ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ФОНДОВОГО РИНКУ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, сформульовано його мету і завдання, визначено наукову новизну та практичну цінність отриманих результатів, окреслено структуру дослідження.

У першому розділі – “Теоретичні засади державного регулювання фондового ринку” – досліджуються сутність фондового ринку як об’єкта державного регулювання, його складові, основні принципи, методи, механізми державного регулювання фондового ринку, особливості державного регулювання згаданого ринку в різних країнах світу.

Фондовий ринок як об’єкт державного регулювання являє собою специфічний ринок, на якому держава через свої органи, саморегулівні організації, враховуючи його закономірності, вирішує завдання щодо залучення, розподілу інвестиційних коштів між надлишковими та дефіцитними секторами, окремими галузями й секторами економіки та їх розміщення; перерозподіляє доходи і власність, формує нові відносини власності, розпорядження та використання; а також цивілізованого інвестора та вирішує інші соціально-економічні завдання.

У світовій практиці склалися такі протилежні за формами регулювання види ринків – організований і неорганізований (“вуличний”), а також так званий “третій ринок”, що займає проміжне місце. Організованим є ринок, підпорядкований регулюванню, системі сформованих норм, правил і практик; прямий доступ на нього обмежений і відкритий професіоналам, які є членами відповідних організацій. Держава за допомогою системи заходів та інструментів може опосередковано впливати на всі ринки, але найбільше – на організований ринок, який і було вибрано основним об’єктом дослідження.

Злагодженість роботи фондового ринку залежить від скоординованої роботи різних його суб’єктів: емітентів цінних паперів; інвесторів як фізичних та юридичних осіб, у тому числі інституційних посередників; держави та саморегулівних організацій. Виходячи з цього систему управління фондовим ринком слід будувати, враховуючи певні моделі відносин між суб’єктами ринку: між регуляторами; між професіоналами ринку; між регуляторами і професійними суб’єктами і суспільством.

Доводиться, що організаційна будова системи регулювання в переважній більшості держав базується на концепції дворівневої системи. Стосовно органів регулювання перший рівень утворюють органи державного регулювання, другий – саморегулівні організації (СРО), створені професіональними учасника­ми ринку цінних паперів (союзи, асоціації, ліги професіональних учасників, фондові біржі та організатори позабіржової торгівлі). Стосовно професіональних учасників модель побудована на принципі виділення першого рівня (центрального депозитарію) та другого – реєстраторів, зберігачів, депозитаріїв. Модель взаємовідносин між професіональними та непрофесіональними учасниками ринку включає рівень професіональних виконавців угод, з одного боку, та інвесторів – з другого.

Для досягнення бажаних параметрів розвитку фондового ринку та ефективної взаємодії між усіма його учасниками слід дотримуватися таких основних принципів: незалежності фінансових регуляторних органів, що має поєднуватися з виконанням відповідних вимог звітності між різними рівнями таких органів; прозорості цілей та операційних процесів, яка досягається шляхом звітування перед громадськістю; формування системи угод для забезпечення цілісності регуляторних органів (запровадження кодексів поведінки для управлінців штату регуляторних органів, а також механізму юридичної перевірки рішень, що приймаються); принципу запобіжних антикорупційних дій.

Отже, виходячи з аналізу наукової бази дослідження всі заходи з державного регулювання фондового ринку можна розподілити на дві групи: заходи прямого та непрямого втручання (регулювання) функціонування ринку та його інституцій. До заходів прямого регулювання належать: законотворча та нормотворча робота, пов’язана з формуванням та розвитком ринку цінних паперів; ліцензування учасників ринку; прямий контроль за обігом деяких видів цінних паперів; їх реєстрація; контроль за правами власності та їх зміною; встановлення правил здійснення окремих видів угод. Непряме регулювання роботи фондового ринку здійснюється через систему загальних заходів фінансової політики, а саме: систему ринкових заходів монетарної політики, зокрема операцій на відкритому ринку; надання гарантій урядом щодо кредитів, позик, депозитів; введення в обіг державних облігацій, векселів та інших цінних паперів; запровадження ефективної системи ціноутворення, а також розгорнутої системи індикаторів фінансового ринку; застосування стимулюючої системи податків на доходи від цінних паперів і вжиття інших заходів податкової політики тощо.

Показано, що заходи прямого та непрямого регулювання тісно пов’язані між собою. Проте серед непрямих заходів можна виділити основні, які найбільше впливають на фондовий ринок – контроль за ціноутворенням та запровадження системи індикаторів. Ціноутворення на фондових ринках країн з перехідною економікою є недосконалим через непрозорість роботи таких ринків; численні макроекономічні та політичні кризи; нестабільність функціонування окремих галузей; відсутність багатьох ринкових елементів, що сприяють оптимальному ціноутворенню, зокрема достовірної оцінки ризиків; неефективний корпоративний менеджмент. Це зумовлює необхідність контролю за процесами ціноутворення з боку державних органів влади.

На організованих ринках формуванню справедливої ціни сприяє встановлення державою та саморегулівними організаціями певних правил реєстрації на біржі, що передбачає надійність інструментів цих організацій, можливість здійснювати в них інвестиції, а також правил ліцензування дилерів. Необхідно також запобігати діям щодо маніпулювання цінами, суворо карати тих, хто цьому сприяє.

Індикатори фондового ринку надають інформацію про макроекономічну ситуацію в країні, активність суб’єктів підприємництва, інвестиційний потенціал, перерозподіл потоків капіталів, місце країні в системі глобалізованого фінансового середовища. Ця інформація може бути підставою для прийняття адекватних рішень не тільки численними внутрішніми та зовнішніми інвесторами, професіоналами фінансового ринку,а й органами державної влади для контролю за потоками капіталів, прозорістю та ефективністю роботи суб’єктів та об’єктів фінансового ринку.

З метою обґрунтування можливості запозичення Україною кращого світового досвіду аналізуються системи побудови регулювання фінансових ринків у різних країнах світу. У світовій практиці розрізняють дві основні моделі регулювання ринку цінних паперів. Згідно з першою моделлю функції регулювання фондового ринку зосереджуються переважно у державних органів і лише невелика частина повнова­жень щодо нагляду, контролю, встановлення обов'язкових правил поведінки передається державою саморегулівним організаціям професіональних учасників ринку. Така модель застосовується в США, Франції. Згідно з другою моделлю максимально можливий обсяг повноважень передається саморегулівним організаціям, значне місце в контролі посідають не жорсткі нормативні приписи, а переговорний процес, індивідуальні узгодження з професіональними учасниками ринку, і при цьому держава зберігає за собою основні контрольні функції, можливості втручання в будь-який момент у процес само­регулювання. Яскравим прикладом такої моделі є Великобританія.

Стосовно виділення спеціалізованих органів управління, як показує світовий досвід, з більш як 30 країн із розвинутими ринками цінних паперів понад 50 % мають самостійні відомства (комісії з цінних паперів та бірж –США, Бюро з цінних паперів – Японія, Федеральне управління з банківського нагляду – Німеччина, Рада з цінних паперів та інвестицій – Великобританія, Комісія з біржових операцій – Франція, Комісія з цінних паперів та біржі і Спостережна рада з цінних паперів – Корея), приблизно у 15% країн за фондовий ринок відповідає міністерство фінансів.

У деяких країнах (Великій Британії, Данії, Японії тощо) національні системи регулювання фінансових ринків побудовані таким чином, що один орган контролює практично увесь ринок. В інших країнах використовуються різні комбінації типів та повноважень регуляторних органів. Зокрема, об’єднується регулювання банків та страхових компаній, фондового ринку та страхування.

У дисертаційній роботі досліджуються особливості побудови системи державного регулювання у деяких країнах, зокрема США, Великій Британії, Франції, Японії, Росії та ін.

Другий розділ – “Державне регулювання фондового ринку в період його становлення та стабілізації його роботи” – присвячений виявленню етапів становлення та розвитку фондового ринку, розгляду основних державних заходів, що справляли найбільший вплив на його функціонування та роботу основних агентів, визначенню основних засад підвищення інформаційної прозорості операцій на ринку як головної умови забезпечення його ефективності.

У дисертаційній роботі визначено етапи становлення фондового ринку в Україні. Вивчення етапів формування фондового ринку, забезпечення цього процесу відповідними нормативно-законодавчими актами, стимулювання роботи його інституцій, які є різними на різних етапах функціонування ринку, уможливлює аналіз та вироблення стратегії і тактики державного регулювання, врахування допущених помилок і створення передумов для подальшої стабілізації фондового ринку.

Перший етап охоплює початок 90-х рр. хх ст. Характерним для цього етапу було започаткування діяльності основних професіональних суб’єктів фондового ринку, створення інституціональних передумов його функціо­нування. Проте здебільшого формування фондового ринку відбувалося хаотично та безсистемно.

Підсумком цього етапу стали численні потрясіння, що надовго призупинили процеси приватного інвестування, породило недовіру до фондового ринку та його основних інститутів. Основним недоліком цього етапу були помилкові підходи до приватизації, механізми та процедури щодо яких не знайшли висвітлення у відповідних нормативно-законодавчих актах, також не була розроблена цілісна система роздержавлення та приватизації державного майна. У результаті цінні папери, які придбали поодинокі власники, не стали основою для формування інструментарію фондового ринку. Розпорошення власності загальмувало формування фондового ринку, а не створило підґрунтя для нього.

Другий етап розпочався після виходу Указу Президента України “Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії (від 19 лютого 1994 р.), а також Декрету Кабінету Міністрів України “Про довірчі товариства” (від 17 квітня 1994 р.). Цими документами була порушена монополія комерційних банків на здійснення операцій на фондовому ринку і розпочалося створення інвести­ційних фондів та компаній, що виконували функції операторів фондового ринку, а також трастових компаній як суб’єктів акумулювання коштів населення.

Підсумком цього етапу було створення регулюючих та саморегулівних органів, упровадження правил обігу цінних паперів, формування національних фондових бірж та інших елементів інфраструктури ринку.

Однак, крім численних прорахунків, допущених за цей період, таких як: відсутність чітко визначених прав інвесторів, несвоєчасне законодавче врегулювання питань розвитку інфраструктури ринку, недосконалі методики оподаткування корпоративних облігацій, обмеження випуску державних цінних паперів та невдалі форми їх розміщення, на фондовому ринку відчутно позначилися наслідки азіатської кризи. У жовтні 1997 р. курси акцій впали за два місяці на 40-50% від їх початкової вартості. Галузевий індекс акцій енергетичних компаній з 9 вересня до 9 грудня знизився з 1180 до 520 пунктів. Курс приватизаційного сертифікату впав з 35 до 12 дол. Ситуація дещо стабілізувалась наприкінці 1998 р.

Однією з помилок, допущених на початку цього етапу, було те, що на ринок потрапили інституції (трастові компанії), законодавча база щодо яких не була створена та достатньо розроблена. Другою помилкою було неналежним чином сформований державний сектор фондового ринку, де уряд мав виступати основним агентом, який би формував ринкову нішу для надійних безризикових інструментів – облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), векселів Державного казначейства, інструментів НБУ тощо. Замість цього уряд запропонував інструменти, які продемонстрували свою неплатоспроможність, що також підірвало довіру до фондового ринку.

Колапс фондового ринку, спричинений недоліками в його регулюванні, зумовив необхідність удосконалення роботи регулюючих органів і встановлення засад його саморегулювання.

Початком третього етапу можна вважати 1999 р., коли все більшого значення набувають стандарти діяльності основних його ланок, в тому числі міжнародні. Подальшого розвитку й удосконалення отримала інфраструктура фондового ринку. Цей етап проходив під гаслом “пошуку ефективного власника”, що вимагало використання нових систем розподілу власності, продажу великих об’єктів приватизації.

У цей період Україна досягла досить помітних успіхів у створенні нормативно-правової бази, що зблизило її з міжнародним фондовим ринком. Зокрема, були врегульовані питання, пов’язані з використанням міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та аудиту, що діють у фінансовому полі України. З 1 січня 1998 р. Україна перейшла на міжнародні стандарти.

Прорахунками на цьому етапі, за даними нашого дослідження, стали: невпорядкованість відносин між центральними депозитаріями (Національним та Міжрегіональним фондовими союзами), що загальмувало процеси створення центра­лізованої моделі регулювання фондового ринку; нерівномірність регіонального розвитку діяльності фондового ринку, спричинена асиметрією роботи фінансового ринку і нерівномірним розвитком мережі банків, що були об’єднуючим суб’єктним елементом ринку цінних паперів; недостатня прозорість функціонування фондового ринку та діяльності основних його учасників.

З 2003 р. розпочинається новий, четвертий, етап  розвитку фондового ринку, пов’язаний передусім із розширенням повноважень Державної комісії цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР), змінами в корпоративному управлінні, запровадженням законодавчих актів, що зближує український фондовий ринок з міжнародним.

Сучасний стан фондового ринку України ознаменувався завершенням вибору моделі побудови ринку і переходом до встановлення засад підвищення ефективності його роботи. На цьому етапі важливим є не тільки застосування різних інструментів та механізмів державного регулювання фондового ринка, а й інтенсивність цих заходів в їх сукупності та порівняно з іншими країнами. На рис. 1. показано ступінь інтенсивності розробки певних заходів державного регулювання в Україні.