| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення роботи, подано відомості про апробацію результатів дисертації та її структуру.
У першому розділі «Сучасна наукова концептуалізація глобалізації» автор дисертації концептуалізує міждисциплінарне поле дослідження транссуспільних практик, до якого належать сучасні теорії глобалізації, а також теорії модернізації, імперіалізму та неоімперіалізму, теорії залежності, світосистемний аналіз і соціологічні теорії міжнародних відносин. Незважаючи на те, що це незалежні напрямки, вони становлять одне наукове міждисциплінарне поле і можуть бути використані для концептуального і теоретичного збагачення одне одного. Поняття «глобалізація» використовується не тільки в теоріях глобалізації, а й у світосистемному аналізі та деяких інших з-поміж перелічених вище теоретичних напрямків.
На основі проведеного аналітичного огляду наукових дискусій щодо глобалізації автор дисертації констатує брак згоди з приводу значення і навіть визначення цього процесу. На додаток до традиційних розходжень між (1) «гіперглобалістами» (або просто «глобалістами»), (2) «скептиками» і (3) «трансформаціоналістами» (або «поміркованими»), згідно з класифікацією підходів до глобалізації Е. Ґіденса, Д. Гелда та ін. і Я. Шольте, а також розбіжностей між прибічниками різних образів глобалізації відповідно до класифікації Дж. Урі (глобалізація як (1) структура, (2) потік, (3) ідеологія, (4) вистава і (5) складність), у дисертації запропоновано ще дві класифікації, які також розділяють дослідників глобалізації. По-перше, всі визначення глобалізації можна поділити на (1) суб’єктивістські, (2) об’єктивістські та (3) змішані. Прихильники першого типу визначень трактують глобалізацію як своєрідну «хибну свідомість», штучно вигадану ідею з метою приховати реальну економічну й політичну сутність стратегій капіталу або урядів, котрі традиційно спрямовані на визиск і самозбагачення. На противагу «суб’єктивістам», «об’єктивісти» вважають глобалізацію реальним процесом, а не міфом чи феноменом свідомості. Окрему групу становлять прихильники «змішаного» визначення, наприклад Р. Робертсон, котрий розуміє глобалізацію одночасно як «стиснення світу та інтенсифікацію усвідомлення світу як цілого».
По-друге, інший критерій класифікації дефініцій глобалізації дає змогу виділити (1) нормативістські та (2) реалістські визначення. В нормативістських підходах глобалізація описується і оцінюється у зіставленні із певним «ідеальним станом», або мірилом, як процес, що веде до більш-менш відомого кінця. Отже, в них присутній телеологічний момент. Кінцевою метою глобалізації проголошується (або імпліцитно постулюється) певна «єдина ситуація»: досконало конкурентний світовий ринок, світовий уряд, глобальна система або цивілізація, культурно гомогенізований світ тощо. Реалістський напрям стоїть на позиції, що спрямування глобалізації залишається невизначеним, оскільки глобалізація трактується як непередбачуваний і суперечливий історичний процес.
Здійснена в дисертації класифікація підходів до трактування глобалізації засвідчила плюралістичний характер поля дослідження глобалізації, пов’язаний із відсутністю загальновизнаного та обґрунтованого визначення глобалізації. Виходячи з виявлених розбіжностей, дисертант пропонує висунути такі вимоги до операціонального визначення глобалізації: (1) визначення глобалізації повинне стосуватися процесу, що відсилає до планети в цілому (щоб не сплутуватися із поняттями на базі морфеми «світ», широко використовуваної у світосистемному аналізі); (2) воно повинне забезпечувати можливість однозначного відокремлення глобалізації від суміжних або схожих суспільних процесів (зокрема постання національних держав) та (3) задавати чіткі контури процесу: його початок і періодизацію.
Розглядаючи різні підходи до періодизації глобалізації, дисертант полемізує з їх авторами та критикує їхні пропозиції на підставі таких зауважень: (1) автори періодизацій розглядають різні галузеві глобалізації, котрі часто мають різні темпи і траєкторії; (2) вони виходять із певних припущень про «ідеальний тип» глобалізації, вибудовуючи його часто через екстраполяцію внутрішньонаціонального порядку на глобальну арену, тобто вважають, що глобалізація має наперед визначений напрям розвитку; (3) прибічники різних підходів звертаються до різних критеріїв – об’єктивістського або суб’єктивістського, – котрі можуть давати розбіжні результати; та (4) різні трактування лексичної основи терміна «глобалізація»: розуміючи «глоб» як «світ», одні дослідники вбачають глобалізацію в світосистемах будь-якого розміру, тоді як інші наполягають, що глобалізація повинна неодмінно стосуватися планети в цілому. Відтак на основі розглянутих підходів до періодизації глобалізації та з’ясованих причин розбіжностей між ними в дисертації зроблено такий висновок: з огляду на агентну та галузеву множинність глобалізації останніх п’яти століть, згода щодо її періодизації не буде досягнута, якщо тільки не обрати за основу періодизації постання комунікаційної інфраструктури, яка вможливила всі агентні та галузеві глобалізації, тобто підтримати теорію Д. Фліна й А. Жиралдеса, яка приймає за символічну дату виникнення глобальної системи 1571 р.
Наступним кроком для специфікації значення поняття глобалізації має бути її розмежування з іншими соціальними процесами, які виступають джерелами сучасних соціальних трансформацій. З цією метою в дисертації запропоновано звернутися до поняття глобальної соціальної системи як референта глобалізації і порушити питання про наявність у цієї системи емерджентних властивостей, тобто ефектів, які в певний спосіб відрізняють систему від її складників. Дисертант виділяє п’ять таких емерджентних властивостей, притаманних глобальній соціальній системі:
1. Досягнення глобальною системою стану рівнопротяжності із людською ойкуменою, тобто охоплення нею всього можливого соціального та символічного простору людства;
2. Втрата глобальною соціальною системою простору для екстенсивного економічного зростання;
3. Відсутність можливості бути частиною або учасником трансполітії, тобто брати участь у змагальній системі суспільств на рівні із іншими аналогічними учасниками, оскільки таких учасників не існує;
4. Зникнення «інших»;
5. Втрата можливості екстерналізації економічних, соціальних і політичних збитків свого способу організації.
Отже, глобальна система безаналогова за умовами свого структурування, тому її конфігурацію не будуть задавати засоби й способи, безпосередньо перенесені з систем нижчого рівня. В ній наявні емерджентні властивості, які роблять її унікальною порівняно із іншими соціальними системами і незводимою в своїх ефектах до систем нижчого рівня.
Спираючись на розуміння глобальної системи як системи із окресленими вище емерджентними властивостями, автор дисертації пропонує розуміти глобалізацію в трьох сенсах:
(1) як генезис глобальної системи;
(2) як залучення окремої сфери, групи або процесу до функціонування глобальної системи;
(3) як історичну трансформацію, що є збірним комплексом процесів, викликаних формуванням структури соціальної системи особливого типу – глобальної.
Останнє значення відповідає висунутим критеріям до визначення: воно відсилає до планети в цілому (через визначення глобальної системи, яка охоплює все людство); задає чіткий хронологічний контур (через появу транспортно-комунікаційної інфраструктури для глобальної системи, яка мала місце в ХVІ ст.); уникає пасток детермінізму, телеологізму й нормативізму; та подає глобалізацію як багатовимірну й багатоукладну.
Запропоноване визначення глобалізації також дозволяє окреслити співвідношення цього поняття із іншими соціологічними поняттями, які позначають просторову динаміку соціальних систем: «локалізація», «націоналізація», «регіоналізація», «інтернаціоналізація», «інтеграція» та «глобалізація» у її різних онтологічних модифікаціях.
У другому розділі «Зв’язки теорій глобалізації із традицією соціологічного теоретизування ХІХ – поч. ХХ ст.» автор розглядає соціологічну теорію в її розвитку на предмет її зв’язків із теоріями глобалізації і доводить безпідставність тези сучасних соціологів на кшталт Е. Ґіденса про закоріненість класичних соціологічних теорій у національній системі координат, яка нібито стоїть на перешкоді залученню доробку представників цього етапу розвитку соціології в глобальний аналіз та соціологію глобалізації.
З метою обґрунтування цього висновку автор пропонує зіставити теорії глобалізації та класичну соціологію в трьох ракурсах: (1) на предмет відповідності основоположних понять, розроблених класиками, для аналізу глобальних процесів; (2) на предмет наявності в класичній соціології понять, що відображають процеси, для яких кінцевим горизонтом виступає весь світ; (3) на предмет використання понять та аналітичних категорій, розроблених класичною соціологією, в теоріях глобалізації.
Усі ці три зіставлення дали позитивний результат. Спершу в огляді історії соціології відносно глобальної проблематики було з’ясовано, що виділена послідовність етапів не демонструє стійкої тенденції до залучення або вилучення глобальних тем зі сфери інтересу соціології. Разом із тим виявилося, що завдяки спадку Просвітництва із його акцентуацією людства та ідеалом універсалізму, соціологія від початку конституювалася як наука про універсальне «соціальне» – і ця її орієнтація на універсальність збереглася навіть на наступних етапах, в яких загалом домінував інтерес до внутрішньонаціональної проблематики, а нація-держава стала головним замовником та одиницею аналізу. Ідеал універсальності спонукав соціологів дотримуватися орієнтації на вивчення в остаточному підсумку соціального взагалі (а не партикулярного суспільства) та розробляти універсальні засадничі поняття своєї науки, не прив’язані до конкретного інституційно організованого порядку (як-от «соціальна дія», «соціальна система» та «суспільство»).
Крім того, автор виявляє в класичній соціології низку тем та ідей, для яких кінцевим горизонтом або тлом виступав цілий світ. До їх переліку належать «світовий капіталізм» у К. Маркса, «раціоналізація» та «світові релігії» в М. Вебера, «світовий патріотизм» і тема «батьківщини» у Е. Дюркгайма та М. Моса, а також тематизація грошей у К. Маркса і Ґ. Зимеля. Ці теми та ідеї, хоч у силу відсутності реальних передумов для них і сприймалися самими теоретиками нерідко як «екстраполяції», «прогнози» та суто теоретичні можливості, не здійснимі на практиці, виводили їх на терен транссуспільної проблематики, а в деяких випадках навіть стимулювали порушувати питання відверто глобального характеру, тобто пов’язані із
емерджентними властивостями глобальної системи. Сам факт теоретичного зіткнення з такими питаннями промовисто свідчить, що класичні соціологічні теорії не мали непоборних перешкод для вивчення транссуспільної взагалі і глобальної зокрема проблематики.
Нарешті останнім аргументом на користь відповідності класичної соціології потребам глобального аналізу стало виявлення конкретних запозичень із класичної соціології, звернень до неї та паралелей і спадковості з нею в теоріях глобалізації. Це головно стосується теорій К. Маркса, Ф. Тьоніса, М. Вебера, Ґ. Зимеля і Т. Парсонса: у деяких випадках їхніх понять (зокрема й основоположних), у інших випадках – окремих тем із їхньої наукової творчості.
Викладені факти, на думку дисертанта, обґрунтовують висновок про збереження актуальності класичного поняття соціального порядку в умовах глобальності, однак це не означає, що змін не зазнає конкретний образ соціального порядку. Той факт, що класики здебільшого випадково стикалися або всього-на-всього «нащупували» безпосередньо структуризаційні обставини глобальної системи (на противагу сталому інтересу до транссуспільних практик загалом), застерігає від апріорного судження. Очевидно, що світ як глобальна система стає не так «стисненим», як «замкненим» – і ця обставина (майже недобачена класиками) є важливим чинником, який відлунює по всіх рівнях соціального впорядкування.
У третьому розділі «Концептуальні імплікації теорій глобалізації для образу соціального порядку в соціологічній теорії» автор дисертації спершу обґрунтовує використання поняття соціального порядку в широкому розумінні як такого, що стосується порядку на всіх рівнях організації соціальних утворень – від їх внутрішнього порядку до порядку їхніх зовнішніх відносин із аналогічними представниками множини соціальних утворень. Такий вжиток цього поняття узгоджується із традицією його використання в соціології, а також відповідає каузальній та аналітичній нероздільності різних рівнів соціального.
На основі такого широкого розуміння поняття «соціальний порядок» у дисертації розглянуто, які концептуальні наслідки для нього має становлення глобальної соціальної системи, тобто чим глобальний соціальний порядок відрізнятиметься від соціального порядку, організованого націями-державами. Передусім з’ясовано, що незважаючи на непередбачуваність внутрішніх процесів у глобальній системі та значний простір для впливу на них волюнтаристських чинників, емерджентні властивості глобальної системи накладають загальні обмеження на структурування соціального порядку в глобальній системі, які перешкоджатимуть її доступові до одних системних рішень, натомість залишаючи відкритим доступ до інших.
Дисертант доводить, що якщо розглядати глобальну соціальну систему як «надсистему» всіх соціальних систем, її емерджентні властивості відразу ставлять її в унікальне становище. Не будучи частиною трансполітії, тобто одним із суб’єктів у множині суб’єктів, глобальна соціальна
система позбувається одного з важливих чинників внутрішнього структурування, зокрема структурування у формі централізованої інтеграції. У ній потрапляє під питання імператив інтеграції, адже одним з головних рушіїв останньої було змагання із конкурентними суспільствами. Оскільки ж глобальна система не може вести такого змагання, виникає питання: чи потрібна їй інтеграція, а якщо потрібна, то як її забезпечити. Крім того, неучасть у трансполітії надзвичайно підвищує ціну системних рішень в соціально-еволюційній перспективі.
Глобальна система викликає і викликатиме зміщення меж різних підсистем, об’єднаних у межах нації-держави, у відповідь на появу та зникнення різних атракторів, що перебуватимуть поза контролем націй-держав, який звузився під дією глобальної системи. Таким чином, глобалізація, найвірогідніше, призводитиме до часткових накладень між культурними, соціальними, політичними й економічними системами, але не до повного або близького до повного збігу між ними, який ще досі залишається характерною рисою світу. Цей факт деконсолідації, або роз’єднання культурної, соціальної, політичної та економічної підсистем, раніше консолідованих у межах нації-держави, у поєднанні з втратою глобальною системою простору для екстенсивного економічного зростання накладає обмеження на гранично можливу акумуляцію ресурсів окремим суб’єктом, а отже, для створення ним бази для монополії на владу в глобальній системі. Це ще один структурний чинник, який стоятиме на перешкоді централізованій інтеграції глобальної системи.
Провідним компонентом класичного образу соціального порядку була його просторово-інформаційна організація. Національний соціальний порядок, який безпосередньо передував становленню глобальної соціальної системи та набуттю її емерджентними властивостями критичної ваги для прояву їхніх наслідків на різних рівнях організації, складався із просторово сегментованих та інформаційно відмежованих одиниць (націй-держав), які здебільшого зосереджувалися на своїх внутрішніх справах та інтересах. Така анатомія соціального порядку вповільнювала поширення впливів між соціальними системами, залишала за ними можливість контролювати допущення впливів та давала їм час пристосуватися до впливів. Однак в умовах глобальної системи частково під дією її емерджентних властивостей відбувається дезінтеграції «національної констеляції» та роз’єднання культурної, соціальної, політичної та економічної підсистем. Новий образ соціального порядку має не сегментований вигляд, а характеризується частковим взаємонакладенням різних підсистем. Така топологія соціального простору сприяє зростанню його «провідності» для впливів, а отже, робить порядок більш волатильним. Волатильність – це стійка ознака образу глобального соціального порядку, тому в ньому особливо гостро стоятиме питання контролю (передусім інформаційного) за діями індивідів, позаяк навіть
незначні їхні вчинки можуть вилитися у масштабні наслідки у волатильному глобальному соціальному порядку.
Іншим важливим аспектом сегментованого соціального порядку націй-держав була наявність дбайливо культивованих ідентичностей, які забезпечувала культурна підсистема. Місце національної ідентичності не посіла яка-небудь наднаціональна, або космополітична ідентичність. З огляду на зрослу сполучність глобальної соціальної системи та її «провідність» для ідей та впливів вона здавалася би слушним кандидатом на створення власної ідентичності. Однак їй на перешкоді стає її ж емерджентна властивість зникнення «інших», адже всі потужні ідентичності формувалися навколо протиставлення «свого» і «чужого», «ми» і «вони». Крім того, в умовах глобального соціального порядку зазнають кризи інституційні замінники довіри: для їх функціонування потрібна надійна інституційна мережа, яка охоплює весь світ. Цю потребу всередині суспільства задовольняє держава. Однак множинність суб’єктів на міжнародному рівні запобігає ефективному й гарантованому правопримусу окремо взятим суб’єктом, навіть якщо він гегемон. У зв’язку з браком таких механізмів у передбачуваному майбутньому, міжнародні відносини залишатимуться без надійного інституціоналізованого регулятора, здатного забезпечити силовий правопримус або нормативний консенсус.
Всі ці виявлені та проаналізовані дисертантом обставини структурування соціального порядку в глобальній системі створюють настільки значні перешкоди, що роблять малоймовірним формування централізованих структур влади та реалізації силової (т. зв. макіавелівсько-гобсівської) моделі соціального порядку на глобальному рівні. Оскільки деякі глобально важливі рішення (наприклад, захист біосфери та нерозповсюдження і невикористання ядерної зброї) вимагають асоційованої дії на глобальному рівні, вони можуть досягти успіху лише через дві інші моделі соціального порядку – нормативний консенсус (утруднений браком об’єднавчої ідентичності) та раціональний інтерес. Автор підсумовує, що з огляду на туманні перспективи інституціоналізації владних (централізованих) структур на глобальному рівні, можна прогнозувати, що на ньому оперуватимуть «м’які» форми регулювання – символічні системи (зокрема «м’які» форми права), міжнародний клас експертів, який створить корпус експертного знання на ґрунті глобальної непевності, та принагідний гегемон. |
