“АНТИМЕМУАРИ” А. МАЛЬРО : СПЕЦИФІКА ЖАНРУ ТА НАРАЦІЇ

Краткое содержание

У вступі окреслено проблематику дисертаційної роботи, з’ясовано стан вивчення творчості А. Мальро, обґрунтовано актуальність теми, визначено мету й завдання, об’єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну роботи, теоретико-методологічну основу і практичне значення, подано відомості про апробацію результатів.

У першому розділі  „Місце "Антимемуарів" у творчості Андре Мальро”, що складається з чотирьох підрозділів, здійснено огляд основної критичної літератури (як вітчизняної, так і зарубіжної), присвяченої творчості й життю письменника, з метою з’ясувати два питання: по-перше, місце „Антимемуарів” у доробку А. Мальро, і по-друге, сутність жанрової еволюції, якої вона зазнала.  Адже після Другої світової війни романна творчість Мальро перервалась, а натомість з-під його пера виходили тільки есе про мистецтво та „антимемуарний” цикл „Дзеркало лімбів”.

У радянському літературознавстві до творчості французького письменника зверталися С. Великовський, Л. Андрєєв, Е. Кушкін, Л. Зоніна, В. Скуратівський та інші. Ці дослідження зосереджені переважно на ідеологічних пошуках письменника, а в центрі їх уваги перебувають насамперед романи Мальро, тоді як його „антимемуаристика” залишається майже не вивченою.

Основну  увагу в першому розділі приділено працям французьких та деяких інших зарубіжних дослідників: Г. Пікона, Ж. Лакутюра, Ж.-М. Мольпуа, Ж.-Л. Жаннеля, А. Бенніса, Ф. Доренло, Ж.-Ф. Ліотара, К. Піє, Е. Роза да Сільва та ін.  із метою визначити основні лінії інтерпретації доробку А. Мальро. На думку дисертанта, можна виокремити такі підходи до цього питання.

Від початку в студіях над творчістю Мальро домінувало її тлумачення в тісному зв’язку з його біографією, або започаткований Г. Піконом (у 50-х роках минулого століття ще до написання „Антимемуарів”) погляд крізь призму поняття „пережитого” (vйcue), коли останнє виступає як певна літературно-біографічна цінність. Попри застарілість цього підходу, він дає змогу зробити висновок: для письменника, доробок і життя якого розглядаються як легенда, як певне єдине міфологічне утворення і  який сам витворив легенду зі свого життя, твір, котрий ставить себе в певні відносини з мемуарним жанром, був цілком очікуваним і бажаним кроком. Головний недолік цього підходу – неврахування того, що життя Мальро як легенда являє собою текстуальний  феномен.

Пізніше літературознавці відмовляються від такого якщо не наївного, то не зовсім критичного біографізму і починають розглядати твори Мальро передусім як тексти, а співвідношення творчості та особистої історії письменника – як внутрішню текстуальну проблему. А логічним продовженням і завершенням підходу крізь призму поняття „пережитого” стали нещодавні праці Ж.-Ф. Ліотара, котрий саму біографію Мальро спробував вивчати як текст.

Нині в мальрознавстві домінує підхід, пов’язаний із питанням співвідношення історичного та фікційного, документального матеріалу та вигадки у творах письменника.  Саме ця проблема так чи інакше притягує увагу більшості дослідників, зокрема, Ж. Лакутюра, А. Бенніса, Ф. Доренло, К. Піє, Е. Роза да Сільва. І хоча ця проблема стосується не лише „антимемуарної”, а й романної прози письменника, цілком закономірно, що саме „Антимемуари” висуваються в центр уваги як текст, у  котрому ця основна проблема найбільш проявлена. Гра на межі світу реального і вигаданого, руйнація кордонів між дійсністю і художньою реальністю впродовж усього творчого шляху Мальро була однією з найважливіших констант його поетики. Якщо романи Мальро є не зовсім романами, то його мемуари ще меншою мірою є мемуарами. На думку дисертанта, „Антимемуари” мають розглядатися не з погляду документальної цінності, а радше як „поетичний” твір. „Антимемуари” – це спроба переосмислення одразу двох жанрів – мемуарного і романного, – оскільки переосмислюють їх важливий спільний складник – хронологію. Натомість автор отримує можливість вільного поводження з фактами і позбувається обмежень, які тиснуть на мемуариста. Багато літературознавців говорять про „Антимемуари” як про роман, але здебільшого ставлять це слово в лапки або вживають його з певними застереженнями чи надають йому розпливчастого значення за допомогою контексту. Уживаються такі (навмисно неточні) визначення, як „своєрідний роман”, „вигаданий роман, або вигадка пам’яті” (Е. Роза да Сільва), „дзеркало лімбу роману” (Ж.-М. Мольпуа), „диявольськи переплутані історичні факти з продуктами романічної поезії” (Ж. Лакутюр), „своєрідний ‘роман у романі’, ‘роман’ ‘я’ письменника в контексті Історії, в ‘романі’ реальної дійсності” (Л. Андреєв), текст, що перебуває „на межі між романом та автобіографією” (А. Шнабель) і т. ін.

Вивчення праць сучасних мальрознавців дає змогу зробити висновок, що в жанровій опозиції „мемуари – роман” „Антимемуари” тяжіють скоріше до роману. Твір має сприйматися передусім не в контексті історичних подій, тобто як такий, цінність котрого визначається мірою правдивості історичних свідчень. Насамперед він належить до ряду літературних фікційних текстів.

У другому розділі  „Жанрова своєрідність „Антимемуарів” розглядається генологічна природа цього тексту. Простежено ставлення Мальро до мемуарного жанру, який від самого початку його творчого шляху був актуальним для письменника як ідея, чи, за його власними словами, як єдиний текст, котрий варто писати. Проте Мальро відкидає мемуари як спосіб розкриття особистого життя, внутрішнього світу, інтимних психологічних переживань і протиставляє такій зосередженості на собі життя як рух назовні, як самотрансценденцію, і мемуари варто писати як опис такого життєвого шляху. Роздуми над мемуарним жанром приводять його до відмови від традиційних для мемуарів способів репрезентації і відкриття ширшого поля дослідження, поля участі на противагу до поля суб’єктивної ідентичності.

Пізніше Мальро займався мемуарами як видавець. Нарешті, у фокус його художніх пошуків мемуари потрапляють у сорокових роках, коли Мальро починає працювати одразу над трьома творами, що обертаються саме навколо мемуарів і постаті мемуариста як головного героя. Йдеться про твори „Королівство зла”, „Демон абсолюту” та роман „Ліщини Альтенбурга”. Зокрема, в останньому тексті герой відтворює незавершені мемуари свого батька. Проте всі ці три літературні проекти залишилися незавершеними, а „Королівство зла” та „Демон абсолюту” були видані лише після смерті автора (окрім невеличкого фрагмента з останнього). На думку дисертанта, А. Мальро зіткнувся з відсутністю літературної та історичної цінності мемуарів. Він опинився перед неможливістю поєднати героя та Історію внаслідок подвійної кризи, що розхитала підвалини західного світу, кризи суб’єкта та кризи Історії, за якої стає неможливо претендувати на подібну адекватність між ідентичністю індивіда та розвитком світу. Таким чином, мемуари були для Мальро творчим завданням, чи навіть надзавданням, на яке він націлювався впродовж усієї письменницької кар’єри. Тож „Антимемуари” втілюють проект, звернення до якого в минулому вже неодноразово завершувалося невдачею. Мальро спромігся написати „Антимемуари”, лише здійснивши, так би мовити, революцію всередині жанру.

Славу Андре Мальро як письменника становлять в першу чергу його романи. Майже всі дослідники творчості Мальро намагаються з’ясувати мотиви, що спонукали його наприкінці творчого шляху до радикальної жанрової трансформації, а саме, повної відмови від традиційної романної структури.  Шукаючи свою відповідь на це питання, автор дисертації проаналізував теоретичні погляди Мальро на жанр роману, спираючись на його статті, виступи і, головним чином, на працю „Тлінна людина і література” – одну з його останніх книжок, тож її можна вважати своєрідним підбиттям підсумків. Аналізуючи стан літератури в сучасному європейському суспільстві, Мальро констатує вичерпаність ґрунту, на котрому вона – і роман як провідний сучасний жанр – виростає.

Отже, напрошується висновок, що в повоєнний період Мальро спрямував інтелектуальну енергію на ту саму проблему смерті як долі людської, що присутня в усіх його творах, але вже не як індивідуальну, а як загальноцивілізаційну. Виходячи з наведених міркувань, логічним виглядає висновок, що роман перестав цікавити його особисто як неефективний засіб її вирішення в глобальному вимірі. Саме тому в його творчості головними героями віднині стають Мистецтво (як сфера можливої метаморфози) та Історія (в „Антимемуарах”  він постає не як герой, а як людина, що її вустами промовляє голос Історії).

Мальро не просто обирає мемуарний жанр, а робить вибір між романом та мемуарами. У результаті переосмислення цих двох жанрів і викристалізовується поетика антимемуарів, ознаки якої спостерігаються в усіх зрілих творах письменника.

У дисертації проаналізовано „Антимемуари” у співвіднесенні з жанром „его-роману”. Чимало дослідників трактують „Антимемуари” як своєрідний сплав мемуарів, автобіографії та роману. Проте, на думку дисертанта, погляд на „Антимемуари” як на романізовану автобіографію спрощує ситуацію. Адже „Антимемуари” – це не мемуари, написані як мемуари, а нібито мемуари, написані замість роману (тобто написані там, де від Мальро чекали роману). Натомість царини роману і автобіографії не є такими, що, сказати б, безпосередньо прилягають одна до одної. Між ними виникла і сформувалася окрема територія, за якою не так давно спочатку в літературі, а потім у літературознавстві, закріпилася назва „его-роман” (або „автофікшн”). Тому, намагаючись прояснити жанрову природу „Антимемуарів”, слід поставити питання, як вони співвідносяться із цим порівняно молодим жанром. Тим більше, що, як показують певні факти, сприйняття „Антимемуарів” як его-роману доволі поширене серед французької літературної публіки. Такі свідчення знаходимо у книжці французького дослідника О. Тодда „Андре Мальро: життя” (2001), яку можна віднести за своїми цілями до, сказати б, викривальних  біографій, та в романі відомого сучасного французького письменника Ф. Бегбедера „Романтичний егоїст” (2004) – зразкові для згаданого жанру. Порівняльне  дослідження засвідчує, що формально „Антимемуари” справді відповідають деяким ознакам „его-роману”, на відміну від „автофікшн”, тобто „самовигадування” – жанру, сфокусованого  на індивідуальних, навіть особистих, цінностях. Проте „Антимемуари” – це спроба подолати не тільки егоцентричний характер мемуарної літератури сповідального типу, а й антропоцентричний характер європейської літератури взагалі.

Крім того, в дисертації розглянуто „Антимемуари” у зв’язку з жанром фарфелю, який цікавив письменника від самого початку його творчого шляху. Саме Мальро належить честь воскресіння слова farfelu (сучасне значення: дивний, екстравагантний, незвичайний, вигадливий, чудернацький), яке вийшло з ужитку на початку вісімнадцятого століття.

Воно стає в його вжитку позначенням літературного жанру, спочатку шляхом створення текстів фарфелю, а потім виведення жанрової дефініції; згодом воно стає необхідним інструментом для письменника в його роздумах про мистецтво. Проза фарфелю виявляє кілька констант як тематичних, так і структурних: казкові істоти, метаморфози, вигаданий автор, боротьба проти зла та абсурду, кепкування, оповідь у прозі та від першої особи.

У вступній частині до „Антимемуарів” письменник зазначає присутність у творі  фарфелю як теми. Фарфелю як жанр, як „тональність” мистецтва пов’язується зі смертю, із долею людською, однак у  такий спосіб, що в ньому присутня віра в можливість їх подолання за допомогою метаморфози, здійсненої силою уяви. Отже, наведені вище слова Мальро про те, що в „Антимемуарах” відчувається присутність фарфелю, виступають як багатозначне посилання на описану індивідуальну, власну, тобто започатковану самим автором жанрову традицію і таким чином пов’язують із нею цю книжку. І хоча Мальро уникає прямого жанрового визначення „Антимемуарів” як фарфелю, а говорить лише про „присутність” останнього, тобто ступінь і міра зв’язку твору з цим жанром лишається невизначеною, проте дисертант переконаний, що відблиск смислової аури жанру фарфелю падає на „Антимемуари”. Цей відблиск хоча й не переводить їх у категорію текстів фікційних, проте надає цьому твору виразний імпульс, акцентуючи в ньому функцію уяви (на відміну від мемуарного жанру, де акцент падає на функцію пам’яті) як засобу подолання долі. Можна зробити висновок, що серед інших значень назва „Антимемуари” має на увазі також цю „переоцінку цінностей”: піднесення цінності уяви над цінністю пам’яті. Це означає, що „Антимемуари” як текст не апелюють до загальної дійсності, тобто повсякденного зовнішнього світу, в якому живуть читачі, а створюють власну художню реальність, певний сплав вигадки й фактів, якому нелегко дати визначення.

 У ТРЕТЬОМУ РОЗДІЛІ „Художня структура "Антимемуарів"” проаналізовані, по-перше, композиція твору і, по-друге, наративні характеристики, властиві фікційному дискурсу.

Аналіз композиції покликаний дати відповідь на питання єдності тексту в цілому, а у випадку з „Антимемуарами” він особливо цінний з двох причин. По-перше, у творі відсутня очевидна хронологічна чи логічна послідовність подій, матеріал викладається і поєднується, сказати б, доволі примхливо, зв’язки між розділами, підрозділами є зазвичай неявними. Інтуїтивно основний спосіб зв’язку між усіма різноманітними (за хронологією, місцем, характером подій, ступінню особистої причетності до них автора) епізодами, чи радше, свідченнями сприймається як їх зведення в одному тексті, тут-наявність перед читачем. По-друге, твір мав дві редакції (1967 та 1972 рр.), що композиційно істотно відрізняються між собою.

Головна і найцікавіша відмінність стосується рубрикації. У першій редакції розділи позначені не нейтральними римськими цифрами, а назвами творів Мальро, його романів. При цьому вони не відіграють функцію назв розділів, а радше виступають у якості натяку, посилання, асоціативної прив’язки. На думку дисертанта, вона є ознакою того, що автор мислив свій твір не як мемуарний з жанрового погляду. Тобто це спосіб вивести твір у сприйнятті читача із мемуарної жанрової лінії. Назви творів прив’язують спогади Мальро не до подій життя як такого, а до написаних ним текстів (вже не кажучи про випадки прямої автоцитації, як у першому підрозділі першого розділу та другому підрозділі третього розділу), проте – і це дуже суттєво – не як етапів творчої біографії або ж певних періодів життя, а як до своєрідних відбитих та відтворених художньою уявою світів. Спогади Мальро виростають не стільки з його життя, скільки з його художньої творчості. Таким чином, йдеться про те, що ця рубрикація виступає, з одного боку, засобом жанрового розрізнення, а, з іншого боку, є способом введення елементу інтертекстуальності у текст „Антимемуарів”, або у даному випадку доречніше говорити про автотекстуальність. Спираючись на дослідження рубрикації першої редакції, автор доходить висновку, що Мальро принаймні замислював „Антимемуари” як своєрідний підсумок усього свого доробку, – текст, що шляхом створення авторського інтертексту, добудовує та підсумовує більшість романічних творів письменника, їхні ідейні, тематичні та сюжетні лінії. У цьому сенсі „Антимемуари” характеризуються дисертантом з жанрового погляду як  роман романів.

У другій редакції Мальро доповнив текст діалогами, що він їх вів із „людьми Історії” та, знявши посилання на свої романи перед розділами, з одного боку, скоригував рубрикацію у спосіб, більше відповідний структурі тексту та смисловому співвідношенню частин, а з другого –  збільшив ступінь жанрової та художньої, навіть дискурсивної невизначеності тексту в цілому, лишивши читача із текстом без будь-яких підказок щодо того, як до нього ставитися, в якій жанровій перспективі його сприймати. Тепер зміст самого твору унезалежнюється від інтертекстуальних зв’язків і виходить на передній план, – зміст, який складається в першу чергу з діалогів. Крім того, „Антимемуари” стали частиною циклу „Дзеркало лімбів”, друга частина якого „Мотузка і миші” являє собою не що інше, як діалоги Мальро з різними співрозмовниками. Таким чином, в остаточній редакції „Антимемуарів” у центрі уваги опиняються не діалог тексту з іншими текстами, написаними в минулому, а діалоги автора зі своїми персонажами та діалоги його пам’яті з універсумом культури людства. Отже, з роману романів „Антимемуари” перетворилися на роман діалогів, або романізовані діалоги.

„Антимемуари” є багатоскладовим текстом і це робить проблематичним однозначне визначення його жанрової і загалом художньої природи. Ця багатоскладовість стає найбільш очевидною при застосуванні наратологічного методу дослідження. При цьому дисертант підходить до аналізу тексту під кутом зору поняття наративу (розповіді, оповіді) в його першому і більш традиційному значенні як письмового чи усного вислову, що містить оповідь.  Оскільки з точки зору наративу як історії, інтриги, сюжету, послідовності подій реальних чи вигаданих, „Антимемуари” не являють собою цікавий об’єкт для наратологічного вивчення. У творі відсутня будь-яка наскрізна послідовність подій, яка б складалася у певну конфігурацію. В плані хронології, „Антимемуари” побудовані доволі примхливо. Хоча в цілому вони слідують хронології, проте в їх побудові має місце велика кількість анахроній. Однак це не анахронії як відступи від основної лінії, адже, події, відображені в творі не формують певної послідовності. Вони обрані з життя автора, виходячи з ідейно-тематичних міркувань: „людина, що піднімається до питань, які ставить смерть про смисл світу”, „люди Історії” і таке ін. Ще суттєвіша риса цього твору, що заважає сприймати його під зазначеним наратологічним кутом зору,  полягає в його багатоскладовості, а саме, він включає в себе, так би мовити, під різними мотивуваннями декілька вставних текстів немемуарної природи. Цим вставним текстам як таким властива певна автономія. Становлячи композиційні частини тексту, вони співвідносяться з іншими не на рівні сюжетної конфігурації, а на тематичному чи ідейному рівнях. Так неприховано фікційний текст, розміщений напочатку „Антимемуарів”, є, на думку дисертанта, способом формування певних читацьких очікувань. Він кидає, так би мовити, тінь на весь подальший текст, оскільки розхитує опозицію між фікційним та нефікційним і готує фікціоналізацію твору в цілому.

В „Антимемуарах” наявні як відверто фікційні епізоди (персонажі Клаппік, Мері та Бонза, фікційність яких або задекларована, або ж інтуїтивно відчутна й легко встановлюється шляхом аналізу), так і епізоди, що претендують на історичну достовірність (діалоги з Шарлем де Голлем, Джавахарлалом Неру та Мао Цзедуном). Вищезгадана проблема співвідношення історичного та фікційного формулюється в дисертації як питання про принцип поєднання матеріалу, що належить до різних реальностей. Автор проаналізував ці епізоди, використовуючи наратологічні методи дослідження, головним чином, поняття, розроблені Ж. Женнеттом. За допомогою наратологічного аналізу з’ясовано, що Мері та Бонза (фікційність яких не обумовлена у творі) – це  суто літературні конструкції, позбавлені мемуарних цінностей і потрібні авторові як співрозмовники та уособлення людини Заходу, зосередженої на смерті, та людини Сходу, для якої смерті як світоглядної проблеми не існує. Але, як показує аналіз образів дійсних „людей Історії”, тут також має місце художнє конструювання. Можна говорити про їх фікціоналізацію: реальні історичні співбесідники Мальро постають як квазіфікційні персонажі.

Якщо для мемуаристики  властивий переказаний, або транспонований, за класифікацією Ж. Женнетта, дискурс, то А. Мальро вдається до цитатного дискурсу, тобто способу передачі мови, властивого для фікційних текстів. „Сценічність” діалогів сягає за межі правдоподібності з погляду здатності пам’яті утримувати букву, а не тільки смисл чужих (і власних) слів там, де обмін репліками переростає в обмін монологами. Зрозуміло, що це  елемент романної поетики або ж прояв романного мислення, котре якісно далеко стоїть від мислення, зорієнтованого на мемуарні цінності. Основна особливість супровідного тексту діалогів і водночас ознака фікціоналізації твору – це  внутрішня фокалізація оповіді: головним фокусом нарації постає автор-оповідач-персонаж, тобто оповідь фокалізується на його досвіді, переживаннях, а не на зовнішніх подіях. І друга риса, властива виключно фікційному дискурсу, яку знаходимо в „Антимемуарах” – це тяжіння автора в окремих випадках до позиції авторського всезнання, тобто письменник (у даному разі риторично) виявляє претензію на знання внутрішнього світу, думок своїх персонажів, котрі  в даному випадку зображують реальні постаті. Як показує детальний аналіз, Мальро не відтворює історичні факти, а створює концептуальні портрети „людей Історії”: де Голля, Неру, Мао. Зрештою, важливим проявом фікційності є оповідь у творі з її  наскрізною  внутрішньою фокалізацією, а одна з домінантних форм – внутрішній монолог – нерідко переходить у потік свідомості. Він будується як асоціативно-монтажний ряд і подає роботу пам’яті автора й оповідача як фокус, де сходяться факти й представники різних культур і навіть часів,  тобто не просто як психологічний факт, а як факт самого буття, тобто як факт без перебільшення світового значення.

ЧЕТВЕРТИЙ РОЗДІЛ „Діалогізм як основний внутрішній організаційний принцип "Антимемуарів"” продовжує аналіз поетики „Антимемуарів” з погляду її змістовності. Дисертант розвиває тезу, що хоча книга А. Мальро і є спогадами і, отже, формально потрапляє у площину мемуарного жанру, насправді, за своєю сутністю, своєю інтенцією та своїм смислом не може вважатися мемуарним твором. Предметом „Антимемуарів” не є ані „я” автора, ані документальне свідчення про історичні події. Натомість, йдеться про предмет ідеальний. Сам письменник визначає тему свого твору як „роздуми про життя перед обличчям смерті” та „найглибшу таємницю життя”. Це формулювання виходить за межі будь-якого конкретного наукового або філософського підходу, через що письменникові нерідко дорікали за риторичність і схильність напустити туману. Проте, на думку дисертанта, Мальро ставить світоглядну проблему, до вирішення якої підходить не абстрактно, а екзистенційно, тобто виключно з позиції власного досвіду. При цьому автор намагається відсторонитися від усього особистого, плинного. У центрі його уваги не індивідуальність як факт (що природно для мемуарів), навіть не індивідуальність як уявний предмет (як у творі фікційному), а індивідуальність як засіб пізнання загально значимого, як свідок буття.

Зрештою, і сама назва „Антимемуари” прочитується як „спогади, що не є мемуарами”, тобто префікс „анти” тут виступає як заперечення „я” оповідача як ціннісного центру твору. В центрі уваги Мальро – „людина, що піднімається до питань, які ставить смерть про смисл світу”. Цей зв’язок назви твору „Антимемуари” із визначенням його теми як людини, що запитує про смисл долі людської, перегукується з іншим відомим слововитвором письменника, що водночас є поняттям і слугує визначенням: „мистецтво – це антидоля”. В цьому сенсі назва твору містить притаманний Мальро світоглядний стрижень – імператив супротиву як необхідну умову людини і мистецтва, адже останнє, на думку Мальро, є найважливішим культурним проявом людини сучасної цивілізації. Таким чином, самою своєю назвою „Антимемуари” твір Мальро позиціонує себе як конкретний випадок творчої практики, конкретний художній твір, тобто не тільки виводить себе із царини мемуарної літератури, але й вбудовується у царину мистецтва, що виступає як антидоля.

Попри те, що „Антимемуарам”  властива наскрізна внутрішня фокалізація, котра означає нібито зосередженість на внутрішньому досвіді, це не веде до егоцентричності твору, а радше, навпаки. Індивідуальний досвід використовується автором як плацдарм для запитування про смисл всесвіту. „Я”  виступає суто оптичним, а не ідейним та ціннісним фокусом твору.

Стратегію самодистанціювання, здійснену Мальро, дисертант ставить у паралель із „феноменологічною редукцією” Е. Гуссерля як „взяття у дужки” емпіричного конкретного людського суб’єкта, а також „запитуванням про буття” М. Гайдеггера. На думку дисертанта, Мальро намагається здійснити дещо подібне засобами літератури та поетики. Стратегію самодистанціювання, або ціннісного переакцентування, користуючись терміном Гуссерля, можна назвати редукцією особистості. Мальро редукує власну особистість, тобто саме особистість як ціннісну категорію, залишаючи „я” оповідача функцію лише свідка буття, лише інстанції запитування про смисл долі людської. Отже, редукція особистості є тематичною характеристикою твору Мальро, яка виводить його за межі мемуаристики, оскільки є редукцією мемуарних цінностей. 

Крім того, автор неодноразово вдається до прийому „очуднення” (за термінологією В. Шкловського) і здійснює вихід далеко за межі особистого чи підказаного соціальним контекстом сприйняття безпосередньої дійсності. Цим самим він також виводить текст за межі мемуарних цінностей.

Природний егоцентризм кругозору індивіда (і, зокрема, природний для мемуарної оповіді) розривається навіть не національними чи так званими загальнолюдськими (що означає притаманними для західноєвропейського гуманізму) цінностями, а цінностями трансісторичними і транскультурними і, на думку дисертанта, цінностями загальнобуттєвого рівня, тобто кругозір автора долає межі антропоцентричного погляду на себе як на людину і те, що з цією людиною як із людиною взагалі відбувається.

Намагаючись редукувати власну особистість, вийти за межі своїх емпіричних людських обмежень, Мальро прагне досягти універсальної, або ж всесвітньої точки зору, що єдина могла б відповідати сформульованому на початку твору завданню – репрезентувати максимально узагальнений предмет – „людину, що піднімається до питань, які ставить смерть про смисл світу”. Це конкретна множина постатей представників різних культур і часів в особі конкретних людей, історичних, політичних діячів, архітектурних та інших пам’яток, текстів. Тому таку точку зору в роботі названо транскультурною та трансісторичною. Отже, Мальро вирішує завдання виходу за межі західної позиції  та західного способу мислення і репрезентації мультикультурного світу.

При цьому, мультикультурність „Антимемуарів” не вичерпується лише двома географічними протилежностями „Схід – Захід”, хоча вони й присутні майже в усіх творах письменника. У книзі представлені також інші культурні виміри, що виражаються в опозиціях „культура – природа”, „християнство – буддизм”, „наука й віра в технічний прогрес – "божественне Одкровення"”, „Історія – "тлінна людина"”, „смерть як "доля людська" – мистецтво як "антидоля"” та ін.   Тож опозиція „Схід – Захід” є лише одним, хоча мабуть світоглядно найсуттєвішим, із культурних співвідношень, задіяних у відтвореному Мальро полілозі.

З іншого боку, Схід виступає не лише у якості голосу Іншого, чи одного з голосів. Схід, а точніше, буддійське ставлення до світу сприймається автором як своєрідна модель, певний взірець для моделювання свого „я”, тобто „я” оповідача, авторського голосу. Так діалог із представником японської культури, тема якого від початку визначена як мистецтво, виходить на тему світоглядних відмінностей між Заходом і Сходом, що дозволяє авторові висловити свій погляд на світоглядну кризу європейської цивілізації, яка полягає у вичерпаності світоглядного джерела, християнської релігії, що перестала бути зв’язком людини із космосом. Далі він формулює найфундаментальнійший та найневід’ємніший принцип європейської духовності, що, на його думку, складає її найбільший позитив: „Захід – це питання, що доходить до безумства”. Отже, невизначеність і неоднозначність поетики „Антимемуарів”, обумовлена тим, що авторська позиція в творі є саме втіленням питання, або запитування, як найглибшої екзистенційної настанови західної людини, яка зумовлює відкритість західноєвропейської культури стосовно інших культур світу, здатність до діалогу.Отже, позиція автора в „Антимемуарах” є саме втіленням питання, або запитування, як найглибшої екзистенційної настанови західної людини, яка зумовлює відкритість західноєвропейської культури стосовно інших культур світу, здатність до діалогу.

На думку дисертанта, принцип діалогізму є найважливішим організаційним принципом „Антимемуарів”. Діалогічність як стрижень поетики твору проявляється, по-перше, прямо композиційно, оскільки діалоги з різними співбесідниками – дійсними історичними особами та фікційними персонажами – є головною подією і смисловим центром твору.

По-друге, діалоги у Мальро є не просто композиційною формою, а продовженням, еквівалентом діалогізму художнього мислення автора, адже автор в „Антимемуарах” присутній як інстанція згадування, але не підведення смислового підсумку. Позиції всіх співбесідників Мальро залишаються рівноправними і повноцінними з точки зору смислової значимості. Автор не бере на себе роль смислового авторитету і вищого судді. Він принципово уникає можливості скористатися своїм правом на останнє слово, яке належить йому як авторові тексту. У ремарках, що супроводжують діалоги, оповідач більш-менш систематично висловлює зауваження щодо нерозуміння чи неповного розуміння або ж обмеженості свого знання співбесідника. Причому це стосується як дійсних осіб (де Голля, Мао Цзедуна), так і фікційних персонажів (Мері).

Це акцентування буттєвої відмінності між співбесідниками як різними людьми, різними свідомостями, є проявом гострого відчуття Мальро відмінності смислових позицій, їхньої незводимості до одного знаменника, одного висновка, що може бути надбанням однієї свідомості, особливо, там, де зустрічаються представники різних культур. Так  зізнання автора-оповідача в нерозумінні тих чи інших слів співбесідника є формою обмеження своєї авторської компетенції, самоусуненням автора як посередника між цими словами і читачем. Отже, не буде перебільшенням говорити про „поліфонізм” цього твору у бахтінському значенні цього терміну, оскільки наявне „незлиття” різних позицій в одну і незняття суперечностей у завершальній тезі.

Таким чином, принцип діалогічного мислення як головний принцип поетики „Антимемуарів” реалізується в творі значною мірою як діалог різних культур, або, точніше, як діалог між західною культурою та східними, а саме: індійською (Неру), китайською (Мао Цзедун), японською (фікційний персонаж Бонза). При цьому діалогізм є не просто композиційною формою для Мальро, а фундаментальним принципом його художнього мислення, за яким стоїть гостре відчуття мультикультурності сучасного світу і намагання усвідомити місце в ньому цивілізації Заходу.

 У ВИСНОВКАХ стисло викладені основні результати проведеного дослідження. І за назвою, і за місцем у творчому доробку письменника „Антимемуари” є твором підсумковим. Сама назва фіксує проблему співвідношення історичного та фікційного, документального матеріалу та вигадки у творі й, з одного боку, змушує читача відносити текст до царини мемуарної прози, а з іншого – водночас рішуче їй себе протиставляє. Ця двозначність від самого початку літературознавчої рецепції цього тексту відбилася у спробах дослідників запропонувати синтетичні поняття для його осмислення. Загальноприйнятою можна вважати точку зору, яка розглядає твір на перехресті декількох жанрових традицій: мемуарної й автобіографічної прози та жанру роману, – тобто документальних жанрових ліній, з одного боку, і фікційної прози, з іншого. Здійснений аналіз дозволяє відмежувати „Антимемуари” як від традиційних жанрів мемуарів, автобіографії та роману, так і від нового жанру „его-роману”, що є їхнім сплавом.

Основною проблемою даного дослідження є визначення, наскільки це можливо, міри у співвідношенні історичного, документального та фікційного начал у підсумковому творі Андре Мальро. Особливість цього тексту полягає в тому, що він має дві редакції. Детально проаналізувавши найважливіші зі змін і доповнень, дисертант доходить висновку, що спочатку Мальро задумував „Антимемуари” як певний підсумок своєї романної творчості, про що свідчить передусім рубрикація, де позначення рубрик відсилають до романів Мальро, а зміст розділів є своєрідним продовженням змісту цих творів, інколи свідченням історичних подій, які описані в романах, інколи переосмисленням теми тощо. Отже, у першій редакції 1972 року „Антимемуари” можна схарактеризувати з жанрового погляду як роман романів, у якому головним структурним принципом є створення авторського інтертексту, тобто тексту, який добудовує та підсумовує більшість романічних творів письменника, їхні ідейні, тематичні та сюжетні лінії. В остаточній редакції „Антимемуарів” у центрі уваги опиняються не діалог тексту з іншими текстами, написаними в минулому, а діалоги автора зі своїми персонажами та діалоги його пам’яті з універсумом культури людства. З роману романів „Антимемуари” перетворилися на роман діалогів, або романізовані діалоги.

Головним методом даного дослідження і, відповідно, розв’язання зазначеної вище проблеми співвідношення історичного та фікційного в „Антимемуарах” є аналіз тексту з наратологічної точки зору, маючи на увазі наратив як оповідь, оскільки композиційно тут відсутня будь-яка наскрізна послідовність подій, яка б складалась у певну конфігурацію. Композиційна побудова тексту не підпорядковується ані хронології, ані якомусь іншому експліцитному логічному принципу. Більше того, „Антимемуари” є не однорідним, а натомість багатоскладовим твором, який включає в себе декілька текстів немемуарної природи, що належать суб’єктам, відмінним від оповідача основного тексту, тобто суб’єкта спогадів, зокрема, наприклад, уривок з незакінченого роману Мальро „Ліщини Альтенбурга” у першому розділі чи кіносценарій „Королівство зла”, переказаний усно одним із співбесідників автора бароном Клаппіком, який до того ж збігається своїм ім’ям з персонажем іншого роману Мальро „Доля людська”.

Натомість підходячи до тексту твору під кутом зору організації оповіді, дисертант виявив, що між текстами, які задекларовано як фікційні, та основною оповіддю немає значної різниці. Понятійний інструментарій, розроблений наратологією, дозволяє майже з однозначністю виявити, що в оповіді „Антимемуарів” наявні чітко виражені характеристики, властиві фікційному тексту. Інакше кажучи, оповідач (причому оскільки мова йде про автобіографічний текст, автор, оповідач та головний герой є тотожними, і розрізнення між ними втрачає свій сенс) з погляду нарації поводить себе як романіст, тобто використовує прийоми оповідача роману. Фікціоналізація тексту „Антимемуарів” виявляється в наступних моментах: (1) в наявності фікційних персонажів, (2) фікціоналізації історичних осіб, що виступають у творі співбесідниками автора та (3) внутрішній фокалізації оповіді.

Отже, з наратологічної точки зору, „Антимемуари” належать до фікційного дискурсу і являють собою роман-діалог або поліфонічний роман, оскільки не тільки діалоги становлять його основний зміст, але й принцип діалогізму є найважливішим організаційним принципом твору. Мета Мальро – досягти транскультурної та трансісторичної точки зору, тобто вийти на рівні діалогу, який веде людство як сукупність різних культур і цивілізацій, або яким, власне, є сучасне людство як мультикультурна єдність.