ЧЕКАРЕВА ЄВГЕНІЯ СЕРГІЇВНА КОНЦЕПТУАЛЬНІ СФЕРИ ПРОСТОРУ Й ЧАСУ В ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІЙ СИСТЕМІ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ МОВИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, актуальність і новизну проведеного дослідження для вітчизняної класичної філології; сформульовано об’єкт і предмет дослідження; визначено мету й завдання дисертаційної праці, її джерельну базу; з’ясовано теоретичне та практичне значення роботи, можливі варіанти практичного застосування отриманих результатів.
У першому розділі «Теоретичні засади вивчення репрезентації світоглядних категорій простору й часу в мові» викладено досвід вивчення категорій простору й часу як базових категорій пізнання зовнішнього світу, перенесених у сферу сприйняття й мовної репрезентації.
Увага до основних категорій людського буття має давні традиції в різних галузях наукового знання – філософії, логіці, епістемології, психології. Осмислення проблем виділення базових категорій людської свідомості та їхнього зв’язку з внутрішнім лексиконом та мовленнєво-розумовою діяльністю в сучасній лінгвістиці пов’язуються з іменами Л. фон Вітгенштейна, А. Вежбицької, Б. Горайської, М. Джонсона, О. С. Кубрякової, Дж. Лакоффа, Е. Рош, Дж. Тейлора та ін.
У повсякденному житті людина задовольняється категоріями базового рівня. Вони, як правило, високочастотні, структурно прості й надзвичайно інформативні. У їхніх одиницях зосереджено максимальну кількість ознак, достатню для ототожнення й протиставлення цих категорій іншим категоріям такого ж рівня. Важливим етапом людського пізнання стало осмислення основних властивостей реального простору й часу, з якими пов’язані всі наші повсякденні уявлення. Простір і час є базовими категоріями, якими людина оперує у своєму житті. Вони в першу чергу отримують специфічне вираження на всіх рівнях будь-якої національної мови. І через встановлення специфіки мовної об’єктивації цих категорій стає можливим відтворити особливості національної картини світу в цілому.
На значущість категорій простору й часу, їхню важливу роль в організації життя людини на всіх етапах її еволюції, диференціацію мовними засобами й основоположне місце у формуванні багатьох типів номінації неодноразово 12

вказували у своїх працях В. В. Виноградов, А. Вежбицька, В. Г. Гак, І. О. Голубовська, А. Я. Гуревич, Л. Л. Звонська, І. М. Кобозєва, О. С. Кубря-кова, Дж. Лакофф та М. Джонсон, Е. М. Медникова, О. В. Подосинов, М. Г. Сенів, В. М. Топоров, Т. В. Цив’ян, К. С. Яковлєва та ін.
Уявлення про простір сформувалися на основі практичного досвіду людства, міфологічного мислення, різних за часом наукових студій. Ці знання в процесі історичної еволюції людства вербалізувалися й набули етнокультурної специфіки завдяки мовним семантичним системам. Проте людська свідомість і мова відображають реальний фізичний простір специфічно.
Аналіз окремих фрагментів просторової картини світу передбачає розуміння того, що в давньогрецькій мові, як і в будь-якій іншій, зафіксовано найбільш суттєві атрибути речей і об’єктів, які ґрунтуються на інтуїтивному уявленні про них у носіїв мови. В усвідомленні простору й відтворенні його найсуттєвіших рис у мові поєднуються як об’єктивні фактори, так і суб’єктивні чинники, пов’язані з особливостями людського мислення.
Специфіка сприйняття простору давніми греками, яке поєднувало універсальний та архаїчний спосіб мислення й оцінки довкілля, зумовлюється тим, що в античному світогляді на передньому плані завжди перебувають речі в їхньому реальному баченні та відчутті. Антична класика розуміє буття в цілому як тіло, речовинну сутність, матеріальну й стихійну, яку можна бачити, чути, відчувати. Воно постає як матеріально-чуттєвий і живий космос із постійним обертанням речовини, що може виникати з хаосу й вражати своєю симетрією та гармонійним ладом, і в той же час здатне до саморуйнування, перетворюючи себе на хаос. Тривимірно-тілесне сприйняття дійсності зумовлює специфічне уявлення давніми греками простору в цілому. Він постає як результат перетворення одних видів матерії на інші, неоднорідний за своєю структурою й залежний від речей, що його наповнюють. Навіть космос розуміється як тіло зі своїми параметричними характеристиками. З такого тілесного сприйняття світу випливає його неодмінна просторова скінченність, абсолютно природна для античної людини.
Спостереження за постійними змінами у всесвіті сформували й таку характерну рису давньогрецького мислення, як відчуття безперервного становлення, разом із яким усвідомлюється й певна стійкість буття та якості речей незалежно від будь-яких змін. Отже, стверджується ідея «загально-матеріального континууму, тобто такої космічної безперервності, де окремі речі вічно зберігаються й вічно виникають» [Лосев, 2000].
Не тільки окремі речі, але й увесь космос розглядався греками в постійному становленні й вічному русі по колу, без ідеї розвитку, але з глибоким відчуттям постійного повернення. Звідси випливає особливе сприйняття давніми греками часу. Він, як і простір, не є порожнечею, а наповнюється певного роду матерією, яка може максимально стискатися, тоді йдеться про мить, або бути розрідженою до нескінченності, тоді йдеться про відсутність часу, або вічність. Ідея вічного повернення зумовлювала 13

загальне сприйняття античною людиною часу й історичного процесу. Майбутнє уявлялося як повернення або теперішнього, або минулого. Постійна зміна речей у природі, зміни пір року, рух небесних тіл у космосі – все це було справжнім плином часу й справжньою історією для грека.
Дослідження матеріалу давньогрецької мови свідчить про наявність у ній добре сформованого цілісного комплексу засобів вираження просторових і часових відношень (граматичних, лексичних, синтаксичних і контекстуальних). За наявності достатньо великого доробку у вивченні системи засобів репрезентації категорій простору й часу в давньогрецькій мові слід відзначити певну фрагментарність у їх висвітленні. Дослідники традиційно більшу увагу приділяють розробці граматичних засобів репрезентації категорій часу і простору. Група лексичних засобів залишається маловивченою й не описаною достатньою мірою. У той час як саме ця група мовних елементів містить найбільшу інформацію про світоглядні засади осмислення простору й часу носіями давньогрецької мови, а її аналіз дає можливість для висвітлення значущих фрагментів національно-мовної картини світу, відтворення на її основі загальної картини світу, як його бачили й сприймали люди античної доби.
Таким чином, категорії простору й часу в їх філософському, культурному осмисленні, а також у плані об’єктивації в мовних формах потребують певного переосмислення. Виявлення важливої інформації, закодованої в мовних одиницях, дозволяє встановити особливості організації просторово-часової моделі світу, відтворити картину сприйняття довкілля в найвіддаленіші періоди історії в умовах, коли мова залишається одним із небагатьох способів і засобів розкриття сутності розуміння й осмислення світу носієм мови в результаті його предметно-пізнавальної діяльності, адже за мовними одиницями стоять концептуальні структури – структури знань і оцінок.
У другому розділі «Принципи й методи дослідження мовної репрезентації концептуальних сфер простору й часу» представлено методологічні засади дослідження вербалізації концептуальних сфер простору й часу в лексико-семантичній системі давньогрецької мови в контексті формування сучасної парадигми наукового знання, що передбачає когнітивний підхід до вивчення мовних явищ з поясненням причин та умов специфічного сприйняття й осмислення довкілля в різних етнокультурах. Запронований у дослідженні методологічний прийом, що ґрунтується на поєднанні принципів лексичної семантики й лінгвоконцептології, дозволяє повно висвітлити питання про формування ментального лексикону людини, де головну функцію виконує слово як одиниця зберігання знання не лише про предмет, явище, процес, але й про зв’язок цієї одиниці з іншими в системі мови, в якій слово становить собою і певну категорію, і певний концепт.
У результаті сприйняття й пізнання світу людиною та закріплення набутих знань у мовних одиницях формується мовна картина світу, яка своєрідним чином впливає на членування досвіду й бачення ситуацій та подій крізь 14

призму мови й досвіду, набутого разом із засвоєнням мови, і містить у собі величезний корпус одиниць номінації, а також правил їх утворення та функціонування.
Сучасна наука досліджує феномен мовної картини світу в її зв’язку з концептуальною картиною світу, яка є певною системою понять, що відображають універсальні характеристики дійсності в різноманітності її внутрішніх і зовнішніх зв’язків. При цьому людська свідомість розглядається як цілісна функційна система, в якій мова є однією з підсистем, що організується за спільними когнітивними законами й обробляє інформацію різних рівнів та обсягу, отриману з різних джерел. Таку думку обстоюють у своїх роботах Д. Герартс, Р. Джекендофф, Р. Дірвен, Дж. Ейтчисон, Дж. Ла-кофф, Б. Рудзка-Остін, І. Світсер, Л. Талмі, Ж. Фоконьє та ін.
Оперативною одиницею мовної свідомості, яка, з одного боку, є частиною мовної картини світу, а з іншого – інструментом її утворення, є концепт. Проблемі визначення концепту як одиниці ментальних та психологічних ресурсів свідомості й певної структури, яка відображає знання і досвід людини, присвячено численні праці мовознавців (А. П. Бабушкін, А. Вежбицька, Г. А. Волохіна, З. Д. Попова, Т. А. ван Дейк, Р. Джекендофф, С. А. Жаботинська, Л. В. Ковальова, В. І. Кононенко, О. С. Кубрякова, Дж. Лакофф, Р. Павільоніс, А. М. Приходько, О. О. Селіванова та ін.).
У нашому дослідженні розуміємо концепт як одиницю ментальних та психологічних ресурсів свідомості, яка відображає знання й досвід людини, представлена у плані вираження низкою своїх мовних реалізацій, що утворюють відповідну лексико-семантичну парадигму, позначається етнокультурною специфікою. Концепт має тришарову структуру й складається з поняттєвого субстрата, перцептивно-образного складника й валоративного компонента. Поняттєвий субстрат відбиває інформативну сутність концепта, містить актуальне знання, встановлює денотативну співвіднесеність із концептуальним референтом. Лексикографічна інформація, яка міститься в дефініційній частині словникової статті лексеми, дозволяє встановити базову змістову структуру концепта (його поняттєвий субстрат), тому може розглядатися як культурологічно релевантний матеріал для вивчення лінгвоконцептів різних типів. На підставі об’єднання концептів довкола певного типу ноетичного простору формуються відповідні поняттєві категорії, які реалізуються в мові як на граматичному, так і на семантичному рівні.
Уся сукупність структурованих й упорядкованих знань про світ і місце людини в ньому становить концептуальну систему, в якій виділяються окремі фрагменти – концептуальні сфери, що відповідають певним поняттєвим зонам, сформованим у результаті освоєння довкілля людиною.
У нашому дослідженні коцептуальні сфери, що містять як універсальні, так і етноспецифічні уявлення еллінів про простір і час, стають підґрунтям для формування відповідного функційно-семантичного поля, яке містить у собі одиниці різних лексико-граматичних класів (частин мови), що по-своєму 15

виражають різні аспекти перебування в просторі й часі речей, об’єктів, станів, дій, подій та явищ і репрезентують відповідні концептуальні поля.
Сучасна лінгвістика розглядає частини мови як класи слів, які слугують упорядкуванню й класифікації елементів знання про світ і репрезентують їх у своїх одиницях. Вивчення просторово-часової лексики в давньогрецькій мові пропонується на матеріалі таких частин мови, як іменник, прикметник і прислівник, що репрезентують сутнісні особливості об’єктів і явищ, їхні стійкі та нестійкі характеристики в просторі й часі відповідно. Увага приділяється також лексико-граматичним класам займенників, прийменників й артиклів, які виступають як дейктичні елементи особливого типу, оформлюючи й уточнюючи типи просторово-часових відношень між об’єктами.
У дослідженні лексики просторово-часової семантики на матеріалі давньогрецької мови ми виходимо з принципу системності організації мовних елементів, що передбачає наявність ієрархічної організації всередині відповідних рівнів, груп і підгруп із можливістю виділення ядерних та периферійних зон, встановлення відношень і взаємозв’язків певного характеру між одиницями цієї системи. Це цілком відповідає ієрархічній організації концептуальних полів усередині концептосфер простору й часу.
До ядерної зони концептополя входять концепти високого рівня абстракції, які містять максимально узагальнені знання про світ, а також концепти, поняттєвий субстрат яких містить знання, безпосередньо належне до певного когнітивно-семантичного простору. Приядерна зона, ближня й дальня периферія формуються концептами за принципом зменшення рівня абстракції й наближення до повсякденного життя людини, а також концептами, що можуть осмислюватися як складники концептополя за певних контекстуальних умов, як результат дії аналогії чи метафоричного перенесення.
Подібність структурної ієрархічної організації концептополя як плану змісту й функційно-семантичного поля як плану вираження уможливлюють застосування інтегрованого підходу до вивчення репрезентації концептуальних сфер простору й часу в лексико-семантичній системі давньогрецької мови зі встановленням кореляцій: концептуальна сфера – функційно-семантичне поле; концептуальне поле – лексико-граматичний клас; концептуальне мікрополе – лексико-семантична група; концептуальна група – лексико-семантична підгрупа.
Отже, у нашій роботі опис концептуальних сфер простору й часу в лексико-семантичній системі давньогрецької мови передбачає вивчення лексем з урахуванням їхньої структурно-семантичної моделі відповідно до належності до локативно-темпоральної концептосфери, функційності, що встановлюється через вивчення практики вживання лексеми як засобу вираження певного концепту, а також продуктивності лексем, що залежить від частотності й універсальності уживання їх як репрезентантів концептосфер простору й часу. Поставлена в роботі наукова проблема щодо особливостей інкорпорації даних про сприйняття світу й перцептуальні 16

характеристики позначуваного в семантичній структурі слова отримує в дослідженні нове вирішення через поєднання основних принципів лексичної семантики й лінгвоконцептології, що дозволяє найбільш точно виявити специфіку картини світу, зафіксованої в давньогрецькій мові, даючи можливість для реконструкції її базових фрагментів – простору й часу.
У третьому розділі «Концептуальні сфери простору й часу в системі іменників давньогрецької мови» аналізуються субстантиви просторової й часової семантики як мовні репрезентанти базових понять та уявлень людини про простір, характеристики об’єктів у ньому, статус таких об’єктів та їхні зміни в часі.
Система просторових іменників вербалізує концептуальне поле «Простір» і включає одиниці, які безпосередньо вказують на різні типи простору, їхні складники, об’єкти тощо (власне просторові іменники), та лексеми, які набувають просторових характеристик за певних контекстуальних умов завдяки здатності людини представляти будь-яку сутність в обмеженому фізичному просторі як об’єкт або вмістилище (невласне просторові).
Універсальні риси вербалізації концептосфери простору поєднуються в давньогрецькій мові з етноспецифічними й виявляються в організації та наповненні окремих лексичних підгруп просторових іменників, їх кількісному складі. Найяскравіше такі особливості представлено в групах власне просторової лексики, формування якої тісно пов’язане з географічним простором та історичними умовами існування в ньому грецьких племен.
Універсальний для багатьох архаїчних народів принцип установлення орієнтації за сторонами світу залежно від руху головного життєдайного небесного світила (сонця) простежується і в давньогрецькій мові. Орієнтація на сонце та його вихід на небосхил зумовили розмаїття лексем у групі іменників на позначення сходу та їх семантичний зв’язок із відповідним астрономічним явищем: ἕως, ἡ; ἥλιος, ὁ; ἑῴα, ἡ; ἀνάσχεσις, ἡ; ἀνατολή, ἡ. Невелика значущість південного напрямку в організації життя греків зумовила відсутність розгорнутої системи лексем на позначення цієї сторони світу.
Найбільш інформативною виявляється група іменників, що вказують на різні типи географічного простору, ландшафти. Кількісно тут домінують найменування висот, що зумовлюється географічними особливостями регіону проживання грецьких племен, який характеризувався нерівною поверхнею, гористим ландшафтом, різаною прибережною лінією. На особливу увагу заслуговують найменування різних типів ландшафту за допомогою назв частин тіла людини (42 лексеми). Значна кількість їх (15 одиниць) припадає на позначення висот: ἀκρωνυχία, ἡ; κάρα, τό; κάρηνον, τό; κρανίον, τό; κράς, τό; κρόταφος, ὁ; λοφιά, ἡ; λόφος, ὁ; μαστός, ὁ та ін. Соматична лексика в давньогрецькій мові широко вживається й на позначення емоційних станів та розумової діяльності людини, оскільки кожний орган може мислитися як певна ємність для емоційної або розумової субстанції. У такому контексті яскраво виявляються як універсальні, так і етноспецифічні риси картини світу давніх греків, що зазнавала змін у різних 17

історичних умовах під впливом певної філософсько-релігійної парадигми знань.
Із особливостей ландшафту, рельєфу земної поверхні, населеної грецькими племенами, випливає також особливе сприйняття межі в широкому розумінні та в головних її опозиціях верх/низ. Важливим виявляється й усвідомлення довжини, протяжності кордонів, що обмежують життєвий простір людини. Значущість указаних понять для усвідомлення й оцінки довкілля та успішної орієнтації в ньому зумовила розмаїття лексем у відповідних семантичних підгрупах: край, межа (43 одиниці, напр.: ἀγκών, ὁ; ἀκρωτήριον, τό; ἀμμορία, ἡ; ἐσχατιά, ἡ; καταλῆγον, τό; ὅμορον, τό; πεῖραρ, τό; τέρθρον, τό та ін.); довжина (39 одиниць, напр.: ἀπόστημα, τό; διάστασις, ἡ; μακρότης, ἡ; μῆκος, τό; περιοχή, ἡ та ін.); висота (22 одиниці, напр.: ἀνάστημα, τό; κάρηνον, τό; κορυφή, ἡ; σκοπιά, ἡ; ὑψηλόν, τό; ὕψωμα, τό та ін.); низ, основа (15 одиниць, напр.: ἔδαφος, τό; ῥίζα, ἡ; πτέρνα, ἡ; ὑπόθεμα, τό).
Іменники темпоральної семантики вербалізують концептуальне поле «Час» і об’єднуються в систему, що складається з групи власне темпоральних субстантивів, які вказують на конкретні проміжки та інтервали в часі – тривалості та моменти відносно або безвідносно встановленого часу, та групи невласне темпоральних іменників, які характеризують істоти та неістоти, специфіку дій та процесів у часі.
Поєднання універсальних рис із етноспецифічними найяскравіше простежується в групі власне темпоральних іменників. Так, важливий базовий концепт «життя» представлено в давньогрецькій мові 14 лексемами, що підкреслює значущість цього універсального поняття: αἰών, ὁ, ἡ; ἡμέρα, ἡ; κεφαλή, ἡ; βία, ἡ; βίος, ὁ; βίοτος, ὁ; ζωή, ἡ; σῶμα, τό; σῶν, τό; φέγγος, τό; ψυχή, ἡ; καταβίωσις, ἡ; πνεῦμα, τό; πρόοδος, ἡ.
Періоди віку, становлення й розвитку представлено в лексиці давньогрецької мови по-різному. Найбільшої об’єктивації набуває позначення періоду розквіту, зрілості (19 лексем, напр.: ἀκμή, ἡ; ἄνθος, τό; ὀπώρα, ἡ; ὥρα, ἡ; ἀρρενωπία, ἡ; συνετή, ἡ; ἁδροτής, ἡ та ін.), в якому реалізується ідея вершини становлення, етапу найбільш повноцінного функціонування не лише людей, але й різних об’єктів живої і неживої природи, дій та процесів тощо. У найменуваннях осіб за віком і періодами фізичного розвитку домінують позначення дитини, причому з особливим акцентом на ідеї «паростка», «нащадка», «потомка» (50 лексем, напр.: γέννημα, τό; γόνος, ὁ; θρέμμα, τό; νεοσσός, ὁ; ὄζος, ὁ; παῖς, ὁ; σκύμνος, ὁ, ἡ; τόκος, ὁ; φέρμα,τό та ін), що є запорукою збереження традиції, роду, а відтак утілює й саму ідею продовження життя.
Важливу роль у світоглядній картині давніх греків відігравали аспекти тривалості/короткочасності, стабільності/мінливості, слушного/неслушного моменту, початку/кінця. Наповнення відповідних лексико-семантичних груп характеризується великим кількісним складом. Так, зокрема, поняттєве ядро «кінець, завершення, виконання» міститься в структурі 56 лексем (напр.: ἀπάρτισις, ἡ; ἀποτέλεσις, ἡ; διάλυσις, ἡ; ἔξοδος, ὁ; παντέλεια, ἡ; τέλος, τό та ін.), ідея «початку» входить до семантичної структури 17 лексем (напр.: 18

ἀπογέννησις, ἡ; ἀπότεξις ἡ; ἀρχή, ἡ; γένεσις, ἡ; εἰσβολή, ἡ; πρῶτα, ἡ; προτέλεια, ἡ та ін.). Майже всі вони можуть уживатися й на позначення відповідних меж людського життя – народження і смерті.
Фактичний матеріал давньогрецької мови дає підстави стверджувати, що часова лексика значною мірою формується на основі просторової за принципом аналогії та метафори, шляхом нашарування різнокатегорійних концептуальних структур, що відповідає когнітивним засадам осмислення людиною довкілля, коли один досвід людини розуміється й закріплюється в термінах іншого. Часто темпоральна функція виконується іменниками конкретної просторової семантики (назви міст, річок тощо), тоді функція вказівки на час нашаровується на функцію вказівки на місце. Окремі іменники однаково здатні виражати як часові, так і просторові значення. Точне значення їх виявляється в реченні, інколи в широкому контексті. Такими, зокрема, є одиниці з лексико-семантичних груп «природні та астрономічні явища», «дистанція, шлях, дорога», «посади, професії, типи соціального стану», «фізичний стан», «психічний стан», «форми і типи політичного устрою», «політичні події, зібрання, засідання», «локалізація, життєві обставини».
Відмінність між наповненням лексико-семантичних груп у різних функційно-семантичних полях простору й часу пояснюється передусім відмінностями в акцентах, що розставляються під час вивчення концептуальних структур таких лексем. У лексичному полі простору в центрі уваги перебувають аспекти руху, зміни розташування об’єктів у просторовій системі координат. У полі темпоральності важливими є передусім характеристики процесів у їхній тривалості, послідовності, повторюваності в часі.