Чау Тхі Хань Ван Земельне законодавство Соціалістичної Республіки В\'єтнам і України: порівняльно-правовий аналіз

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження; визначається методологічна та теоретична основа дослідження, його об’єкт та предмет; мета та основні завдання; сформульовано основні положення, що відображають наукову новизну одержаних результатів та ступінь їх новизни; висвітлюється зв'язок роботи з програмами і темами наукових досліджень в Україні з проблем удосконалення законодавства в умовах ринку; розкривається практичне значення одержаних результатів та форми їх апробації у теорії земельного права, законотворенні, правозастосуванні, навчально-методичній діяльності.

Розділ I “Загальна характеристика земельного законодавства Соціалістичної Республіки В’єтнам” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Становлення та розвиток земельного законодавства Соціалістичної Республіки В’єтнам” за матеріалами джерел історико-правової та земельно-правової науки сучасної СРВ досліджено генезу формування земельного законодавства, обумовлену специфікою становлення та розвитку правової системи СРВ. З урахуванням особливостей, притаманних правовій регламентації земельних відносин на різних етапах державотворення, запропоновано наступну періодизацію розвитку земельного законодавства: І етап – доколоніальний період; ІІ етап – колоніальна доба (1884-1945 рр.); ІІІ етап – період народно-демократичної революції (1945-1975 рр.); IV етап – соціалістична доба (1975 р.-теперешній час). Особливість першого етапу полягає в тому, що в умовах східної деспотії, яка характеризувала в’єтнамську державність, домінуючу роль в регулюванні земельних відносин відігравали морально-етичні норми та правові звичаї. В подальшому на правову регламентацію земельних відносин суттєво вплинув французький колоніальний режим. Істотні зміни в розвитку земельного законодавства В’єтнаму пов’язані з перемогою Серпневої народно-демократичної революції 1945 р. та прийняттям Конституції Демократичної республіки В’єтнам (1946 р.) і Закону ДРВ  “Про аграрну реформу” (1953 р.). Конституція ДРВ в редакції 1959 р., яка закріпила основи правової системи соціалістичного типу, передбачила колективну і приватну власність на землю поряд з державною власністю (ст. 14), а також оголосила природні багатства, в тому числі і неосвоєну землю всенародною власністю (ст. 12). Але земельне законодавство розвивалося вкрай хаотично і за весь час існування ДРВ не було кодифіковано.

Проголошення в 1976 р. Соціалістичної Республіки В’єтнам та прийняття Конституції СРВ (1980 р.) започаткувало нинішній етап розвитку земельного законодавства. Закріплення на конституційному рівні загальнонародної власності на землю та принципу єдності державного управління землями мало не лише важливе політичне і економічне, а й правове значення. Реалізація конституційних положень обумовила прийняття в 1987 р. загальнов’єтнамського Земельного закону, який фактично заклав основу кодифікації земельного законодавства. Однак стрімкий соціально-економічний розвиток країни та орієнтація на формування підвалин ринкової економіки зробили необхідним внесення суттєвих змін і в земельно-правове регулювання. Чергова редакція Земельного закону СРВ (1993 р.), внесені зміни та доповнення до нього і, нарешті, чинна редакція Земельного закону СРВ (2003 р.) удосконалили правове регулювання земельних відносин.

У підрозділі 1.2. “Земельний закон СРВ – основний спеціалізований нормативний акт, який регулює земельні відносини” досліджується у порівняльно-правовому аспекті зміст, форма та характерні риси цього основного джерела земельного права СРВ. Аналіз Земельного закону зроблено з урахуванням того, що функціонування правової системи СРВ, як і України, в сучасних умовах здійснюється в формах і напрямках, характерних для романо-германського права.

Як головне джерело земельного права СРВ цей закон, по-перше, більш детально регламентує земельні відносини у порівнянні з попередніми законами, по-друге, закріплює ряд новел, невідомих раніше земельному законодавству.

Порівняльний аналіз чинних Земельного закону СРВ і Земельного кодексу України свідчить про те, що вони мають тотожні та відмінні риси. Їх тотожність полягає перш за все в тому, що обидва нормативні акти, займають чільне місце в національних системах земельного законодавства, виступають основними спеціалізованими джерелами земельного права. Саме вони формують  та закріплюють основні засади державної земельної політики на перспективу, головною метою якої виступає формування такого земельного ладу, який би відповідав вимогам побудови соціально орієнтованої ринкової економіки. Тотожність аналізованих актів проявляється і також  в їх науковому значенні – вони дозволяють окреслити предмет сучасного земельного права СРВ і України. Спільна риса цих земельно-правових актів полягає ще і в тому, що сформульовані і закріплені в них основні поняття і принципи, базові положення потребують свого розвитку та деталізації  в інших актах земельного законодавства. Об'єднує Земельний закон і Земельний кодекс інституціональний підхід до розвитку земельного законодавства.

Головною відмінністю спеціалізованих актів, які регулюють земельні відносини в СРВ і в Україні, є те, що вони мають неоднакову правову форму. В першому випадку мається на увазі закон, у другому – кодекс. Суттєва відмінна риса Земельного закону вбачається ще і в тому, що його норми є недостатньо екологізованими, і він фактично залишає неврегульованими  землеохоронні відносини.

Позитивним моментом, яким характеризується зміст Земельного закону, виступає детальна та всебічна регламентація відносин у сфері управління використанням земель. Земельний кодекс України аналогічному аспекту приділяє, на жаль, недостатньо уваги.

На основі всебічного аналізу чинного Земельного закону СРВ констатується, що його прийняття не призвело, на жаль, до кодифікації земельного законодавства хоч даний закон фактично є внутрішньогалузевим кодифікованим актом. 

 У підрозділі 1.3. “Підзаконні земельно-правові акти” досліджується в порівняльному аспекті стан чинних підзаконних земельно-правових актів, аналізуються питання нормотворчої діяльності, пов’язані з формуванням та розвитком галузі земельного законодавства, а також вирішенням завдань щодо удосконалення земельного законодавства СРВ. На підставі аналізу загальнотеоретичних положень щодо співвідношення законів та підзаконних актів та характеристики системи органів, правомочних приймати підзаконні акти, зазначається, що необхідність їх прийняття об’єктивно обумовлена наступними чинниками. По-перше, існує об’єктивна потреба в організаційному забезпеченні реалізації чинного Земельного закону СРВ як внутрішньогалузевого кодифікованого акту. Відповідний обов’язок ст. 146 Земельного закону покладена на Уряд СРВ, який на підзаконному рівні має приймати відповідні постанови. По-друге, прийняття підзаконних земельно-правових актів іноді обумовлюється необхідністю оперативного врегулювання певних земельних відносин або їх окремих аспектів. По-третє, нормативно-правові акти підзаконного рівня мають деталізувати і конкретизувати окремі положення Земельного закону.

Розглядаючи перспективи розвитку земельного законодавства з урахуванням інституціонального підходу, автор доходить висновку, що в основі такого підходу лежить  прийняття відповідних підзаконних земельно-правових актів, а не  спеціальних законів, як це має місце в Україні. Окрема увага приділяється аналізу відомчих земельно-правових актів, які в умовах СРВ не підлягають державній реєстрації. Серед підстав нормотворчої діяльності, наприклад, міністерств і відомств пропонується виокремлювати три групи, які розрізняються головним чином ступенем деталізації визначення кола питань, з яких можуть прийматися відомчі акти.

Значна питома вага підзаконних земельно-правових актів, виданих на розвиток принципових положень Земельного закону СРВ, по-перше, складає особливість правового врегулювання земельних відносин, по-друге,  свідчить про те, що в сучасних умовах здійснюється формування земельного законодавства як самостійної галузі в системі права СРВ.

У підрозділі 1.4. “Основні напрямки вдосконалення земельного законодавства” визначаються та досліджуються тенденції та напрямки розвитку і вдосконалення земельного законодавства  СРВ і України. Чинне земельне законодавство СРВ, що характеризується як законодавство перехідного періоду, являє собою достатньо складну іноді суперечливу сукупність правових приписів, що містяться як у спеціалізованих земельно-правових актах, так і в розпорошених по значній кількості нормативних актів різної юридичної сили та характеру. Пріоритетним і перспективним напрямком подальшого розвитку і вдосконалення земельного законодавства СРВ має бути його галузева кодифікація, яка забезпечить підвищення рівня ефективності правового регулювання земельних відносин. Розробка та прийняття загальногалузевого замість внутрішньогалузевого кодифікованого земельно-правового акта сприятиме завершенню формування земельного права як самостійної галузі, дозволить упорядкувати його структурні складові, забезпечить цілісність та системність, які притаманні будь-якій галузі права. Оскільки реалізація такого підходу нерозривно пов’язана із створенням відповідної методологічної основи, на підставі критичного аналізу висловлених в сучасній український земельно-правовій науці точок зору щодо напрямків вдосконалення земельного законодавства, автор робить висновок, що концепція, присвячена вдосконаленню земельно-правових норм СРВ, має бути закріплена на законодавчому рівні.

Самостійний напрямок подальшого розвитку земельного законодавства вбачається в набутті ним ринкової орієнтації, що відповідатиме процесам соціально-економічних перетворень, які відбуваються останнім часом.

У ІІ розділі “Право власності на землю в СРВ і в Україні: порівняльний аналіз”, який складається з трьох підрозділів, досліджуються основні питання, що стосуються сутності права власності на землю, форм та об’єктно-суб’єктного складу.

Підрозділ 2.1. “Загальні правові засади власності на землю” присвячений дослідженню загальнотеоретичних проблем права власності на землю.

Відносини власності, що визначають основи державного і суспільного устрою і  регулюються передовсім цивільним законодавством, за своїм характером різнорідні і як складна категорія охоплюють не тільки майнові, а й природні об’єкти, зокрема, землю. З урахуванням специфіки землі як об’єкта права власності регламентація відповідних відносин здійснюється нормами не тільки цивільного, а й інших галузей законодавства. Відносини власності на землю є предметом регулювання в першу чергу земельно-правових норм. Це пов’язано з тим, що земля, на відміну від матеріальних об’єктів, що створюються працею людини, залишається головним чинником соціально-економічного розвитку. Аналіз земельно-правового та цивілістичного підходів до визначення поняття права власності на землю дає підстави вважати, що під цим  правом треба розуміти врегульовані нормами земельного та інших галузей законодавства суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею з урахуванням вимог земельного законодавства, які стосуються цільового використання землі, забезпечення екологічної безпеки, а також встановлених обмежень та обтяжень.

У підрозділі 2.2. “Форми власності на землю” розкривається поняття форми власності на цей природний об’єкт, в основу виникнення якої покладено об’єктивно існуючі земельні інтереси певних суб’єктів, способи привласнення земельних ресурсів та суспільні земельні відносини. Визнання землі на конституційному рівні в СРВ загальнонародною власністю, а в Україні – власністю Українського народу характеризується різними правовими наслідками. В першому випадку земля фактично має статус державної власності, у другому – Земельний кодекс України виокремлює три самостійні форми власності на землю.

Досліджуючи співвідношення правового регулювання суспільних відносин щодо землі як об’єкта права загальнонародної і державної власності, автор приходить до висновку про фактичну тотожність цих категорій. Проголошення за радянських часів в Україні власності на землю державною (загальнонародною), загальним надбанням усього радянського народу виступало лише правовим підгрунтям для формування і укріплення державно-бюрократичної системи. Реально ж функціонувала монополія державної власності на землю.

Законодавець СРВ, зберігаючи єдину форму власності на землю, закріпив можливість здійснення землекористувачами розпорядницьких дій щодо належних їм прав на земельні ділянки. Ці права виступають предметом цивільно-правових угод в межах і на умовах, визначених земельним та цивільним законодавством. Такий підхід, на думку автора, є виправданим, він  дозволяє поєднати планову економіку з ринковою, забезпечити найбільш оптимальний режим для іноземних інвестицій і т. і.

Підрозділ 2.3. “Суб’єктно-об’єктний склад права власності на землю” присвячений порівняльному дослідженню проблем, пов’язаних із закріпленням в законодавстві СРВ і України кола суб’єктів та об’єктів права власності на землю.

 Земельний закон СРВ передбачає, що земля в країні належить всьому народу, а держава виступає як представник власника. Разом з тим, Цивільним кодексом СРВ (ст. 205) визначено, що земля є загальнонародною власністю, держава здійснює права власника і в особі Уряду управляє нею. Аналіз  сукупності правових приписів, що регулюють статус суб’єкта права власності на землю в СРВ, свідчить про те, що єдиний  власник – держава, яка  діючи в особі Уряду, здійснює власницькі правомочності. При цьому держава фактично має статус виключного власника, оскільки ніхто інший окрім неї не може  мати права власності на землю.

Характеризуючи багатосуб’єктність права власності на землю в Україні як прояв демократизації відносин права власності на землю та аналізуючи конституційні положення щодо визнання Українського народу виключним власником землі та інших природних ресурсів, автор виходить з того, що зміст ст. 13 Конституції України має перш за все соціально-політичне значення. Держава Україна на відміну від СРВ не виступає виключним власником землі, оскільки окрім неї Земельний кодекс України (ст. 80) серед суб’єктів права власності на землю називає громадян та юридичні особи, а також територіальні громади. Особливістю земельного фонду як об’єкта права власності на землю в СРВ виступає його єдність, обумовлена конституційним принципом єдності державного управління землями у відповідності з єдиним планом. Єдність земельного фонду не тільки складає основу територіальної цілісності незалежної держави, а й створює реальну можливість державі здійснювати належне їй право власності на землю.

Державний земельний фонд СРВ включає всього три самостійні категорії: сільськогосподарські і несільськогосподарські землі та ті, що не використовуються. Наведена класифікація земель, в основу якої покладено їх цільове призначення, вбачається  занадто загальною. Викладене дозволяє констатувати, що передбачена ст. 19 Земельного кодексу України класифікація земель є більш грунтовною, цілісною та логічно послідовною.

Розділ ІІІ “Право користування землею за законодавством СРВ і України (порівняльний аспект)” складається з трьох підрозділів і присвячений  дослідженню в порівняльному аспекті найбільш актуальних проблем, що стосуються права користування землею.

У підрозділі 3.1. “Основні риси, що характеризують сучасне право землекористування” аналізується сутність та риси, притаманні сучасному праву використання земельних ділянок. Суттєва особливість права землекористування в СРВ полягає в тому, що землекористувачі наділені законодавством правом вчиняти розпорядницькі дії щодо права на використання земельної ділянки. Йдеться, зокрема, про можливість відчуження землекористувачем такого права на земельну ділянку, яке може здійснюватися у відповідних формах та порядку, встановлених законом. Крім того, землекористувачі згідно зі ст. 36 Земельного закону СРВ мають право змінювати в установленому порядку цільове призначення земельних ділянок. Як відомо, здійснення наведених дій складає в Україні прерогативу лише власників земельних ділянок. Викладена позиція законодавця СРВ щодо розширення прав землекористувачів цілком виправдана в умовах ринкових відносин.

Певні відмінності права землекористування СРВ пов’язані з виникненням та посвідченням прав на земельні ділянки. Так, на відміну від України виникнення (набуття) права землекористування здійснюється за плату. Крім того, законодавство СРВ містить додаткові підстави виникнення цього права.

Посвідчення права землекористування згідно із Земельним законом СРВ на відміну від Земельного кодексу України, відповідно до якого зазначене право посвідчується державними актами, пов'язується з реєстрацією цього права та отриманням особою сертифіката на право землекористування.

У підрозділі 3.2. “Види права користування землею” досліджується правова класифікація  видів права землевикористання з урахуванням різних критеріїв. Приймаючи за основу класифікації права користування землею, наприклад, суб’єктний склад, автор акцентує увагу на особливостях, притаманних такому землекористувачу як сімейне господарство в СРВ. Воно створюється фізичними особами, не визнається юридичною особою і  вважається законом самостійним землекористувачем. Але його статус визначений недостатньо чітко. Певні риси цього суб’єкта схожі з тими, які характеризують особисте селянське господарство в Україні. Між тим  в останньому випадку ведення особистого селянського господарства пов’язане з використанням земель сільськогосподарського  призначення окремою фізичною особою індивідуально або групою осіб для здійснення непідприємницької діяльності. Зазначені особи перебувають в родинних чи сімейних відносинах і спільно проживають. Аргументується, що позиція законодавства України з цього приводу є більш привабливою та виваженою.

Певною специфікою характеризується статус такого  землекористувача як громада, що не відноситься до юридичних осіб, але виступає груповим  суб’єктом-землекористувачем, існування якого обумовлене національними особливостями СРВ, специфікою традицій та звичаїв, що склалися в межах окремих територій.

Дослідження проблем, пов’язаних з використанням земель для здійснення іноземного інвестування, дозволило автору прийти до висновку про функціонування відповідного виду використання земель, який було б доречним адаптувати і в умовах України.

Підрозділ 3.3. “Постійне право користування землею” присвячений порівняльному аналізу цього інституту в умовах багатосуб’єктності права власності на землю в Україні та права державної власності на землю в СРВ.

Чинний Земельний закон поряд із тимчасовим землекористуванням виокремлює довгострокове користування землею без встановлення строку, тобто фактично закріплює постійне  користування землею в якості основної форми правового забезпечення публічних інтересів при використанні земель. Суттєва відмінність постійного користування землею полягає перш за все в суб’єктному складі постійних землекористувачів. В Україні на постійній основі використання землі здійснює лише обмежене коло юридичних осіб. В СРВ не можуть виступати постійними землекористувачами тільки іноземні фізичні та юридичні особи.

Відмінні риси притаманні також об’єкту права постійного користування землею, порядку та підставам виникнення цього права. Так, в СРВ земельні ділянки в постійне користування надаються  переважно за рахунок несільськогосподарських земель. Це право може виникати і на підставі цивільно-правових угод. Крім того, обсяг земельних прав постійних землекористувачів у СРВ ширше ніж в Україні. Вони можуть, наприклад, відчужувати належне їм право постійного користування землею та в установленому порядку змінювати цільове призначення земельних ділянок. Відмінність земельно-правових приписів, які регулюють схожі суспільні відносини у сфері постійного землекористування в СРВ і Україні, обумовлені національними особливостями, специфікою земельного ладу і деякими іншими факторами.