| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її наукову новизну, сформульовано мету й завдання роботи, визначено її об’єкт і предмет, окреслено методологічні засади дослідження й принципи добору текстів для аналізу, з’ясовано можливості практичного застосування результатів роботи.
У першому розділі – „Ціннісна система акмеїзму: основні поняття і параметри” – розроблено теоретичні засади дослідження.
У першому підрозділі – „Акмеїзм як явище літературного процесу ХХ ст.” – обґрунтовано погляд на цю течію як на продуктивне джерело розвитку російської поезії ХХ ст. Цей погляд на акмеїзм поступово засвоюється сучасним літературознавством (праці Л. Кіхней, О. Лєкманова, численні роботи, присвячені індивідуальному впливу акмеїстів на поетів 2-ої пол. ХХ ст.), але він ще не став темою комплексного спеціального дослідження на матеріалі поезії останніх десятиліть. Зауважено, що у функціонуванні семантичної поетики, а також у вихідних програмних принципах акмеїзму як течії простежуються дві характерні особливості: спрямованість на континуальність і відсутність критерію стильової єдності. Саме з огляду на ці специфічні риси акмеїзм розглядається в роботі, по-перше, у зіставленні з поезією 2-ої половини ХХ ст., а по-друге, осмислюється як цілісність на рівні поетичної ідеології. Підставою для цього є спільність ціннісних пріоритетів, світоглядних позицій Ахматової, Гумільова і Мандельштама, реалізована в їхній поетиці. Слід зауважити спорідненість мотивно-тематичного репертуару, форм суб’єктності, індивідуальних міфопоетичних моделей усіх трьох великих акмеїстів.
У цьому ж підрозділі здійснено огляд наукової літератури з проблематики акмеїзму. Зауважено, що індивідуальна творчість акмеїстів вивчається доволі активно й багатоаспектно (дослідження С. Аверінцева, М. Баскера, Б. Бухштаба, В.Виноградова, М. Гаспарова, Л. Гінзбург, Б. Ейхенбаума, В. Жирмунського, Ю.Зобніна, В’яч. Вс. Іванова, Ю. Левіна, В.Мусатова, О. Ронена, М. Струве, К.Тарановського, В. Топорова, Є. Фарино, А. Хейт та ін.), та все ж акмеїзм як художня система розглядається лише в поодиноких студіях.
Якісно новий етап у вивченні акмеїзму припадає на середину 1970–х рр., коли в зарубіжній русистиці й у дослідженнях учених московсько-тартуської школи розпочалося докладне вивчення поетики акмеїзму (праці О. Клінга, Ю. Левіна, Г.Левінтона, Е. Русінко, Д. Сєгала, І. Смирнова, Р. Тіменчика, В. Топорова, Т.Цив’ян). Структурно-семіотичний підхід дав низку позитивних результатів; та концепції, сформульовані на його базі, зберігають наукову цінність і досі. У цілому протягом 1970–80-х рр. вчені-структуралісти ретельно досліджували концептуальні риси поетики акмеїзму (поетику цитування, засоби кодування соціальних і біографічних реалій в поетичних текстах, особливості семантичної структури акмеїстичного тексту, засоби автометаопису та ін.).
У 1980–90-ті рр. збільшилася кількість досліджень з історії акмеїзму. Завдяки працям М. Богомолова, О. Лаврова, Г. Левінтона, О. Лєкманова, О. Парніса, Р.Тіменчика до наукового обігу введено маловідомі факти й документи з історії акмеїзму, з’явилися роботи, присвячені поетам другого ряду, які тяжіли до акмеїстичного середовища. Результатом такого прориву в галузі історико-літературних і текстологічних досліджень стала поява нових наукових біографій великих акмеїстів (праці О. Лєкманова, В. Мусатова, Е. Поляновського про Мандельштама; науковий життєпис Ахматової, створений І. Лосієвським; науково-біографічні дослідження В. Бронгулеєва, А. Давідсона, Ю. Зобніна, В. Лукницької (за матеріалами архіву П. Лукницького), В. Шубінського, присвячені М. Гумільову); повних зібрань творів Ахматової та Гумільова з науково обґрунтованими коментарями; збірок віршів із необхідним довідковим матеріалом до них, художньої, автобіографічної прози, епістолярію авторів, наближених до акмеїстичного кола (Д. Кленовський, В.Комаровський, М. Пунін, В. Шилейко).
В огляді літератури приділено увагу насамперед тим дослідженням, що становлять перші спроби в осмисленні акмеїзму як самостійної, цілісної художньої парадигми, залученої до естетичного простору ХХ ст. Основні засади такої концепції було розроблено в статті В.М. Жирмунського „Ті, хто подолали символізм” (1916 р.), де сформульовано орієнтири для наукового осмислення акмеїзму як художньої системи.
Значний вплив на становлення сучасних поглядів щодо акмеїзму справила колективна стаття Ю. Левіна, Д. Сєгала, Р. Тіменчика, В. Топорова і Т. Цив’ян „Російська семантична поетика як потенційна культурна парадигма” (1974 р.), у якій не тільки окреслено особливості акмеїзму як художньої течії, а й досліджено його культуротвірні потенції. У згаданій роботі було проголошено ідеї, що нині стали вже класичними характеристиками пізніх поетик Ахматової і Мандельштама. До концептуальних положень цієї праці ми звертаємося, окреслюючи ціннісні засади акмеїзму. Одразу зауважимо: автори статті будували концепцію «семантичної поетики» на підставі спостережень над індивідуальною еволюцією семантичних моделей у пізніх поетиках Ахматової і Мандельштама. У своїй роботі, спираючись на принципи цілісного дослідження, ми виявляємо в програмних тезах і в художній практиці акмеїзму 1910-х рр. витоки семантичної поетики; простежуємо риси семантичної поетики в ціннісному просторі поезії М.Гумільова; аналізуємо способи й форми трансформацій ціннісних моделей семантичної поетики акмеїзму в сучасній поезії.
Низку важливих для з’ясування естетичної специфіки акмеїзму положень сформульовано в серії статей Р. Тіменчика „Нотатки про акмеїзм” (1974 – 1981 рр.) (зокрема, Тіменчик ґрунтовно аналізує семантику самого терміна „акмеїзм”).
Семіотичну специфіку акмеїзму як художньої системи було досліджено в книжці І. Смирнова „Художній зміст та еволюція поетичних систем” (1977 р.). Ця наукова розвідка містить важливу для нашої роботи тезу про статус і функції культурної реальності в акмеїстичній картині світу. Смирнов пише про те, що культурна реальність в акмеїстів є не тільки автономною знаковою реальністю – вона ще виконує ціннісно упорядкувальну роль щодо емпіричної реальності. У своєму дослідженні ми розглянули ідею культури в її взаємодії та взаємовпливах з іншими засадами ціннісної системи акмеїзму, а також виявили її подальші модифікації в поезії останніх десятиліть.
Зв’язки акмеїзму з провідними напрямками філософії ХХ ст. окреслено в монографії Л. Кіхней „Акмеїзм: світорозуміння і поетика” (2001 р.). Важливу для нашої роботи тезу про існування „акмеїзму після акмеїзму” містить також „Книга про акмеїзм” О. Лєкманова (2000 р.).
У другому підрозділі – „Основні поняття ціннісної системи акмеїзму” – схарактеризовано коло понять, що складають ціннісну основу акмеїстичної картини світу і наявність яких у тій чи іншій поетичній системі дозволяє співвіднести її з акмеїзмом. Такими поняттями в дисертаційній роботі визнано принципи історизму, культуроцентризму, етикоцентризму, нове (у зіставленні з символізмом) відображення взаємовідносин між духовними і фізичними началами буття, а також нове „я” акмеїстичної поезії. Деякі з названих категорій уже розглядалися з тих чи інших позицій у наукових розвідках, присвячених творчості акмеїстів. Наприклад, у «Російській семантичній поетиці...» визначено специфіку ахматівсько-мандельштамівської моделі історизму як «переживания истории в себе и себя в истории», констатовано зв’язок ідеї культури в акмеїстів і розуміння ними своїх творчих завдань саме з таким відчуттям історії; індивідуальну еволюцію Мандельштама охарактеризовано як тяжіння до втілення абстрактних начал «на языке конкретно-чувственной логики»; виявлено лінгвістичний характер світосприйняття в акмеїстів та їхню орієнтованість на філологію тощо. Таким чином, основна думка цього розділу нашої роботи полягає не у визначенні ціннісних категорій акмеїзму, а в їхній систематизації та висвітленні функціональних взаємозв’язків між ними. Окрім того, очевидно, що принципи історизму, культуроцентризму, етикоцентризму, як і тенденція до чуттєвого втілення абстрактних понять, притаманні не лише акмеїзму – всі вони належать до тих ціннісних констант, які періодично актуалізуються в мистецтві різних епох. Отже, тут має значення не наявність цих принципів як таких, а нові естетичні функції та змістові акценти, привнесені акмеїстами до цих універсальних понять, – передусім порівняно із символізмом, що передував акмеїзмові й домінував у російській літературі кінця ХІХ – поч. ХХ ст.
У роботі йдеться про те, що саме взаємодія і взаємозумовленість в акмеїзмі принципів історизму, культуроцентризму та етикоцентризму (у символістській картині світу вони поставали швидше в антагонізмі, ніж у взаємозумовленості) по-новому актуалізують ці поняття, надають їм семантики, адекватної духові „настоящего Двадцатого Века” (Ахматова), і відкривають простір для численних модифікацій цих моделей у сучасній поезії.
Другий розділ – „Розвиток акмеїстичної моделі історизму в сучасній російській поезії” – присвячено аналізу індивідуальних моделей історизму в поезії Г. Ахматової, М. Гумільова, Й. Мандельштама та подібних проявів історизму у творчості сучасних поетів.
У першому підрозділі – „Співвіднесеність категорії історизму у творчості М. Гумільова з поезією В. Кривуліна, Й. Бродського, поезією бардів, рок-поезією» – за вихідну тезу прийнято висловлену М. Цвєтаєвою думку про відчуття історії М. Гумільовим як відчуття долі – про історію, що осмислюється й розкривається у віршах у своєму реальному масштабі через відчуття долі, яка здійснюється саме зараз. Про заміну акмеїстами ідеї життєвого шляху ідеєю спільної долі пише Д. Сєгал. Відчуттям історії як власної долі перейнято й мандельштамівські вірші (від „Tristia”до „Віршів про невідомого солдата”) і статті („Дев’ятнадцяте століття”, „Пшениця людська”, „Кінець роману”), а також ахматівську поезію. Отже, зауваження Цвєтаєвої щодо поєднання ідеї долі з відчуттям історії – ключова тенденція загальноакмеїстичного сприйняття історичного часу. У сучасній поезії вона помітна у віршах В. Кривуліна, Л. Лосєва, Є. Рейна та ін. Найбільш наближеним до гумільовського відчуття історії-долі є історизм поезій В. Кривуліна. О. Сєдакова виділяє в ньому щодо історії позицію очевидця, специфіка якої полягає в парадоксальному поєднанні „відстороненості й залученості” до історичного руху, „аналітичності й самозабуття”. Роль очевидця співвідноситься також з історичними позиціями Ахматової і Мандельштама, для яких джерелом такої „відстороненості/залученості” є позиція хору в античній трагедії. Таким чином, імперсональний „екстатичний історизм” Кривуліна, так само як і гумільовська концепція історії-долі, тяжіють до загальноакмеїстичної позиції „хорової” участі в трагедійній виставі історії-фатуму.
Історизм Гумільова пов’язаний також з містичним елементом світосприйняття поета. Це останнім часом привертає увагу дослідників (М. Богомолов, М. Йованович та ін.). У цьому аспекті історизм Гумільова, як доведено в нашій роботі, постає як історизм сприйняття власного духовного зростання в його поетапному становленні, яке осмислюється в контексті загальної історії людського духу. Історія тут постає як результат перетворення доісторичного світу під дією „заповедного слова Ом”. Слово у світі Гумільова – вихідний пункт історії як такої, і тільки зі словом може бути пов’язаний шлях до повної самореалізації людини, оскільки ця самореалізація відбувається в історичному просторі. Звідси високий статус поета в художньому світі Гумільова – поета як учителя, який є проводирем людини до її власної істинної особистості. Цю лінію історизму Гумільова визначено в дисертаційній роботі як лінію логоцентричного історизму. У його річищі розвинуто комплекс певних ідей у творчості Бродського. Зокрема, це ідеї, пов’язані з опозицією „держава / мова”, з протиставленням влади політиків владі поетів. У цілому, гумільовський мотив поета-властителя у творчості Бродського зазнає трансформації на жанровому рівні, оскільки розкривається не в поезії, а в ессеїстиці та художній публіцистиці поета.
Схожість «політичних програм» Гумільова і Бродського оприявнюється на тлі стійкого естетичного відчуження молодшого з поетів від свого попередника. Порівнюючи програмні поезії цих авторів – „Орла” Гумільова й „Осінній крик яструба” Бродського, доходимо висновку, що гумільовський контекст реалізується в поезії Бродського як поле тяжіння-відштовхування.
Ще один важливий аспект історизму Гумільова, що постулюється в дисертаційній роботі – це зв’язок, наявний між відчуттям історії і сферою вчинку. У художньому світі поета простір історії постає насамперед як простір мужньо-діяльного ставлення до життя. Залишаючись романтиком, Гумільов створює акмеїстичну версію романтичної картини світу: спираючись до певної міри на принцип романтичного двосвіття, еталонний світ митець трактує як світ мужніх вчинків і протиставляє йому світ „несправжнього” (недіяльного) буття. Отже, у творчості Гумільова протиставлено не два світи, як у традиційному романтизмі, а два ставлення до світу, два типи поведінки, закорінені в сучасності.
Героїко-епічна тональність гумільовського історизму не тільки сприяла утвердженню в поезії 1920–40-х рр. нового пафосу діяльно-героїчного ставлення до життя, а й на жанровому рівні зумовила актуалізацію балади у творчості як радянських романтиків, так і поетів гумільовської школи, які опинилися за кордоном. Подальший шлях гумільовського „романтичного історизму” розгортався за логікою спрощення семантики й поетики текстів. Це можна простежити на матеріалі творчості Д. Кедріна, П. Когана, М. Свєтлова, М.Тихонова та ін. Аналіз текстів засвідчив, що далі цей вектор акмеїстичного історизму реалізується не у „книжній” поезії, а в ліриці бардів. Зауважимо, що у творчості В. Висоцького, Б.Окуджави та ін. жанр балади, актуалізований Гумільовим, повертається до своїх музичних витоків, а отже, надалі лінія гумільовського „романтичного історизму” розвивається в тих формах, які перебувають на межі магістральної та периферійної сфер літератури: після бардів – у рок-культурі (у дисертації проаналізовано гумільовський контекст творчості Б. Гребєнщикова).
У другому підрозділі – „Віддзеркалення принципів історизму Г. Ахматової та Й. Мандельштама в поезії Й. Бродського, В. Кривуліна і Є. Рейна” – осмислено спільний для Ахматової й Мандельштама принцип ставлення до історичного простору ХХ ст. Можна твердити про типологічну єдність їхнього історизму. Йдеться про принцип своєрідного сприйняття часу – часу деформованого, такого, що порушив у ХХ ст. свою природну плинність. Цим пояснюється подібність поетичних позицій Ахматової та Мандельштама в оцінці епохи. Мова йде про різноманітні варіанти вихідної моделі двобою з часом, про стратегії протистояння катастрофічному зламу часу. Показово, що активізується позиція поета щодо часу, історії, тому є підстави говорити про акмеїзм передусім як про втілення „тяжіння до історичного буття” (Мандельштам) у момент катастрофи. Постісторична, постапокаліптична позиція перебування в часі, обрана багатьма сучасними поетами, ґрунтується саме на акмеїстичному досвіді. У дисертації розглянуто, зокрема, творчість Й. Бродського, а також тих авторів, у яких поетичне сприйняття часу об’єктивно випливає з акмеїстичної позиції особистого переживання історії. У дослідженні проаналізовано поетичну міфологію «втечі», «відмови від осілості», апологію індивідуалізму, що постає в художньому світі Бродського як репрезентація особистого буття в історії в посткатастрофічну добу. Наслідуючи в цілому акмеїстичну позицію, Бродський творить її нові образні втілення (Улісс, «гість часу») і міфопоетичні моделі, в основі яких – ідея навмисного відчуження від небезпечного простору історії.
Посткатастрофічна роздрібненість світу, слабкість людини в ньому зумовлюють те, що в акмеїзмі особливого статусу набуває категорія тілесності. Катастрофічний характер буття часто відтворюється мовою саме тілесних образів. Замість символістської „краси безтілесної” акмеїзм привносить до російської літератури не стільки „красу тілесну”, скільки тілесний код, що працює не лише в традиційно еротичному, а й в історичному контексті. Деформації плоті як наслідки зіткнення з часом, як форми буття в історії по-різному представлено в Ахматової та Мандельштама. У дисертації проаналізовано поетику деформацій на матеріалі творів Ахматової „Реквієм” і „Поема без героя”. Виявлено, що принцип деформації як реакції на вплив часу в текстах Ахматової взаємодіє з іншими важливими для поетеси темами й мотивами, зокрема, з темами пам’ятки, слова, а також із мотивом метаморфози. Принцип деформації дещо інакше розвинуто Мандельштамом. Тілесність – одна з глибинних і загальновизнаних основ його поетики. Природно, що й переживання історичного часу нерідко фіксується в Мандельштама на рівні тілесного. В анатомічних метафорах століття постає з „разбитым позвоночником”, „глиняным прекрасным ртом”, „смертельным ушибом”. Катастрофічний зв’язок людини з епохою утілюється часто в образах аорти або кровотечі з горла. Тема взаємодії людини з історичним часом послідовно розкривається також через образи сітківки, хребта, хряща, губ. У творчості Бродського зауважуємо завершальні акорди акмеїстичної традиції, а саме: співвідношення категорії тілесності з проблематикою буття в історії. У дисертаційній роботі проаналізовано тілесну образність Бродського в контексті мотиву деформаційного впливу часу. Принцип деформації, актуалізований у Бродського, демонструє виразну подібність до мандельштамівської поетики деформації (спорідненість „конвульсивних” образів; мотив спільної долі слова і плоті в процесі деформації). Отже, і технологія використання тілесних образів, і сама структура тілесних метафор у Бродського збігаються з тілесним кодом мандельштамівської й почасти ахматівської поезії. Та все ж, подібна репрезентація категорії тілесності в акмеїстів і у творчості Бродського виявляється на тлі принципової відмінності їхнього світосприйняття. І там, і там історичному часові протиставлено метафізичний час. Але якщо в Мандельштама й Ахматової метафізичний час асоціюється з подоланням смерті й життям вічним, то в художньому світі Бродського увага акцентується на „влиянии небытия на бытие”, а головною прикметою метафізичного часу стає відсутність у ньому людського виміру. Таким чином, Бродський відтворює у своїй творчості акмеїстичну позицію особистого буття в історії, але в іншій екзистенційній ситуації. Переосмислення ідей акмеїзму простежуємо й у мотиві слова-плоті, що також розробляється Бродським у межах поетики деформації: цей мотив виведено з актуального для акмеїстів християнського контексту й співвіднесено з ідеєю тотожності слова та його носія (така тотожність мислиться на тлі загальних уявлень поета про вплив мови на особистість).
В аспекті катастрофічного сприйняття історії проаналізовано також ліричного героя Бродського. Спираючись на засади стоїцизму, поет формує позицію внутрішнього опору катастрофічності часу, в основі якої – не стільки виклик своїй епосі, спроба двобою з нею, скільки мужнє ігнорування її. Теми й мотиви поезії Бродського, у яких реалізовано цю позицію (мотив богосинівства та богобатьківства як форм самотності, мотиви неповернення, зміни поколінь тощо), ніби полемізують з акмеїстичними ідеями (у тому числі й у художньому переосмисленні надзвичайно важливої для акмеїстів категорії «мужності»).
Окрему увагу в дисертаційному дослідженні приділено розкриттю форм посткатастрофічного відчуття часу в пізній поезії В. Кривуліна (зб. „Вірші після віршів” (2001 р.)). З метою порівняння до аналізу було також залучено матеріал творів Ахматової і Мандельштама. У загальній концепції збірки В. Кривуліна, у її поетиці зафіксовано актуальний для творчості акмеїстів і Бродського мотив деформаційного впливу історичного контексту не тільки на емпіричну реальність, а й на поетичне слово. У цілому зауважено, що в акмеїстична тема „людського виміру історії” модифікується в поезії Кривуліна, як, зрештою, в Бродського. Якщо в катастрофічному просторі історії пізня поезія акмеїстів реалізує стратегію протидії його деформаційному впливу, то у творчості Кривуліна і людина, і слово вже не є носіями акмеїстичної стійкості, витривалості. „Вірші після віршів” Кривуліна стають віддзеркаленням дегероїзованого стану світу в постісторичному просторі.
На тлі історизму Ахматової в дисертаційній роботі проаналізовано феномен «щоденникового епосу», генетичну спорідненість із яким виявляє поезія Є. Рейна. В основу такого „щоденникового епосу” покладено тенденцію до інтимізації історичного часу, наповнення його значущими для автора деталями й подробицями, через які витворюються і картина особистого минулого, і портрет доби. У дисертації вироблено кілька художніх параметрів „щоденникового епосу”, за якими проаналізовано поезію Є. Рейна в зіставленні з творчістю Ахматової. Зауважено, що Рейн збагачує поетику „щоденникового епосу”, активно залучаючи до своїх текстів кінематографічні засоби. У такий спосіб кінематограф перетворюється на головний культурний код, за допомогою якого простір особистої пам’яті трансформується в естетичний простір.
Третій розділ – „Етична домінанта в акмеїзмі та її актуалізація в сучасній російській поезії” – починається з формулювання постулатів етикоцентричної позиції акмеїзму. Йдеться, по-перше, про самоцінність кожного явища – основу філософії відповідальності перед буттям; по-друге, – про відмову від поширеної в культурі fin de siecle релятивізації уявлень про добро і зло.
Перший підрозділ – „Взаємозв’язок етичного критерію з позицією „буття в історії” в акмеїзмі та в неофіційній поезії 1960–80-х рр.” – розпочинається з аналізу етичних підвалин буття в історії, розроблених акмеїстами.
Простежено принципову відмінність акмеїстичної позиції від тих двох усталених типів стосунків між поетом і соціумом, які домінували в російській поезії раніше (або автономність мистецтва щодо соціуму, або концепція мистецтва як служіння суспільним ідеалам). У позиції акмеїстів немає ні ескапізму „чистого мистецтва”, ні підпорядкованості естетичних начал суспільним. Естетична реальність вибудовується в акмеїзмі як альтернативна, „друга” соціальна реальність. Вона зберігає свою естетичну специфіку, вирізняється самодостатністю, що, на перший погляд, зближує її з реальністю „чистого мистецтва”, але втілює не тільки естетичні, а й соціальні інтенції автора. Естетична діяльність в акмеїзмі прирівнюється до громадянського вчинку, і надалі в такому статусі вона реалізується насамперед у неофіційній російській поезії. У дисертаційній роботі простежено шляхи безпосереднього морального впливу не тільки текстів, а й особистостей акмеїстів на покоління поетів, чиє творче становлення припадає на 1950–60-ті рр. Зокрема, йдеться не лише про Бродського, «ахматівських сиріт», а й про таких авторів, як С. Гандлєвський, Б. Кєнжеєв, Л. Лосєв, О. Сєдакова, О.Цвєтков та ін.
У дослідженні проаналізовано ті мотиви (мотив сумління в Ахматової) й висловлювання поетів-акмеїстів, які саме й формують у творчості митців певне коло етичних оцінок соціальної реальності. На матеріалі поезії Т. Кібірова розкрито принципи, на тлі яких можна зіставити його ціннісну систему із системою етичних пріоритетів акмеїстів. Виявлено ключовий засіб, за допомогою якого в текстах Кібірова формується простір авторських оцінок, а саме: конфлікт різних ідеологічних і ціннісних контекстів репрезентовано через „зіткнення” їхніх мов у межах одного тексту. При цьому авторську дидактичну оцінку виражено в тексті доволі однозначно, множинність мов не применшує її пріоритету. Таким чином, Кібіров трансформує імплікований моралізм акмеїстів в експліковану форму.
У другому підрозділі – „Етичні аспекти позиції митця в акмеїзмі та в сучасній поезії (Т. Кібіров)” зауважено, що в культурній ситуації 1990-х рр., яка значною мірою повторює ігрові особливості й релятивізм доби символізму, через творчість Кібірова (а також через тенденцію до „нового консерватизму”, що усталилася в літературі останніх років) відроджується акмеїстична позиція подолання релятивізму і збереження ціннісної ієрархії. У творчості Кібірова ця позиція реалізується як „боротьба” з постмодернізмом у тому його розумінні, якого дотримувався сам Кібіров. З огляду на це можна виділити два принципових моменти: неприйняття етичного релятивізму, який випливає з ціннісного плюралізму постмодерну, а також неприйняття постмодерної відмови від логоцентричного світобачення, традиційного для російської культури. У художньому світі Кібірова ці дві проблеми тісно взаємозумовлені.
Ідея позаетичності естетики інтерпретується Кібіровим іронічно й пов’язується переважно з інфантильним тяжінням до нехтування святинями. Кібіров не протиставляє в мистецтві етичне й естетичне начала, а твердить про штучність відокремлення етики від естетики, притаманного як символізму, так і постмодернізму. Прояв етичного начала Кібіров вбачає в естетично взірцевих для нього творах – передусім у творчості Пушкіна. Таким чином, етична тема поєднується не тільки з проблематикою буття в історії, а й з проблематикою естетичною, з осмисленням ціннісного статусу культури в художній картині світу акмеїстів і поетів сьогодення, які продовжують акмеїстичну лінію в сучасній літературі. Начала історизму, етикоцентризму й культуроцентризму так само постають у своїй взаємозумовленості.
У дисертаційному дослідженні зауважено, що за часів постмодернізму, у період утвердження відносності ціннісних ієрархій акмеїсти стають не стільки учителями життя „у підпіллі”, скільки еталонними фігурами охоронців цінностей. На тлі загального тяжіння до релятивізму акмеїсти сприймаються як носії здорової консервативної етичної позиції.
Розділ IV – „Ціннісний статус культури в акмеїзмі та в сучасній поезії” – складається з чотирьох підрозділів.
У першому підрозділі – „Розвиток акмеїстичного принципу інтимізації культурного простору в сучасній поезії (Й. Бродський, Т. Кібіров)” – стверджується думка про те, що інтимізація культури як форма культурної рефлексії становить найвиразнішу особливість акмеїзму. Ідеологічним обґрунтуванням такої тенденції до інтимізації слід вважати насамперед мандельштамівські думки про роль культури на зламі епох. Ідея культури міцно пов’язана у Мандельштама з ідеєю „домашності”. Це простежуємо й у віршах митця, і в статтях початку 20-х рр., і в „Розмові про Данте”. Стратегію інтимізації культурного простору реалізовано й в Ахматової, для якої характерним є поєднання культурної рефлексії з контекстом інтимного переживання. Принцип інтимізації культури втілено також у поезії Й. Бродського. Саме навколо ідеї „привласнення” простору світової культури, включення його до сфери особистого досвіду вибудувано програмний вірш „П’яцца Матеї”, що тлумачиться поетом як акмеїстичний твір.
У дисертаційній роботі на тлі аналізу композиції, системи образів, лексичного складу „Пьяцца Матеї” простежено процес поєднання сфери культури зі сферою інтимного переживання героя: культурний простір Риму поступово інтимізується, зливаючись з особистим світом героя. Так само й позиція «буття в історії» у тексті Бродського типологічно тяжіє до акмеїстичної. Йдеться про індивідуальний варіант спільної долі („усталый раб из той породы, что зрим все чаще”). Важливим є фінал вірша: тут актуалізується теза про ієрархічний характер ціннісної парадигми акмеїзму. В останній строфі вірша Бродського спостерігаємо чітке підпорядкування ціннісних категорій (свобода і «словесність» як ієрархічно підпорядковані одна одній основні цінності). Загалом втеча до свободи у творчості Бродського – це вихід з простору, сповненого емпіричного хаосу, до ціннісно організованого і центрованого (Рим визначається тут як „центр мирозданья и циферблата”) простору світової культури. Отже, акмеїстичні тенденції в „Пьяцца Матеї” втілено не стільки в поетиці тексту, у його системі засобів, скільки на рівні ціннісної організації художнього світу.
Стратегію інтимізації культури виявлено й у творчості Т. Кібірова. На матеріалі збірки „Amour, exil...” проаналізовано, як із властивим Кібірову буквалізмом відбувається включення досвіду особистого життя в простір російської та світової літератури. Основною формою інтимізації літературного контексту в Кібірова стає цитата, а засобом реалізації такої стратегії – автометаопис. У роботі досліджено, як співіснують у тексті Кібірова філологічна та лірична інтенції і як автометаописовість стає формою вираження почуттів, трансформованим варіантом сповіді (сповіддю на метамові).
У роботі зауважено, що сучасна стратегія інтимізації культурного простору відрізняється від акмеїстичної своєю функціональною спрямованістю. Стратегії інтимізації в акмеїзмі – це форми пошуку рівноваги між людиною і навколишнім світом, їх „співрозмірності”. У сучасній поезії інтимізація культури – це засіб її „привласнення”, входження до неї як до джерела вічних цінностей.
У другому підрозділі – „Принцип логоцентризму в акмеїзмі та в сучасних індивідуальних поетичних системах (Т. Кібіров, О. Сєдакова)” – зіставлено акмеїстичне розуміння слова й позицію тих поетів, які подолали постмодернізм. Уже символізм повернув слову його високий статус, утрачений за часів панування „журналізму” в літературі 1870–80-х рр. Але це парадоксально поєднувалося в символізмі з прагненням подолати слово через поривання до „невимовного”, трансцендентного. Саме надмірне тяжіння символістів до трансцендентного оцінювалося в акмеїзмі як стратегія, що збіднює пізнання, а не збагачує його: людина не здатна усвідомити те, що перебуває за межами її розуміння, оскільки пізнавальні можливості людини не самодостатні; водночас поза увагою символістів залишається реальний світ, сповнений не трансцендентних, а іманентних значень. Сутність акмеїстичної турботи про світ полягала якраз у поверненні до таких іманентних значень, у пізнанні семантичного багатства світу. Саме тому Мандельштам і називав акмеїстів „смисловиками”. Розкриття змісту явищ, речей, а також численних зв’язків, що споріднюють кожне явище зі світом, – основа акмеїстичної картини світу. А слово в цій картині втілює квінтесенцію речі, становить її смислову субстанцію.
Така концепція слова актуалізується в поезії 1990-х рр., насамперед у творчості Т. Кібірова – на тлі полеміки з постмодернізмом. Класичну логоцентричну модель світу Кібіров протиставляє постмодерністській як таку, у якій слово зберігає смислову визначеність, завдяки чому зберігається також визначеність ціннісних орієнтирів – кожна ціннісно значуща категорія має сталий, неамбівалентний смисл. Постмодерністська картина світу скасовує насамперед смислову основу світу. Обігрування значень слова деконструює його основний смисл, відтак формується уявлення про множинність істин (смислів) і їх рівноправність. Результатом цього процесу стає хаотичне змішування уявлень про світ, унаслідок чого він постає як ризома, позбавлена чіткої структури, смислових і ціннісних підвалин. З початку 1990-х рр. проблема зниження статусу слова в сучасній культурі безпосередньо пов’язується в Кібірова з проблемою не переоцінки, а девальвації цінностей у добу постмодерну. Обстоювання логоцентризму як позиції збереження чіткої ціннісної ієрархії стає лейтмотивом таких збірок, як „Інтимна лірика” (1997-98), „Нотації” (1999), „Шалтай-Болтай” (2002), що аналізуються в дисертаційному дослідженні.
У творчості О. Сєдакової варіант логоцентричної моделі світу не схожий з кібіровським, але також споріднений із логоцентризмом акмеїстів. Логоцентризм Кібірова характеризується максимальною декларативністю (що відбиває близький до публіцистичного пафос його поезії); віршам Сєдакової, навпаки, притаманний логоцентризм, що не декларується як принцип, а послідовно реалізується у творчості. Це зумовлено передусім релігійністю поезії Сєдакової, одну з екзистенційних основ якої становить євангельська метафізіка Слова. Саме тому логоцентризм Сєдакової наближається до логоцентризму акмеїстів, які після релігійних експериментів доби символізму повернулися до традиційного християнського світобачення і відповідної йому концепції слова. У дисертації простежено ті мотиви поезії Сєдакової, у яких оформлюється ідея слова-плоті й не тільки втілюється християнське світобачення, а й увиразнюється акмеїстичний контекст. Розглянуто, зокрема, мотив імені (називання) як утіленої суті речі, докладно розроблений Ахматовою та Мандельштамом і не менш широко представлений у поезії Сєдакової (мотив проаналізовано на матеріалі зб. „Дика шипшина” (1978 р.)).
У третьому підрозділі – „Ціннісно впорядкувальна роль культури в акмеїстичній картині світу та в сучасній поезії (О. Сєдакова, Т. Кібіров, П.Барскова)” – досліджено сучасні модифікації акмеїстичної культуроцентричної моделі світу, описаної І.П. Смирновим на засадах семіотики. Подібну до акмеїстичної концепцію взаємодії між культурною та емпіричною реальностями можна виявити в поезії І. Жданова, Л. Лосєва, Є. Рейна, О. Сєдакової та ін. З цього погляду проаналізовано художнє втілення в поезії Сєдакової значущих для неї ідей, а саме: ідеї культури як „обраної батьківщини”, а також культури як „п’ятої стихії”. Зафіксований І. Смирновим акмеїстичний принцип культури як сили, що впорядковує емпіричну реальність, простежено в образній системі, суб’єктній структурі, просторовій організації лірики Сєдакової.
Споріднене з акмеїстичним розуміння статусу культурної реальності простежується також у творчості Кібірова. У культурі він вбачає не тільки ціннісно упорядкувальне начало, а й джерело еталонних уявлень про власне перебування в культурному просторі, еталонного кодексу поетичної поведінки. Втіленнями такого еталонного буття поета для Кібірова постають Мандельштам і Пушкін. Саме до їхнього поетичного словника вдається Кібіров, коли розмірковує про „вічні цінності”. Пушкін – абсолютне мірило, за яким поет визначає вартісність цінностей; Мандельштам – особисте мірило, за яким постійно звіряється власний досвід поета.
Еволюцію культуроцентричного світосприйняття в поезії 1990-2000-х рр. простежено й на матеріалі творчості П. Барскової. Проаналізовано мотиви, через взаємодію яких формується в її поезії макрообраз культури як природного середовища. Йдеться про мотиви життя як проекції культурних сюжетів; спокуси поезією; втечі від поезії. Узагальнено, що твори Барскової позбавлені ностальгійного пафосу, Хоч і зберігають традиційну для російської неокласичної поезії культуроцентричну домінанту. Зв’язок з культурою вже не сприймається в контексті революційного зламу, який свого часу породив акмеїстичний пафос «туги за світовою культурою». У поетичному світі Барскової культурна реальність стає буквально речовиною існування, природним середовищем, що не потребує спеціального прославлення, але поза яким життя фізично неможливе.
У дисертації також зауважено, що спільною тенденцією щодо функціонування ідеї культури в акмеїстів і сучасних поетів є взаємодія в єдиному естетичному просторі реальності світової культури і соціально-історичної реальності. У роботі простежено, що акмеїстична концепція культури як „обраної батьківщини”, цінності якої виразно протистоять офіційним цінностям держави, виявляється й у поетичній ідеології „сімдесятників”, а потім знов актуалізується за часів ціннісної кризи в добу ринкових відносин (1990-ті рр.). Таким чином, концепція культури в акмеїстів реалізується через напружену взаємодію з категорією історизму й саме в такій якості демонструє специфіку сучасної поезії.
Четвертий підрозділ – „Філологізм акмеїзму й посилення філологічного начала в сучасній поезії (Л. Лосєв)” – починається з аналізу філологічних інтенцій у творчості акмеїстів (при цьому філологізм акмеїстів відокремлено від філологізму символістів). Зауважено тенденцію до утвердження цієї риси акмеїстичного світосприйняття в контексті нинішньої активізації контактів між філологічною наукою і поезією.
Органічним продовженням акмеїстичного філологізму стала поезія Бродського. Проте загалом у поезії 1970-х рр. і пізніше формується особливий тип поета-філолога, що пояснюється не тільки посиленням культурної та літературної рефлексії в поезії, а й поступовим зміцненням авторитету вчених-філологів. Духовне лідерство людей науки в 1970-ті рр. втілюється не тільки в думках молодих інтелектуалів і поетів – метамова науки, науковий тип мислення виразно позначаються й на мовомисленні художньої літератури, зокрема, поезії. Експансія наукової мови і наукового мислення у сферу художньої творчості пов’язана з поглибленням аналітичності поетичних текстів, їх автометаописовістю, розвитком у поезії нових форм суб’єктності. З цього погляду в дисертації проаналізовано поезію Л. Лосєва. Філологічний тип світосприйняття зафіксовано у текстах цього автора й на рівні індивідуальної поетичної міфології, і на мотивно-образному, ритмічному, сюжетному рівнях, і в поетиці цитування. Розглянуто також феномен „філологічного я” в поезії Лосєва і взагалі в сучасній поезії. Зокрема, констатується, що в поетичному світі Лосєва усунено опозицію „поет / філолог” – її компоненти ототожнюються.
Утвердження форми „філологічного я” у творчості Лосєва та інших сучасних поетів вплинуло на ускладнення суб’єктної структури сучасної лірики. Вивченню цієї тенденції, а також виявленню її зв’язків з акмеїстичним типом суб’єктності присвячено п’ятий розділ дисертаційної роботи – „Загальні принципи формування суб’єктної структури в акмеїзмі та в сучасній поезії”. Проблему суб’єктності розглянуто на тлі загальної еволюції сучасної поезії і в контексті теми „криза персональності”, актуальної для сучасного мистецтва.
Форми суб’єктності, подібні до сучасних, зустрічаються насамперед в акмеїста Й. Мандельштама. І його поезія, і його роздуми про кризу біографізму (статті 1920-х рр.), і його автобіографічна, художня проза дозволяють простежити майже всі ті колізії, що спіткали „я” в мистецтві ХХ ст. Акмеїстичне зміщення уваги з предмета на процес, утілене в мандельштамівському заклику любити існування речі більше, ніж саму річ, виявилося у творчості цього поета через специфічну суб’єктну форму – не стільки форму „я”, скільки форму, що образно фіксує процес деформаційного впливу часу на людину. Йдеться вже не про суб’єкта як такого, а про його „досвід” (показово, що це слово увиразнюється в мандельштамівському словнику).
Форму суб’єктності, аналогічну мандельштамівській, розроблено у творчості Бродського, якого (як він і сам визнавав) здебільшого цікавив час і його вплив на людину. „Практичний час у його тривалості” (Бродський) як заміна традиційного ліричного героя – це метаморфоза суб’єктності, яку можна виявити не тільки в Мандельштама і Бродського, а й у багатьох поетів сьогодення. „Я” не зникає з їхніх віршів, а осмислюється переважно в контекстах, що актуалізують взаємодію людини і часу, а отже, втілюють акмеїстичну ідею „міри”, співмірності людини своєму часові. Це міра наповненості людини часом, його „шумом”. Але „шум часу” – це, передусім, гомін його мов, це семіотична субстанція часу. Тому закономірно, що в сучасній поезії мандельштамівська метафора „шуму часу” перетворюється на метафору „шуму словника”. „Словник”, мова стають, як і час, активними функціональними елементами суб’єктної структури поезії нинішньої доби. „Я” усвідомлює себе через слово, що інтерпретується як не народжене поетом, а знайдене, продиктоване йому самою мовою.
Отже, у сучасних поетичних творах констатуємо започатковані ще акмеїстами кардинальні зміни у відношеннях „слово – світ – суб’єкт”. Ключовим поняттям, що розкриває логіку таких змін, можна вважати поняття „об’єктивації”: в акмеїстичній картині світу, в акмеїстичному типі суб’єктності передбачено визнання як об’єктивності навколишнього світу, так і об’єктивності, „втіленості” слова. Поет у такому разі – це вже не „теург”, а лише частка об’єктивного буття, яке плине за межами поетового „я”. Тому головне завдання тепер – не символістська експансія свого „я” у світ, а віднайдення міри своєї адекватності цьому світові, що існує незалежно від тебе, встановлення рівноваги між собою і світом. Об’єктивоване уявлення про слово також спрямовує до творчості „пошуку слова”, у якій поет почувається „знаряддям мови” (Бродський), вбачаючи в мові, у слові самостійну волю до втілення. Рух до об’єктивності в акмеїстичній поезії проаналізовано також в аспекті впливу на художню свідомість акмеїстів таких базових для течії начал, як історизм, повернення до традиційної релігійної позиції та етикоцентризм, що маніфестують у їхній поезії відсторонення від „геройного я” (Сєдакова).
У дисертації проаналізовано суб’єктні особливості лірики Б. Кєнжеєва, спорідненої з акмеїстичними традиціями. Зокрема, у його поезії виявлено таке співвідношення між світом, словом і суб’єктом, яке становить основу й акмеїстичного руху до об’єктивізму. Поезія Кєнжеєва яскраво демонструє тенденцію до маргіналізації суб’єкта, що так само притаманно акмеїстам. У молодого Мандельштама, наприклад, маргінальність усвідомлюється через ставлення до буття як такого, а в пізній поезії митця вона розкривається в соціальному контексті, про що свідчить розвиток у мандельштамівських творах образу героя-парії. Так само й у ранній ліриці Ахматової маргінальність є проявом християнської позиції покірливості, тоді як у творчості доби терору 1930-х рр. маргінальність набуває соціального виміру. Ця маргінальна позиція пов’язує акмеїзм з неофіційною поезією 60–80-х рр. Коли в „поколении дворников и сторожей” історично продуктивною виявилася позиція „героїчного нонконформізму” (Сєдакова), потенціал маргінальності акмеїзму розкрився як потужне джерело альтернативного буття поезії, її існування в просторі неофіційної культури. Концептуалізація саме соціальної маргінальності у творчості Ахматової та Мандельштама зумовила те, що в російській поезії другої половини ХХ ст. відбувається перехід від суб’єктної логіки високого модернізму до сучасних форм суб’єктності. Зокрема, йдеться про зміну ставлення художника до власної „зовнішньої ідентичності”, коли, за спостереженням Б. Гройса, модерністську позицію трансцендування своєї „документальної ідентичності” заміняє позиція оперування нею. У сучасній поезії ця суб’єктна особливість дуже поширена. У дисертації ж особливу увагу приділено творчості Л. Лосєва, оскільки саме в цього автора звернення до форм „документального я” є одним з основних засобів конструювання суб’єктності.
Загалом, і в пізньому акмеїзмі, і в сучасній поезії зауважуємо відмову від спроб звести всі іпостасі „я”: „ліричне я” тут співіснує з „філологічним я”, „вікове я” – з „документальним” (професійним, національним, гендерним та ін.). І в такій множинності суб’єкт знаходить шлях і до справжньої внутрішньої ідентичності, і до злиття з чужими „я”, знаходить вихід до простору інтерсуб’єктності.
Шостий розділ – „Зняття опозиції „духовне/матеріальне” в акмеїстичній картині світу та в сучасній поезії” – присвячено виявленню таких особливостей метафізичного мислення акмеїстів, що споріднюють їхній контекст і контекст сучасної поезії. Через „принципово антропологічну орієнтацію” (М. Баскер) акмеїзму розмова про вічне постає як розмова про людський досвід переживання вічного: Гумільов у своєму маніфесті наполягає на праві „зображувати душу в ті моменти, коли вона тремтить, наближаючись до потойбічного”, але аж ніяк не на праві зображувати потойбічне як таке. Акмеїстичний пафос „речовості” визначає розвиток таких засобів поетики, у яких абстрактні начала постають у модусі втіленості – в образах, що апелюють до матеріального, фізичного світу.
Наприклад, переживання фізичного і духовного в їхній єдності простежується у творчості Гумільова. Одухотвореність матерії (або втіленість духу) у художньому світі поета – це одна з найпомітніших характеристик світу в його потенційному граничному стані (стані „акме”). З таких позицій у дисертаційному дослідженні проаналізовано виразно акмеїстичний збірник Гумільова „Вогнище” (1918 р.), у якому витворено складний, багатогранний образ буття як палкого прагнення до власного духовного осереддя в земній, фізичній реальності. Тому концептуальним для збірника можна визнати мотив виявлення духовного у фізичному, суттєвого – у матеріально втіленому.
Відгомін гумільовської поетики чуттєвого образного втілення абстрактних начал зауважуємо у творчості сучасних авторів, світосприйняття яких має виразно метафізичну спрямованість. Гумільовський контекст успадкувала, зокрема, «поезія від Фоми» (Т. Вольтська): релігійні почуття, духовні інтенції відтворюються тут як процеси, що мають фізіологічний вимір. Багатьох поетів метафізичного типу в сучасних наукових дослідженнях трактують як „метареалістів”. М. Епштейн називає ключовим принципом метареалізму принцип „односвіття”, що передбачає побудову такої картини світу, у якій духовна і матеріальна, історична і метафізична реальності не протиставляються, а створюють органічну єдність. Принцип „односвіття” значною мірою збігається з власне акмеїстичним принципом побудови картини світу. „Акме” – це граничний стан у розвитку явища, після якого може відбуватися лише якісне перетворення. Отже, „акме” (на тлі начал матеріальності та духовності) – це такий стан світу, в якому матеріальне і духовне начала є максимально взаємопроникними, а світ зберігає свою фізичну природу. Це не символістський синтез, що передбачає якісне перетворення світу й людини, а саме найвища точка розвитку світу й людини в їхній наявній сутності. У дисертаційному дослідженні дію принципу „односвіття” простежено на матеріалі поезії Ахматової. Із сучасних поетів, які формують художню реальність на основі цього принципу, для аналізу обрано творчість О. Шварц. Зокрема, у контексті „петербурзького міфу” проаналізовано в її поезії мотив „міста на драговині” як простору втіленої метафізики; проведено зіставлення поеми Шварц „Друга подорож лисиці на північний захід” із „Поемою без героя” Ахматової. Зауважено дію принципу „односвіття” у віршах Шварц, звернених до культурного контексту середньовіччя (цикл „Труди та дні чорниці Лавінії”). У цих творах поетеси реалізовано ідеї Гумільова про середньовіччя як поєднання матеріального і духовного начал, відзначеного максимальною структурною повнотою. З позицій акмеїстичної орієнтації на культуру середньовіччя в дисертаційній роботі розглянуто також ідею „органічної поетики”, теоретично розроблену й частково втілену в художній творчості Мандельштама і Гумільова. У сучасній поезії концепція органічної поетики реалізується дедалі активніше, хоч постає в інших, ніж в акмеїстів, формах. Нинішня актуалізація ідеї органічної поетики пов’язана з розвитком у другій половині ХХ ст. екологічного мислення (на зв’язок сучасної „екологічної парадигми” з акмеїстичною ідеєю органічної поетики звернув увагу О. Геніс). У дисертаційному дослідженні зауважено, що „екологічно-органічний” принцип набув концептуального втілення у творчості нашого сучасника М. Єрьоміна. Цей принцип став не тільки основою поетичної картини світу, а й провідним структуротвірним засобом поетичної мови Єрьоміна, визначив логіку розгортання образів у віршах цього автора. До контексту „органічної поетики” залучено також творчість метареалістів (зокрема, І. Жданова), які втілюють мандельштамівський тип „гераклітової метафори” як складової „органічної поетики”.
Результати дослідження узагальнено у висновках.
1. Ціннісний вектор слід вважати таким, що спрямовував еволюцію акмеїзму у ХХ ст. У дисертаційній роботі доведено: саме у сфері цінностей індивідуальні системи всіх трьох визначних акмеїстів демонструють єдність, відмінну як від попереднього символістського простору, так і від неакмеїстичних систем постсимволізму. Зважаючи на позастильовий характер союзу поетів-акмеїстів, можна розглядати акмеїзм як вільну естетичну парадигму з незакріпленими формальними ознаками, але чіткими параметрами ідеологічного рівня.
2. Ціннісними аспектами зумовлено й вплив акмеїзму на ХХ ст. взагалі – у ціннісному просторі було вироблено ті настанови, що дозволяють вбачати в акмеїзмі не стільки підсумок Срібного віку, скільки течію, яка вийшла „назустріч великим випробуванням ХХ століття” (М.Струве). Порівняльний аналіз текстів акмеїстів і творів сучасних поетів дає підстави стверджувати, що при формуванні ціннісного рівня художнього світу митці останніх десятиліть активно спираються саме на досвід акмеїзму. Відсутність в акмеїзмі обмежень стильового характеру уможливлює взаємодію цього напрямку з поезією другої половини ХХ ст. насамперед на рівні індивідуальних поетичних систем. З огляду на це до спільного ціннісного простору, пов’язаного з акмеїзмом, потрапляють такі різнорідні творчі особистості, як П. Барскова, Й. Бродський, Б. Гребєнщиков, І. Жданов, Т. Кібіров, В.Кривулін, О. Сєдакова, О. Шварц та. ін.
3. Системостворювальними ціннісними категоріями акмеїзму, що розвинулися в сучасній поезії й набули в ній певних трансформацій, можна розглядати такі: індивідуально переосмислений історичний час як темпоральна основа лірики; збереження етичної домінанти; надання культурі статусу субстанції, що ціннісно організовує світ; специфічне „односвіття”, у якому всі метафізичні начала тяжіють до втіленості; розвиток такого об’єктивістського типу суб’єктності, при якому поетична картина світу стає не еманацією внутрішнього змісту особистості автора, а простором, що вибудовується як результат пошуку людиною гармонійного, врівноваженого стану між своїм „я” і зовнішнім щодо „я” світом. Ці начала в акмеїзмі представлено у взаємодії, взаємозумовленості, і в цьому полягає їх акмеїстична специфіка.
4. За результатами аналізу суб’єктного й мотивного рівнів поетики акмеїстів і сучасних авторів виявлено, що в текстах Г. Ахматової, М. Гумільова і Й.Мандельштама витворюється поетична мова катастрофічної доби. Така мова зберігає функціональну значущість у російській поезії протягом усього ХХ ст., сповненого історичних потрясінь. У своєму індивідуальному втіленні ця мова набула найрізноманітніших форм як у творчості акмеїстів, так і в текстах поетів наступних поколінь. Незважаючи на полівекторність художнього пошуку сучасних митців, актуалізацію в їхній творчості багатьох контекстів (необароко, неосентименталізму, ранніх і пізніх принципів постмодернізму), саме принципи семантичної поетики у своїх сучасних модифікаціях виявилися плідними й перспективними. Ця теза суперечить твердженню Д. Сєгала – одного з авторів концепції «семантичної поетики як потенційної культурної парадигми» – про те, що ця парадигма не знайшла втілення в словесних жанрах культури останніх десятиліть. Внутрішня єдність модифікацій акмеїстичних начал виявилися в таких тенденціях.
А) Утвердження в поезії ХХ ст. особистісного начала, що стало реакцією на процес дискредитації моделі ліричного героя. Звертаючись до аналізу суб’єктних особливостей акмеїстичної поезії в їхньому співвідношенні із суб’єктними формами, значущими для поезії останніх десятиліть, ми дійшли висновку, що актуальною моделлю суб’єктності, реалізованою в акмеїзмі й запозиченою сучасною поезією, є таке співвідношення між суб’єктом, світом і словом, яке зорієнтовано на акмеїстичну ідею «співмірності». Ця модель забезпечує об’єктивацію художнього світу, редукуючи його ліричну складову, але залишає простір і для особистого висловлювання в поезії. І в акмеїстів, і в сучасних поетів конкретними втіленнями такої моделі суб’єктності часто стають різноманітні реалізації принципу маргінальності. Художня міфологізація так званої «документальної ідентичності» (Б. Гройс) суб’єкта – це ще одна об’єктивовано-історизована форма суб’єктності як у поезії акмеїстів, так і в сучасних авторів. Відмінності між акмеїстами і сучасними поетами зауважуємо не у сфері перетворення суб’єктних моделей, а у сфері їхнього функціонування. У цілому, за нашими спостереженнями, сучасна поезія, репрезентована творчістю Й. Бродського, Б. Кєнжеєва, В. Кривуліна, Л. Лосєва, великою мірою зберігає історично зумовлений тип суб’єкта, наявний і в поезії акмеїстів.
Б) Формування художньої міфології, що співвідноситься з проблемою буття людини в хаотичному просторі «постісторії». У світлі цієї проблеми в дисертаційній роботі простежено трансформації акмеїстичних моделей історизму на матеріалі художніх систем сучасних авторів (Й. Бродського, В. Кривуліна, Є. Рейна, поетів-«бардів» В. Висоцького й Б. Окуджави, «рок-поета» Б. Гребєнщикова). Докладно проаналізовано також той мотивний комплекс поезії акмеїстів і сучасних авторів, яким репрезентовано концепцію особистого буття в катастрофічному просторі історії.
5. За результатами вивчення трансформацій акмеїстичних моделей історизму, етикоцентризму і культуроцентризму зроблено такі висновки. Поезія 196–80-х рр. актуалізує нову різновидність громадянської позиції – позиції «героїчного нонконформізму» (О. Сєдакова), що зумовлено безпосереднім впливом акмеїстів – впливом не тільки естетичним, а й особисто-біографічним. Акмеїстичне «залучення поезії, творчості до життя», зауважене ще авторами «Російської семантичної поетики...» набуває розвитку в 1960–80-ті рр. Самі акмеїсти нерідко сприймаються молодими поетами як «культурні герої», у яких запозичується не тільки поетичний досвід, а й етичний кодекс внутрішньої опозиційності щодо репресивних структур соціуму.
У дисертаційній роботі йдеться про вплив акмеїстів на формування етичних позицій таких поетів, як Й. Бродський, Б. Кєнжеєв, Т. Кібіров, А. Найман, О.Сєдакова та ін. Зокрема, на засадах акмеїстичного етикоцентризму слід розглядати поезію Т. Кібірова, сповнену виразного дидактико-моралістичного пафосу. Зауважимо, що в текстах самих акмеїстів така тональність простежується лише імпліцитно.
На етапі вивчення етикоцентричних тенденцій в акмеїзмі було виявлено нові риси, за якими сучасна ситуація «подолання постмодернізму» уподібнюється до ситуації «подолання символізму». Ці риси маніфестуються насамперед у спробах по-новому художньо реалізувати позицію повернення до системи чітко проявлених етичних цінностей – тих принципів, що зазнавали релятивізації в попередні періоди (постмодернізм у такому контексті корелює із символізмом, а сучасний неоконсерватизм – з акмеїзмом).
Акмеїстичні моделі культуроцентризму так само модифікуються.
В дисертаційній роботі доведено, що принцип інтимізації культурного простору, через який в акмеїстів реалізується стратегія пошуку «співрозмірності» між світом і людиною, у сучасній поезії змінює свою основну функцію. Так, у творчості доволі несхожих поетів – Й. Бродського і Т. Кібірова – цей принцип виражає ту саму ідею – «привласнення» культури, створення відчуття особистої причетності до світової культурної спадщини.
Нової функціональної спрямованості зазнав в останні десятиліття й акмеїстичний принцип логоцентризму. В акмеїстів він базується на ідеї субстанційності слова, що логічно перевтілюється в ідею діяльності смислотвірної як формотвірної, тобто такої, що структурує світ і стає засобом протидії деструктивному, катастрофічному тиску історії ХХ ст. У художній міфології акмеїзму – у просторі його автометаописової поезії – розгортається магістральний сюжет. Сюжетом є пошуки слова, що зумовлюють відтворення смислової цілісності світу й забезпечують змістовне співвідношення між світом і людиною. Слово, що розуміється вже не як символ, а як „плоть діяльна, втілена в події” (Мандельштам), стає насамперед тією семантичною субстанцією, у яку можна оформити хаос історії ХХ ст.
ХХ ст. було сповнено напружених переживань, намагань осмислити колізії втрат і нових пошуків смислу. Кінець цього століття було позначено відвертою суперечністю між неконтрольованим зростанням потоку інформації та пропорційним йому звуженням простору думок. За таких умов поезія смислу стає однією з найбільш актуальних і співзвучних духові часу: поетична творчість стає засобом протидії інформаційному ґвалту, хаосу постісторії. Зокрема, мотив Логоса як сили, що протидіє ризомній аморфності й безсловесності сучасного стану світу, є центральним у творчості Т. Кібірова 1990–2000-х рр.
Культура – це те начало, що ціннісно впорядковує реальний світ. У такій функції культура постає в акмеїстів, як вважає І. П. Смирнов, і водночас репродукується в художніх системах сучасних авторів. І якщо у творчості одних митців вона не зазнає суттєвих трансформацій (наприклад, у поезії Т. Кібірова або О. Сєдакової), то в художньому світі поета з «новітньої» генерації – П. Барскової – ідея культури як автономної реальності, що впливає на реальність фізичну, трансформується в ідею культури як «природного середовища».
Нарешті, філологізм художнього мислення акмеїстів, їхнє бачення філології як шляху пізнання світу через слово знаходять яскраве втілення в сучасній поезії: «ліричне я» нерідко постає як «філологічне я» (у творчості П. Барскової, Й.Бродського, Л. Лосєва та ін.).
У цілому, результати дослідження доводять, що для поезії, яка зберігає в основі свого суб’єктного складу авторську особистість і ґрунтується на особистому – відповідальному – висловлюванні, залишаються актуальними всі базові ціннісні засади акмеїзму, що зазнають трансформацій залежно від індивідуальних особливостей поетики того чи іншого автора. Вивчення акмеїстичних тенденцій у російській поезії останніх десятиліть, запропоноване в дисертаційній роботі, у подальшому можна поглибити, звернувшись до розв’язання таких актуальних нині теоретичних питань, як проблема взаємодії індивідуальних і типологічних чинників у генеалогії форм сучасної поезії; проблема виявлення трансформаційних механізмів продуктивних моделей літератури. Зрештою, ціннісний вектор, на тлі якого в нашій роботі простежено як цілісність акмеїзму, так і способи його впливу на сучасну поезію, відкриває можливості для проведення філологічного дослідження в широкому міждисциплінарному просторі гуманітарних наук.
Сегал Д. М. Русская семантическая поэтика двадцать лет спустя. // Russian Studies. Ежеквартальник русской филологии и культуры. – 1996. – Том II. – № 1. – С. 7 – 52.
|
