Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обгрунтовується актуальність дослідження, висвітлюється міра наукового опрацювання проблеми, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет, теоретико-методологічні засади дослідження та наукова новизна одержаних результатів, практична значущість і апробація дослідження.
Перший розділ дисертаційної праці присвячено з’ясуванню теоретичних витоків та емпіричного базису етнометодології, тобто розглядаються соціально-філософські та соціологічні погляди та ідеї, що трансформуються в зміст етнометодологічних принципів. Автора цікавить перш за все процес становлення етнометодологічного напряму, невипадковість його появи як одного з новітніх варіантів феноменологічної соціології, що вона досить оригінально розвинула традиції розуміючої соціології.
Як відомо, статус соціології як науки розуміючої концептуально утвердив M.Weber (Макс Вебер: 21.04.1864, Ерфурт - 14.06.1920, Мюнхен), німецький соціолог, соціальний філософ та історик. Веберівська соціологія “бере” людську дійсність такою, якою саме вона є. М.Вебер ввів у соціологію категорію сенсу, що суб’єктивно розуміється, поставив проблему розуміння та постулював принцип “орієнтації на іншого”, тобто ввів реального індивіда в коло уваги соціального дослідника. Як відомо, останні положення набувають значного розгортання в межах чикагської школи інтеракціонізму - J.Mead (Дж.Мід), G.Blumer (Г.Блумер) та соціальної драматургії E.Goffman (Е.Гоффмана). Завдяки формулюванню важливих для етнометодології концептуальних положень про унікальність індивідуального досвіду, незважаючи на його соціальну природу, про рефлексивність як специфічну властивість соціального Я, про прихованність та активність “Я”, а також про соціальні правила, експектації, що вони складають підгрунтя соціальної поведінки та соціального порядку взагалі, інтеракціоністські погляди Дж.Міда, Г.Блумера, Е.Гоффмана підготовили методико-емпіричний базис етнометодологічних досліджень.
Світоглядні основи етнометодологічної соціології заклала феноменологічна філософія. Остання через проголошення методу феноменологічної редукції повернула науку до "життєвого світу"; укорінила сенс в життєвій реальності; постулювала метод осягнення сенсу - інтуїцію. Вирішенню поставлених феноменологічною філософією завдань були присвячені соціологічні праці феноменологічної спрямованості.
Етап виникнення та формування концептуальних систем феноменологічної соціології як такої пов’язаний з ім’ям австрійського філософа та соціолога A.Schutz (А.Шюца: 1899 - 1959). Намагаючись вирішити завдання відродження зв'язку між наукою та "життєвим світом", Шюц зайнявся аналізом світу повсякдення, що саме від нього надто віддалився E.Husserl (Е.Гуссерль). Більш того, Шюц вивів повсякдення на рівень "вищої реальності". Завдання феноменології, яким його розуміли Гуссерль та його послідовники, залишилося незмінним також для Шюца: людина повинна предстати перед наукою як даність, як очевидність та беспосередність, як початковість. Саме в такій іпостасі людина виступає тільки в контексті повсякдення. Таким чином, феноменологічна редукція Шюца виходить до світу повсякденного знання і діяльності.
А.Шюц 1) поставив перед соціологічною наукою принципово нове завдання: досліджити засадничі основи соціальності як процесу обміну людськими сенсами;
2) визначив соціальний світ як світ "природної установки", тобто цілісний природний світ, що доступний свідомості як наївна точка зору людини, яка перебуває в конкретній ситуації. Інакше кажучи, соціальний світ - це світ унікальних повсякденних людських ситуацій;
3) визначив розуміння як "реконструкцію" сенсів індивідуального актора;
4) вийшов на шлях вирішення проблеми розуміння в контексті повсякденної інтеракції індивідів;
5) постулював типізацію індивідуального досвіду як передумову взаєморозуміння;
6) виокремив головні риси повсякденної події;
7)розрізнив поняття наукового та повсякденного знання.
Отже, А.Шюц створив надійний фундамент для подальших соціологічних досліджень, які здійснив Г.Гарфінкель. Інтерсуб’єктивність стала одним з вихідних припущень етнометодології. Проблема “життєвого світу” залишається головною проблемою феноменологічної соціології взагалі та етнометодології зокрема. Положення про унікальність та неповторність людського досвіду є одним з вихідних в інтерпретативній парадигмі, що в її межах розгортаються етнометодологічні ідеї та принципи.
Методологічним джерелом етнометодологічного напряму стали етнографія, соціальна та культурна антропологія, які проголосили метод особисто-соціального включення в універсум. Соціальна антропологія вивчає соціальні структури та процеси стосовно їх культурних умов та зв'язків. Традиційним об’єктом соціально-антропологічної уваги є “найпростіші суспільства”. Аналіз примітивних суспільств допоміг, скажімо, Леві-Строссу віднайти ключ до вивчення сучасних соціальних структур. Використовуючи схожі методологічні прийоми, етнометодологи вивчають повсякденну інтеракцію як “первинну” реальність, що дає ключ для проникнення на будь-які інші соціальні рівні. Різноманітність наукових джерел етнометодології є очевидною. Проте остання вийшла беспосередньо з лона феноменологічної соціології (А.Шюц), але сформувалася в атмосфері панування парсонсівської парадигми. Тому напрям, засновником якого є Г.Гарфінкель, можна вважати результатом протиборства з нормативно-детерміністською парадигмою та послідовного розгортання феноменологічних поглядів А.Шюца, які отримали втілення та знайшли підтвердження в етнометодологічній політиці.
Другий розділ дисертаційного дослідженя містить у собі аналіз теоретико-методологічних аспектів парадигмальної специфіки етнометодології. Якщо головне питання феноменології сформулювати таким чином: “про що люди гадають?”, то етнометодологія має запитувати дещо інакше: “що люди роблять?” Гарфінкеля цікавлять не стільки когнітивні основи, скільки “процедури”, “методи”, “практики”, якими люди користуються у повсякденні (буквально його цікавлять “етнометоди”).
Головні допущеня, що складають основу етнометодологічної політики, такі:
1. Рефлексивність людської діяльності. “Під рефлексивністю етнометодологи розуміють процес створення соціальної діяльності за посередництвом людських думок та дій”. Інакше кажучи, це процес формування певних установок на сприйняття оточуючої дійсності; він рідко усвідомлюється, тобто рефлексивність має приховану сутність. І тільки тоді, коли створена реальність несподівано порушується, ця сутність виявляється. Постулюючи людську рефлексивність як основу соціального порядку, етнометодологи відхилили ідею про залежність порядку від міри нормативної його детермінованості.
2. Повсякдення - це первинна соціальна реальність. Гарфінкель (услід за А.Шюцем) визнає багатомірність соціального простору; множинність життєвих світів: світ музики, світ науки, світ організацій і т.д. Однак всі вони є укоріненими в повсякденній діяльності, яка організується завдяки використанню етнометодів. Дії, події, ситуації будь-якої сфери соціального простору мають бути прозорими та загальнозрозумілими лише за умов інтепретації їх в категоріях повсякдення.
3. Індексність (унікальність, що витлумачується як контекстуальність) дії: “фактично всі вирази та практичні дії повинні витлумачуватись із середини часткового контексту”.
Етнометодологічна політика являє собою стратегію виявлення “практичної раціональності повсякдення” та формулюється за допомогою таких 5 пунктів.
1. Будь-яка подія - це “вибір” між альтернативами сенсу... Будь-який аспект сенсу, факту, методу для кожного дослідника коригується (або узгоджується з організованими оточеннями практичних дій. Всі окремі вияви індивідуальної практики забезпечуються контекстом діяльності”. Створюються ці контексти соціальними структурами повсякденної діяльності.
2. “Члени будь-якого організованого суспільства постійно втягуються в процес раціоналізації, тобто надання діяльності характеру узгодженої, послідовної, вибірної, усвідомленої або методичної...” Недостатньо просто описати, як діяльності надається раціональний характер, недостатньо виявити “правила” цього процесу, - треба витлумачувати соціальний феномен. Ось шлях адекватного дослідження.
3. Етнометодологічна увага спрямована на феноменологічний аспект соціального, на соціальний світ в його беспосередньому виявленні, в його випадковому бутті, тобто бутті, що знаходиться в стані бескінцевого становлення. Відкидається теза про те, що раціональні властивості практичної діяльності “оцінені та описані згідно з правилами або стандартом, який існує по той бік актуальних оточень.
4. Будь-який соціальний вияв отримує буття “за умов”, тобто в межах певних зовнішніх обставин або оточень, або в конкретно-ситуаційному контексті.
Ініціюючим початком дії є суб’єкт, але ж логіка розгортання цієї дії значною мірою залежить від ситуації та її вимог. Суб’єктивні посутньо дії виявляються “ситуативно”. “Оточення” організує діяльність, робить її пояснюваною (підзвітною).
5. Завдання етнометодологічного дослідження полягає в тому, щоб “оголити” сенс дії, зробити очевидним її мотив та прозорою логіку її розгортання.
Третій розділ дисертаційного дослідження присвячено аналізу методико-інструментальних аспектів парадигмальної специфіки етнометодології. Детально розглянуто головна етнометодологічна проблема: повсякденна інтеракція та її смислова структура. Повсякденна розмова - це обмін суб’єктивними сенсами, що вони є унікальними та неповторними, не виключаючи проте взаєморозуміння між співрозмовниками. Останнє уможлвлюється існуванням так званих “рутинних” основ повсякденної комунікації, тобто певного набору загальноприйнятих “схем”, експектацій, “установок повсякдення”. “Рутинні” основи мають прихований або фоновий, латентний характер, бо вони ніколи не оголошуються та навіть не усвідомлюються. Проте довести їх існування можливо експериментальним шляхом, що і робить Г.Гарфінкель (до нього цим займався А.Шюц). Завдяки руйнуючому та документальному експериментам Гарфінкель уточнює структуру повсякденної інтеракції та механізми взаєморозуміння. Дисертантом додатково використовується соціо-лінгвістична модель інтеракції, завдяки чому етнометодологічна схема набуває більш системного вигляду.
Розмова як проблема є звичним, але не єдиним ракурсом етнометодологічної уваги, бо саме розмова є важливішим ресурсом, джерелом соціологічної інформації. Розглядаючи вербальні методи збору соціологічної інформації (тобто анкетування та інтерв’ю), автор виявляє, що етнометодологічна корекція цих методів дозволяє значно підвищити якість соціологічних даних, наблизити маніфестовану думку до дійсної.
Проголошення етнометодологією подвійного статусу розмови (розмова як проблема та розмова як ресурс) вказує на хибність підозри щодо обмеженості наукової спроможності етнометодології тільки вузькою сферою повсякденної інтеракції. Обгрунтовується та ілюструється ця думка в останньому параграфі глави 3 дисертаційної праці, що присвячений аналізу етнометодологічних досліджень організаційно-інституційного середовища. Автор демонструє, що повсякденна розмова створює універсальний зразок взаєморозуміння та дає ключа до розуміння будь-якого іншого виміру соціальної реальності.
Таким чином, етнометодологія постулює інтерактивно-інтепретативний шлях наближення розуміючого суб’єкта до сенсу практичної дії.
1. Дійсно, смислова прозорість соціального феномена, процесу, проблеми, як доводять різнорідні етнометодологічні дослідження, досягається тільки інтерактивним шляхом, саме таким чином, яким досягається розуміння в процесі звичної повсякденної розмови. Тому інтеракція - головний ресурс соціологічного дослідження.
2. Що б ми, як етонометодологи, не вивчали - дитячу соціалізацію, чи наркоманський жаргон - реальним об’єктом нашої уваги та аналізу повинна бути інтеракція або розмова, або комунікація, щоб запобігти однобічності та зберегти безсторонність. Сказане не означає інтерактивного редукціонізму або етнометодологічної безпорадності щодо вивчення інших вимірів (крім повсякденної інтеракції) соціального життя. Тлумачити етнометодологічні міркування слід таким чином:
1) повсякденність є первинною реальністю, бо створює універсальний зразок взаєморозуміння та пропонує ключ до розуміння будь-якого іншого виміру соціальної реальності;
2) беспосередня інтеракція не є єдиним засобом людського існування, але ж актуальна розмова має певною мірою відбивати будь-який соціальний вимір. Нарешті, чи правомірно ставити під сумнів спроможність етнометодологічних принципів щодо вивчення організаційно-інституційного середовища? Поданий аналіз досліджень демонструє зворотний стан справ.
У Висновках сформульовано підсумки проведеного дослідження. Системний аналіз етнометодологічних досліджень, який здійснено з метою залучення отриманих методичних узагальнень у практичний контекст сучасної вітчизняної соціології, дає змогу розподілити всілякі дослідницькі прийоми, механізми, виверти етнометодології на дві категорії: руйнуючий та документальний методи.
Перший виник з необхідності експериментального доказу припущення про існування “рутинних” основ повсякденної комунікації, що наслідком їх порушення є руйнування комунікації.
Руйнуючий експеримент спершу використовувався як доказ від протилежного для виявлення латентних “рутинних” основ повсякденної комунікації. Проте сама ідея руйнуючого жесту, яку тут використовують, виявляється гнучкою та ємкою. В разі залучення до контексту соціологічної практики вона має забезпечити сучасну науку оригінальним методом, що дозволяє визначати ступінь стабільності та надійності отриманої від респондента інформації, встановлювати міру впливу установок, сподівань, а також ситуаційних факторів на відповіді респондента, відрізняти дійсні думки від випадкових суджень.
Документальний метод уможливлює спостереження явищ або проблем у біографічному контексті. Документальна прозорість відкриває шлях до розуміння питання, факту, дії. Вона може бути досягнути під час уключеного спостереження, або за допомогою штучного впровадження установки, що провокує респондента на документальну докладну розповідь про проблемне явище.
Отже, ці 2 методи є посутньо протилежними: якщо перший (руйнуючий) порушує експектації і установки повсякдення, то другий (в експериментальному варіанті), навпаки, створює необхідну установку на смисловий контекст. Проте, обидва методи мають спільний практичний вихід: сприяють отриманню “очищеної” інформації, вивільненню дійсного знання з полону повсякденних установок, уможливлюють відокремлення маніфестованого сенсу від дійсного. Наявним прикладом етнометодологічного дослідження у контексті практичних соціологічних виходів є поданий в додатку аналіз прикладу шахрайської гри. Зазначимо, що втручання в практичний контекст певним чином трансформує первинні цілі етнометодології (акценти переміщаються з етнометодів в контексті міжіндивідуальної інтеракції на методику сучасних соціологічних досліджень), проте зберігається бездоганне дотримання етнометодологічних принципів.
Головними недоліками етнометодологічного підходу вважають суб’єктивізм і редукціонізм - зведення всіх рівней соціальної реальності до повсякденної розмови. Останні дійсно обмежують теоретичні можливості цього напряму, але видаються навіть виправданими на рівні прикладної соціології. Існує ілюзія про можливість нівелювання суб’єктивного впливу особистості інтерв’юєра на респондента. Дійсно, можливо удосконалити структуру анкети, стратегію і тактику інтерв’ю, будь-які процедурні моменти, але ж нівелювати вплив інтерв’юєра можливо тільки фізичним усуненням самого інтерв’юєра. Інша річ, що можливо керувати цим впливом та свідомо спрямовувати його в прийнятне для цілей дослідження русло. Очевидно, саме так треба тлумачити етнометодологічний суб’єктивізм у контексті соціологічної практики.
Щодо редукціонізму, то, здається, вірним є таке формулювання: будь-які рівні соціальної реальності не зводяться до рівня повсякденної комунікації, але ж мають виходи на цей рівень та частково відзеркалюються в універсаліях і категоріях повсякденної практики.
Інакше кажучи, повсякдення - це той рівень соціальної дійсності, за допомогою якого досягається смислова прозорість на будь-якому іншому рівні. В цьому сенсі повсякдення - первинна реальність стосовно інституційного, скажімо, соціального рівня. Тому вивчення механізмів повсякденної інтеракції є необхідною умовою здійснення комунікації взагалі, що в практико-соціологічному контексті означає отримання дійсної соціологічної інформації.
До речі, з погляду етнометодології, не лише контексти, але й об’єкти, джерела, пояснення, проблемні теми і т.д. для практики досліджень певною мірою визначаються соціальними структурами повсякдення. |