Бєлов Д.М. Порівняльно-правовий аналіз інституту президентства в Україні та Франції

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються його мета і завдання, об’єкт та предмет дослідження, методологія проведеного наукового аналізу, формулюються наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, підкреслюється теоретична і практична значимість роботи, наводяться дані щодо апробації дисертації та її висновки.

Перший розділ “Теоретико-правова характеристика інституту президентства в Україні та Франції як складового елементу форми державного правління” присвячений, по-перше, дослідженню еволюції форм державного правління та статусу глави держави в Україні та Франції; по-друге, розгляду питання ролі та місця президентів України та Франції у структурі вищих органів державної влади своїх країн.

Підрозділ 1.1 “Еволюція форм державного правління в Україні та Франції та статус глави держави” містить твердження, що перші розробки щодо форми правління в Україні мали місце на українських теренах ще в середині XIX ст. У цей період з’являються перші ідеї республіканської форми правління з інститутом глави держави у ній. Українська Народна Республіка, по суті, була першою спробою сформувати державність на демократичних засадах. За своєю характеристикою УНР була буржуазною парламентарною республікою, законодавча влада в якій практично здійснювалася Українською Центральною Радою, а виконавча – Генеральним Секретаріатом. Проте інституту президентства як такого не існувало, хоча теоретично обговорювалося. У той же час розвиток інституту президентства та відповідно форми державного правління в радянський період пов`язаний з перебуванням України з 1922 р. у складі СРСР.

Новий етап політичної історії України можна пов'язувати з проголошенням Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. З цього часу інститут президентства зазнав еволюції (вища посадова особа в державі, глава виконавчої влади, глава держави). Однак у зв'язку із проведенням конституційної реформи в Україні статус Президента може набути рис глави держави у парламентсько-президентській державі. Проте дисертант вважає, що для забезпечення стабільності на перехідному етапі розвитку України слід використати подібний досвід Франції та залишити президентсько-парламентську форму правління.

У той же час автор стверджує, що французький досвід державного будівництва та еволюції інституту глави держави цікавий тому, що тут протягом кількох століть постійно змінювалися форми правління, а, отже, і статус глави держави. Аналізуючи еволюцію форм державного правління у Франції з точки зору інституту глави держави, їх можна згрупувати: дуалістичні монархії; авторитарні монархії; парламентські республіки; республіка, збудована на жорсткому розподілі влади; схожа на американський зразок змішана республіка. Особливо звертається увага на те, що, Конституція П'ятої республіки перетворила президента, що відігравав раніше лише другорядну політичну роль, у центральну фігуру структури державного управління.

Дисертант зіставляє чинні Конституції України і Франції та приходить до висновків, що норми щодо статусу Президента України відтворюють саме Французький досвід регулювання статусу глави держави.

У підрозділі 1.2 “Президенти України та Франції в структурі вищих органів державної влади своїх країн” стверджується, що форма державного правління в Україні за всіма ознаками формувалася під впливом французької моделі президентсько-парламентської республіки. Аналізуючи конституційне законодавство України та Франції, можна виділити наступні спільні політико-правові ознаки змішаної республіканської форми державного правління: 1) політична відповідальність уряду перед парламентом і перед президентом; 2) дуалізм виконавчої влади і відсутність конституційного визначення президента як носія виконавчої влади; 3) конституційне закріплення функцій прези­дента як арбітра або (та) гаранта у певних сферах державної діяльності; 4) побудова механізму здійснення державної влади на засадах розподілу влад.

Автор доводить, що Україна сприйняла французьку систему президентської влади. І хоча на відміну від французької Конституції Основний Закон України не закріпив положення про арбітражну функцію Президента, проте, обсяг його повноважень та механізм взаємовідносин із законодавчою та виконавчою гілками влади свідчить про реальне виконання саме такої функції Глави нашої держави. Саме тому пропонується внести зміни до чинної Конституції України щодо місця та ролі Президента України як арбітра серед інших органів державної влади України, використавши досвід Французької республіки. Крім того, як Конституція України так і Конституція Франції не визначає до якої гілки влади належить уособлений інститут Президента. Проте автор стверджує, що інститут Президента України належить саме до четвертої, урівноважуючої гілки влади.

Розділ ІІ “Порядок набуття та припинення повноважень Президентів України та Франції” розкриває спірні моменти та особливості виборів глави держави в Україні та у Франції, а також процедуру припинення повноважень президентів досліджуваних країн.

У підрозділі 2.1 Вибори президентів України та Франції: загальна характеристика автор зазначає, що проблема строку президентських повноважень є спірним питанням конституційно-правової реформи в Україні. Тому дисертант наводить аргументи, що доцільніше було б збільшити термін повноважень Президента, застосовуючи практичний досвід Франції, до семи років. Запровадження такого положення до Конституції України унеможливить виникнення ситуації, коли після чергових практично одночасних виборів і глави держави і парламенту буде цілком змінюватися політична та економічна ситуація в країні, що, можливо, може призвести до кризи або принаймні до тривалого колапсу у діяльності органів державної влади.

Крім того, вважається за недоцільне використовувати досвід Французької республіки щодо відсутності положення про обмеження кількості строків перебування президента на своєму посту. Встановлення у Конституції України обмеження перебування на посаді глави держави двома термінами не суперечить теорії конституціоналізму та ніяким чином не порушує права особи, яка займає пост Президента України, оскільки обрання на третій та наступні строки можливе, але тільки після сплину часу. Це є певною гарантією від узурпації влади, засобом забезпечення періодичної змінюваності глави держави, стимулює приплив свіжих ідей й но­вих державних діячів.

            Історичні передумови формування законодавства з виборів президентів у Франції і в Україні суттєво впливають на процедури проведення виборів, а тому є багато як загального, зокрема стосовно демократичних засад виборчого процесу, так і специфічного - стосовно порядку проведення виборів та встановлення їх результатів в Україні та Франції. Проте, аналізуючи досвід проведення виборів президентів цих держав, можна стверджувати, що легітимація глави держави на загальних прямих виборах носить цілком демократичний характер, однак надає виборцям реальну можливість вибору тільки тоді, коли не одна, а принаймні декілька політичних сил в тій або іншій країні мають більш-менш рівні умови для участі у передвиборній боротьбі.

Виходячи з історичного досвіду Франції та українських реалій, можна стверджувати, що впровадження на сучасному етапі державотворення в Україні виборів Президента парламентом є кроком поки що надто передчасним та практично неефективним. Проте законодавство про вибори Президента України потребує суттєвого вдосконалення майже на всіх стадіях виборчого процесу, тому в цьому  плані є важливим саме досвід Франції. Так, зокрема пропонується переглянути виборче законодавство з точки зору французького досвіду у питаннях строку виборчої кампанії, висування та реєстрації кандидатів, проведення передвиборної агітації.

Підрозділ 2.2 “Припинення повноважень президента: досвід України та Франції”, розкриває підстави для припинення президентських повноважень (відставка, смерть, неможливість виконувати повноваження за станом здоров'я – в Україні та смерть, відставка, наявність перешкод для виконання обов’язків – у Франції). Стверджується, що вони є спільними для досліджуваних країн, проте цікавим та корисним для України є саме процедура припинення президентських повноважень шляхом застосування процедури імпічменту у Франції. Підстави і порядок притягнення президента до відповідальності передбачені конституціями і чинним законодавством України та Франції хоча і відрізняються своєрідністю, однак, незважаючи на наявні розходження, у них витриманий єдиний концептуальний підхід - президент у силу особливого посадового положення не може притягатися до відповідальності на загальних з іншими громадянами підставах.

Разом з тим коло правопорушень, за вчинення яких можливо притягти до відповідальності президентів досліджуваних країн, вкрай вузьке і обмежується, як правило, особливо тяжкими злочинами. А інститут імпічменту в Україні та Франції має насамперед запобіжне значення, бо притягнення президента до судової відповідальності через таку процедуру трапляється у практиці цих держав порівняно рідко.

Розділ ІІІ “Правові засади взаємодії президентів України та Франції з органами законодавчої та виконавчої влади” визначає спільні та специфічні ознаки механізму взаємодії президентів України та Франції з органами законодавчої та виконавчої гілки влади.

У підрозділі 3.1 “Повноваження президентів України та Франції по відношенню до уряду” автор вказує, що позиція президента щодо уряду як в Україні, так і у Франції постійно балансує на межі двох концепцій: обмежувальної, коли президент не дублює діяльність уряду, а лише контролює її, і розширювальної, коли президент стає по суті і главою виконавчої влади, при цьому не беручи на себе політичної відповідальності за неуспіх урядової політики. Взаємовідносини глави держави з виконавчою владою у досліджуваних державах найбільш тісні. Навіть враховуючи те, що практично він не входить до жодної з трьох гілок влади, юридична наука і практика визначають президента главою виконавчої влади, тому що ніхто з посадових осіб не може мати функції та владні повноваження без влади.

Автор стверджує, що особливістю організації і функціонування державного механізму в умовах змішаної республіканської форми правління є дуалізм виконавчої влади. Такий дуалізм встановлений і у Конституції України, і в Конституції Франції. Вказується, що контрасигнатура в Україні та Франції - не просте візування з точки зору теорії управління, а дія, що має істотне юридичне значення, по-перше, вона підтверджує, що акт глави держав, прийнятий у порядку встановленої процедури і є дійсним, а по-друге, контрасигнатура переносить відповідальність, пов'язану з прийняттям актів, у випадку наявності в ньому помилок, прогалин, невідповідності іншим законам із глави держави на контрасигнуючу посадову особу.

У підрозділі 3.2 “Повноваження президентів України та Франції по відношенню до парламенту” вказується, що інститут президента в Україні та Французькій Республіці, його повнова­ження як глави держави в першу чергу тісно взаємопо­в'язані із законотворенням. Слід виділити наступні спільні для порівнюваних країн його повноваження в цій сфері, які є елементами механізму взаємодії Президента та законодавчої влади: 1) право законодавчої ініціативи; 2) право видавати укази; 3) право підписувати закони; 4) право вето чи право повернення законопроекту на повторний розгляд. Президент України має право законодавчої ініціативи, яке прямо закріплено у кон­ституційних нормах, а у Франції - опосередковано через посадову особу (прем’єр-міністр). Наведені аргументи дають право стверджувати, що конституції Франції та України надають можливість президенту “творити право”, а з огляду на прога­лини в законодавстві, які існують у пра­вовій реальності держав, - це досить сут­тєве право.

Зазначається, що наділення президентів України та Франції правом промульгації тягне за собою право застосувати вето. Цей факт виступає в якості одного з найважливіших механізмів стримувань і противаг у порівнюваних державах. Право президента розпускати парламент у встановлених конституцією випадках - могутнє знаряддя у механізмі стримувань та противаг, що застосовується для стабілізації політичною системи як в Україні так і у Франції.