Авторгов А.М. Адміністративно-правовий статус державного виконавця

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, ступінь дослідження проблеми, формулюється мета, визначаються завдання дослідження, методологічна і теоретична основи, розкриваються теоретичне і практичне значення, новизна, формулюються основні положення, що виносяться на захист. Міститься інформація щодо зв’язку роботи з науковими програмами, апробації, публікації результатів дослідження, структури та обсягу дисертації.

Розділ 1 Генезис становлення та розвитку адміністративно-правового статусу державного виконавця складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. Історико правова природа становлення адміністративно-правового статусу державного виконавця аналізується запровадження та розвиток інституту примусового виконання рішень. Взявши за основу особливості компетенції, яка покладалась на суб’єктів примусового виконання рішень, автором умовно відокремлено такі етапи становлення та розвитку інституту примусового виконання рішень та суб’єкта примусового виконання рішень у період із Х до початку ХХ ст.: 1. Ябедняківський період. Пов’язаний з прийняттям «Правди Руської» як основного нормативного акта, яким затверджено правовий статус ябедників, котрі мали примусово стягувати борги, визначено межу їх повноважень. 2. Мечниківський період. Пов’язаний з виданням «Суду Ярославль Владимиречь. Правда Руська», однієї з частин «Правди Руської», де права судових виконавців отримали мечники. 3. Приставський період. Пов’язаний з прийняттям князівського Судебника, в якому визначено два види судових виконавців: пристави та підвойські судові грамоти. 4. Магдебурзький період. Пов’язаний із запровадженням в Україні Магдебургського права, в якому визначено правовий статус суб’єкта примусового виконання рішень. 5. Капітано-ісправський період. Пов’язаний з прийняттям «Статуту Благочиння», в якому визначено, що органами виконання судових рішень у Росії стали управи благочиння, тобто поліція. Посади судових приставів, які перебували при окружних судах, було скасовано, виконання судових рішень покладалося на капітана-ісправника, який очолював повітовий підрозділ поліції та на його підлеглих. 6. Судово-приставський період. Пов’язаний з прийняттям Статуту цивільного судочинства 1864 р., у якому визначено правовий статус судового пристава.

У підрозділі 1.2. Державний виконавець у радянському праві відзначено, що після Жовтневої революції інститут судових приставів був скасований одночасно зі старою судовою системою царської Росії, про що йшлося в Декреті РНК РРФСР «Про суд» № 2. У перші місяці існування радянської влади нові органи виконання судових рішень організовувались з ініціативи народу. Рішення судів у цивільних справах і вироки в кримінальних справах виконувалися судовими виконавцями, органами міліції, волосними й сільськими виконкомами. Першим законодавчим актом про суд Української РСР була постанова Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. «Про запровадження народного суду», яка прямо вказувала на ліквідацію посад судових приставів. Інститут судових виконавців за радянських часів уперше створювався Тимчасовим положенням про народні суди й революційні трибунали Української РСР, що затверджувалося Декретом РНК УРСР «Про суд» від 14 лютого 1919 р. для сприяння народним судам у діяльності з виконання судових рішень. У ньому наголошувалося, що судовий виконавець – штатний працівник суду, який безпосередньо підпорядковувався судді як і секретар судового засідання.

Дослідивши радянський період розвиту інституту примусового виконання рішень та суб’єктів примусового виконання рішень, взявши за основу особливості правового регулювання цього інституту та цієї категорії суб’єктів, автор дійшов висновку, що для цього періоду характерні такі етапи: 1. Непівський період. Після прийняття низки нормативно-правових актів, зокрема Декрету РНК УСРСР «Про Суд», скасовано посаду судового пристава та введено посаду судового виконавця для сприяння народним судам у діяльності з виконання судових рішень. 2. Командний період. Закон про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік 1938 р., визначивши судових виконавців як єдиний орган примусового виконання, констатував, що судові виконавці перебувають при народних та обласних судах, а також при Верховних Судах автономних і союзних республік. 3. Кодифікаційно-розвитковий період. Прийнятий у 1963 р. ЦПК УРСР встановив, що виконавче провадження втілено в особі єдиного державного органу – судового виконавця. Вперше на кодифікаційному рівні визначено права та обов’язки цього органу. 4. Інструкційний період. Наказом міністра юстиції СРСР № 22 затверджена Інструкція про виконавче провадження, що стала останнім нормативно-правовим актом, прийнятим у радянські часи щодо виконавчого провадження та правового статусу судового виконавця.

У підрозділі 1.3. Державний виконавець в українському адміністративному праві зазначено, що створення державної виконавчої служби у системі органів Міністерства юстиції України стало заміною існуючого раніше інституту судових виконавців, які діяли у складі судової системи України і фактично належали до районних судів загальної юрисдикції. 24 березня 1998 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про державну виконавчу службу». Відповідно до цього Закону на державну виконавчу службу покладено завдання своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання рішень. Цей Закон визначив умови організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус працівників органів державної виконавчої служби та їх соціальний статус. На початку 1999 р. у системі органів Міністерства юстиції України створена державна виконавча служба та сформовані її органи.

У 2005 р. наказами Міністерства юстиції України від 18 серпня № 1474/к та від 19 серпня № 1482/к ліквідовано Департамент державної виконавчої служби як структурний підрозділ центрального апарату Міністерства юстиції та відділи державної виконавчої служби як структурні підрозділи територіальних управлінь юстиції та створено у складі Міністерства юстиції на базі органів державної виконавчої служби Департамент державної виконавчої служби як урядовий орган державного управління. Департамент державної виконавчої служби у статусі урядового органу публічного управління, який підпорядкований Міністерству юстиції України, проіснував не довго. 16 листопада 2006 р. постановою Кабінету Міністрів України було ліквідовано Департамент державної виконавчої служби у зазначеному статусі. Встановлено, що Міністерство юстиції України є правонаступником Департаменту державної виконавчої служби. Вказані зміни у структурі органів державної виконавчої служби визначили, що органи державної виконавчої служби є структурними підрозділами відповідних управлінь юстиції. Такі часті зміни статусу та підпорядкованості не сприяють належній роботі цих органів та їх посадових осіб. На підставі аналізу призначення, змісту діяльності, функціональних обов’язків державної виконавчої служби було запропоновано її дефініцію: це структурний орган публічної влади, який вживає необхідних заходів щодо своєчасного, неухильного і повного примусового виконання рішення публічних органів управління, зазначеного в правовому акті примусового виконання. Дослідження змісту діяльності, вимоги, які висуваються до державного виконавця як державного службовця дали можливість запропонувати поняття «державний виконавець» та відокремити ознаки, які притаманні державному виконавцю.

Розділ 2. Концепція адміністративно-правового статусу державного виконавця складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. Поняття та склад адміністративно-правового статусу державного виконавця зазначено, що правовий статус – складова загальної проблеми прав особистості. Правильна та всебічна регламентація якого дозволяє громадянам здійснювати свої права та захищати законні інтереси. Адміністративно-правовий статус особи є загальним правовим статусом. До елементів адміністративно-правового статусу особи належать: правосуб’єктність, права та обов’язки, юридична відповідальність.

Адміністративно-правовий статус державного виконавця – один з «видових» статусів порівняно із адміністративно-правовим статусом державного службовця, проте і він є «родовим» щодо правових статусів із більшим рівнем конкретизації.

У дослідженні наголошується, що для державного виконавця первинними є обов’язки, які і окреслюють загалом межі його правового статусу. Цей елемент визначає характер і зміст правомочності посади, позаяк вона спрямована на забезпечення реалізації обов’язків. У процесі здійснення своїх прав державний виконавець діє в юридичних межах, визначених його обов’язками. Водночас у практичній діяльності державного виконавця присутній розсуд, сфера якого встановлюється нормами права, що регламентують цілі, завдання тощо. Наявність розсуду визначається тими обставинами, що в нормі права міститься лише загальна модель поведінки, а конкретна життєва ситуація завжди змістовно багатша. Для правового статусу громадянина характерна відсутність таких твердих внутрішніх зв’язків між суб’єктивними правами і обов’язками. Тут важливішу роль відіграють зовнішні кореспондуючі залежності між суб’єктами виникаючих правовідносин. Підґрунтя правового статусу громадянина становлять основні конституційні права та обов’язки. Їх встановлення сприяє виникненню кореспондуючих повноважень державних службовців, зокрема державних виконавців.

Отже, адміністративно-правовий статус державного виконавця є самостійним видом правового статусу особи, який зумовлює особливості реалізації її окремих конституційних прав і свобод. Таким чином, правовий статус державного виконавця базується на правовому статусі особи та включає такі елементи: службова правосуб’єктність, обов’язки та права, компетенція, юридична відповідальність.

Відтак, адміністративно-правовий статус державного виконавця – це поняття, зміст якого завжди виражається у сукупності нормативно визначених обов’язків та прав, службовій правосуб’єктності, компетенції та юридичній відповідальності за невиконання чи неякісне виконання своїх повноважень у сфері примусового виконання рішень.

У підрозділі 2.2. Обов’язки та права державного виконавця акцентується увага на тому, що адміністративно-правовий статус державного виконавця можна поділити на загальний і спеціальний. Загальний адміністративно-правовий статус характеризує правове становище особи у сфері публічного управління. Натомість спеціальний адміністративно-правовий статус державного виконавця закріплюється у відповідних правових актах і визначає його роль в управлінні відповідної сфери. Загальний адміністративно-правовий статус є однаковим для посадових осіб певного виду служби. Водночас спеціальний адміністративно-правовий статус зумовлений специфікою покладених на особу службових завдань і функцій відповідно до посади.

Змістом адміністративно-правового статусу державного виконавця є службова правосуб’єктність, яка включає службову правоздатність і службову дієздатність.

Обов’язки та права державного виконавця як структурні компоненти правового статусу поділяються на два види залежно від їх родо-видової структури особливостей правового статусу. По-перше, це обов’язки та права загального характеру, притаманні державним службовцям України; по-друге, це спеціалізовані обов’язки та права державного виконавця, які постають у зв’язку з реалізацією службової компетенції.

Компетенція як елемент правового статусу особи проявляється саме через визначені функції публічних органів управління та їх посадових осіб. Державний виконавець наділений такими видами функцій: загальними – планування, організація діяльності, мотивація, координація, комплектація, контроль; спеціальними – управління діяльністю, соціальним розвитком, фінансування, реалізація роботи. Здійснено детальний аналіз вказаних функцій державного виконавця, запропоновано зміни та доповнення до законів України щодо вдосконалення адміністративно-правового статусу державного виконавця.

У підрозділі 2.3. Юридична відповідальність державного виконавця наголошується, що державний виконавець, як і всі громадяни та іноземці, особи без громадянства, що вчинили злочин, цивільне або адміністративне правопорушення, підлягають відповідним заходам покарання в загально-правовому порядку. Водночас можна виділити правопорушення, безпосередньо пов’язані з невиконанням або неналежним виконанням державним виконавцем обов’язків, які входять до його адміністративно-правового статусу. Правопорушення державних службовців, зокрема державних виконавців, характеризуються підвищеною небезпекою, оскільки зачіпають безпосередньо інтереси держави, правопорядок, права та свободи громадян, а отже, мають супроводжуватися підвищеною юридичною відповідальністю. Службова відповідальність державних виконавців визначена у часі: виникає і припиняється одночасно з державно-службовими відносинами. Юридична відповідальність державних виконавців – це правова категорія, яка, з одного боку, є засобом впливу на їх неправомірну поведінку, а з іншого – виступає формою захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб у державі від неправомірних дій зазначеної категорії державних службовців. Юридична відповідальність державних виконавців є реакцією держави на скоєне ними протиправне діяння, що й визначає її публічно-правовий характер. До державного виконавця можуть бути застосовані всі традиційні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, адміністративна, цивільно-правова, кримінальна.

На практиці можна виділити два види дисциплінарної відповідальності державних виконавців: дисциплінарна відповідальність за правилами внутрішнього розпорядку та дисциплінарна відповідальність в порядку підлеглості.