ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ОСВІТНІХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У вступі дисертації обґрунтована актуальність дослідження, визначені мета та завдання роботи; викладені найбільш вагомі результати, що характеризують науково-практичну новизну дослідження; зазначено практичне значення та можливості застосування одержаних результатів.

У першому розділі – “Теоретичні основи державного регулювання ринку освітніх послуг” – визначено сутність освітніх послуг у державі, досліджено особливості державного регулювання ринку освітніх послуг та ефективність державного регулювання освітніх послуг у сучасних умовах.

Сучасний розвиток ринкових вiдносин досить тiсно пов'язаний iз процесом становлення ринку освiтнiх послуг. Свiтовий досвiд дiяльностi освiтнiх закладiв наочно доводить, що запорукою успiшноï дiяльностi вищих навчальних закладiв у ринкових умовах є якісне надання овітніх послуг та управлiння ними.

У загальному значеннi послуга є: об'єктом продажу у виглядi дiй, вигод або задоволення; економiчною дiєю, що створює й забезпечує клiєнтiв у певний час у певному мiсцi послугою, як результат досягнення бажаних змiн на користь одержувача послуги; дiяльнiстю юридичноï або фiзичноï особи, спрямованою на задоволення потреб iншоï юридичноï або фiзичноï особи; змiною стану особи чи товару, що належать до будь-якоï економiчноï одиницi, яка вiдбувається в результатi дiяльностi iншоï економiчноï одиницi за попередньою згодою першоï; будь-яким заходом i вигодою (користю), якi одна сторона може запропонувати іншій, нематерiальною дiєю, що не приводять до володіння чим-небудь.

Враховуючи специфiчнiсть та своєрiднiсть освiтнього ринку, ми  можемо дати таке визначення: освiтня послуга – це комплекс цiлеспрямованих дiй юридичноï або фiзичноï особи, результати яких виражаються в корисному ефектi (вигодi), що задовольняє освiтнi, науковi й виховнi потреби iншоï юридичноï або фiзичноï особи.

Всiм послугам властивi специфiчнi характеристики, які вiдрiзняють ïх вiд товару i якi необхiдно враховувати, складаючи маркетингову програму. Зазначимо ці характеристики: невiдчутнiсть послуг; невiддiльнiстъ послуг; мiнливiстъ (неоднорiднiсть або нестійкість) якостi послуг; недовговiчнiсть (нездатнiстъ до зберiгання) послуг; вiдсутнiсть власностi на послугу.

У свою чергу, освiтнi послуги можна також подiлити на послуги теоретичного й практичного характеру. Послуги теоретичного характеру покликанi ознайомлювати студентiв iз базовими науково-теоретичними положеннями та прикладними аспектами теоретичних питань, розвивати здатнiсть до систематичноï творчоï роботи та стимулювати зацiкавленiсть студента в поглибленнi своїх знань, прищеплювати потяг до творчостi та розумiння того, що не iснує "iстини в останнiй iнстанцiï". Послуги ж практичного характеру дають можливiсть студентам закрiпити, розширити, поглибити та деталiзувати набутi практичнi навички, приймати й обґрунтовувати управлiнські рiшення, оволодiти методикою та технiкою здiйснення технiко-економiчного та органiзацiйно-управлiнського аналiзу, а також акцентувати увагу на розвитку творчоï активностi й самостiйноï особистостi.

Теоретичною основою державного регулювання сфери освіти виступає модель «соціальної держави», яка набула значного поширення в промислових країнах з ринковою економікою в другій половині XX ст. Ця модель базується на припущенні, що держава є єдиним інститутом сучасного суспільства, здатним виступати посередником між класами і діяти відповідно до суспільних інтересів. Держава покликана здійснювати політику, спрямовану на забезпечення певного рівня добробуту всіх своїх громадян, підтримку соціально слабких груп населення, утвердження в суспільстві принципів соціальної справедливості.

Дії держави мають бути спрямовані на корекцію індивідуальних переваг, пов'язаних з нестачею коштів у людей для споживання такого важливого для суспільства і стратегічно корисного для індивіда блага, як освіта (виникає потреба в державному перерозподілі благ). Одне з поширених пояснень на користь державної освіти, що випливає з міркувань розподільного характеру, полягає в такому: можливості для молодих людей не повинні залежати від стану батьків.

Саме держава з її можливостями повинна стати справжнім гарантом конституційних прав осіб, зокрема у сфері освіти. Заходи державної підтримки освіти потрібно мають супроводжуватися з посиленням ролі держави в забезпеченні відповідності освітньої діяльності запитам особи й суспільства. Говорячи про необхідність державного регулювання сфери освіти, ми підкреслюємо суспільну значущість, збереження та виконання державою цієї соціокультурної функції.

Особливості державного регулювання ринку освітніх послуг полягають у такому. По-перше, на нашу думку, основними принципами державної політики в галузі освіти мають бути такі: гуманістичний характер освіти, пріоритет загальнолюдських цінностей, життя і здоров'я людини, любов до природи, Батьківщини, сім'ї; єдність культурного й освітнього простору; захисту і розвитку системи освіти, національних культур, регіональних культурних традицій і особливостей в умовах багатонаціональної держави; загальнодоступність освіти, адаптивність системи освіти до рівнів і особливостей розвитку й підготовки; світський характер освіти в державних і недержавних освітніх установах; свобода і плюралізм в освіті; суверенність прав суб'єктів України у визначенні суспільної політики в галузі освіти в частині національно-регіональних компонентів державних освітніх стандартів; безперервність і спадкоємність процесу освіти; інтеграція системи вищої, післядипломної, професійної освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні й розвитку досягнень і традицій української вищої школи; конкурентність і гласність при визначенні пріоритетних напрямів розвитку науки, техніки, технологій, а також підготовки фахівців, перепідготовки й підвищення кваліфікації працівників; державна підтримка підготовки фахівців та пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень у галузі освіти.

По-друге, в нетиповому розмежуванні компетенції між державою та регіонами України. В освіті управлінські функції між державою та її регіонами об'єктивно поділяються за рівнями освіти. Правове регулювання вищої освіти належить виключно до компетенції держави. І хоча в підпорядуванні регіональних органів влади та органів місцевого самоврядування України також можуть бути освітні установи, правову регламентацію їх діяльності здійснює Міністерство освіти і науки України.

По-третє, в особливому методі правового регулювання. Управлінські відносини, що складаються в процесі життєдіяльності освітніх установ (і горизонтальні, і вертикальні), – це одночасно відносини субординації й рівноправного партнерства, причому часто між одними й тими самими учасниками освітнього процесу. Цим зумовлений особливий метод правового регулювання і комплексна галузь права, що називається освітньою.

Таким чином, організація державного регулювання ринку освітніх послуг не повинна тільки забезпечувати баланс публічного і приватного інтересу в цій сфері і відображати всі зазначені особливості. Для цього необхідне збереження державно-суспільного характеру управління, підтримка вузівського самоврядування і значна децентралізація з урахуванням створення регіональних освітніх комплексів.

У регулюванні ринку освітніх послуг роль держави полягає у виконанні трьох основних функцій: регуляторного органу державної влади для всієї системи освіти в цілому; засновника або власника різних рівнів і складових освітньої системи; сукупності територіальних утворень, відповідальних за цілісність місцевих освітніх систем.

Компетенція органів державної влади України на місцях у галузі освіти функціонально практично ідентична компетенції органів державної влади на державному рівні, за винятком того, що відноситься вона до освітніх установ регіонального підпорядкування.

Система органів державного управління освітою в України побудована з урахуванням основних напрямів адміністративної реформи в Україні. На державному рівні вона включає такі органи: Міністерство освіти і науки України; Вища атестаційна комісія України; Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України. Другий рівень утворює управління освітніми установами (організаціями) з боку органів місцевого самоврядування. Третій рівень формують засновники, а також органи громадського управління й опікунські ради в межах своїх повноважень. Четвертий рівень управління реалізується самою освітньою установою, а також громадськими органами й організаціями, які здійснюють свою управлінську діяльність на принципах самоврядування. Усередині цього рівня можуть бути сформовані підрівні самоврядування педагогічного колективу (педагогічна рада, вчена рада); тих, хто навчається (загальні збори учнів, студентів, учнівська рада, студентська рада); батьків (батьківський комітет). П'ятим нижнім рівнем управління в системі освіти виступає управління власне освітнім процесом, суб'єктами якого є педагог і той, хто навчається. Цей рівень відображає безпосередньо педагогічне управління.

Разом з тим система управління освітніми послугами продовжує залишатися зацентралізованою, як і за часів СРСР, з погляду дотримання досить великої кількості нормативних розпоряджень, інструкцій, що приймаються органами управління. Діяльність загальноосвітніх установ бюрократизирована більшою мірою, ніж вищих навчальних закладів, наділених чималою автономією.

У процесі дослідження нами було виділено чотири групи інновацій на ринку освітніх послуг:

1. Інновації, що координують відносини власності на ринку освітніх послуг: закріплення академічної й господарської самостійності навчальних закладів усіх форм власності; реструктурування мережі навчальних закладів.

2. Інновації у договірних відносинах на ринку освітніх послуг: договірні відносини з державою; договірні відносини з іншими, крім держави, замовниками освітніх послуг.

3. Фінансові інновації: введення податкових пільг; бюджетне фінансування освіти співфінансування освіти родиною і підприємствами; освітнє кредитування; єдиний державний іспит; перехід на адресну соціальну підтримку учнів і студентів.

4. Управлінські інновації: реформування управління освітою; суспільна участь в управлінні системою освіти і навчальними закладами; підвищення якості освіти.

Проаналізувавши основні функції Управління ліцензування, акредитації та нострафікаціїї (далі – Управління) та Державної інспекції вищих навчальних закладів (далі – Інспекція) при Міністерстві освіти і науки України, ми дійшли висновку, що Управління здійснює контроль за дотриманням навчальним закладом умов провадження освітньої діяльності, а Інспекція організовує і здійснює періодичну атестацію вищих навчальних закладів незалежно від їх підпорядкування і форм власності, визначає відповідність рівня освітньої діяльності вищого навчального закладу заявленому статусу; здійснює комплексні перевірки та координує роботу, пов'язану з програмно-методичним забезпеченням атестації, контролює стан проведення атестаційної експертизи та ліцензування професійно-технічних і середніх навчальних закладів; проводить державне інспектування навчальних закладів, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, з питань організації навчально-виховної та науково-методичної роботи, використання науково-педагогічного потенціалу. Виходячи з цього, можна стверджувати, що Управління та Інспекція не здійснюють контролю за рівнем якості освітніх послуг. 

Тому ми пропонуємо створити спеціалізований урядовий орган, діяльність якого буде спрямована на оптимізацію системи управління освітніми послугами на всіх рівнях. На державному рівні ми пропонуємо створити Державну службу управління якістю освітніх послуг. Вона буде урядовим органом, підпорядковуватиметься Міністерству освіти і науки України. Повноваження цієї служби мають бути затверджені постановою Кабінету Міністрів України в Положенні про Державну службу управління якістю освітніх послуг.

До її складу мають увійти три центри: оцінки якості освіти, контролю якості, моніторингу якості. Діяльність цих структур полягатиме в розробці основних єдиних технологій і процедур оцінювання якості освіти, зборі та обробці інформації про розвиток ринку освітніх послуг в Україні, розробка рекомендацій щодо підвищення ефективності його функціонування.

У другому розділі – “Оцінка сучасного стану державного регулювання ринку освітніх послуг в Україні” – проаналізовано стан розвитку ринку освітніх послуг в Україні, досліджено ефективність надання вищими навчальними закладами освітніх послуг, проведено аналіз тенденцій державного регулювання ринку освітніх послуг.

Із появою дедалі більшої кількості вищих навчальних закладів розширюється доступ до вищоï освiти, станом на 2005 р. показник чисельностi студентів, на 100 тис. населення зрiс з 512 до 545 осiб, що вiдповiдає рiвню розвинутих краïн. У травнi 2005 р. Украïна приєдналася до Болонського процесу. Краïни – учасницi Болонського процесу активно узгоджують стандарти та рекомендації з питань гарантiï якостi вищоï освiти, структури освiтньо-квалiфiкацiйних рiвнiв, змiсту фундаментальноï та практичноï підготовки. Визначальною умовою забезпечення якостi є посилення взаємодiï iз середньою освiтою, змiна принципiв органiзацïï прийому на перший курс до вищих навчальних закладів. На сьогоднi 233 вищих навчальних заклади III–IV рiвнiв акредитацiï державноï форми власностi перебувають у пiдпорядкуваннi 24 мiнiстерств i вiдомств, причому тiльки половина унiверситетiв належить до сфери управлiння Мiнiстерства освiти i науки України.

З позиції організації ринку освітніх послуг суттєве значення має кількість виробників (продавців) і кількість споживачів (покупців), що беруть участь у процесі обміну. До вищих навчальних закладів належать: технікуми, училища, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети тощо.

ВНЗ здійснюють підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст – забезпечують технікуми, училища, інші вищі навчальні заклади І рівня акредитації; бакалавр – забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади ІІ–ІV рівнів акредитації; спеціаліст, магістр – забезпечують вищі навчальні заклади ІІІ і ІV рівнів акредитації.

Ринкові відносини зумовили стрімкий розвиток ринку освітніх послуг, що спричинило появу в державі цілого ряду нових закладів освіти всіх рівнів акредитації та форм. Сьогодні молодь України, а саме 548,5 тис. студентів, здобуває освіту за професійними програмами у 619 вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації (із них приватні – 71); 2026,7 тис. осіб навчається у 347 закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації (із них приватні – 112). Останнім часом значно зростає кількість студентів заочної форми навчання. У 2006 році порівняно із 1996 роком цей приріст становив: у навчальних закладах І-ІІ рівня акредитації – 1,3%, ІІІ-ІV – 9,8%.