ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО РИНКУ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено мету та завдання роботи, ідентифіковано його об’єкт і предмет. Показано зв'язок наукової проблеми розвитку інформаційного ринку з науковими програмами та темами, розкрито наукову новизну та практичну цінність отриманих наукових результатів.

У першому розділі – «Наукові підходи до державного регулювання розвитку інформаційного ринку» – досліджено теоретичні засади формування інформаційного ринку як об’єкта державного управління; уточнено сутність державного регулювання інформаційного ринку; обґрунтовано пріоритетні напрями його розвитку.

Проведене дослідження наукових праць з проблем формування інформаційного ринку та ролі держави у процесі його розвитку свідчить про необхідність чіткого визначення сутності й змісту такого явища. Це зумовлено визначальним впливом інформаційного ринку на економічний розвиток країн в умовах формування інформаційного суспільства та відсутністю єдиного підходу до визначення поняття інформаційного ринку, суперечністю позицій щодо розуміння інформації як специфічного об’єкта купівлі-продажу.

Розвиток інформаційного ринку відбувається в результаті впливу сучасних інформаційних і телекомунікаційних технологій на культуру, соціальну структуру, економіку, право, державу. Формування інформаційного ринку як самостійного середовища зумовлене наявністю специфічного товару – інформаційних ресурсів та послуг, які є результатом інтелектуальної діяльності. Такий процес зумовлений збільшенням використання в суспільному виробництві знань і прискореним оновленням інформаційних технологій. Формування інформаційного ринку пов'язане із залученням до інформаційного сектора економіки основних ресурсів розвинених країн світу. Тому прискорення таких процесів в Україні сприяє переходу до інформаційного суспільства, а отже, дає змогу інтегруватися у глобальні світові процеси, оскільки на сьогодні інформатизація є головним фактором всіх сфер діяльності людини. Тому інформаційний ринок характеризується як економічний простір нового типу, що формується в результаті глобальної соціально-економічної революції, основою якого є сфера знань та розвиток інформаційних й комунікаційних технологій, який характеризується зміною домінування чинників економічного розвитку з ручної та механізованої праці до теоретичних знань та переходом економічних і соціальних функцій капіталу до інформації.

Визначено, що інформаційний ринок необхідно розглядати як систему економічних та організаційно-правових відносин щодо купівлі-продажу інформаційних продуктів та послуг, які є результатом інтелектуальної діяльності на комерційній основі.

Обґрунтовано необхідність державного регулювання інформаційного ринку для забезпечення дотримання «правил гри» усіма учасниками ринкового простору країни, який ґрунтується на конкурентному механізмі та складається з системи ринків: товарів, капіталу, праці, послуг, інформації тощо. При цьому особливість інформаційного ринку полягає у тому, що він може існувати як абсолютно автономно, так і може бути органічно вплетений в інші ринки, зокрема фінансовий, який тісно поєднаний з інформацією та її потоками через активне використання сучасних інформаційно-комунікаційних технологій.

Визначено, що державне регулювання інформаційного ринку являє собою цілеспрямований вплив органів державної влади для забезпечення розвитку інформаційної сфери суспільства, що охоплює сукупність виробництв і відносин, пов'язаних зі створенням, збереженням, обробкою, демонстрацією, передаванням інформації у всіх її видах – ділової, розважальної, науково-освітньої тощо.

Саме захист конкуренції у даному випадку є функцією держави, що полягає у запобіганні та протидії проявам монополії, гарантуванні стабільності ринкової системи, стійкості фінансових систем, прозорості фондового ринку, оптимізації відкритості національної економіки, соціального клімату в країні, розширення значення суспільних благ (у сфері послуг, освіти, науки, охорони здоров’я, культури), створення правового поля у сфері підприємництва на основі розвитку інтелектуальної власності. Саме у цьому проявляється роль держави як виразника загальносуспільних інтересів щодо збереження ринкової системи, а також інформаційного сектора економіки як її складової.

На основі маркетингового підходу здійснено класифікацію інформаційних ринків за секторами (предметами купівлі-продажу) та сегментами (за споживачами). Поділ за секторами включає: апаратні засоби оброблення інформації, телекомунікаційне обладнання, програмні продукти, послуги,  електронна інформація, електронні угоди, інтегровані інформаційні системи. Поділ за сегментами, у свою чергу, включає дві підгрупи. По-перше, за адресністю поділ передбачає: споживчу інформацію, що має загальнопізнавальний характер (новини, розважальна інформація); організаційно-адміністративну, що спрямована на створення та експлуатацію мереж учасників інформаційного ринку (продавців) для поширення інформаційної продукції й послуг, розроблення стандартів тощо; бізнес-інформацію, що розрахована на виробничі й організаційні структури, підприємства та передбачає створення програмного забезпечення, баз даних для поширення, накопичення й використання інформації;  аналітична інформація, що передбачає оброблені дані. По-друге, за призначенням продуктів інформаційного ринку передбачають їх спрямованість: на споживання (дані, знання, програмні засоби їх оброблення, призначені переважно для пізнавальних цілей та забезпечення дозвілля); транспортування (організація фізичного потоку інформаційного продукту різними засобами, перенесення інформаційного продукту з одного носія на інші; зберігання (накопичення і використання інформаційного продукту електронними або традиційними засобами); оброблення (аналіз та перетворення інформаційного продукту на кінцевий товар/інтелектуальну власність).

Визначено, що основними постачальниками на інформаційному ринку є: центри-генератори баз даних, які спеціалізуються на підготовці баз даних на основі обробки джерел інформації; центри обробки баз даних (ЦОБД), що спеціалізуються на наданні послуг діалогового доступу до баз даних; служби електронних комунікацій, які спеціалізуються на наданні послуг передавання даних і електронної пошти, та шлюзові  служби, що забезпечують доступ одночасно до баз даних кількох центрів обробки; інформаційні брокери, які забезпечують інформаційне обслуговування кінцевих користувачів з використанням послуг центрів обробки й інших інформаційних служб; служби електронних угод, що спеціалізуються на наданні послуг з виконання господарських операцій через мережі передавання даних.

Показано необхідність реформування української інформаційної сфери економіки для забезпечення її інтеграції до світового інформаційного простору. Це потребує визначення нових напрямів державного регулювання розвитку інформаційного ринку, пріоритетів розвитку системи науково-технічної інформації з урахуванням сучасного стану комп'ютерно-телекомунікаційного оточення.

Виходячи з аналізу зарубіжного досвіду розвитку інформаційного ринку, визначено пріоритетні напрями його державного регулювання в Україні, що передбачають: формування і розвиток збалансованої інфраструктури ринку; створення економічних і правових умов, які забезпечують залучення недержавного фінансування інфраструктури ринку; залучення приватних суб’єктів господарювання до організації, управління та відповідальності за функціонування і розвиток інфраструктури ринку; забезпечення рівноправних умов діяльності підприємств всіх форм власності на інформаційному ринку і в процесі формування його інфраструктури; забезпечення рівного доступу до бюджетних коштів у процесі формування інфраструктури ринку; визначення принципів державної підтримки інноваційного розвитку інформаційного ринку; фінансування інформаційних інновацій відповідних державним пріоритетам розвитку ринку; забезпечення контролю за використанням бюджетних коштів, виділених на розробку інформаційних інновацій.

У другому розділі – «Аналіз стану державного регулювання розвитку інформаційного ринку в Україні» – проведено аналіз стану інформатизації в Україні та виявлено тенденції її розвитку і впливу на процеси державного управління. Головною характеристикою стану iнформатизацiї в України є усвідомлення суспільством її ролі та значимості для прискорення переходу до iнформацiйної фази розвитку i забезпечення входження країни до числа iнформацiйно розвинутих держав світу. Визначено, що державна полiтика iнформатизацiї спрямовується на рацiональне використання промислового та науково-технiчного потенцiалу, матерiально-технiчних i фiнансових ресурсiв для створення сучасного iнформацiйного ринку в iнтересах розв’язання комплексу поточних і перспективних завдань розвитку України, забезпечення системного, комплексного та узгодженого розвитку iнформатизацiї. В Україні поступово формується інфраструктура інформаційного ринку.

Національна програма iнформатизацiї перейшла вiд стадiї формування до безпосереднього виконання в таких загальнонаціональних пріоритетних напрямах, як iнформатизацiя соцiальної сфери, науки, освiти, культури, а також створення загальнодержавної системи iнформацiйно-аналiтичної пiдтримки дiяльностi органiв державної влади та органiв мiсцевого самоврядування, iнформацiйно-аналiтичного забезпечення правоосвiтньої дiяльностi, законотворення, нормотворення та правозастосування. Проте завдання Програми недостатньо фінансуються, що обмежує виконання робiт загальнодержавного значення. У сферi iнформатизацiї поступово розвивається ринкове середовище, помiтно активiзується цей процес у регiонах, здiйснюється мiжнародне спiвробiтництво. Продовжує розвиватися український сегмент свiтової мережi Iнтернет.

Загалом аналіз інформатизації показав, що має місце невiдповiднiсть iнформацiйного забезпечення управлiння державою можливостям сучасних iнформацiйних технологiй. До основних причин, що стримують процес iнформатизацiї в Україні, можна віднести: економічну кризу, яка спричинює недостатню державну фінансову підтримку проектів інформатизації; слабкий розвиток, недостатню надійність і потужнiсть мереж зв’язку та телекомунікацій; практичне припинення виробництва обчислювальної технiки на державних пiдприємствах. Повільне (за наявності фундаментальних розробок) освоєння перспективних мікроелектронних технологій; слабкий розвиток вiтчизняної iндустрiї програмних продуктiв; низькi темпи освоєння нових iнформацiйних технологiй; повiльне пiдвищення рiвня інформаційної культури, зокрема комп’ютерної грамотностi населення; недостатньо розвинене правове середовище інформаційної діяльності.

Вищезгадані тенденції розвитку інформатизації та державного регулювання інформаційного ринку вимагають удосконалення низки питань, пов’язаних з: розробленням системи вітчизняних стандартів, гармонiзованих із мiжнародними, необхідних для успішного впровадження нових ІТ; розробленням і вдосконаленням механізму захисту авторських прав; створенням системи iнформацiйної безпеки, реалiзацiєю державного контролю за станом iнформацiйної безпеки в мережах передавання даних, вирішенням питань захисту національного iнформацiйного простору, забезпеченням безпеки iнформацiї та надiйностi функцiонування вiдповiдних iнформацiйних систем i мереж, захистом персональних даних; формуванням і використанням нацiональних iнформацiйних ресурсiв; підтримкою вітчизняної iндустрiї програмного забезпечення; веденням електронного документообігу; обмiном електронною iнформацiєю; лiцензуванням дiяльностi у сферi iнформатизацiї; сертифiкацiєю засобiв iнформатизацiї та передавання даних.

Наявнiсть цих та iнших вад не лише стримує виконання окремих завдань iнформатизацiї загальнодержавного, мiжгалузевого та iнших рiвнiв, а й уповiльнює розвиток економiки, соцiальної сфери, освiти, культури, науки. Низький рiвень iнформатизацiї означає загрозу iнформацiйнiй безпецi суспiльства i держави. Тому зазначені автором заходи з усунення їх мають бути у числі найпріоритетніших.

Висвітлено питання сучасних проблем і можливостей подальшого розвитку і вдосконалення існуючих та створення якісно нових інформаційних закладів на території нашої держави. Детально проаналізовані основні слабкості головних суб’єктів сучасного українського інформаційного ринку, наведено основні пропозиції щодо вирішення цієї проблеми.

Наявний потенціал розвитку всієї системи механізмів постійного поповнення інформаційних баз українського суспільства засвідчує, по-перше, життєздатність цих баз в умовах входження у глобальний інформаційний простір, по-друге, наявність серйозного потенціалу вдосконалення внутрішніх суспільних інформаційних процесів і, по-третє, реальні можливості залучення широкого кола наших громадян до процесу оновлення інформаційного потенціалу суспільства.

У результаті дослідження з’ясовано, що одним з актуальних завдань сьогодення є формування електронних ресурсів інформаційних закладів насамперед двома способами: наданням наявної в інформаційних базах (фондах) інформації на всіх носіях електронної форми і систематичним наповненням цих баз новою електронною інформацією. Усе це сприятиме більш дієвому, порівняно з нинішнім, забезпеченню інформаційних потреб усіх категорій користувачів та повноцінному представленню України у глобальному інформаційному просторі.

Важливим чинником розвитку інформаційного ринку в Україні є також удосконалення комунікаційного середовища інформаційної сфери держави і суспільства. Зокрема, актуальним є збалансований розвиток телекомунікаційних систем, комп’ютерної телефонії, інформаційно-телекомунікаційних технологій для впровадження дистанційних форм співробітництва з користувачами.

Насичення вітчизняного інформаційного ринку новою інформацією пов’язане з розвитком комунікацій і технологій співробітництва в межах міжнародних проектів, що охоплюють євразійські інформаційні структури і загалом глобальний інформаційний простір. Виходячи з цього, більшої актуальності набуває інтелектуалізація українських пошукових систем і засобів навігації в Інтернеті, а також приведення стандартів, що діють в Україні (термінологічних, форматних та інших), у відповідність з нормативними документами Міжнародної організації зі стандартизації та Міжнародної електротехнічної комісії.

Виділено закономірності на глобальному та локальному рівнях розвитку інформаційного ринку.  Динаміка будь-якого ринку формується під впливом багатьох факторів, однак найголовнішим з них є стратегічний та тактичний. Стратегічний фактор – це фактор довгострокової дії. Стратегічним ефектом для інформаційного суспільства може бути формування людини нового типу як творця. Саме такий підхід і породжує проблему вибору критеріїв ефективності функціонування інформаційного суспільства. На думку автора, важливим показником ефективного формування творчого працівника інформаційного суспільства є використання доходів різних країн як частки світового доходу на забезпечення необхідного освітнього рівня населення в сфері інформаційних технологій, сприяння оптимальному перерозподілу світового доходу на користь тих країн, які в результаті нерівномірності економічного розвитку мають проблеми із інформаційним забезпеченням населення.

У цьому разі світовий дохід виступає як показник глобального виміру господарської діяльності, як стратегічна мотивація включення до світових відтворювальних циклів і, нарешті, як зміцнюваний каркас функціонування всієї геоекономічної системи в цілому. Критерієм ефективності функціонування світової економіки в інформаційному суспільстві може служити і такий показник, як рівень інформатизації, який автор пропонує визначати через відношення обсягів угод у грошовому вимірі до кількості зайнятих у цій сфері. Тактичний фактор діє у короткостроковому періоді та відображає мінливість кон’юнктурних змін на інформаційному ринку.

Отже, розглянувши фактори, можемо виділити такі закономірності розвитку інформаційного ринку в глобальному аспекті: глобальний характер динамічного поширення інформації та нових знань формують якісно новий освітній і культурний потенціал суспільства, в якому домінуючою стратегією розвитку стає ідея розвитку людського інтелекту та пріоритетність інвестицій у розвиток знань; інформація як продукт має найвищу цінність в момент її актуальності за умов прискореного морального старіння; домінуючою стратегією розвитку суспільства стають розвиток людського інтелекту та пріоритетність інвестицій у знання; зміна характеру людської діяльності та типів ресурсів, що залучаються у виробництво, а також істотна модифікація традиційної соціальної структури в умовах зниження ролі матеріального виробництва і розвитку сектора послуг та інформації; “інформаційний розрив”, що полягає у “інформаційній” та “цифровій нерівності”, а саме: в обмеженні доступу до новітніх інформаційно-комп’ютерних технологій для малозабезпечених верств населення; вирішення проблеми усунення інформаційно-соціальної нерівності змінює характер реалізації, що полягає у заміщенні площини забезпечення фактичної рівності, на площину забезпечення потенційної рівності в доступі до можливостей реалізації своїх потреб, рівень і якість яких визначається суб'єктом цих потреб; пошук та вибір критеріїв ефективності функціонування інформаційного ринку; формування категорії «світовий дохід».

На локальному рівні для розвитку інформаційного ринку характерні такі закономірності, як: розвиток мереж, розвиток мобільного зв’язку, витіснення фіксованого зв’язку мобільним, розвиток широкополосних каналів зв’язку, розвиток оптоволоконних, супутникових та безпровідних технологій, популяризація мобільного стилю життя, зношення та скорочення строків морального старіння техніки. Як ми можемо бачити, усі закономірності мають у собі фактор часу як особливу умову.

У третьому розділі – «Шляхи підвищення ефективності державного регулювання розвитку інформаційного ринку в Україні» – враховуючи досвід розвинених країн світу, запропоновано український шлях формування інформаційного ринку, який орієнтований на український менталітет, соціально-культурні особливості, соціально-економічну ситуацію в країні й мінімальні можливості капіталовкладень з боку держави. Він вимагає мінімальних темпів економічного зростання, політичної стабільності в суспільстві й політичної волі виконавчої й законодавчої влади, що поставила перед суспільством завдання переходу до інформаційного суспільства як завдання високого пріоритету.

Пройшовши такий шлях, Україна буде виступати як носій специфічної моделі цивілізаційного розвитку. Таким чином, основою українського шляху формування інформаційного ринку можна назвати наступні фактори:  інформатизація всієї системи загальної й фахової освіти – від дошкільних навчальних закладів до вищої школи й наступних форм підготовки й перепідготовки фахівців; підвищення ролі кваліфікації, професіоналізму й здатностей до творчості як найважливіших характеристик людського потенціалу; формування й розвиток індустрії інформаційних і комунікаційних послуг, у тому числі домашньої комп'ютеризації, орієнтованої на масового споживача; забезпечення сфери інформаційних послуг духовним змістом, що відповідають українським культурно-історичним традиціям. У цій сфері повинні вирішуватися наступні завдання: розробка дешевих засобів комп'ютеризації масових бібліотек, музеїв, архівів й інших установ культури, розробка й широке впровадження засобів електронної поліграфії в практику книговидання й масового друкованого видання; створення загальнодоступних баз і банків даних у сфері гуманітарних і соціальних наук; створення широкої мережі культурно-інформаційних і інформаційно-розважальних центрів у регіонах, у великих і малих містах, у тому числі й у країнах близького зарубіжжя; створення й розвиток потужного україномовного сектора в Інтернеті, технологічна підтримка сайтів культурно-інформаційних центрів.

Показано, що в Україні є всі умови для формування та розвитку інформаційного ринку. Спираючись на існуючі ринкові механізми, світовий досвід та враховуючи соціально-економічні тенденції в Україні, запропоновано організаційно-економічні засади регулювання інформаційного ринку.

У рамках таких пропозицій визначено: по-перше, необхідність переходу від традиційних видів діяльності до цільового інформаційного обслуговування, що відповідає загальним світовим тенденціям формування та розвитку інформаційного ринку; по-друге, необхідність державної підтримки учасників інформаційного ринку усіх форм власності. Оскільки на сьогодні в умовах змінення та розширення джерел інформації, інформаційних потоків, виникнення проблем збереження комерційної таємниці можливості державного сектора та органів статистики є недостатніми для якісного інформаційного обслуговування і забезпечення інформаційних потреб учасників ринку; по-третє, необхідність підвищення вимог до економічного аналізу інформаційної діяльності. В умовах соціально-економічної нестабільності утримання власних інформаційних підрозділів виявляється економічно недоцільним. В умовах ринкової економіки кращі шанси мають невеликі, але мобільні та ефективно організовані структури, які здатні швидко змінювати номенклатуру інформаційних продуктів і послуг, збільшувати частку інтелектуальних і наукомістких проектів, упроваджувати абонентське або договірне обслуговування користувачів; по-четверте, інформаційний ринок має бути диференційованим відповідно до етапів життєвого циклу продуктів і технологій, що дасть змогу своєчасно припиняти роботу над неконкурентоспроможними і дубльованими розробками; по-п’яте, важливим завданням є використання інформаційних технологій для аналізу державних підприємств, що підлягають приватизації; по-шосте, перспективним є встановлення контактів із зарубіжними інформаційними системами для обміну інформацією в рамках створення зовнішніх та внутрішніх баз даних для інформування потенційних інвесторів про стан ринків і сфер інвестування; по-сьоме, суттєвого значення набуває економічна та правова підтримка держави щодо стимулювання інформаційного розвитку шляхом формування та удосконалення правового поля щодо інформатизації, сертифікації тощо, проведення відкритих конкурсів, фінансування суспільно значущих проектів.

В умовах становлення інформаційного ринку особливої ваги набуває підтримка держави, яка за допомогою економічних і правових важелів повинна стимулювати інформаційний прогрес через прийняття відповідних законів і нормативних документів з проблем інформатизації, сертифікації програмних продуктів, інформаційних технологій, фірм тощо), проведення відкритих конкурсів і розподіл фінансових коштів не за організаціями чи відомствами, а за конкретними проектами.

Виходячи з проведеного аналізу, визначено основні недоліки правового забезпечення державного регулювання інформаційного ринку, які полягають у наступному: частина положень інформаційного законодавства є застарілою;  недосконалість юридичних механізмів реалізації і захисту права на інформацію; спостерігається термінологічна невпорядкованість, мають місце суперечності у регулюванні певних суспільних відносин різними законами, що призводить до неоднозначного тлумачення їх норм та створює труднощі для їх застосування.

Враховуючи ці факти, обгрунтовано необхідність розвитку нових напрямів державної політики в інформаційній сфері, зокрема щодо реформування інформаційного законодавства, яке має відбуватися не хаотично, а з урахуванням вітчизняних особливостей та міжнародних стандартів. Зазначено, що чинний Закон України “Про інформацію” не відповідає рівню розвитку інформаційних відносин та не в змозі адекватно вирішувати проблеми, що виникають в інформаційній сфері. Виходячи з цього нами запропоновано внести зміни до Закону України „Про інформацію”, які стосуються: загальної термінології законодавства у галузі інформації; видів інформації, зокрема за режимом доступу; порядку здійснення запитів на інформацію; порядку і умов доступу до інформації; порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації стосовно доступу до інформації; порядку надання інформації за запитами за плату; засад встановлення нагляду за забезпеченням конституційного права людини і громадянина на доступ до інформації.

Обгрунтовано необхідність прийняття Закону України “Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації”, що дасть змогу врегулювати питання реформування друкованих засобів масової інформації та їх редакцій, засновниками яких є органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Зазначено, що  реформування інформаційного законодавства має відбуватись поетапно: спочатку – прийняття нової редакції базового Закону України “Про інформацію” та внесення змін до законів у цій галузі; лише потім – систематизація інформаційного законодавства шляхом кодифікації через прийняття Інформаційного кодексу України, який об’єднає всі інститути цієї галузі права. Тільки за таких умов можна буде створити “український інтелектуальний ринок високих технологій”.