Бова А.А. Зміст і структура правосвідомості населення України

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, мета і задачі дослідження, наукова новизна, практичне значення, наводиться інформація про апробацію одержаних результатів.

Перший розділ “Методологічні засади соціологічного дослідження правосвідомості” містить концептуальні підходи до визначення правої свідомості та її структури.

Сфера соціологічних досліджень правових явищ включає аналіз відносин, що їх регулюють різні соціальні норми – правові і позаправові. Соціологія вивчає життя права, фактичну регуляцію суспільних відносин, взаємодоповнення різних нормативно-ціннісних систем та конфлікт їх.

У розділі вміщено широкий спектр поглядів науковців на сутність правосвідомості, розглянуто специфічну сферу різних наук у вивченні цього феномена. Дисертант розуміє під правосвідомістю форму суспільної та індивідуальної свідомості, що відбиває суспільні відносини (правові, економічні, моральні, політичні тощо), як урегульовані нормами права, так і ті, що потребують такого регулювання. До змісту правосвідомості слід включити оцінку як правовідносин, так і суспільних відносини, які стосуються інфраправа. Зміст правосвідомості можна висвітлити за допомогою дослідження норм, угод та конвенцій, що інституціалізуються у соціальному житті і конкурують з правом. І хоча такі конвенції не обов’язково отримують законодавче оформлення, вони є потужним регулятором соціальних відносин. Фіксуючи нові взірці, правосвідомість орієнтує поведінку людей відповідно до їхніх вимог. Громадська думка про право, оцінюючи існуюче та бажане право, відбиває також суспільні відносини, що потребують правової регламентації. За допомогою соціологічних досліджень стає можливим виявити конкретні прояви інфраправових домовленостей. Викладене логічно приводить до рішення звернутися до соціологічних аспектів у трактуванні категорії “інфраправо”.

Проблема плюралізму джерел права, яка лежить в основі концепції інфраправа, була в центрі наукових поглядів Е.Дюркгейма на природу суспільства. Учений доводив, що закон і право не є тотожними поняттями, оскільки встановлення норм є прерогативою колективної психології. Норми виникають під впливом колективних уявлень про належне, звичок, нових усвідомлених групою потреб. Держава лише реєструє норми, сформовані та інституціалізовані, втілені у громадській думці і правосвідомості, та формально закріплює їх.

У першому розділі наводяться змістовно близькі інфраправу і правосвідомості поняття, зокрема “живе право”, “неофіційне право”, “спонтанне право”, “інтуїтивне право”, “право вільне”, “право корпорацій”, “моральне право”, розкривається зміст зазначених понять, як їх розуміли послідовники школи “солідаризму”.

До соціологічної проблематики права зверталися і радянські вчені. Так, С.Алексєєв виокремлює юридичне право і право неюридичне (поширюється під час соціальних катаклізмів), називаючи останнє предметом соціології.

Якщо термін “інфраправо” не набув поширення, то “звичаєве право” визнається дослідниками як джерело права. Своїм змістом звичаєве право наближене до поняття інфраправа. Звичаєве право виникає стихійно з практичних потреб людей, як правило необізнаних у юридичній казуїстиці. Спілкуючись, вони виробляють деяку подобу кодексу поведінки, що спирається на існуючі в практиці спілкування традиції і неписані правила “соціальної гри”, складовою яких є елементи державного правопорядку. Важливою ознакою звичаєвої норми права (а це характерне і для інфраправа) є складність доведення таких норм, оскільки норма формально не зафіксована, а процес формування її має латентний, мовчазний, неорганізований, спонтанний і колективний характер. Період дії правового звичаю є довшим. На противагу йому, інфраправові конвенції спричиняються нагальними потребами суспільства, а тому дія їх обмежена у часі.

Інфраправо містить насамперед норми і цінності, взірці поведінки, в той час оцінки та думки з приводу інфраправа є сферою правової свідомості. Під інфраправом розуміють систему норм і процедур, котрі наперед позбавлені організаційної техніки виконання та офіційних виконавців. Одночасно інфраправо змикається із правозастосовчою діяльністю, утворюючи паралельно функціонуючу систему норм.

Ставлячи за мету дослідити передумови виникнення інфраправа, дисертант зіставляє інфраправо з основними складовими соціальної системи – соціальними інститутами, нормами і цінностями.

Інститут дає індивідам можливість задовольнити потреби у спосіб, приписаний домінуючою частиною суспільства, а тому, відтворюючи соціально бажану поведінку, інститут являє собою форму соціального зв’язку, забезпечуючи функціонування соціальної системи. Інституціалізація можлива на основі компонентів свідомості, взірців поведінки, цінностей та норм. Нормативні елементи містить і досліджуваний нами предмет – інфраправові конвенції, а тому інфраправо (за показником присутності в ньому нормативного компонента) – інститут соціальний.

Втілюючи певну модель поведінки, соціальна норма має за основу цінності. Якщо цінності відбивають ставлення людини до явищ і процесів, то норми надають її діям загальний алгоритм. Репрезентуючи конкретні взірці і установки, норми описують межі допустимої поведінки. Дотримання норм стає можливим завдяки застосуванню санкцій. Той факт, що соціальний інститут заснований на нормативно-організаційних засадах, тобто соціальних нормах, не виключає, однак, що соціальна норма відіграє аналогічну роль і у функціонуванні неформальних інститутів. Якщо офіційні соціальні інститути ґрунтуються на юридичних нормах, то неформальні – на звичаях, традиціях, моралі. Останні досить неоднорідні – на противагу санкціонованому державою закону. Як центральна одиниця нормативної регуляції соціальна норма формулюється зазвичай у вигляді безособового і загального імперативу. Основними різновидами соціальних норм є норми формальні та неформальні. Критерієм розрізнення є формальне закріплення (або відсутність такої норми) в офіційних законодавчих актах і кодексах. Інфраправо зазвичай конституюється у неформальних нормах.

Передумовами виникнення і поширення інфраправа є дезорганізація таких елементів суспільства, як соціальні інститути, соціальні норми та соціальні цінності. Автор аналізує погляди Е.Дюркгейма, Р.Мертона та Р.Дарендорфа на природу аномії. Соціальна дезорганізація виникає внаслідок конфлікту різних нормативних систем, послаблення дії соціального контролю, коли цінності, визнаванні досі, вже не відповідають реальним відносинам, а нові – офіційно не унормовано. Якщо суспільна функція інституту не виконується офіційно, вона здійснюватиметься шляхом неформальних і незаконних установлень. Зовнішніми індикаторами деформації соціальних інститутів є хабарництво і протекціонізм. Кризовий стан соціальних інститутів позначається на стані правосвідомості членів цього суспільства. Наслідком дисфункції соціального інституту є деформація ціннісних орієнтацій і заміна їх на нові.

На стан формування типів негативної правосвідомості і поширення інфраправа впливає і соціальна стратифікація. Так, головними передумовами існування інфраправа є такі чинники: деструктурація суспільства (зміна ціннісних орієнтацій, деформація соціальних інститутів тощо); залишки перерозподільної системи, поширення тіньової економіки, зміцнення “п’ятої влади”; неузгодженість дії державних інститутів – суперечливість законів, відсутність нормативного регулювання деяких важливих аспектів суспільного життя.

Аналізуючи структуру правосвідомості, слід зазначити, що вона має кілька рівнів. Так, з точки зору предмета відображення окреслюють сфери правосвідомості, що відповідають галузям права та видам правовідносин. Правосвідомість має різний зміст у сфері цивільного, трудового, адміністративного, кримінального, процесуального права; наприклад, “кримінально-правова”, “кримінально-процесуальна”, “адміністративно-правова” правосвідомість. Таке розмежування правосвідомості характерне скоріше для юристів, ніж для соціологів.

Залежно від специфіки відображення правових явищ у структурі правосвідомості виокремлюють ідеологію та соціально-правову психологію. Правова ідеологія становить цілісне, науково-концептуальне відображення пов’язаних з владними відносинами інтересів певних класів, груп впливу. Правова психологія утворюється стихійно на грунті емпіричного (практичного), безпосереднього відображення суб’єктами правових відносин, правової поведінки у вигляді громадської думки, переживань, почуттів, емоцій, оцінок. На відміну від правової ідеології правова психологія не відбиває систематично весь комплекс суспільних відносин.

Структура правосвідомості з огляду на глибину відображення правових явищ має два рівні: буденний (емпіричний) і теоретичний. Характерною ознакою рівня буденної правосвідомості є те, що він формується упродовж практичної діяльності, під впливом повсякденного досвіду людини, включає емпіричні знання про діюче право та інші правові явища. Науково-теоретичний рівень правової свідомості є результатом діяльності ідеологів, політичних діячів і класів. Їхні погляди знаходять втілення у теоріях, у наукових термінах, принципах, науково-теоретичних доказах, зрештою у правовій науці.

З огляду на суб’єктів (носіїв свідомості) виокремлюють суспільну, класову, групову, масову, індивідуальну правосвідомість.

Дисертант розглядає основні функції правосвідомості – когнітивну, регулюючу, нормативно-прогностичну, яким відповідають функціонально-психологічні компоненти: правові знання, мотиви правової поведінки та правові установки, ставлення до правових цінностей.

Аналітичне виокремлення у структурі правосвідомості законосвідомості та інфраправової свідомості (застосування неформальних норм в юридично значущих ситуаціях) кореспондується з концепцією аномії і типологією конформістської і девіантної поведінки. В цьому контексті автор розглядає також типології правосвідомості, запропоновані російськими соціологами і кримінологами. Структурні елементи інфраправової свідомості включають такий понятійний ряд: цінності ® соціальні норми ® соціальний контроль (з притаманними йому об’єктами, суб’єктами та санкціями).

Другий розділ “Інфраправові засади ціннісних орієнтацій і поведінки населення України” містить результати емпіричних соціологічних досліджень. Можна констатувати, що загальний рейтинг міліції протягом останніх років не змінився: приблизно 9–14% населення довіряє органам внутрішніх справ. Довіра до міліції орієнтує людину на дотримання або юридичних норм, що їх підтримує держава (максимальна довіра до інститутів держави характерна для країн з усталеною демократією), або норми звичаю, поширеної у соціальній групі. Останнє зумовлює альтернативну систему регулювання суспільних та економічних відносин, тіньову економіку, нелегальні методи розв’язання конфлікту. Психологічна установка на довіру до співробітників міліції сприяє не лише помiркованішій позиції населення, а й законослухняностi. Індекс довіри до міліції вищий в осіб, які обирають законні засоби обстоювання своїх прав і з цією метою ладні брати участь у передвиборній кампанії.

Серед факторів, що впливають на ступінь довіри опитуваних до міліції, домінуючими є: соціально-демографічні (стать, вік, освіта, сімейний стан); професійний статус людини та відповідний ступінь психологічної рефлексії (задоволеність рівнем життям, професією, статусом у суспільстві); вид одержання прибутку (фіксовані зарплата, доход), загальна орієнтація респондента на оцінку економічних перетворень. Чим більший доход або заробітна платня, тим вищий рівень недовіри до міліції. Низький рівень довіри до міліції у молоді. І пояснюється це її неорганізованим дозвіллям, недостатнім знанням правових норм, спробою реалізувати себе в бізнесі не завжди легальним засобом. Найвищий індекс довіри до міліції у співробітників правоохоронних органів. Його значення вище від відповідного індексу довіри до міліції у службовців допоміжного персоналу, спеціалістів гуманітарної сфери, тих, хто займається дрібним бізнесом або працює на бізнесмена, у фермерів. Мінімальний індекс довіри зафіксовано у тих, хто не має постійної роботи.

Довіра до міліції як елемент ставлення до органів влади формується на ґрунті особистого досвіду людини, що мала справу з міліцією. Формують її і засоби масової інформації. На підставі факторного аналізу даних 1996–1999 років встановлено: за показником довіри міліція органічно входить до структури фактора офіційної влади. З падінням авторитету всіх гілок влади довіра до міліції зменшується.

Ступінь довіри населення до державної влади – одне з основних джерел громадської думки, обов’язковий елемент легітимації влади. Так, низький рівень довіри до працівників міліції свідчить про існування iнфраправових норм, які поширені в певних соціальних колах i виконують функції, тотожні офіційним законам, зокрема у сфері бізнесу.

Дослідження ставлення населення до хабарництва дає змогу окреслити iнфраправові зв’язки та співвідношення позитивного права і домінуючих у суспільстві групових цінностей. Саме корупція є інфраправовою практикою, втіленою у повсякденному житті.

На підтвердження поширеності хабарництва в суспільстві, перетворення корупції на норму наведено широкий спектр результатів масових і експертних досліджень. Виходячи з розподiлiв вiдповiдей респондентiв можна констатувати, що кримiналiзується не лише поведiнковий компонент правової свiдомостi, а й цiннiсно-нормативна структура iндивiда. Значна частина людей приходить до чиновника, який вирішуватиме їхню справу, впевнені у дiєвості закону “дав – узяв – зробив”. Вiдбувається процес iнституцiалiзацiї такої поведiнки; готовність дати хабар, як і давання хабара, переводяться на нормативний рiвень. Звідси – конфлікт між різними нормативними системами: законодавство карає хабарництво, а на практиці воно процвітає.

Застосувавши логлінійний аналіз, удалося визначити загальну структуру взаємодії ознак – поведінки, зорієнтованої на давання хабара, судження щодо можливості вирішення справи (через хабар або офіційним шляхом) та ситуації вимагання хабара. Встановлено, що поведiнка є ключовою змiнною, яка пояснює взаємодiю інших двох ознак. Саме поведiнка iмплiцитно орiєнтує дiяти за певних обставин певним чином. Вимагання хабара може спричинити вiдповiдну реакцiю саме у людей, які вiдчувають, коли потрiбно “вiддячити” чиновниковi подарунками, грошима чи спиртним, аби прискорити справу, але не в тих, хто вже адаптувався до давання хабарів. Ситуація вимагання хабара в даному разі не є важливою для осіб, у яких орієнтацію на давання хабара вже сформовано, тобто теза про активнiсть хабародавцiв знаходить доказ.

Дані оптимального шкалювання дають змогу визначити групи, орієнтовані на давання хабара. До груп ризику належать респонденти: вiком вiд 30 до 39 рокiв; ті, хто отримує додатковий доход; що працюють переважно в приватному секторi або водночас і в приватному, і в державному; пiдприємцi, зайнятi у великому або середньому бiзнесi; пiдприємцi, зайнятi в дрiбному бiзнесi; тi, хто працюють на бiзнесмена; керiвники установ (тобто найактивніші категорії населення). Інтелiгенцiя, працiвники правоохоронних органiв та вiйськовослужбовцi посідають нейтральну позицію.

Здійснено типологізацію (за допомогою індексного і кластерного аналізу) цінностей буденної правосвідомості. В результаті кластерингу було отримано три групи, які інтегрально характеризують типи правової (антиправової) свідомості. Кластери мають такі умовні назви: перший кластер –“незаконослухняні” (330 респондентів – 26%); другий кластер – “помірковані” (609 респондентів – 48%); третій кластер – “законослухняні” (339 респондентів – 26%).

Для першої групи характерне не лише порушення встановлених державою законів, а й послаблена дія на її представників моральних норм. Ці люди цілком або здебільшого погоджуються, що слід жити за принципом: можна робити все те, що не заборонене законом. Вони погоджуються також із тим, що можуть робити цілком законні речі, навіть якщо це суперечить моральним нормам, тобто вони потенційно здатні порушити не лише моральні норми, а й закон. Дана категорія опитаних характеризується високим рівнем негативної правосвідомості, особливо стосовно питань, пов’язаних зі злочинністю. Вони цілком свідомо йдуть на порушення законодавчих норм. Іще одна, досить характерна ознака цієї групи, невіра у можливість поліпшити власне становище законним шляхом, майже цілковита згода з думкою про те, що багатим можна стати лише тоді, коли не дотримуєш закону, що для досягнення добробуту можна порушити закон. Отже неможливість досягти соціально схвалених цілей легальними засобами маргiналiзує статус особи, викликає у неї незадоволеність станом речей, детермінує негативну правосвідомість, провокує протиправну діяльність або принаймні схильність до неї.

У другому кластері (модальна категорія) спостерігається розподіл відповідей на “зовнішні” запитання, аналогічний вибірці у цілому, з невеликими коливаннями (1–2%). Ця група об’єднує конформістів. Така правосвідомість є найбільш типовою. Представники другого кластеру, не даючи категоричних відповідей, посідають “середню” позицію.

Третя група об’єднує так званих “законослухняних”. Респонденти цієї групи отримують переважно фіксовану зарплату і працюють у державному секторі. На вербальному рівні вони дотримуються основних правових і моральних норм. Їхній оптимізм викликаний традиціоналізмом найближчого оточення (середній вік респондентів у третьому кластері вищий порівняно із середнім віком в інших кластерах). Окреслена категорія потенційно готова допомогти правоохоронній системі у боротьбі проти злочинності, в тому числі і з її організованими формами.

Додатково було побудовано індекс правової свідомості. Особи, які набрали менше балів за індексом, у цілому схильні (виходячи з безпосередніх відповідей респондентів) до протиправної поведінки. За статусними характеристиками це найактивніша частина населення.

На підставі інтерпретації інтегральної типології правосвідомості українських громадян з’ясовано, що у суспільстві на тлі певного незаперечення, а іноді і прямої соціальної підтримки таких явищ, як  корупція, остання зростатиме. Про це свідчать інтегральні показники, що характеризують вибірку в цілому. В цьому відношенні дані соціологічного дослідження показали не лише неоднорідність суспільства, а й дещо незвичну сторону ставлення до злочинності.

У висновках подаються підсумки роботи, висловлюються рекомендації щодо зниження негативної дії інфраправових конвенцій, удосконалення законодавства. В результаті проведеного аналізу вдалося вирішити завдання дисертації, підтвердити основні гіпотези.

З послабленням офіційного законодавства, поширенням соціальної аномії інфраправо починає відігравати значну роль, що віддзеркалюється у правосвідомості населення України. Як елемент соціальної системи та неформальний соціальний інститут інфраправо сприяє адаптації людей, досягненню цілей, взаємодії та кооперації. Однак з поширенням в суспільстві інфраправових конвенцій норми позитивного права поступово зазнають блокування. Так інфраправо обумовлює водночас і структурацію, і деструктурацію соціальних відносин.

Виявлено, що значна частина людей не погоджується з правовими нормами, деякі не визначили свого ставлення до них, тобто правосвідомість населення має значний соціально-негативній потенціал, який може бути пояснений у термінах концепції соціальної дезорганізації.

Встановлено певну статистичну відповідність між соціально-демографічними показниками, нормами інфраправа та основними типами правосвідомості.

Право та інфраправо, в яких узагальнено конституюються потреби, інтереси та інституціалізовані відносини, віддзеркалюються у правосвідомості. Структура правосвідомості є складною і багаторівневою. Структурні елементи правосвідомості можна розглядати за певними напрямами, наприклад, суспільне – колективне – індивідуальне, наукове – практичне – побутове, ідеологічне – психологічне, когнітивне – емоційне – вольове тощо. З нашого погляду, загальну структуру правосвідомості слід доповнити новим вектором – орієнтацією на норми офіційного права або інфраправа.

Правосвідомість має важливе значення в період реформування суспільства. На основі дослідження громадської думки про право можна судити про нові тенденції розвитку соціальної структури суспільства.

Основні положення дисертації висвітлено у 6 наукових фахових виданнях, 2 статтях та 2 доповідях на конференції.

1.    Бова А. Суспільний ідеал без політичної ретуші // Віче. – 1996. – №6. – С.62–67.

2.    Бова А. Цінності правосвідомості як фактор диференціації // Соціальні виміри суспільства. Збірка наукових робіт молодих науковців. – К.: Інститут соціології НАН України. – 1998. – Випуск 2. – С.107–119.

3.    Бова А. Соціологічна інтерпретація інфраправа // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – №2. – С.17–31.

4.    Бова А. Моделювання поведінки, що орієнтована на дачу хабара, за допомогою методів багатовимірної статистики // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – №3. – С.109–116.

5.    Бова А. Моделирование межпоколенной профессиональной мобильности // Подвижность структуры. Современные процессы социальной мобильности / С.А.Макеев, И.М.Прибыткова, Е.В.Симончук и др. – К.: Институт социологии НАН Украины, 1999. – С.97–114.

6.    Bova A. The Population’s Attitudes Toward Bribery in Some Cities of Ukraine // Inte ational Jou al of Sociology. – 1999–2000. – Vol.29. – №4. – P.6–15.

7.    Бова А. Проблема довіри населення України до міліції (соціологічний аналіз) // Молода нація. Альманах. – 1998. – Випуск 9. – С.101–117.

8.    Бова А. Корупція в Україні як інфраправова норма // Політичний портрет України. Бюлетень фонду “Демократичні ініціативи”. – 1998. – №19. – С.74–82.

9.    Бова А.А. Структура тіньової економіки // Економіка України: реалії, перспективи розвитку ринкових відносин. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних працівників. Міжвідомчий науковий збірник / За ред. А.І.Комарової, С.Б.Бєлікова, А.С.Гальчинського та ін., т.20. – К., 2000. – С.697–708.

10.Бова А.А. Правосвідомість і громадська думка про право: концептуальні засади // Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних працівників. Міжвідомчий науковий збірник / За ред. А.І.Комарової, М.О.Потебенька, В.П.Пустовойтенка та ін., т.22. – К., 2001. – С.623–631.