Бойко О.В. Насильство в сім\'ї: соціологічний аналіз явища

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, формулюються ціль і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, визначаються теоретико-методологічні основи та емпірична база дослідження; обґрунтовується наукова новизна отриманих результатів; формулюється теоретичне та практичне значення результатів роботи, а також форми їх апробації.

Перший розділ „Теоретико-методологічні основи вивчення насильства в сімейному середовищі” присвячений аналізу традиційних підходів дослідження феномену насильства як загальносоціального явища, а також, насильства в сім'ї як його часткового випадку; розглянутий ряд теоретико-методологічних підходів до цієї проблеми. Методологічною основою вивчення насильницької поведінки в сім'ї є соціологічні теорії девіантної поведінки та конфлікту.

У першому підрозділі “Насильство як соціальний феномен: поняття, види, функції” проведений аналіз основних підходів до вивчення насильства, а також розглянуті аспекти релігійного інтересу до проблематики насильства, обгрунтована необхідність комплексного використання соціально-психологічного, біолого-генетичного та соціологічного підходів до вивчення насильства.

Огляд основних соціологічних підходів до вивчення насильства як родового поняття, а також типологій насильницьких проявів (Д. Галтунг, В. Кантор та ін.) дозволив визначити особливості дослідницьких стратегій, які відбивають це явище на різних рівнях. Індивідуально-психологічні та біолого-генетичні концепції (Ломброзо, Бенедикт, Гаррофало, Фройд, Уайт та ін.) в основному розміщують акцент на формах індивідуального насильства. Цей підхід проілюстрував певну обумовленість причинно-наслідкового механізму насильства особливостями індивідуально-психологічної та біологічної природи людини, де, власне кажучи, психічні процеси домінують у визначенні мотиваційної сфери людини. Багато концепцій, взагалі, пов’язували здійснення насильницьких дій з патологічними відхиленнями та іншими психо-соматичними змінами функцій людини (Даллі, Мінзлов, Ломброзо та ін.). Однак сучасний стан розвитку цього напрямку характеризується більшою лояльністю до урахування впливу зовнішнього середовища на можливість здійснення насильства.

Теорії обумовленості насильства економічними та соціокультурними умовами вивчають “коерсивне насильство” (змушувальне) у контексті опису та пояснення масштабних соціальних процесів (К. Маркс, Р. Мертон, Т. Парсонс, Е. Клінеберг). Це спричинило появу точки зору щодо визнання протиріччя між цінностями та можливостями їх досягнення як основної причини насильства.

Третім напрямком, який обумовив характер нашого дослідницького підходу, є конфліктний підхід (М. Вебер, Т. Парсонс, Г. Зіммель, В. Парето, Е. Дюркгейм, Л. Козер). Він враховує не тільки раніше вже вказані фактори, але й дозволяє концентрувати увагу на самому процесі насильства. У контексті конфліктної взаємодії насильство розглядається нами як діяльність примусового характеру, котра прямо або опосередковано порушує життєдіяльність як окремих елементів соціальної системи, так і самої системи в цілому, і характеризується специфічними формами виявів та наслідків.

Розгляд різноманітних форм насильницької поведінки з позицій їх сумісності з морально-етичними, загальнолюдськими принципами та нормами поведінки надав можливість виділити функції насильства, які доцільно розвести на дві групи, що характеризують деструктивний і конструктивний початок насильства та відбиваються на різних рівнях соціальної системи. До деструктивного відносяться функції насильства, пов'язані з негативним впливом на психофізіологічний стан його учасників. Дуже часто в результаті насильства взаємовідносини учасників конфлікту взагалі припиняються. Серед інших функцій деструктивного характеру виділяються функції, пов'язані з формуванням “образу ворога”, що сприяє становленню та зміцненню негативної установки стосовно опонента, а також зниженню ефективності групової та індивідуальної діяльності.

Крім функцій значну роль у формуванні уявлення про насильство як соціальний феномен є типологізація його проявів. Типології насильства, засновані на підході до вивчення насильства як родового поняття, стали базовим елементом у подальшій диференціації насильницьких проявів у сім'ї. Ці прояви включають пряме насильство, тобто безпосереднє нанесення певної шкоди станові об'єкту насильницької взаємодії, а також “вчинення насильства заради насильства”, та структурне насильство, яке характеризує досягнення певних, не пов'язаних із нанесенням прямої шкоди, цілей.

Другий підрозділ “Концептуальні підходи до аналізу насильства в сім'ї” присвячений розгляду методологічних основ вивчення насильства в сфері шлюбно-сімейних відносин, що дозволило говорити про його специфіку. Особливістю його є те, що найбільш очевидних форм воно набуває на мікросоціальному рівні: рівні малих соціальних груп, міжособистісному, внутрішньоособистісному рівнях.

Для теоретичного осмислення феномену насильства в сім'ї проведений аналіз підходів дослідження цього феномену. Огляд наукової літератури свідчить про те, що диференціація основних напрямків в розгляді насильства практично дублює загальну методологічну схему. Більшість наукових концепцій, які пояснюють насильство в сім'ї, реалізовані в трьох основних напрямках: теорії соціально-історичної спрямованості у вивченні насильства в сім'ї (К. Маркс, Е. Фромм, М. Страус та ін.); системно-сімейні концепції (Н. Смелзер. Р. Мертон, Е. Дюркгейм, Д. Галтунг, Л. Берковіц та ін.); концепції індивідуально-психологічної обумовленості насильства в сім'ї (З. Фройд, Т. Парсонс, Е. і П. Добаш та ін.).

Найбільш повно можливість розгляду насильства як процесу, який містить певні етапи, представляє підхід до розгляду сім’ї як системного утворення. Аналіз теорій цього підходу дозволив виділити чотири основні дослідницькі аспекти сімейного насильства. Перший аспект стосується розгляду насильства в сім'ї як такої форми комунікації, що складається з окремих соціальних актів (Т. Парсонс); другий - відбиває інтеракційний характер сімейного насильства (Г. Беккер, У. Томас, Т. Шипунова); третій свідчить про девіантний характер насильницьких дій (Н. Смелзер, Ч. Кулі, Е. Дюркгейм, Е. Сатерленд, Е. Лемерт, Е. Шур), четвертий - про конфліктологічні передумови виникнення та розвитку насильства (Г. Патерсон, А. Бандура, М. Фельдман, Дж. Тедеши, А. Здравомислов, А. Анцупов, А. Шипілов і ін.). Розгляд питання про зв'язок насильства та теорії девіантної поведінки вкрай важливий, адже, на наш погляд, при аналізі насильства в сім'ї необхідно враховувати два значних системних утворення: стан системи “агресор - соціальні норми” та систему “агресор - жертва”. Перше утворення відбиває формування образу девіанта, а друге пов'язане із розглядом насильства в рамках конфлікту інтересів або взаємин між членами сім'ї.

Основна проблема міждисциплінарного підходу при вивченні насильства в сім'ї вбачається у формуванні його цілісного “образу” як явища, яке можна охарактеризувати із застосуванням аналізу певних характеристик: масовидність насильства, соціально-психологічні характеристики агентів насильства, особливості їх взаємодії, цінністно-нормативний аспект.

Серед наведених характеристик важлива роль відведена соціальній взаємодії агентів насильства. Насильство як взаємодія виражається в трьох основних проявах, серед яких найбільш поширеною є поведінка, заснована на вчиненні “неявного” насильства, тобто такого, яке не усвідомлюється суб’єктом як насильницьке, у формах “педагогічного”, “соціалізаційного”, “інформаційного” примусу. Такі форми насильства пояснюють конструктивну функцію насильства в сім'ї, пов'язану із забезпеченням культурної спадкоємності.

Ще два види насильства пов'язані з відкритим проявом агресії: поведінка, пов'язана з механізмами визнання агресивних дій насильницькими за своєю сутністю, а також насильство-імітація. Виникає необхідність урахування спрямованості дій, що у свою чергу визначає характер взаємодії. Насильство-імітація на рівні внутрішньосімейних відносин пов'язана з дискримінаційною поведінкою членів сім'ї.

Конфліктна взаємодія, де вирішальним способом розв’язання складної ситуації є насильство, характеризується тим, що в процесі інтеракції порушуються соціально-правові норми. Розгляд нормативного аспекту такої взаємодії пов'язаний з поняттям девіантної поведінки. Насильство в сім'ї в контексті розвитку динаміки девіантної поведінки формується на таких етапах: формування та можлива інституалізація певних соціальних норм, що визначають тим або іншим чином рамки припустимої і суспільно схвалюваної поведінки; формування ставлення суб’єкта насильства до соціальної норми; вчинення насильницької дії, що характеризує безпосереднє порушення положень певних норм суб'єктом; ідентифікація та визнання дій насильницькими; визнання суб'єкта “агресором”; етап стигматизації; прояв наслідків стигматизації.

Третій підрозділ “Ідентифікація насильства в сім'ї: можливості щодо типологізації основних проявів” присвячений ідентифікації насильницьких проявів як процесу визначення на основі наявного соціального досвіду відповідності якостей досліджуваного об’єкту набору якостей певної поведінкової моделі. Ідентифікація як процес “впізнавання” насильства є не тільки етапом формування девіантної поведінки, але й значним елементом взаємовідносин між конфліктуючими сторонами та обов’язковою ознакою насильства. Ідентифікація не можлива без взаємодії. Це обумовило власне уявлення про насильство в сім'ї як форму конфліктної взаємодії, результатом якої є навмисне заподіяння шкоди одним членом сім'ї фізичному, психічному здоров'ю та економічним інтересам іншого члена сім'ї шляхом здійснення примусової дії прямого або інструментального характеру, якщо таке не пов’язане з провокуючою поведінкою особи, що постраждала.

Процес ідентифікації насильства не обмежується використанням загальних положень про насильство в сім’ї. Сукупність таких проявів складає основу для типологізації насильницьких проявів як мінімум в двох площинах. Перша відбиває мотиваційну складову, де основними формами є пряме та структурне насильство. Друга площина відбиває характер впливу на об’єкт: фізичне, психологічне та економічне, а також сексуальне, яке може мати як фізичні властивості, так і психологічні.

Другий розділ “Стан та динаміка поширеності насильства в сім'ї в Україні” присвячений аналізу стану насильницької злочинності в сфері сімейно-побутових відносин в Харківській області та Україні в цілому, характеру насильницького впливу, особливостей ідентифікації насильства в сім'ї на професійному та побутовому рівнях, умов насильницької взаємодії, характеристик агентів насильства в сім'ї.

У першому підрозділі “Методи соціологічного дослідження феномену насильства в сім'ї” розглядаються найбільш поширені засоби дослідження насильницької поведінки в сім'ї, визначаються їхні переваги та недоліки. Окремо зазначено недоліки існуючої системи збору офіційної статистичної інформації. Серед труднощів, які ускладнюють ефективне використання таких даних, є проблема встановлення параметрів інформації, яка підлягає збору – в структурі статистичного відображення насильницької злочинності в сім’ї враховуються також злочини, скоєні під час ведення господарства не тільки членами однієї родини. Друге утруднення пов’язане із співвідношенням офіційної та неофіційної статистики, що характеризує рівень латентності явища. Тут може бути корисним досвід зарубіжних фахівців, які для цих цілей використовують абсолютний (prevalence) та відносний (incidence) показники насильства. Перший відбиває гіпотетичний рівень досліджуваного явища, відносний характеризує реальну кількість зареєстрованих фактів насильства на 1000 населення певної категорії. Абсолютний показник вимірюється за формулою P = I х n, де I – відносний показник насильства, n – загальна кількість потенційних об’єктів насильства.

У результаті порівняння різноманітних методів були обрані найбільш інформативні: анкетне опитування, спрямоване напівформалізоване інтерв'ю, аналіз документів, метод “фокус-груп”, а також метод тестування (опитувальник К.Томаса), тобто такі, що дозволяють виділити соціальні характеристики насильницької поведінки в сім'ї, його відображення у міжособистісних відносинах. Застосування вищевказаних методів дослідження значною мірою дозволяє відбити особливості здійснення профілактичної, реабілітаційної та діяльності з припинення насильства в сім'ї, а також обумовлено їх доступністю та простотою у використанні. Важливим є і те, що ці методи взаємодоповнюють один одного та дозволяють розглянути проблему з різноманітних точок зору.

В другому підрозділі “Поширеність насильства в сім'ї як різновиду протиправної поведінки в Україні” був проведений аналіз кримінально-правової статистики (відносний показник сімейно-побутового насильства), який виявив тенденцію збільшення питомої ваги тяжких злочинів у сфері сімейних відносин у загальному обсязі аналогічних правопорушень. Дана тенденція виявляється на тлі зниження їх загальної кількості. З огляду на високу суспільну небезпеку дій, пов'язаних з убивством або нанесенням тяжких тілесних ушкоджень, відзначена їх значна питома вага у структурі сімейно-побутової злочинності.

У третьому підрозділі “Соціологічний вимір основних проявів насильства сім’ї” обрані напрямки вивчення характеристик явища насильства в сім'ї були реалізовані за допомогою використання таких методів конкретно-соціологічних досліджень, як метод експертних оцінок, опитування, тестування.

Одним з актуальних питань при розгляді особливостей насильницької поведінки в сім'ї є ідентифікація насильницьких проявів. Фахівці визначають насильство в сім'ї як сукупність дій, що відбиває фрустрований стан об'єкту насильства. Основним компонентом у механізмі оцінки дій є чинник суб'єктивності. У такій ситуації важливу роль грає формування оцінки насильницьких дій у осіб, що професійно виконують функції з профілактики, припинення насильства в сім'ї. Результати дослідження дозволили говорити про три основні чинники, що впливають на створення образу “насильства”: особливості правової культури індивіда; інтеріорізація змісту соціальних норм, що визначають рамки соціально прийнятної поведінки як у сім'ї, так і поза неї, індивідуально-психологічні установки, що базуються на особистому досвіді спілкування.

Загальною рисою, що характеризує ставлення більшості громадян, є тенденція розгляду насильства в сім'ї як явища, характерного, насамперед, для подружніх відносин, а також відносин між дітьми та батьками. Причому чоловіки набагато частіше відносять насильницькі дії, що чиняться в сфері шлюбно-сімейних відносин, до здійснення процесу виховання дітей.

Найчастіше до насильства в сім'ї відносять побої (72% респондентів), адиктивну поведінку (52%), вираження погрози застосування фізичного примусу (45%), а також фізичне покарання дітей (38%). У дисертації окремо приділено увагу фізичному покаранню батьками своїх дітей. Виявлено ситуацію, у якій, незважаючи на те, що більшість жертв насильства в сім'ї самі були об'єктом фізичного покарання з боку батьків, близько 60% з них піддають своїх дітей фізичним покаранням, при цьому визнаючи останнє насильством. Це, перш за все, свідчить про формальний характер сприйняття фізичних покарань як різновиду насильницьких дій. Вивчаючи причини застосування фізичного покарання до дітей, нами було зафіксовано, що більш ніж 50% випадків застосування покарання до дітей пов'язані з впливом стресогенних чинників, що обумовлюють прояв ефекту усунутої агресії.

Громадська думка щодо поширеності різноманітних форм насильства значною мірою збігається з “насильницьким досвідом” самих респондентів. Найбільш поширеними формами насильства в сім'ї є різноманітні прояви психологічного насильства - 86% жінок і 41% чоловіків, які зазнавали насильства, відчували на собі психологічний вплив інших членів сім’ї у формах погроз, приниження, інвектив, ізолювання, негативного оцінювання (переважно з боку батьків або подружжя). Форми подружнього фізичного насильства є порівняно рідкісними (15% жінок та 10,5% чоловіків із числа респондентів, що піддавалися насильству). Практично 10% усіх респондентів зазнавали систематичного фізичного покарання з боку батьків, причому чоловіки в 2 рази частіше, ніж жінки.

Аналіз відповідей респондентів показав, що громадяни не завжди звертаються по допомогу у випадках насильства в сім’ї - 47% респондентів, що піддавалися насильству з боку інших членів сім'ї, зверталися по допомогу до сторонніх осіб (в міліцію, соціальні служби, громадські організації, до сусідів, родичів, друзів). В результаті порівняльної оцінки відповідей респондентів щодо схильності вважати окремі дії насильством і здійсненням таких дій самими респондентами, було виявлено наступні тенденції: 1) із зростанням фізичного характеру дій, які оцінюються, зростає схильність респондентів розглядати такі дії як насильницькі; 2) найбільш поширеними формами насильницьких дій, які скоюються як чоловіками, так і жінками проти членів сім’ї, можна вважати вербальні образи, погрози застосування фізичних форм впливу, а також прояви фізичного примусу, які однак не відносяться до побоїв та знущання; 3) респонденти більше скоюють ті насильницькі дії, які вони не схильні розглядати як насильство.

Сучасна сім'я характеризується поширеністю такої форми взаємодії, як конфлікт, причому значна більшість осіб, які мають “насильницький” досвід, характеризуються низьким рівнем застосування конструктивних стратегій вирішення або управління конфліктом. Аналіз результатів опитування показав, що практично 90% сімей характеризуються наявністю міжособистісних конфліктів. Використання диференціації типів сімейної організації, в основі якої лежить класифікація неблагополучних сімей на конфліктні, кризові, проблемні, невротичні та два додаткових види (частково дезорганізовані та неконфліктні), дало можливість говорити про те, що насильницька поведінка найбільш характерна для сімей конфліктного типу (77% від загальної кількості сімей даного виду). Крім того, у значній мірі схильні до ризику вчинення насильства сім'ї кризового (57%), невротичного (68%) та проблемного (68%) типів. Аналіз окремих форм насильства в залежності від типу сімейної організації показав, що практично половина всіх проявів фізичного насильства коїться в сім’ях проблемного типу, тобто таких, які характеризуються відсутністю постійного житла, тривалою хворобою одного з членів сім'ї, відсутністю засобів на утримання сім'ї, осудом за скоєне правопорушення і т.д. Взагалі більшість фактів насильства була зафіксована саме в сім’ях цього типу.

Конфлікт не завжди веде до насильства. Найбільш поширеним варіантом розвитку конфлікту є виникнення взаємної образи головних його учасників. Дуже поширеним наслідком конфлікту є від'їзд одного з подружжя, розлучення, а також формування паттернів агресивної поведінки у неповнолітніх. Зокрема, даний висновок підтверджується тим, що всі розлучені респонденти (3,5% від загальної кількості респондентів), зазначили те, що насильство було одним із поширених засобів розв’язання сімейних конфліктів.

Серед факторів, що суттєво підвищують рівень ризику вчинення насильства, найбільший вплив мають фактори соціально-обумовленого характеру: соціально-економічна ситуація в країні, матеріально-фінансове положення сім'ї, а також чинники, що обумовлюють внутрішньосімейні зв'язки, насамперед, особливості виховання дітей. До факторів, що безпосередньо сприяють учиненню насильства в сім'ї, відносяться, у першу чергу, перевага у фізичній силі, наявність у винного засобів, що полегшують вчинення насильницьких дій.

Аналіз результатів дослідження дозволив розширити уявлення про соціальні характеристики суб'єктів насильства. Найчастіше жертвами насильства в сім'ї, не сполученого з вчиненням тяжкого злочину, стають жінки та діти. Частка чоловіків, що потерпіли від насильства в сім'ї зростає при розгляді насильницьких злочинів. У такій ситуації відсоткове співвідношення жінок і чоловіків приблизно однакове. Фізичне насильство найчастіше застосовується проти працездатних осіб у віці від 25 до 50 років, психологічне насильство в більшості випадків чиниться стосовно осіб у віці від 31 до 55 років, а також осіб похилого віку.

Певний зв’язок існує між скоєнням насильства та демографічними  характеристиками “агресорів” (статтю та освітнім рівнем). Так більш ніж 2/3 осіб, що вчинили злочини на ґрунті шлюбно-сімейних відносин, мали незакінчену середню освіту. Характер скоєння насильства в залежності від статі може бути розглянутий тільки у тісному зв’язку з окремими його видами. Так, фізичне покарання дітей застосовується переважно жінками, коли у структурі  психологічного насильства обидві статі представлені приблизно у рівних пропорціях – чоловіки та жінки практично однаково часто застосовують різні форми психологічного насильства до інших членів сім’ї. Деякі відмінності помітні при розгляді делінквентного насильства. Чоловік виступає суб'єктом у 90% злочинів, пов'язаних з убивством і катуваннями, 93% злочинів, вчинених із нанесенням тяжких тілесних ушкоджень. Особливістю чоловіків, які скоїли насильницькі злочини проти членів сім’ї, є схильність до рецидиву, до скоєння протиправних дій неодноразово.

Третій розділ “Напрямки діяльності держави та суспільства щодо протидії насильству в сім’ї в Україні” присвячений розгляду можливостей комплексного регулювання процесів, пов'язаних із вчиненням насильницьких дій в сім'ї. Аналіз діяльності державних і громадських установ, організацій дозволив виділити три основних напрямки роботи із сім'ями, в яких відбувається насильство: здійснення кризового втручання спеціалізованими установами та організаціями; превентивна діяльність правоохоронних органів, соціальних служб, центрів медико-соціальної реабілітації; довгострокова психосоціальна реабілітаційна діяльність, спрямована як на об'єкт, так і суб'єкт насильства. Однією з головних проблем здійснення превентивної діяльності правоохоронними органами є невизначеність системи оцінки показників ефективності проведених заходів. Аналіз ефективності масштабних заходів передбачає вимірювання великої кількості показників, поточна профілактична діяльність може бути оцінена через відповідність основним критеріям. Як такі для підрозділів ОВС – суб’єктів профілактичної діяльності, ми бачимо наступні:

1. Динаміка звернень про факти насильства в сім'ї. Неможливо з впевненістю сказати знизиться або зросте рівень звернень, оскільки, якщо профілактична діяльність включає заходи інформаційного характеру, то за умов належного їх проведення, кількість заяв може зрости.

2. Динаміка кількості правопорушень. Даний критерій може бути заснований на зборі наступної інформації, що відображає:

1) форми насильства;

2) суб'єкти насильства, їх соціально-демографічні характеристики;

3) чинники здійснення насильства (релігійні, культурні особливості сім'ї, рівень і характер конфліктності в сім'ї, віктимність поведінки членів сім'ї, вплив стресогенних чинників, адиктивність поведінки);

4) характер заподіяної шкоди.

Наведені критерії ефективності роботи з попередження насильству в сім’ї логічно сполучити з певними методами реалізації завдань профілактики:

1.Оптимізація діяльності суб'єктів профілактичної діяльності. Поточна профілактична діяльність може здійснюватися в рамках спеціально розробленої щорічної програми. Розробку, управління програмою і її корегування доцільно доручити окремому підрозділу у складі або одного з управлінь МВС, або при одному з ВНЗ системи МВС.

2. Оптимізація та розвиток міжорганізаційної взаємодії. Враховуючи цей аспект, програма може розроблятися в двох площинах: на кожному структурному рівні формується певна модель здійснення зовнішніх зв'язків ОВС з іншими установами, організаціями. Чітко визначається круг суб'єктів взаємодії, відповідність діяльності зовнішніх суб'єктів цілям програми, визначаються завдання, які вирішуються в ході такої взаємодії, форми і методи здійснення.

Ефективна профілактична діяльність пов’язана не тільки з розробкою та застосуванням адекватних форм оцінки профілактики, але і з пошуком та впровадженням новітніх форм роботи з сім’ями, в яких чиниться насильство. Перш за все, це стосується роботи з неповнолітніми жертвами насильства. Потенційним інструментом, який би сприяв подоланню травмуючих наслідків насильства над дітьми, є впровадження в соціальну роботу моделі фостерних сімей. Зараз в Україні відсутня практика і механізми використання такої форми соціальної роботи у випадках, коли жертвою насильства стає дитина. Розмаїття форм організації фостерної допомоги сприяє вирішенню різнопланових завдань, пов'язаних із наданням, у першу чергу, психосоціальної допомоги неповнолітньому. При здійсненні комплексу заходів реабілітаційного характеру враховується середовище проживання дитини, характеристика виховної стратегії батьків, конформність; рівень безпеки в сім'ї; її загальний добробут. Ці ж показники є й основними елементами в оцінці ефективності програм фостерної допомоги. Модель фостерних сімей має реальні можливості в застосуванні її для реабілітації неповнолітніх жертв насильства в сім'ї. Проте, насамперед, для того, щоб можливість використання даної форми соціальної роботи стала реальною в умовах України, необхідно її реалізовувати за такими напрямками:

[1] Вивчення соціально-економічних можливостей використання моделі фостерної сім'ї в якості сімейного середовища для неповнолітніх жертв насильства.

[2] Формування відповідної правової основи для впровадження моделі фостерної сім'ї в Україні.

[3] Визначення модели взаємодії різноманітних установ і служб, які будуть залучені до життєдіяльності фостерної сім'ї, із самою сім'єю.

[4] Дослідження можливості використання “прийомної сім'ї” у якості терапевтичного середовища.