Баранов Олександр Андрійович. Теоретико-методологічні основи правового забезпечення інформаційної сфери України

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовуються актуальність обраної теми дослідження та ступінь її наукової розробки, висвітлюється зв'язок роботи з науковими та державними програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання, об'єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна і практичне значення здобутих результатів, а також наводяться відомості щодо апробації та опублікування результатів дослідження, його структура та обсяг.
Розділ 1. «Інформаційна сфера як об'єкт правового регулювання» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Інформаційна сфера та її складові» з’ясовуються зміст та особливості такого явища, як інформаційне суспільство, запропоновано його авторське визначення. Обґрунтовується зв'язок між змістом процесів, що відбуваються в інформаційній сфері, її правовим забезпеченим і проблемами розвитку інформаційного суспільства.
Вдосконалена модель інформаційної сфери, на основі якої надане авторське визначення поняття інформаційної сфери як сукупності інформації та інформаційних ресурсів, інформаційної інфраструктури, суб'єктів, що здійснюють оборот інформації, тобто її створення, поширення (передавання), зберігання, використання та знищення, та забезпечують цей оборот, суспільних відносин, які при цьому виникають, системи її правового забезпечення, а також інституційної системи державного управління та регулювання цією сферою. Особливу увагу приділено важливій ролі правового забезпечення інформаційній сфери як комплексного явища, що має на меті забезпечення ефективного правового регулювання суспільних відносин, які пов’язані з оборотом інформації та забезпеченням цього обороту.
Пропонується виділяти певні складові правового забезпечення інформаційної сфери: інформаційне право, інформаційне законодавство, нормотворення, правозастосування, правоохоронна, підготовка кадрів тощо, але в рамках дослідження основна увага буде приділена двом складовим – інформаційному праву та інформаційному законодавству.
Вивчені додаткові особливості інформації та інформаційних процесів в інформаційній сфері, які своєю чергою обумовлюють особливості правового регулювання відповідних суспільних відносин.
Встановлено наявність різних визначень дефініції «інформація», що мають певні недоліки, іноді суттєвих, тому запропоновано вдосконалене її визначення.
У підрозділі 1.2 «Інформаційна інфраструктура як складова інформаційної сфери» надано опис та запропоновано вдосконалену модель інформаційної інфраструктури як сукупності систем: виробництва інформації та інформаційних послуг; поширення інформації та інформаційних продуктів; виробництва засобів створення інформації та інформаційних технологій; накопичення та зберігання інформації; сервісного обслуговування інформаційних засобів і технологій; підготовки кадрів; забезпечення інформаційної безпеки.
Вперше обґрунтовано виділення нового класу суспільних відносин, які притаманні саме діяльності суб’єктів інформаційної інфраструктурі та які мають особливості в правовому регулюванні через участь у процесі забезпечення обороту інформації.
Зазначені суспільні відносини запропоновано визначати як «інформаційно-інфраструктурні відносини». Наведено стислий перелік та опис деяких множин зазначених відносин.
У підрозділі 1.3. «Правовідносини в інформаційній сфері: зміст, об'єкти і
суб'єкти» досліджена досить дискусійна тема інформаційного права.
Особливу увагу приділено вивченню питання змісту правовідносин в інформаційній сфері. Надано авторське визначення правовідносин в інформаційній сфері як інформаційних та інформаційно-інфраструктурних суспільних відносин, що регулюються нормами інформаційного права і виникають у процесі обороту інформації, тобто в процесі її створення, поширення (передачі), зберігання, використання та знищення (утилізації), а також у процесі забезпечення обороту інформації між суб'єктами, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки, що реалізуються методами правого регулювання приватного і публічного права.
Показано, що інформаційні правовідносини мають місце не тільки в інформаційній сфері, а й в усіх інших предметних сферах, зокрема таких як фінансова, економічна, управління державою, охорони здоров’я тощо. Але всі вони при цьому регулюються нормами інформаційного права.
Доводиться обґрунтування вибору плюралістичного підходу під час визначення об'єкта правовідносин в інформаційному праві як такого, що найбільш раціонально відповідає сучасному уявленню змісту інформаційних процесів та правового регулювання в інформаційній сфері. Надано авторське визначення об'єкту правовідносин в інформаційній сфері.
Зроблено уточнення суб’єкта інформаційних правовідносин, зокрема запропоновано вважати як суб’єкти - іноземні фізичні та юридичні особи, міжнародні організації та іноземні держави. З урахуванням глобалізації інформаційних процесів до складових суб’єкта інформаційних правовідносин додані іноземні фізичні та юридичні особи, а також – міжнародні організації та іноземні держави.
У підрозділі 1.4. «Ґенеза досліджень проблематики правового забезпечення інформаційної сфери» було проаналізовано розвиток правових досліджень в інформаційній сфері в історичному і змістовному аспектах. Показана еволюція правової кібернетики, комп’ютерного права, правової інформатики та інформаційного права. Підтримана позиція багатьох вчених щодо визначення як теоретичного підґрунтя правового забезпечення в інформаційній сфері саме інформаційного права.
Приділена увага питанням ґенези досліджень правових особливостей інформації та інформаційних процесів, інформаційних правовідносин, предмета та методу правового регулювання в інформаційній сфері, принципів, інститутів та термінологічної системи інформаційного права, досліджень його статусу як окремої галузі права, а також досліджень теоретико-методологічних засад кодифікації інформаційного законодавства.
На основі здобутих результатів дослідження уточнено сукупність і зміст основних теоретико-методологічних проблем та завдань розвитку правового забезпечення інформаційної сфери. За результатами аналізу актів інформаційного законодавства сформульовано основні напрями його вдосконалення.
Розділ 2. «Проблеми розвитку теорії інформаційного права» складається з шести підрозділів.
У підрозділі 2.1. «Теоретико-правові основи визначення предмета інформаційного права» встановлено, що більшість наявних визначень предмета інформаційного права не охоплюють суспільні відносини, які притаманні діяльності суб’єктів інформаційної інфраструктури. В інтересах дослідження уточнено поняття інформаційних відносин як суспільних відносин, що мають місце в процесі обороту інформації, тобто в процесі створення, поширення, використання, зберігання та знищення (утилізації ) інформації, що складає етапи життєвого циклу інформації та повністю вичерпують можливі дії з інформацією. Показано, що інші можливі або відомі назви операцій з інформацією, за суттю, є або складовими частинами вже названих етапів, або їх синонімами.
Детально описано новий клас суспільних відносин – інформаційно-інфраструктурні відносини та запропоновано теоретико-правовий підхід до багаторівневої класифікації інформаційно-інфраструктурних відносин, який в подальшому буде використано у процесі розгляду проблем інформаційного права.
На основі досліджень запропонованих моделей інформаційної сфери та інформаційної інфраструктури, вперше надано визначення предмета інформаційного права як сукупності суспільних відносин, що пов’язані з оборотом інформації та його забезпеченням, або іншими словами – як сукупності інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин.
Обґрунтовано, що це уточнене визначення предмета інформаційного права дозволяє вичерпно охопити суспільні відносини, які мають місце в інформаційній сфері, та поновити стійкі методологічні підстави для розвитку теоретичних положень інформаційного права, а також створити сприятливі умови для формування повного і системного інформаційного законодавства. На базі даного визначення предмета пропонується вдосконалене визначення поняття «інформаційне право».
У підрозділі 2.2. «Метод інформаційного права : проблеми визначення» підтверджено актуальність вирішення проблеми визначення методу інформаційного права.
Розкрито діалектичну сутність процесу виникнення методів правового регулювання в галузях права, які тільки-но народжуються. Відзначається, що в будь-якій новій галузі права на її початковій стадії розвитку завжди використовуються вже відомі методи правового регулювання або їхня суперпозиція. І лише на стадіях більш зрілого розвитку в нових галузях права може формуватись якийсь сучасний метод або специфічна суперпозиція відомих методів правового регулювання з певними особливостями.
Підтримано та додатково розкрито положення стосовно поділу всіх відомих методів правового регулювання, зокрема на такі: загальні, що використовуються в переважній більшості галузей права; окремі, що використовуються в частині галузей права; індивідуальні (специфічні), які або сукупність яких використовуються тільки в конкретній галузі права. При цьому поєднання різних методів правового впливу, питома вага кожного з них в інформаційному праві є особливою, що власне і становить специфіку методу правового регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері.
Обґрунтовано визначення методу інформаційного права як сукупності методів правового регулювання, що є переважними та/або специфічними в інформаційній сфері. Тим самим розвинуто положення щодо комплексного характеру методу інформаційного права. Дано стислу характеристику застосування методів правового регулювання в інформаційному праві.
У підрозділі 2.3. «Методологічні засади формування системи принципів інформаційного права» розглянуто одну з ключових проблем будь-якої галузі права – формування принципів права тому, що вони відображають сутність права як специфічного регулятора соціальних відносин, визначають природу як системи права в цілому, так і будь-якої галузі права. З урахуванням значної ролі загальносуспільних цінностей та змісту правосвідомості у формуванні системи принципів запропоновано вдосконалене визначення поняття «принципи інформаційного права».
Підтримано та додатково обґрунтовано теоретичну позицію щодо уявлення системи принципів інформаційного права як сукупності трьох груп: загальносоціальних, міжгалузевих та специфічних принципів.
З урахуванням того, що принципи права повинні відображати закономірності розвитку тієї чи іншої сфери, розглядаються положення інформаційної безпеки як атрибутивного фактора для процесів, що відбуваються в інформаційній сфері. Показано методологічне значення наданого визначення терміна «інформаційна безпека», яке знайшло законодавче закріплення, для подальшого розвитку теорії інформаційного права, зокрема і в частині формування його принципів.
На підставі запропонованих ідей сформовано шістнадцять специфічних принципів інформаційного права. Ця сукупність не є вичерпною, але є достатньою для формування інформаційного права на сучасному етапі.
У підрозділі 2.4. «Термінологічна система інформаційного права та шляхи її розвитку» в результаті досліджень наукових робіт та інформаційного законодавства визначено такі недоліки: не встановлені закономірності формування термінологічної системи; створений понятійний апарат не став предметом системного логіко-правового та логіко-семантичного аналізу; нормативне тлумачення термінів інформаційного права практично відсутнє або суперечливе.
У сучасних умовах стає цілком очевидним, що в інтересах забезпечення ефективного розвитку інформаційного права та інформаційного законодавства необхідно проведення наукових досліджень проблеми формування термінологічної системи, зокрема, необхідно визначити цілі й принципи формування термінологічно-понятійного апарату, сформулювати основні вимоги до термінологічної системи, провести упорядкування і гармонізацію термінів, сформулювати основні з них і здійснити їх нормативно-правове закріплення. Ця робота повинна базуватися на логіко-правовому аналізі з урахуванням логіко-семантичних особливостей термінів інформаційного права.
На основі проведеного аналізу запропоновано авторське визначення дефініції базових термінів інформаційного права, а саме: «інформаційна діяльність», «інформаційна система», «інформаційний ресурс», «національні інформаційні ресурси», «міжнародні інформаційні ресурси», «відомчі інформаційні ресурси», «масова інформація», «інформаційний продукт», «документ», «електронний документ» тощо.
Доведено, що термінологічна система інформаційного права являє собою власну систему, яка з'явилася завдяки виникненню правового регулювання інформаційних відносин та притаманна саме цій галузі права. Отже, системне упорядкування та гармонізація термінів, пов'язаних з правовим забезпеченням інформаційної сфери, доцільно здійснювати в рамках інформаційного права, але в інтересах усієї системи права, яке має багато окремих норм, що регулюють супутні інформаційні відносини.
У підрозділі 2.5. «Інститути інформаційного права та їх класифікація» підтримується думка багатьох вчених про те, що поява правових інститутів викликана об'єктивним існуванням однорідних, відносно відокремлених груп суспільних відносин, які регулюються самостійною та автономною групою правових норм. В інформаційній сфері існує певна множина саме таких однорідних, відносно відокремлених груп суспільних відносин, які регулюються множиною правових норм, що можуть бути об’єднані відповідним інститутом інформаційного права.
Але процес визначення інститутів інформаційного права не завжди ґрунтувався на системному підході, зокрема це стосується як структури системи інститутів інформаційного права, так і змісту кожного з них. Однією з причин є недосконалість методів систематизації інститутів інформаційного права.
За основу для систематизації інститутів інформаційного права пропонується використовувати класифікацію суспільних відносин в інформаційній сфері, як інформаційних відносин, так і інформаційно-інфраструктурних. Це дозволило комплексно і системно вирішити завдання класифікації інститутів інформаційного права, що створює умови для формування методологічної основи законотворчої і правозастосовної роботи та підвищення ефективності правового забезпечення інформаційної сфери. На основі запропонованого методу класифікації стає можливим створення повної системи інститутів інформаційного права України, один із варіантів якої надається в роботі.
У підрозділі 2.6. «Загальнотеоретичні засади визначення місця та ролі інформаційного права в системі права» зазначається, що за умови сучасного системного уявлення права як сукупності профілюючих, спеціальних і комплексних галузей права необхідно використовувати набагато ширший набір критеріїв, ніж тільки предмет правового регулювання та метод правового впливу.
Тому обґрунтовано розширення кількості критеріїв для визначення відмінності тієї чи іншої галузі права. А в якості таких критеріїв запропоновано наступні: наявність власних предмета правового регулювання та методу правового регулювання або комплексної системи методів правового регулювання, власних специфічної системи правових принципів і правових інститутів, власної термінологічної системи. Показано, що використання саме такого критерію відкриває перспективи своєчасного виділення окремих галузей права, які тільки з’являються в системі права, та зосередження зусиль науковців на вирішенні проблем розвитку такої галузі.
На основі аналізу сучасного стану системи права України доведено, що інформаційне право є окремою комплексною галуззю права, яка має власний предмет правового регулювання, комплексний набір методів правового регулювання, специфічну систему правових принципів та інститутів, а також власну термінологічну систему.
Розділ 3. «Методологічні проблеми систематизації інформаційного законодавства та шляхи їх розв’язання» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Проблеми класифікації норм інформаційного законодавства» простежено взаємозв'язок між недосконалістю системи класифікації норм інформаційного законодавства, зокрема, офіційного Класифікатора галузей законодавства України, та неузгодженістю, суперечливістю нормативно-правових актів, наявністю правових норм, що дублюють одна одну, різночитанням у використанні однакових термінів тощо.
Зроблено висновок щодо необхідності проведення робіт із систематики інформаційного права та інформаційного законодавства. Крім того, обґрунтовано позицію щодо доцільності максимального зближення питань систематики інформаційного права та системи інформаційного законодавства, яке є формою відображення змісту інформаційного права.
Доводиться, що обрання за основу для класифікації норм інформаційного
права певної об'єктивно існуючої однорідної сукупності інформаційних відносин дозволяє врахувати причинно-наслідковий зв'язок між структурою системи суспільних відносин і структурою системи права. Іншими словами, класифікація норм інформаційного права повинна базуватися на відповідній класифікації інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин.
На базі отриманих результатів ретельного дослідження предметної сфери запропоновано метод побудови та матричного представлення системи класифікації інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, яка максимально орієнтована на групування суспільних відносин, що об'єктивно складаються в інформаційній сфері. Отже, запропонована структура системи класифікації інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносини є максимально наближеною до структури системи інформаційного права, яке повинна стати юридично-логічною основою для кодифікації законодавства.
Показано, що використання цього методу дає можливість значною мірою автоматизувати процес аналізу і синтезу правових норм у галузі інформаційного права, значно підвищивши ефективність процесу створення і застосування інформаційного законодавства.
Відзначається, що запропонований метод побудови та матричного представлення системи системи класифікації суспільних відносин та правовідносин має загальнотеоретичне значення для юридичної науки, оскільки може бути використаний у різних галузях права та служити методологічною базою кодифікації.
У підрозділі 3.2. «Теоретико-правовий аналіз систематизації інформаційного законодавства» показано, що тільки кодифікація містить в собі необхідний потенціал для генерації нового підходу в оновленні правового регулювання в інформаційній сфері, що обумовлено масштабними завданнями розвитку інформаційного суспільства в Україні.
Розкриті проблеми кодифікації інформаційного законодавства, насамперед проблема теоретико-правового аналізу кодифікації та її змісту. Показано, що основний бажаний вектор розвитку кодифікації інформаційного законодавства – це створення методологічного підґрунтя, моделі як процесу кодифікації, так і кодифікаційного акта, що дозволить з найменшими втратами ефективності розвивати законодавство, одночасно забезпечуючи його системність.
Доводиться, що кодифікація інформаційного законодавства повинна розглядатись як такий вид систематизації, у процесі якої з метою приведення нормативно-правових актів до єдиної юридичної сили, усунення прогалин та дублювання у правовому регулюванні, виключення застарілих і створення нових норм, що відповідають вимогам сучасного і майбутнього суспільного життя, здійснюється докорінне як зовнішнє, так і внутрішнє перероблення інформаційного законодавства шляхом його заміни на новий кодифікаційний акт.
Підкреслюється, що науково обґрунтована кодифікація інформаційного законодавства може створити системні орієнтири для майбутньої правотворчості щодо правового забезпечення інформаційної сфери в тих її сегментах, які натепер ще не знайшли відповідного розвитку.
У підрозділі 3.3. «Методологічні основи кодифікації українського інформаційного законодавства», підтримуючи висновки щодо необхідності кодифікації інформаційного законодавства звертається увага на наявність декількох пропозицій щодо варіантів проведення кодифікації інформаційного законодавства,що описані в науковій літературі. Але в цілому слід погодитися з думкою більшості вчених про те, що в українській правовій науці поки ще не вирішена ця проблема, оскільки не знайшли достатнього опрацювання питання формування стратегії і принципів кодифікації, методології та особливостей її проведення, остаточно не визначена раціональна структура кодифікованого акта.
Загальна мета кодифікації інформаційного законодавства має загально-соціальні, правові та техніко-юридичні складові, що розкриті в роботі. Показано, що в основу процесу кодифікації інформаційного законодавства повинно бути покладено ряд принципів, які можна об'єднати в такі групи: системні, спеціальні та техніко-юридичні.
Запропоновано підхід до формування спеціальних принципів кодифікації, що полягає у використанні розширеного кола принципів інформаційного права, які відображають його природу та сутність. Крім того, вдосконалено систему техніко-юридичних принципів кодифікації інформаційного законодавства, які дозволяють визначити технологічні, в юридичному сенсі, основи її проведення та побудови кодифікаційного акта, сформулювати певні вимоги до процесу кодифікації.
Процес кодифікації будь-якого законодавства, зокрема й інформаційного, є багатогранним і складним, що потребує залучення широкого кола фахівців з різних сегментів знань. Тому з метою забезпечення формалізації процесу кодифікації інформаційного законодавства запропоновано вдосконалений перелік його основних етапів та докладно обґрунтовано їх зміст.
На основі запропонованих ідей та теоретичних узагальнень розроблено модель структури Інформаційного кодексу. Також на основі здобутих в дисертації теоретико-методологічних напрацювань у частині предмета, методу, принципів і термінологічної системи інформаційного права та техніко-юридичних принципів кодифікації розроблено проект Інформаційного кодексу (перша частина).
Розділ 4. «Проблеми та перспективи подальшого вдосконалення законодавства України в інформаційній сфері» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 4.1. «Сучасні правові підходи до ліцензування діяльності в інформаційній сфері в умовах конвергенції інформаційних технологій» на основі досліджень різних організаційно правових моделей доступу на ринки телекомунікацій та ЗМІ констатується, що правовий інститут дозволів і ліцензування діяльності суб'єктів інформаційної сфери є одним з ключових факторів як стимулювання, так і стримування впровадження і використання передових технологій розповсюдження інформації. Описана авторська модель розвитку та класифікації процесу ліцензування в інформаційній сфері.
У результаті проведених досліджень виявлено світові тенденції щодо зменшення впливу державного регулювання, подальшої лібералізації ринків в інформаційній сфері та демократизації інформаційної діяльності, зміцнення конкуренції. Що надає підстави для важливого висновку щодо необхідності відмови від застосування методів правового регулювання, які притаманні галузі адміністративного права, та поступового переходу до методів координації та узгодження, тобто до загального диспозитивного методу.
Встановлені правові особливості ліцензування діяльності у сфері телерадіомовлення з урахуванням процесів конвергенції та "цифровізації" технологій. На основі проведених досліджень розроблено рекомендації щодо удосконалення національного інформаційного законодавства на засадах його гармонізації з європейським законодавством та міжнародним інформаційним правом у сфері ліцензування мовлення.
Проаналізовано тенденції розвитку правових засад регулювання доступу до телекомунікаційних ринків, здійснено відповідний порівняльно-правовий аналіз, результати якого стали підґрунтям для вироблення рекомендації щодо удосконалення національного інформаційного законодавства та гармонізації його з європейським законодавством з метою забезпечення сприятливих правових умов для розвитку телекомунікацій.
У підрозділі 4.2. «Особливості правового регулювання діяльності суб'єктів в інформаційній сфері на прикладі ЗМІ» на основі поглибленого аналізу актів міжнародного права, міжнародних документів та наукових праць у сфері регулювання діяльності ЗМІ зроблено висновок щодо певної відповідності положень національного інформаційного законодавства міжнародним вимогам. Водночас виявлено розбіжності з положеннями міжнародного інформаційного права в деяких принципових позиціях, що пов'язані із забезпеченням прозорості та плюралізму засобів масової інформації, а також із забезпеченням прозорості процесів регулювання їхньої діяльності.
Досліджено основні правові засади регулювання діяльності засобів масової інформації, які відображені в європейському законодавстві та в актах міжнародного права, на основі здобутих результатів запропоновано та обґрунтовано загальносистемні принципи діяльності ЗМІ в Україні.
Запропоновані загальні рекомендації у сфері регулювання діяльності засобів масової інформації з удосконалення та гармонізації положень національного інформаційного законодавства з європейським законодавством та міжнародним інформаційним правом з урахуванням змісту запропонованих основних принципів їхньої діяльності.
У підрозділі 4.3. «Проблеми правового регулювання використання обмеженого радіочастотного ресурсу суб'єктами інформаційної сфери» зроблено висновок про те, що в останні роки основні зусилля щодо вдосконалення моделі управління і регулювання використання радіочастотного ресурсу спрямовані на вдосконалення економіко-правових механізмів, які максимально орієнтовані на саморегулювання. Обґрунтовано впровадження в практику правового регулювання використання радіочастотного ресурсу нової категорії специфічного майнового права – «радіочастотне майнове право», а також сформульовано визначення цього терміна.
Введення правової категорії «радіочастотне майнове право» може дозволити запровадити ринкові засади використання радіочастотного ресурсу, зокрема, задіяти вторинний ринок радіочастот, що має значний потенціал підвищення ефективності використання радіочастотного ресурсу. При цьому акцентується увага на можливості широкого застосування правових механізмів цивільного права. Наприклад, використовувати негаторні позови для усунення шкідливих радіоперешкод або віндикаційні позови щодо суб'єктів, які незаконно випромінюють сигнал на радіочастоті, майнове право випромінювання на якій належить позивачеві.
Обґрунтовано висновок щодо перспективності впровадження гібридної правої моделі управління та регулювання використання радіочастотного ресурсу, яка повинна містити елементи адміністративно-правової, регуляторної та ліберально-ринкової моделей.
З метою підвищення ефективності використання радіочастотного ресурсу, забезпечення гармонізації з європейським законодавством та міжнародним інформаційним правом на основі проведеного порівняльно-правового аналізу розроблено загальні рекомендації щодо вдосконалення положень національного інформаційного законодавства.
У підрозділі 4.4. «Методологічні проблеми правового регулювання в інформаційній сфері за умови використання мережі Інтернет» висловлено твердження про те, що в юридичному контексті джерелом відмінностей змісту підходів до вирішення проблеми правового регулювання суспільних відносин, що пов'язані з використанням інтернет-технологій, є різне розуміння предмета правового регулювання та об'єкта правовідносин. Тому надане вдосконалене визначення дефініцій термінів «Інтернет (мережа Інтернет)» та «інтернет», яке дозволяє уникнути неоднозначного розуміння предмета правового регулювання та об'єкта правовідносин.
На основі порівняльно-правового аналізу та аналізу національної нормативно-правової бази зроблено висновок про відсутність необхідності у зміні доктрини цивільного права шляхом впровадження нової правової категорії – «електронний договір (правочин)», а також правової категорії «електронна торгівля» як такої, що узагальнює всі випадки використання в процесі торгівлі мережі Інтернет і інтернет-технологій.
Водночас обґрунтовується необхідність удосконалення законодавства, яке регламентує використання електронних документів і цифрового підпису в правовідносинах, максимально гармонізуючи його з європейським законодавством та міжнародним правом, а також необхідність дослідження правових проблем, пов'язаних із невизначеністю місця розташування сторін правовідносин, невизначеністю часу відправлення й отримання інформаційних матеріалів сторонами правовідносин, анонімним характером сторони, що передає інформаційні матеріали (сторони правовідносин), невизначеністю достовірності інформації, отриманої за допомогою електронних комунікацій.