ЦІННІСНІ І ФУНКЦІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ У СОЦІАЛЬНОМУ ПІЗНАННІ (ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗмІСТ роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкривається ступінь її розробки, характеризуються мета і завдання дослідження, його методологічна основа, формулюється новизна, практична значимість роботи.

У першому розділі – «Основні етапи становлення системного підходу у соціальному пізнанні» – здійснено огляд основних варіантів інтерпретації системного підходу у соціальному пізнанні.

У підрозділі 1.1 – «Системність пізнання як предмет філософського осмислення» – здійснено обґрунтування положення, що сутнісні аспекти розвитку системного підходу у системному пізнанні дозволяє розкрити філософський спосіб їх дослідження, а саме пропонований соціально-філософськими концепціями соціального пізнання. Серед таких концепцій варто зосередити увагу на ті, які особливу увагу приділяють ціннісним або функціональним аспектам застосування системного підходу у соціальному пізнанні, а найбільше тим, у яких між цими аспектами виявляють певні взаємні залежності.

Такі дослідження протягом ХХ століття займають все більше місце у філософських дослідженнях суспільства, погруповуючись довкола орієнтованих переважно на ціннісні, або ж переважно на функціональні аспекти системного пізнання суспільства.

При застосуванні системного підходу не завжди враховувалися як ціннісні, так і функціональні аспекти такого застосування: тривалий час певні «технократичні» тенденції входили у явну суперечність з ліберально-гуманістичними. При цьому перші давали достатньо приводів для звинувачень у надмірному функціоналізмі при недостатньому врахуванні ціннісної проблематики, а другі – для дорікань в утопічності, недостатній науковості, романтизмі, майже міфологізаторстві. Критику «технократизму» здійснювала передусім франкфуртська школа соціальних досліджень (як критику інструментального розуму (М. Горкгаймер), репресивної раціональності (Т. Адорно, Ю. Габермас) тощо), екзистенціалістська філософія та близька до неї гуманістична психологія, тоді як критика псевдо-гуманізму була започаткована М. Гайдеґером і розвивалася представниками так званого консервативного напряму у соціальних дослідженнях, до якого з різною мірою справедливості записували пост-позитивістів (К. Поппер), представників теорії соціальних систем (Н.Луман) та теорії еліт. Дещо умовно і некоректно гуманістична тенденція почала апелювати переважно до інтерпретативних методів пізнання, а технократична – переважно до пояснювальних: більше того, найбільш поверхневі дослідники на цій основі схильні протиставляти саму методологію гуманітарних та соціальних наук. На перший погляд видається парадоксальним, але кожна тенденція як у позитивній, так і у критичній частині своїх досліджень багато у чому виявилася такою, що відображала реальні соціальні процеси, а тому мала справедливі претензії на істинність. Інша справа, що кожна з цих теоретичних тенденцій робила акцент на своїй перспективі бачення проблем, не беручи до уваги іншу перспективу, причому намагалася посилювати взаємні розбіжності, а не спільні витоки і спільні можливості розвитку. Виявлення таких витоків і можливостей тим самим набуло ще більшої актуальності для сучасного соціального пізнання.

Отже, різні національні та філософські школи і традиції являють дещо відмінні тенденції в межах такого загального поділу на два основних напрями. Тому слід розрізняти міру опрацювання ціннісних та функціональних аспектів застосування системного підходу у соціальному пізнанні у світовій філософській думці, радянській філософії, російській та вітчизняній традиціях філософування.

У підрозділі 1.2 – «Переорієнтація на ціннісні та функціональні аспекти застосування системного підходу у соціальному пізнанні» – проаналізовано, що системний підхід у соціальному пізнанні доволі ґрунтовно був розроблений у вітчизняній традиції в радянський період, а саме у межах традиції філософії марксизму. Значною мірою вітчизняна філософська наука знаходилася у радянський період під впливом праць, присвячених системній проблематиці, яка розроблялася у СРСР загалом. Можна вирізнити чотири етапи такої розробки: перший, організаційне витлумачення системного підходу; другий, становлення загальної теорії систем; третій, набуття пріоритетності системних досліджень суспільства; четвертий, зближення з немарксистськими традиціями.

Системний підхід у вітчизняній традиції в радянський період розроблявся з позицій співвіднесення діяльності та відносин як двох діалектично взаємопов’язаних сторін функціонування системи такими авторами як: В.Г. Афанасьєв, B.C. Барулін, В.А. Вазюлін, А.В. Дроздов, Е.С.Маркарян, К.Х. Момджян, Ю.К. Плєтніков, Ю.М. Рєзнік, М.Н. Руткевич, В.П. Свєчніков, В.П. Фофанов та інші. До числа цих дослідників варто додати вітчизняних науковців: передусім І.В.Бойченка, П.Ф.Йолона, П.В.Копніна, В.І.Куценка, В.А.Рижка, А.І.Уйомова. Ціннісні аспекти системного функціонування соціуму були проаналізовані у цей період В.П.Андрущенком, Л.В.Губерським, А.М.Єрмоленком, А.М.Лоєм, М.І.Михальченком, І.Ф.Надольним, Б.В.Новіковим, В.С.Пазенком, О.О.Шморгуном, Т.І.Ящук та деякими іншими дослідниками. Попри певні неминучі теоретичні натяжки, зумовлені ідеологічними чинниками, в цілому ці напрацювання у галузі розвитку системного підходу у соціальному пізнанні слід визнати важливими і для дальшого, постмарксистського розвитку вітчизняної соціально-філософської думки.

Таким чином, марксистська традиція у деяких своїх положеннях підготувала наступні етапи розвитку системного підходу у системному пізнанні суспільства філософськими засобами. Особливо слід наголосити на важливості звернення марксизму до особливостей соціальної реальності як об’єкта дослідження при визначенні основних характеристик системного підходу у соціальному пізнанні. Саме системність самого суспільства як об’єкта дослідження зумовлює необхідність застосування системного підходу до його пізнання.

Тривалий час системний підхід у попередній період розвитку радянської філософії розроблявся переважно на рівні загальної методології, без визначення специфіки методології залежно від предмету дослідження, з ухилом у загальну епістемологію, причому у специфічно марксистській версії. Такі дослідники, як І.В.Блауберг, В.М.Садовський, О.О.Малиновський, Е.Г.Юдін, а особливо Г.П.Щедровицький та його школа миследіяльності намагалися розробити загальний системний підхід, який був би адекватним для будь-якої предметної області. Особливий випадок на вітчизняних теренах являв запропонований А.І.Уйомовим так званий «параметричний» системний підхід у пізнанні (у тому числі й соціальному). Цей підхід пропонував також універсальну схему застосування системного підходу, однак ця схема була більш змістовною і менш ортодоксально марксистською, порівняно з більшістю інших версій витлумачення системного підходу у радянській філософії. Втім, широкого застосування у прикладних науках «параметричний» системний підхід Уйомова так і не отримав, хоча А.Ю.Цофнас обґрунтовував дальше філософське застосування і конкретизацію ідей «параметричної» теорії Уйомова.

У той же час, як на початку 80-х років виходять у світ важливі марксистські узагальнюючі дослідження з соціального напряму застосування системного підходу, відбувається втручання двох сильних зовнішніх впливів на розвиток марксистської традиції розробки системного підходу у соціальному пізнанні: синергетичної теорії та теорії соціальних систем. Синергетична теорія привернула увагу до проблематики виникнення соціального порядку на засадах нелінійних процесів самоорганізації відкритих систем. Ця проблематика досліджувалася, зокрема, такими вітчизняними науковцями, як І.С.Добронравова та В.С.Лутай. Примикають до неї тоталогічні дослідження, започатковані в Україні В.В.Кизимою, а також системні дослідження родового життя суспільства, започатковані В.П.Бехом. Широке знайомство з теорією Лумана розгорнулося в Україні лише у 2000-і роки. Втім, і до сьогодні рецепція ідей теорії соціальних систем Лумана у вітчизняній науці не доповнена належним чином розвитком цих ідей на ґрунті власних філософських розробок вітчизняними науковцями. Заповнити певною мірою цю лакуну є одним із завдань даного дисертаційного дослідження.

Системний підхід у соціальному пізнанні нині виглядає більше доречним не як претензія на створення єдиної загальної для всього світу філософської системи, скільки як виявлення тих засадничих принципів, системне застосування яких у соціальному пізнанні дозволяло би не лише говорити про несуперечність та співставність результатів окремих соціальних досліджень, але й про можливість успішного сполучення таких теоретичних напрацювань з метою надання методологічних настанов для практичної діяльності.

У другому розділі – «Теоретичні передумови обґрунтування системного підходу на засадах методології соціально-філософського пізнання» – визначено методологію дослідження, у тому числі – завдяки виявленню специфіки застосування системного підходу до пізнання соціальної реальності.

У підрозділі 2.1 – «Основні парадигми застосування системного підходу у соціальному пізнанні» – визначено, що до основних історичних парадигм філософського вивчення суспільства слід відносити субстанціалістську, функціоналістську та ціннісну, і відповідно можна говорити про парадигмальне значення у соціальному пізнанні відповідного періоду або ж субстанціалізму, або функціоналізму, або аксіологізму як базової методології соціального пізнання або в усякому разі методології, визначальної для панівної у цей історичний період картини світу. Водночас, слід зазначити, що ці історичні парадигми не змінюють одна іншу у режимі повної заміни і нищення попередніх. Слід говорити про актуально панівну історичну парадигму і потенційні панівні або ж колишні панівні парадигми. У соціальному пізнанні ж загалом ці історичні парадигми постають як більш або менш усвідомлювані та розроблювані конкуруючі версії інтерпретації соціальної реальності, тобто не стільки історичні парадигми, скільки про парадигми епістемологічні.

Стійкі комунікативні спільноти в ході історичного розвитку людства розвивалися і ускладнювалися, однак, всі три основні різновиди – традиційні, модерні та постмодерні, існували від самого початку людської історії. На різних етапах історії людства панували різні картини світу, що зумовлювало зосередження уваги на одних типах комунікативних спільнот і брак уваги щодо інших типів. Ці картини світу знайшли свій вираз у різних парадигмах застосування системного підходу у соціальному пізнанні, які корелюють з відповідними парадигмами розвитку соціально-філософської думки. Саме такі парадигми задають фокус розгляду стійких комунікативних спільнот – історичний або методологічний.

У підрозділі 2.2 – «Концептуальна значимість визначення поняття системи в філософії І. Канта та Ф.Шеллінга» – зазначено, що завжди наявною є сама можливість порівняння парадигм, як і їхнього співіснування в межах наукової спільноти, різні представники якої можуть віддавати перевагу різним парадигмам. Таке співіснування має у своїй основі наявність спільних визнаних наукових авторитетів, які задають спільні орієнтири у науці. Такими орієнтирами у нашому випадку мають бути визнані усіма науковцями уявлення щодо природи системності, запропоновані класиками філософської думки І. Кантом та Ф. Шеллінгом. Їх визначення поняття системи створило підґрунтя для практично усіх подальших концептуалізацій, пов’язаних з проблематикою системності. Це визначення акцентує увагу на таких рисах системності: систематична переорганізація власного змісту як джерело росту системи; зумовленість системності методу системністю предмету дослідження; системний підхід у теоретичній площині не продукує єдино правильну систему, але задає критичний канон системності, тоді як у практичній площині має створювати щоразу догматичні системи.

У підрозділі 2.3 – «Ціннісне витлумачення поняття «функція» за системного підходу у соціальному пізнанні» – виявлено, що гуманітарні науки розглядають цінності як завжди унікальні і неповторні, а функціональна проблематика виявляється другорядною, тоді як у соціальних науках спостерігаємо намагання оперувати як поняттям цінностей, так і поняттям функції, однак ці поняття використовуються нерідко або ж взагалі без належного їх взаємного узгодження, або у руслі жорсткого їх протиставлення. Цінності у соціальному пізнанні завжди припускають функціональне витлумачення, однак, кожна цінність припускає невизначену велику кількість різних функціональних витлумачень, є принципово і гранично поліфункціональною, а отже, не може бути «вичерпана» відомими у будь-якому дослідженні функціональними її інтерпретаціями. З іншого боку, без таких функціональних інтерпретацій, на чому інколи наполягають представники гуманітарних наук, поняття цінностей втрачає свою соціальну значущість і перетворюється на чисту ігрову форму – з усіма її перевагами і недоліками. Тому слід розглядати функціональні цілісності не як самодостатні та надіндивідуальні тотальності, а як результат і спосіб діяльності людей у їхній взаємодії, а точніше як на засіб здійснення комунікації.

Адекватне розуміння системного підходу у соціальному пізнанні неможливе без прояснення його світоглядно-методологічних взаємозв’язків з такими пізнавальними методами, які набули статусу методологічних теорій, та спеціальними теоріями, які на сьогодні набули певної методологічної автономії: функціоналізму як теоретичної течії; теорії цінностей як такої, що набула світоглядно-методологічного значення; теорії соціальної дії та теорії комунікації у їх розмаїтих версіях, які потребують загальної концептуалізації і, нарешті, самої теорії соціальних систем.

У підрозділі 2.4 – «Методологія соціально-гуманітарного пізнання як система» – визначено, що у найзагальнішому плані всю сукупність знань, що характеризують сучасну методологію соціально-гуманітарного пізнання, можна поділити на три основних рівні, точніше – великі смислові блоки, що перебувають один щодо одного у відношеннях субординації і в свою чергу можуть поділятися на підрівні: філософський, загальнонауковий та нефілософський. Філософський методологічний рівень у свою чергу підрозділяється на загально-філософський та філософсько-галузевий підрівні сучасної методології соціально-гуманітарного пізнання. Загальнонауковий рівень методології соціально-гуманітарного пізнання підрозділяється на ієрархізовані один щодо одного підрівні: підрівень загальнонаукових методологічних засобів найвищого ступеня узагальнень, підрівень суспільствознавства в усьому його охопленні й багатоманітності галузей, рівнів і форм, підрівень регіональних загальнонаукових методологічних засобів суспільствознавства, підрівень інтердисциплінарних загальнонаукових методологічних засобів суспільствознавства. Третій головний рівень методології соціально-гуманітарного пізнання утворює ієрархізована мережа нефілософських систем знань про суспільство, які різняться між собою за ступенем узагальнень. Ця мережа розгалужується на два різновиди – сукупність систем соціально-наукового знання та сукупність систем знань про суспільство, що виникають і функціонують в різноманітних позанаукових формах осягнення суспільно-історичної дійсності.

У підрозділі 2.5 – «Теоретико-методологічний апарат соціальної філософії і системність соціального знання» – на прикладі аналізу філософії історичного матеріалізму І.В.Бойченком проаналізовано, як можна створювати концепцію соціальної філософії як категоріального апарату соціального пізнання та зміни соціальної реальності. Для І.В.Бойченка внутрішня несуперечливість і цілісність історичного матеріалізму як системи (його валідність) виростала з його сутнісного взаємозв’язку з соціальною реальністю – реальними соціальними процесами, які самі мали системну природу (адекватність історичного матеріалізму). Водночас, кожен дослідник може приходити до системи знання по-своєму, хоча кінцевий результат визначається врешті-решт саме системними характеристиками знання. Більше того, навіть розмаїття шляхів до цього результату також не є повністю випадковим, воно швидше зумовлюється тим, що кожен дослідник може йти до системи знання, орієнтуючись на іншу складову системи (іншу підсистему) як на визначальну для всієї системи знання.

У підрозділі 2.6 – «Теорія соціальної дії та теорія комунікації як граничне обґрунтування системного підходу у соціальному пізнанні» – розглянуто теорію соціальної дії та теорію соціальної комунікації як два альтернативних шляхи пояснення системного підходу у соціальному пізнанні, причому теорія соціальної дії спирається на традицію філософії суб’єктивності, а теорія соціальної комунікації тяжіє до теорії соціальних систем. Практики взаємодії людей, які складаються у численні соціальні ієрархії та соціальні мережі, які у своїй сукупності і утворюють реальність соціальної комунікації, слугують граничним обґрунтуванням для будь-якої соціальної теорії. В тому числі – і для теорії дії та теорії комунікації, в тому числі і у їх претензії дати остаточну оцінку можливостям застосування системного підходу у соціальному пізнанні.

У третьому розділі – «Функціональні аспекти застосування системного підходу у соціальному пізнанні» – виявлено специфіку та основні прояви функціоналізму у системному застосуванні його до аналізу соціальної реальності як ціннісно визначеної.

У підрозділі 3.1 – «Функціональна теорія соціальної релевантності між Сциллою соціального атомізму та Харибдою соціального холізму» – обґрунтовано, що комунікативний простір утворюють не індивіди як автономні носії свідомості, але індивіди як представники комунікативних спільнот, тобто фактично комунікативний простір є місцем перетину різних площин комунікації, кожна з яких утворює власну релевантність, характерну для певної комунікативної спільноти. Таким чином, релевантність комунікативного простору можна пізнавати швидше шляхом з’ясування релевантностей тих комунікативних спільнот, які його утворюють, а не шляхом прямої апеляції до свідомості індивідів. Феноменологія та теорія соціальних систем у пункті щодо природної настанови займають мало не протилежні позиції: перша за допомогою процедури феноменологічної редукції нібито звільняє послідовно чисті смисли від сторонніх нашарувань, у тому числі й соціальних – для теорії соціальних систем ці зовнішні щодо чистих смислів нашарування виявляються у своїх структурних характеристиках тими соціальними обмеженнями, які визначають зовнішні і внутрішні рамкові умови соціального розвитку і без яких ці чисті смисли виявляються соціально неспроможними, буквально дисфункціональними. Такі структурні характеристики конкретики соціальної взаємодії завжди мають явну чи латентну соціальну значущість. Така соціальна значущість своїм вихідним пунктом (або ж останньою підставою виправдання) має цінності конкретних комунікативних спільнот.

У підрозділі 3.2 – «Функціональне розуміння проблеми детермінації у соціальній теорії» – виявлено, що функціоналістське бачення соціальної реальності виявляє такі її аспекти, які узагальнюються у функціональному реалізмі, тобто вченні, згідно якого усі причини та спричинені ними впливи можуть бути функціонально еквівалентно замінними: причини – за умови фіксації незмінності впливів, впливи – за умови фіксації незмінності причин. При дотриманні цієї умови кожна причина має невизначено велику кількість впливів, а кожен вплив невизначено велику кількість причин його появи, причому у обох випадках кожен елемент такої множини причин або множини впливів функціонально рівноцінний в межах цієї множини щодо будь-якого іншого її елементу в принципі. Фіксація ж на певній причині або впливі у кожному конкретному випадку, однак, базується вже не на функціональних характеристиках, але є виявленням ціннісної позиції.

З позицій множинності причин і впливів у функціональному реалізмі виявляється епістемологічна неспроможність історицизму, який жорстко визначає як причини, так і спричинені ними впливи як єдино можливі на підставі підміни детермінації подій детермінацією логічних висновків.

У підрозділі 3.3 – «Системні засади функціонального підходу до соціальної онтології» – проаналізовано, що на функціональному рівні системні зв’язки виражають відношення функціональної еквівалентності у здійсненні комунікації на рівні міжособистісної взаємодії, взаємодії всередині соціальних організацій та між ними, взаємодії всередині соціальних інституцій та між ними, а також взаємодії за допомогою соціальних систем. Така функціональна еквівалентність в кінцевому рахунку виявляється завжди детермінованою соціальними системами, однак конкретні селективні процеси, які відбуваються на інших рівнях, а також процеси переключення здійснення комунікації з однієї соціальної системи на іншу не можуть бути прояснені за допомогою однієї лише функціональної раціональності. На рівні соціальних інститутів, соціальних організацій та особливо міжіндивідної взаємодії отримуємо все більш складне переплетення самих соціальних функцій – на рівні соціальних інститутів до соціально-системних додаються соціально-інституційні, на рівні соціальних організацій – до соціально-системних та соціально-інституційних додаються соціально-організаційні, то на міжіндивідному – до соціально-системних, соціально-інституційних та соціально-організаційних функцій додаються функції міжіндивідної взаємодії та відповідних можливих функціонально-еквівалентних замін.

У підрозділі 3.4 – «Місце теорії соціальних інститутів у сучасній соціальній філософії» – здійснено уточнення визначення соціальних інститутів як таких, що функціонують як системне нормативне втілення в життя цінностей конкретних стійких комунікативних спільнот. Пріоритетні норми соціальних інститутів дають підстави відносити їх до переважно до певних соціальних систем, а тому соціальні інститути певною мірою відтворюють функціональний «поділ праці», наявний між соціальними системами. У цьому контексті нового значення набуває розуміння соціальних інститутів як втілення соціальної раціональності, з одного боку, та засіб гарантованого задоволення базових потреб людини – з іншого.

Під кутом зору стійких комунікативних спільнот будь-які обмеження, які діють у людському суспільстві, повинні отримувати спочатку ціннісне виправдання, а вже потім функціональне. Таке ціннісне виправдання забезпечується, як правило, несвідомо, шляхом трансляції культурної традиції. Тоді як функціональне виправдання соціальних обмежень усвідомлюється набагато швидше – у тому числі внаслідок того, що такі обмеження «персоніфікуються» соціальними інститутами та організаціями: чим такі обмеження є соціально більш значущими – тим імовірнішим є їхня реїфікація у все більш формальних організаціях.

У підрозділі 3.5 – «Соціально-філософський аналіз інституційної та посадової еліт як елементів системи соціального управління» – уточнено, що суспільні еліти слід розглядати не лише з традиційної функціональної точки зору – тобто як складову механізмів управління соціальними процесами, але і як особливі стійкі комунікативні спільноти – зі специфічними цінностями та специфічним функціональним забезпеченням цих цінностей. Цінності різною мірою і у різних функціях використовуються учасниками управлінської комунікації. Ті, ким управляють, погоджуються підпорядковуватись заради отримання певних цінностей, тому вони прагнуть бути ангажованими цими цінностями якомога більше. Тоді як для тих, хто управляє, ці ж цінності стають інструментом, а не метою участі в управлінській комунікації, адже саме завдяки цим цінностям вони здобувають можливість залучати до управлінської комунікації інших. Тому щонайменше вони мають бути дистанційованими від тих цінностей, до яких прагнуть їхні підлеглі, а отже, крім цих цінностей, вони мають бути орієнтовані на інші цінності, адже зовнішньою щодо ціннісної позиції може бути лише інша ціннісна позиція. Управлінці, виконуючи свою функцію, можуть ці ж самі цінності розглядати лише під системним кутом зору. Цей кут зору передбачає, передусім, не стільки визнання, скільки знання цінностей та вміння на них адекватно посилатися – а для цього, очевидно, необхідні не будь-які відмінні цінності, а ті, які можуть стати ієрархічно вищими, так би мовити цінності другого порядку: функція еліти полягає у такому разі в умінні ієрархізувати цінності, а специфіка кожної конкретної еліти полягає в тому, які саме цінності і яким саме цінностям підпорядковуються за її допомогою.

У підрозділі 3.6 – «Функціональний аналіз соціальних конфліктів» – обґрунтовано, що динамічні системи є більш чутливими до подій не через свою слабкість, а через свою силу – вони прагнуть цієї чутливості і спеціально розвивають її. У соціальних системах така чутливість забезпечується завдяки комунікації. Така комунікація повинна постійно провокувати напруження, дестабілізацію системи, однак вони провокують їх ані хаотично, ані за якоюсь зовнішньою логікою, а за логікою самої системи. Йдеться про певний коридор можливостей, у якому виклики системі є вже достатньо сильними і несподіваними, щоб дестабілізувати систему, і водночас недосить сильними і несподіваними, щоб її зруйнувати. Такі контрольовані виклики і притягує до себе система завдяки створенню суперечностей як активного способу взаємодії зі своїм навколишнім світом. Наше розуміння системного підходу у соціальному пізнанні орієнтоване на пояснення такого способу відтворення співіснуючих множинних комунікативних спільнот, коли кожна така спільнота виступає не абстрактним, як це виходить у теорії Лумана, а цілком конкретним джерелом суперечностей і напружень для системи – у тому випадку, коли система функціонально захищає ціннісну позицію іншої комунікативної спільноти. Тоді характер таких суперечностей і напружень також виявляється у своїй основі визначеним конкретними цінностями.

У четвертому розділі – «Ціннісна зумовленість системного підходу у соціальному пізнанні» – виявлено ціннісні засади утворення системних зв’язків у соціальній реальності – у тому числі й функціональних.

У підрозділі 4.1 – «Ціннісний поворот у соціальному пізнанні» – проаналізовано, що на ціннісному рівні системні зв’язки утворюються щоразу як ціннісна ієрархія, яка конституюється стійкою комунікативною спільнотою та сприяє збереженню ідентичності цієї спільноти.

Окреслено ціннісні контури теорії соціальної релевантності, яка виникає на базі спільності комунікативного досвіду членів певної спільноти, який визначається спільністю базових ціннісних структур для цих членів спільноти. Тут є «ближчий соціальний світ», а саме світ прийнятних для певної спільноти і базових для неї цінностей та пов’язаного з ними соціального досвіду. Є також соціальні світи дещо віддалені, але також зрозумілі, з яким можна більш чи менш миритися або конфліктувати, але не приймати як власний: світи цінностей інших спільнот, з представниками яких безпосередньо контактує більшість представників цієї спільноти – соціальні світи тих спільнот, з якими наша спільнота утворює одне суспільство, і які мають у наших очах право на визначену соціальну «самість». І нарешті соціальні світи тих спільнот, з якими ми не контактуємо, питання про прийнятність їхніх цінностей залишається відкритим, як і про їх право на самість, оскільки ми не маємо досвіду безпосередньої взаємодії з представниками цих спільнот: ці соціальні світи для нас більше незрозумілі, аніж зрозумілі, адже знання про їх представників фрагментарні, отримані через багатьох посередників, а отже ненадійні.

У підрозділі 4.2 – «Системний підхід до визначення аксіологічних характеристик поведінки особистості» – визначено, що цінності не існують без людського визнання, однак вони конституюються не волюнтаристськи. Навпаки, сама людина як соціальна істота конституюється цінностями. Будь-які ціннісні судження, тобто судження, які встановлюють взаємопідпорядкування різних цінностей, а отже й підтверджують певні цінності, людина виносить, спираючись на вже наявні в неї ціннісні позиції. Ці позиції є позиціями певної комунікативної спільноти.

Зовнішні та внутрішні рамкові умови суспільного розвитку постають як рамкові системні умови поведінки особистості, «всередині» яких наявна доволі значна свобода реалізації вибору для особистості – певний «люфт» поведінки, у межах якого цінності постають як засіб конституювання і конструювання соціальної реальності. За межами цього «люфту» цінності виявляються хіба що допоміжною характеристикою реальності, яка має інтерпретаційне і суто декоративне значення з точки зору детермінації людської поведінки. Власне, тут втрачається справжнє значення цінностей як предмету і результату людського вибору – у деяких позиціях природа не залишає нам ніякого вибору, подобається це нам чи ні.

У підрозділі 4.3 – «Регулятивне значення дослідження моральних цінностей в філософії І.Канта для наступних соціально-конструктивістських проектів у соціальному пізнанні» – показано, що звернення до філософії І.Канта виявляє неприпустимість жорсткого ототожнення цінностей з поняттям цілі, а також неприпустимість втручання зовнішнього авторитету під час прийняття моральних рішень щодо цінностей. Тоді як для Канта справжньої моральної цінності набували лише цілі самодостатні – як то людина як ціль сама по собі – а відносні цілі мали значення ціни, а не цінності, у пізнішій традиції відбувається релятивізація цінностей щодо цілей, а слідом за релятивізацією цілей відбувається остаточна втрата цінностями того вихідного морального навантаження, яке вони мали у філософії Канта. Також визнання зовнішніх щодо моралі авторитетів у прийнятті індивідом рішень щодо моральної соціальної дії призводить до втрати значущості моральних цінностей, що може слугувати прикладом втрати значущості будь-якими цінностями, рішення щодо яких приймається з позицій інших цінностей. Оскільки такі рішення приймаються завжди історично контекстуально конкретними особистостями, виявляється неминучим для них здійснювати власний безкомпромісний вибір на користь певних цінностей за рахунок інших. Це не суперечить ціннісній природі комунікативних спільнот, а прояснює її. Будь-яка комунікативна спільнота має бути не лише зрозумілою для особистості за своїми цілями і базовими смислами, а передусім прийнятною за своїми базовими цілями.

У підрозділі 4.4 – «Системні виміри духовного життя українського народу» – виявлено, що системність у сфері духовного життя є однією з найбільш високо диференційованих, а отже тут найвищою мірою задіяно принцип функціонально еквівалентних замін. З цієї точки зору, важливо, не хто діє (західно- чи східно- українці, українізовані росіяни, поляки чи взагалі не-слов’яни), навіть не що саме робить (в одній ситуації це виглядає як зрада, а у іншій – як збереження власної ідентичності), а якою мірою дотримується базових цінностей, властивих даній системі. Такі цінності уможливлюють і водночас у кожній конкретній ситуації обмежують можливість функціонально еквівалентних замін – відповідно до можливості або неможливості узгодження ціннісних позицій тих комунікативних спільнот, які у своїй єдності утворюють народ. Певні риси спільноти українському народу варто приписувати швидше не з антропологічних позицій, а з позицій духовного життя народу, а саме через виявлення інституційних механізмів, які дозволяють цінностям спільнот впливати на народ як ціле. До одного з найважливіших з таких механізмів належить історична пам’ять.

У підрозділі 4.5 – «Системні соціальні функції історичної пам’яті» – уточнено, що історична пам’ять формується спільним історичним досвідом нації і, відповідно, може зазнати коректив лише внаслідок не менш вражаючого історичного досвіду. Системною функцією історичної пам’яті є формування сенсу минулого для сучасності, а саме вирізнення визначних, знакових подій минулого, які мають залишатися незмінними орієнтирами при будь-яких «застосуваннях» історичної пам’яті. За умови існування таких констант можна припускати наявність і певних змінних у минулому спільноти, і саме ці змінні можуть зазнавати переоцінки з позицій сучасності. Історична пам’ять є надзвичайно важливою умовою відтворення традиційних спільнот. Відповідно спільноти, які мають історичну пам’ять, варто оцінювати як традиційні, незважаючи на те, що їх традиції можуть видаватися на чийсь погляд доволі модерними, некласичними або взагалі не надто важливими і навіть недоречними. З іншого боку, аналіз традиційних спільнот має значущість також і для аналізу спільнот модерних і постмодерних: вони також завжди претендують на те, що цінності, які їх об’єднують, якщо не мають традиції у минулому, то, безумовно, заслуговують на те, щоб започаткувати традицію, яка зберігатиметься у майбутньому.

У підрозділі 4.6 – «Системне конструювання соціальної реальності як умова можливості соціального майбутнього» – обґрунтовано, що систематизація наших вчинків сприяє не лише зростанню суб’єктивної впевненості у майбутньому, але й встановленню об’єктивних закономірностей формування майбутнього. Чітко відмежувавши соціальний час від інших різновидів часу, можна оцінити належним чином його власну внутрішню диференціацію, яка власне і уможливлює його селективність. Соціальний час є принципово плюральним, тобто співіснує велика кількість різновидів соціального часу – з різною швидкістю та розмірністю перебігу, з різною інтенсивністю, обсягом охоплення соціальних груп. Соціальна об’єктивність часу передбачає опертя на свідомість у якості складової комунікативного механізму опрацювання системних завдань. Соціальний час є заданою нам програмою, яка потребує виконання – більш або менш безумовного, але завжди за допомогою соціальних засобів, але певною мірою також час також може бути запрограмованим нами самими – як для нас самих, так і для інших людей. Завдання критичного корегування соціальної поведінки як участі у комунікації у складі конкретних комунікативних спільнот постає не лише перед кожним серйозним дослідником суспільства, але й перед кожною людиною, яка хоче бути успішною у своїй діяльності як участі у комунікаційних процесах за умов сучасного високо диференційованого інформаційного суспільства.

У п’ятому розділі – «Системність предмету соціального пізнання як тема філософського осмислення» – здійснено узагальнюючі висновки щодо визначення предмету системного підходу у соціальному пізнанні, передусім на основі попереднього аналізу взаємозв’язку та взаємообумовленості ціннісних та функціональних аспектів застосування такого підходу.

У підрозділі 5.1 – «Стійкі комунікативні спільноти як невід’ємна складова предмету системного підходу у соціальному пізнанні» – обґрунтовано, що слід розрізняти три типи стійких комунікативних спільнот: традиційні, модерні та постмодерні.

Традиційні спільноти базуються на традиційних цінностях. Хоча ці цінності не завжди не лише не усвідомлюються, але навіть не завжди також артикулюються, але фактично вони завжди є визначальними для функціонування цих спільнот. Традиційні спільноти є такими, що нерозривно пов’язані з традиційними соціальними інститутами – ціннісно, а отже і організаційно, як формально, так і неформально. Модерні спільноти виявляємо у суспільствах, які стають на шлях модернізації, ці спільноти, власне, і є причиною таких модернізаційних процесів. Модерні спільноти, на відміну від традиційних, виникають на основі ясного усвідомлення базових цінностей своїх учасників – власне свідоме прийняття цих цінностей і зумовлює членство у такій спільноті. Постмодерні спільноти виникають на підставі створення консенсусу, це спільноти сконструйовані, адже цінності, на яких вони виникають, стають спільними вперше в результаті раціонального дискурсу між усіма учасниками майбутньої спільноти – цей дискурс має започаткувати її історію.

У підрозділі 5.2 – «Допоміжні версії розуміння предмету системного підходу у соціальному пізнанні» – визначено, що слід розрізняти рамкові умови системного соціального розвитку та рушійні сили або ж сутнісні чинники такого розвитку. Різні версії системного підходу, пропоновані науками природничими, можуть виконувати лише допоміжну роль для пізнання соціальної реальності за допомогою системного підходу як зовнішні рамкові умови, і вони повинні бути виправдані додатково з позицій функціонування людського суспільства. Під кутом зору нашого дослідження, таке виправдання має бути передусім забезпечене цінностями конкретних комунікативних спільнот, хоча зовсім незайвим буде, коли на базі цих цінностей будуть також виявлені функціональні відповідники людського суспільства для тих функцій, які мають своє походження з до-людських, біологічних форм соціальності, або якщо бути біологічно коректними – форм соціальності інших біологічних видів, крім Homo Sapiens. Внутрішні рамкові умови розвитку суспільства завжди явно відсилають нас до певних цінностей, але кожного разу – інших. Справа полягає в тому, що ці допоміжні версії застосування системного підходу нерідко відповідають окремим соціальним системам, функціонування яких вони концептуалізують згідно особливостей щоразу особливих смислових кодів для кожної з цих соціальних систем. Достатньою підставою системного соціального розвитку постають стійкі комунікативні спільноти як джерело соціальних цінностей, а отже і усього розмаїття соціальних функціональних зв’язків.

У підрозділі 5.3 – «Значущість природної настанови у соціальному пізнанні» – виявлено, що системні раціональності взаємно обумовлюються завдяки конкретним ціннісним зчепленням у життєсвіті членів певної комунікативної спільноти. Комунікативний простір життєсвітів утворюють не індивіди як автономні носії свідомості, але індивіди як представники комунікативних спільнот, тобто фактично комунікативний простір є місцем перетину різних життєсвітів як різних площин комунікації, кожна з яких утворює власну релевантність, характерну для певної комунікативної спільноти. Таким чином, релевантність комунікативного простору можна пізнавати швидше шляхом з’ясування релевантностей тих комунікативних спільнот, які його утворюють, а не шляхом прямої апеляції до свідомості індивідів. Якщо на шляхах теоретичного пізнання природна настанова є тим, що варто долати не лише у першу чергу, але й цілком, без аналізу її деталей, то, очевидно, на шляхах пізнання практичного природна настанова є першим предметом дослідження, а якщо ця природна настанова прояснена свідомістю, яка пройшла шлях феноменологічної редукції, тоді результатом дослідження природної настанови має бути її внутрішнє упорядкування. Результат такого упорядкування виявляє, що те, що видавалося цілком релятивним, тобто випадковим і несуттєвим з точки зору виявлення чистих феноменів, під кутом зору життєсвіту здобуває певну міру необхідності, а саме ту, яка зумовлена релевантністю смислової реальності учасників конкретного життєсвіту як елементу інтерсуб’єктивної реальності, яку продукує фактична комунікація.

У підрозділі 5.4 – «Універсальна соціальна теорія як передумова адекватного системного осмислення соціальної реальності» – обґрунтовано, що системне осмислення соціальної реальності має здобути свою адекватну теоретичну форму, яка якнайкраще відповідала би запитам самого предмету такого осмислення – і такою формою може бути лише загальна соціальна теорія як системна. Інтегративною, яка включає в себе усі інші характеристики такої теорії, виступає універсальність соціальної теорії. Така універсальність завжди є спробою виявити спільне смислове та ціннісне поле взаємодії людей як представників різних комунікативних спільнот, яка виявляє межі свого здійснення тоді, коли визначення універсальності теорії перестає враховувати потреби відтворення цих спільнот. Як показує історія створення універсальних соціальних теорій, кожна з них виявлялася намаганням надати виняткового значення одній з таких потреб: матеріально-виробничих (К.Маркс), нормативно-інтеграційних (Е.Дюркгейм), комунікативного розмаїття (Г.Зіммель), раціонально-організаційних (М.Вебер) тощо.

У підрозділі 5.5 – «Соціально-філософська теорія суспільства як системи: особливості становлення» – зазначено, що визначення суспільства як системи обумовлене необхідністю забезпечити ціннісне виправдання розумінню раціональної системи як ідеалу за моделлю досконалого механізму або налаштованої глобальної суперсистеми. Таке виправдання покликане виявити функціональну залежність будь-якого суспільства від усіх можливих модифікацій такого механізму та суперсистеми, які на перший погляд видаються відхиленнями від них як своєрідної системної «норми» і з позицій цієї «норми» постають навіть як позірно невпорядковані і хаотичні процеси. Саме на ціннісних засадах досягається послідовне розуміння суспільства як системи, яке включає в себе як підпорядковані умови природничі, технічні, спеціально-наукові соціальні та гуманітарні системні характеристики суспільної реальності. Таке підпорядкування має ціннісний характер, що не означає можливості заперечити природничу, технічну, спеціально-соціальну чи спеціально-гуманітарну детермінації, але визначає міру їх залучення як мотивації поведінки людей як членів комунікативних спільнот.