БЕРШ АНАСТАСІЯ ЯКОВЛІВНА ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ВИД

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мета, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, висвітлюються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, зазначається про апробацію результатів дослідження, публікації структуру та обсяг дисертації.
Перший розділ «Соціальна обумовленість застосування інституту примусових заходів медичного характеру» складається з трьох підрозділів, присвячених аналізу розвитку законодавства про примусові заходи медичного характеру, визначенню їх поняття, правової природи, з’ясуванню та характеристиці цілей та підстав.
У підрозділі 1.1. «Розвиток законодавства про примусові заходи медичного характеру» присвячено характеристиці становлення та розвитку законодавства про примусові заходи медичного характеру. Встановлено, що даний інститут пройшов шлях від міфологічних уявлень про психічні захворювання і відсутність медичної допомоги до появи психіатрії як окремої галузі науки, а також виділення примусових заходів медичного характеру в самостійний інститут кримінального права. Істотний прогрес відзначається, починаючи з XVII століття, коли з’явилися перші психіатричні лікарні, хворим почалась надаватися психіатрична допомога. XIX століття ознаменоване подальшими позитивними змінами, зокрема появою перших спроб правової регламентації примусових заходів медичного характеру. Радянський період розвитку ознаменувався низкою негативних тенденцій, серед яких: використання психіатрії як засобу боротьби з інакомисленням; тенденція до регуляції питань примусових заходів медичного характеру підзаконними актами; відсутність судового контролю за наданням недобровільної психіатричної допомоги.
Здійснено аналіз положень міжнародно-правових актів про статус психічно хворих осіб на предмет відповідності цим актам актів законодавства України. Звернуто увагу на те, що законодавство України необхідно привести у відповідність до міжнародно-правових актів, зокрема Декларації ООН про права розумово відсталих осіб (резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 2856 (26) від 20 грудня в 1971 p.), а також принципи і гарантії захисту психічно хворих осіб і поліпшення неспокою про психічне здоров’я, покращення психіатричної допомоги (резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 46/119 від 18 лютого 1992 р), в яких особлива увага приділяється захисту прав та інтересів психічно хворих осіб.
У підрозділі досліджено правове регулювання примусових заходів медичного характеру в окремих зарубіжних країнах (Грузія, Болгарія, Данія, Голландія, Іспанія, Латвія, Польща, Швеція, Німеччина та ін.). Встановлено, що правовий стан психічно хворих осіб і характер застосованих до них примусових заходів медичного характеру визначається, насамперед, рівнем гуманізації та демократизації суспільного ладу певної країни.
Концепція застосування примусових заходів медичного характеру в Україні та у зарубіжних країнах є досить різноманітною і з урахуванням усіх проблем сьогодення (дотримання прав і свобод людини і громадянина, органічного поєднання демократизації і гуманізації законодавства з максимальним наближенням законодавства до сучасних соціально- економічних умов та потреб правозастосовної практики) остаточно не сформованою.
У підрозділі 1.2. «Поняття та правова природа примусових заходів медичного характеру» встановлено, що примусові заходи медичного характеру передбачені законом і мають не менш важливе значення, ніж покарання. У теорії кримінального права по-різному визначені правова природа цих заходів, їх сутність, види і значення, а на практиці виникають труднощі з їх застосуванням.
Розділ 14 КК України, що раніше називався «Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування», був доповнений нормою про спеціальну конфіскацію і перейменований на «Інші заходи кримінально-правового характеру». Таким чином, іншими заходами кримінально-правового характеру законодавець визнає такі різні заходи, як примусові заходи медичного характеру та спеціальну конфіскацію.
Таке рішення проблеми навряд чи можна визнати вдалим. По-перше, законодавець як в назві розділу, так і за змістом не врахував ту обставину, що згідно з положеннями частини другої ст. 1 КК України, які грунтуються на принципах справедливості та гуманізму, інші заходи кримінально-правового характеру, як і заходи кримінального покарання, повинні застосовуватися до особи, яка вчинила злочин, і, отже, повинні відповідати характеру та ступеню суспільної небезпеки, обставинам його вчинення і особі винного. Втім, примусові заходи медичного характеру мають іншу правову природу, інше призначення, підстави, цілі та порядок застосування і тому до вказаних каральних заходів віднесені бути не можуть. Так само і спеціальна конфіскація має іншу правову природу, цілі застосування якої в законі не визначені, але за змістом відповідних статей КК України, підстави, цілі і порядок застосування цього заходу також не припускають його застосування в якості кари за те, що особа вчинила злочин і пропорційно тому, що вона вчинила.
По-друге, незрозуміло, чому до числа «інших заходів» не віднесена інша група заходів (наприклад, примусові заходи виховного характеру), що мають важливе значення для реалізації кримінально-правових завдань, які передбачені чинним КК України. Вони не лише юридично, але і фактично складають реальну альтернативу кримінальному покаранню. Враховуючи, що згідно із законом усі передбачені ним заходи кримінально-правового впливу можуть бути віднесені або до покарання, або до «інших заходів кримінально- правового характеру» (тобто «третього не дано»), тому належність цих заходів до числа «інших заходів» видається очевидною.
По-третє, викликає заперечення назва розділу 14 КК України «Інші заходи кримінально-правового характеру» із зазначених вище причин, оскільки дисонує як з найважливішими принципами кримінального законодавства, так і зі змістом розділу 14 КК України, а також не дозволяє визначити правову природу примусових заходів медичного характеру.
Обгрунтовано доцільність поділу усіх передбачених законом кримінально-правових заходів не за схемою «покарання та інші заходи», а залежно від суті і призначення відповідних видів заходів - на каральні і некаральні (інші заходи або заходи безпеки).
Запропоновано до системи кримінально-правових заходів включити дві групи заходів: заходи кримінально-правового впливу (каральні заходи) та інші заходи кримінально-правового характеру (некаральні заходи, тобто медичні та інші заходи безпеки).
При такому підході під іншими заходами кримінально-правового характеру (заходами безпеки в кримінальному праві) пропонується розуміти сукупність різних передбачених кримінальним законом некаральних заходів, покликаних сприяти вирішенню завдань та досягненню цілей (охоронної та регулятивної) кримінального права.
У підрозділі 1.3. «Підстави і цілі застосування примусових заходів медичного характеру» розглядаються підстави та цілі застосування примусових заходів медичного характеру до категорій осіб, кожна з яких має свої особливості та характеризується специфічними ознаками. До першої категорії належать особи, які вчинили суспільно небезпечні діяння, передбачені Особливою частиною КК України, в стані неосудності. Другу категорію складають особи, які вчинили злочин у стані обмеженої осудності та притягуються до кримінальної відповідальності. Психічна аномалія таких осіб враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру. До третьої категорії належать особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли психічним розладом до постанови судового вироку або під час відбування покарання, що унеможливлює призначення або виконання покарання. У всіх зазначених вище випадках застосування примусових заходів медичного характеру можливе за одночасної наявності трьох умов: 1) вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом; 2) психічне захворювання особи, яке виключає можливість усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними;
3) в силу характеру діяння і хворобливого стану дана особа небезпечна для суспільства і себе.
Чинне кримінальне законодавство відносить до цілей застосування примусових заходів медичного характеру два напрямки діяльності правоохоронних органів та медичних установ: 1) обов’язкове лікування (неосудних, обмежено осудних та осіб, що захворіли психічною хворобою після вчинення злочину); 2) попередження вчинення ними нових суспільно небезпечних діянь.
Виходячи зі змісту статті 92 КК України, цілі примусових заходів медичного характеру запропоновано розділити на медичні та правові. Мета медичного характеру передбачає альтернативу: вилікування або поліпшення психічного стану психічно хворих осіб. Метою правового характеру є попередження вчинення ними нових суспільно небезпечних діянь.
Другий розділ «Особи, до яких можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру» складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню питань застосування зазначених заходів до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності, обмеженої осудності або осіб, які захворіли психічним розладом після вчинення злочину.
У підрозділі 2.1. «Застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності» зазначається, що неосудність не може ототожнюватися з психічним розладом і не зводиться до простого переліку хворобливих станів психіки, оскільки є юридичною категорією.
З’ясовано, що сутність медичного критерію неосудності, що містить перелік видів психічних розладів, вимагає їх уточнення шляхом заміни на збірне поняття - «психічний розлад», яке як медичний критерій неосудності цілком охоплює спектр захворювань, віднесений до цього критерію. Специфічність медичного критерію полягає в тому, що він і може, і не може бути ознакою, що відрізняє осудність від неосудності, тому розмежування неосудності і осудності за медичним критерієм не завжди буває можливим. Розмежування даних категорій завжди повинно спиратися на встановлення не тільки медичного, а й юридичного критеріїв.
Термін «суспільна небезпека», що вживається в КК України, є невизначеним, оскільки не має чітких критеріїв. Більш правильним видається вживання терміну «усвідомлення суспільної небезпеки» в інтелектуальному аспекті юридичного критерію, яке стосовно сфери дії кримінального закону означає усвідомлення суб’єктом факту вчинення суспільно небезпечного діяння.
Оскільки категорія «неосудність» є категорією виключно кримінально- правовою та не зустрічається в інших галузях права, більш точним видається вживання терміну «не усвідомлення суспільної небезпеки» свого діяння (бездіяльності) неосудною особою.
У підрозділі 2.2. «Застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановления вироку або під час відбування покарання» досліджено питання про застосування зазначених заходів до осіб, у яких після вчинення злочину настав психічний розлад, що робить неможливим призначення або виконання покарання. Відзначено недосконалість формулювання ст. 84 КК України в частині не чіткого розмежування медичного та юридичного критеріїв неосудності.
Обгрунтовано, що найбільш раціональним способом усунення протиріччя стосовно застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які захворіли психічним розладом після вчинення злочину, могло б стати закріплення в КК України відповідного виду відстрочки виконання покарання. У її рамках спочатку суд повинен призначати винному справедливе покарання за вчинене з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину, всіх пом’якшуючих і обтяжуючих обставин та інших чинників, що беруться до уваги в таких випадках. Але виконання цього покарання буде відстрочено до вилікування психічного захворювання чи покращення стану винного. При цьому в подальшому ніщо не завадить застосувати до особи положення ст. 80 КК України про звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням терміну давності виконання обвинувального вироку суду, якщо для лікування злочинця знадобляться тривалі терміни.
У зв’язку з цим запропоновано доповнити частину другу ст. 76 КК України окремим пунктом 7 про відстрочку виконання покарання відносно осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, але захворіли психічним розладом після вчинення злочину до вилікування психічного захворювання чи покращення психічного стану.
У підрозділі 2.3. «Застосування примусових заходів медичного характеру до обмежено осудних, які вчинили злочин» зазначено, що в літературі проблема обмеженої осудності обговорюється досить давно, проте до цих пір немає чіткого її розуміння. Деякі автори вважають доцільним вивчення цієї кримінально-правової категорії, схвалюють включення в кримінальне законодавство поняття обмеженої осудності, інші - навпаки, висловлюють негативне ставлення щодо закріплення обмеженої осудності у ст. 20 КК України.
Аналіз літератури та судової практики свідчить про необхідність і логічність існування інституту обмеженої осудності, під якою видається доцільним розуміти таку кримінально-правову категорію, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов’язковою ознакою якого є обмеження внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності здатності особи усвідомлювати свої дії або керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.
Обмежена осудність обумовлює можливість визнавати особу винною і притягувати до кримінальної відповідальності за вчинене діяння. Обмежена осудність є юридичною передумовою вини та кримінальної відповідальності. До обмежено осудних осіб можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру поряд із покаранням. У цьому випадку зазначені заходи виступають як кримінально-правова форма реалізації кримінальної відповідально сті.
Третій розділ «Правове регулювання примусових заходів медичного характеру» складається з трьох підрозділів, досліджено види примусових заходів медичного характеру, порядок їх призначення, продовження, зміни та припинення застосування, відмінності від примусового лікування.
У підрозділі 3.1. «Види примусових заходів медичного характеру» зазначається, що у КК України 2001 року, порівняно з КК України 1960 року, закріплено більш широкий перелік видів примусових заходів медичного характеру. Такими видами, відповідно до ст. 94 КК України, є: амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку; госпіталізація в психіатричні заклади із звичайним, посиленим і суворим наглядом.
За своїм змістом амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку передбачає обов’язковий диспансерний нагляд, який встановлюється незалежно від згоди пацієнта або його близьких. Вирішуючи питання про призначення амбулаторного примусового нагляду, суд повинен виходити з того, що цей вид примусових заходів медичного характеру призначається у випадках, коли особа не потребує спеціальних умов для лікування, постійного догляду та утримання в стаціонарних умовах, не представляє небезпеку для себе і оточуючих.
У підрозділі охарактеризовано порядок госпіталізації психічно хворих осіб залежно від ступеню їх потенційної небезпеки до трьох видів психіатричних закладів: із звичайним, посиленим та суворим наглядом.
У підрозділі 3.2. «Призначення, продовження, зміна та припинення застосування примусових заходів медичного характеру» звертається увага на те, що при призначенні примусових заходів медичного характеру суд не встановлює їх термінів, бо вони залежать від багатьох обставин і мають продовжуватися до тих пір, поки хворий не перестає становити небезпеку для оточуючих. Суд вказує лише вид примусових заходів медичного характеру.
Запропоновано при призначенні, продовженні, зміні та припиненні примусових заходів медичного характеру враховувати наступні дві обставини:
1) характеристику суспільно небезпечного діяння (юридичний критерій) - небезпека для суспільства; 2) характер психічного захворювання особи (медичний критерій) - небезпека для життя і здоров’я конкретної особи.
У статтях 93-95 КК України дані обставини не передбачені. Доведено, що тільки за таких обставин суд може винести правильне, законне, обґрунтоване і справедливе рішення про застосування або не застосування до даної особи примусових заходів медичного характеру.
Характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого психічно хворою особою діяння можуть визначати призначені за рішенням суду компетентні представники правоохоронного органу або сам суд, а характер психічного захворювання - комісія лікарів-психіатрів.
Обгрунтовано доцільність внесення змін до частини першої ст. 95 КК України та викладення її в такій редакції: «1. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється судом за поданням правоохоронного органу, а також за висновком комісії лікарів-психіатрів, що обґрунтовують необхідність продовження, зміни або припинення застосування примусових заходів медичного характеру».
У підрозділі 3.3. «Відмінності примусових заходів медичного характеру від примусового лікування» зазначено, що інститут примусового лікування не є новелою КК України 2001 р. Зі змісту ст. 96 КК України випливає, що підставами застосування примусового лікування є наявність двох критеріїв - юридичного та медичного:
1) вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом;
2) наявність у такої особи хвороби, що є небезпечною для здоров’я інших осіб.
Відсутність будь-якого з критеріїв, що належать до підстав застосування примусового лікування, виключає можливість його застосування.
На відміну від примусових заходів медичного характеру, які застосовуються до неосудних, обмежено осудних осіб та осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановления вироку або під час відбування покарання, примусове лікування застосовується до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. Застосування такого примусового лікування є правом, а не обов’язком суду. Зі змісту ст. 96 КК України випливає, що примусове лікування може бути застосоване судом, поряд із призначенням покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.
Таким чином, метою примусового лікування є:
- забезпечити запобігання інфекційної небезпеки для суспільства;
- вилікування хворої особи або покращення стану її здоров’я.
Друга підстава є дискусійною серед науковців в аспекті віднесення до небезпечних хвороб хронічного алкоголізму та наркоманії.
У Переліку особливо небезпечних хвороб, затвердженому наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19 липня 1995 p., не йдеться про хронічний алкоголізм та наркоманію. Водночас ст. 53 Основ законодавства України про охорону здоров’я хронічний алкоголізм та наркоманію включено разом із психічними захворюваннями, туберкульозом, лепрою, СНІДом, карантинними інфекціями, венеричними захворюваннями до переліку соціально небезпечних хвороб, які потребують спеціальних методів лікування та профілактики. Така ситуація спонукає до пошуку шляхів і механізму реалізації вимог законодавства.
У зв’язку з цим пропонується внести зміни до кримінального та кримінально-виконавчого законодавства щодо вирішення питань правового регулювання примусового лікування наркозалежних осіб, які вчинили злочини, а саме: передбачити створення відповідних лікувальних установ у системі органів виконання покарань, які будуть виконувати функції забезпечення як виправлення, так і медико-соціальної реабілітації засуджених, хворих на наркоманію. Лікувальні установи виконання покарань для засуджених наркоманів мають вирішити двоєдине завдання: забезпечити примусове лікування наркозалежних засуджених, які мають триматися в них з метою лікування чи поліпшення психічного стану, та здійснити медико- соціальні реабілітаційні заходи з використанням комплексу медичних засобів, засобів соціально-виховного і трудового впливу, режимних і оперативно- профілактичних заходів; забезпечити виконання покарання у виді позбавлення волі з метою виправлення засуджених і запобігання, як випливає з частини другої ст. 50 КК України, вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами.