених-адміністративістів на цей правовий інститут.

У підрозділі 2.3 «Гарантії застосування заходів адміністративного примусу до приватних підприємств» досліджено особливості застосування до приватних підприємств адміністративно-примусових заходів, які безпосередньо пов’язані з обмеженням їх прав і законних інтересів і часом не мають чітко встановленої процесуальної форми застосування.

Визначено, що заходи адміністративного примусу, які застосовуються до приватних підприємств, — це система способів впливу органів державної влади на ці підприємства з метою забезпечення виконання ними норм чинного законодавства, правил чесної конкуренції, інших правил, що діють в господарській сфері, а у разі їхнього порушення — застосування до них адміністративних стягнень. Крім того, виокремлено особливості адміністративно-правового примусу: 1) це один з основних об’єктивно необхідних адміністративно-правових методів державного управління, який застосовується переважно на базі переконання; 2) має зобов’язуючий характер; 3) в основному заходи адміністративного примусу застосовуються органами державного управління та їх посадовими особами; 4) застосування адміністративного примусу органами державного управління та їх посадовими особами регламентується адміністративно-правовими нормами; 5) для адміністративного примусу характерний позасудовий порядок застосування; 6) реалізується за допомогою юрисдикційних, правозастосовчих актів; 7) застосування заходів адміністративного примусу здійснюється в установленому адміністративно-процесуальними нормами порядку та у визначених формах.

Зроблено висновок про те, що на даному етапі розвитку національного законодавства не існує чіткої регламентації застосування до приватних підприємств адміністративних стягнень, що спричиняє певну неконкретність та ускладнює їхню реалізацію на практиці. Крім того, запропоновано створити чітко систематизоване законодавство, яке б в повній мірі визначало адміністративні стягнення, які можуть бути застосовані до приватних підприємств, та врегулювало процес їх застосування до підприємств-порушників.

У підрозділі 2.4 «Забезпечення законності контрольно-наглядової діяльності органів виконавчої влади щодо приватних підприємств» обґрунтовано, що особливе значення законності проявляється в процесі здійснення державно-управлінської діяльності органами виконавчої влади. При цьому способи забезпечення законності розглядаються як види діяльності відповідних органів державної влади, на які покладено обов’язок щодо підтримання і зміцнення законності, практичні прийоми, операції, форми роботи, які ними використовуються для забезпечення законності.

Здійснено співставлення понять «контроль» та «нагляд». Аргументовано, що нагляд, на відміну від контролю, завжди має зовнішню спрямованість по відношенню до об’єктів інших систем, тоді як контроль може проводитися безпосередньо в системі; нагляд передбачає наявність наперед встановлених параметрів наглядової діяльності, тоді як сфера контролю ними не обмежена; предметом нагляду може бути діяльність самих контролюючих суб’єктів, чого не можна сказати про контроль.

Проведено класифікацію контрольно-наглядової діяльності органів виконавчої влади щодо приватних підприємств за наступними критеріями: а) за суб’єктами, що здійснюють контроль; б) за характером контролю; в) за обсягом контрольних повноважень; г) за сферами здійснення контролю; д) за характером відносин суб’єкта контролю з підконтрольним об’єктом.

Зроблено висновок про те, що забезпечення законності контрольно-наглядової діяльності органів виконавчої влади щодо приватних підприємств є важливим напрямком дотримання їхніх прав та інтересів та надання приватним підприємствам більшої самостійності. При цьому держава в особі уповноважених органів має здійснювати координаційні та контрольно-наглядові дії з метою дотримання підприємствами чинного законодавства, але й надмірне її втручання призведе до порушення стабільності приватних підприємств та їхнього внутрішнього дисбалансу.

У підрозділі 2.5 «Захист прав і законних інтересів приватних підприємств від порушень їх органами виконавчої влади» розкрито поняття «охорона» та «захист». Зроблено висновок, що охорона прав становить сукупність правових норм, спрямованих на забезпечення належної реалізації фізичними та юридичними особами своїх суб’єктивних прав та законних інтересів. При цьому захист прав — це регламентована нормами права сукупність способів та засобів, спрямованих на усунення порушень прав, що охороняються, та законних інтересів, а також притягнення порушника до відповідальності. Відтак охорона визнається ширшим поняттям, оскільки вона становить систему норм, яка регламентує права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб, а захист, в свою чергу, є динамічним поняттям, оскільки він діє лише за умови виникнення порушення цих прав чи законних інтересів.

Наведено авторське визначення поняття захисту суб’єктивних прав та інтересів приватних підприємств від протиправних дій органів виконавчої влади як врегульованої нормами права сукупності способів та засобів, за допомогою яких підприємство має можливість відновити своє порушене право та відшкодувати збитки, завдані цим порушенням.

Визначено, що захисту суб’єктивних прав та інтересів приватних підприємств від протиправних дій органів виконавчої влади властиві такі риси: по-перше, однією зі сторін цих правовідносин є суб’єкт владних повноважень; по-друге, захист прав і законних інтересів підприємством здійснюється не самостійно, а лише через його уповноваженого представника; по-третє, порушення прав та законних інтересів виявляється в дії або бездіяльності органів виконавчої влади; по-четверте, обмеженість способів захисту порівняно із загальним порядком, тобто захист відбувається шляхом звернення або до суду, або до вищої інстанції чи посадової особи відповідного органу; по-п’яте, здебільшого спори, які виникають в процесі захисту прав та інтересів приватного підприємства, вирішуються в адміністративному порядку; по-шосте, порушення прав та законних інтересів виражається в акті розпорядчо-владного характеру.

Виділено два основних способи захисту прав і законних інтересів приватних підприємств від порушень їх органами виконавчої влади – адміністративний і судовий. Детально охарактеризовано особливості захисту прав і законних інтересів приватних підприємств від протиправних дій тих органів виконавчої влади, з якими вони найбільше взаємодіють в процесі своєї діяльності, зокрема Антимонопольного комітету України, податкових, митних органів, органів державної виконавчої служби тощо.