У вступі наведено загальну характеристику роботи, обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано наукову новизну, практичне значення одержаних результатів.
Перший розділ – «Теоретичні засади державного регулювання розвитку аграрного ринку»–містить характеристику аграрного ринку як об’єкта державного регулювання, дослідження еволюції концепцій державного регулювання розвитку аграрного ринку, уточнення сутності механізмів державного регулювання розвитку аграрного ринку.
Аграрний ринок як результат історичного розвитку продуктивних сил і способів їх використання в аграрній сфері являє собою сукупність економічних відносин між його суб’єктами з боку пропозиції та попиту з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання сільськогосподарської сировини та продуктів її переробки, які складаються на основі вільного прийняття рішень в умовах конкуренції та відображають економічні інтереси цих суб’єктів. На аграрному ринку пропонується промислова та продовольча сільськогосподарська сировина і продукт переробки останньої. Таким чином, аграрний ринок об’єднує сільськогосподарський і частину продовольчого ринку (за винятком продуктів харчування несільськогосподарського походження), поєднує сфери виробництва та споживання аграрної продукції і включає їх у загальний економічний процес відтворення.
Історичний дискурс розвитку ринкових відносин дав змогу обґрунтувати точку зору щодо сутності аграрного ринку як поліаспектного явища. Аграрний ринок уособлює в собі систему господарських зв’язків, тип відносин між економічними суб’єктами, взаємозв’язок попиту й пропозиції, суперечність економічних інтересів, конкурентні та паритетні відносини, свободу підприємництва й інші аспекти, які в сукупності відображають його єдину сутність – економічний зв’язок між людьми в процесі виробництва, руху та споживання сільськогосподарської сировини і продуктів її переробки.
Концептуальні підходи щодо налагодження взаємодії держави та ринку складалися в межах окремих економічних шкіл, представники яких обґрунтували роль держави в економіці в діапазоні від допущення лише її мінімального впливу на господарське життя (Ш. Монтеск’є, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. С. Міль) до абсолютизації державної власності (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін). Оскільки тисячоліттями сільське господарство мало натуральний характер, а природні ризики його ведення були надто великими, роль держави у землеробстві аж до кінця ХVІІІ ст. у загальному вигляді зводилася до участі в створенні запасів продовольства, встановлення монополії на торгівлю деякими видами продукції (зерно, маслинова олія), сприяння імпорту хліба та заборони його експорту. Найбільш вагомий внесок у методологію державного регулювання розвитку аграрного ринку, бурхливий розвиток якого припадає на ХХ ст., було зроблено в останні 100–150 років. Причому левову частку методів і заходів державного регулювання було розроблено після Другої світової війни.
Опрацьована нами хронологія еволюції концепцій державного регулювання аграрного ринку ХІХ–ХХ ст. вказує, що за своїм спрямуванням їх доцільно розподілити на дві групи: протекціоністські та ліберальні. Причому при поглибленому вивченні наукового надбання стає помітно, що в теоретичних роботах перевага віддається ліберальним принципам налагодження взаємодії між ринковими суб’єктами, а в практиці державноуправлінської діяльності домінують протекціоністські заходи. Пояснити це можна зміною структури держави, політизацією процесу прийняття рішень, феноменом людського фактора тощо. У другій половині ХХ ст. ліберальні і неокласичні концепції доповнюються уявленнями, що приватний економічний інтерес сам по собі не сприяє суспільній стабільності, яка, однак, може бути забезпечена в рамках правового порядку держави. Державне регулювання аграрного ринку у зв’язку з цим починає розглядатися переважно в контексті державного управління його розвитком, яке порівняно з регулюванням охоплює значно ширше коло функцій. На нашу думку, державне регулювання розвитку аграрного ринку доцільно розглядати як спрямування, координацію дій суб’єктів ринку за допомогою сукупності механізмів і методів задля підтримки стабільного продовольчого забезпечення, ефективного ведення сільського господарства й підвищення конкурентоспроможності аграрної продукції на зовнішніх ринках.
Якщо в ХІХ–ХХ ст., за визначенням В. Ойкена, відбувалося перетворення ліберальної держави в економічну, то зараз ми стоїмо коло витоків перетворення держави економічної в соціальну, у якій права і цінності людини набувають усе більшої ваги. У зв’язку з цим аграрна політика багатьох країн визначається зміщенням акцентів у виборі заходів регулювання аграрних ринків та їх захисту. Основні зміни в характері регулювання відносин суб’єктів аграрного ринку виявляються в такому: обмеження використання «пов’язаних» заходів державного регулювання (виробничі й експортні субсидії, дотації, імпортні тарифи тощо) та розширення арсеналу заходів нетарифного регулювання; збільшення уваги до якості та безпечності сільськогосподарської сировини й посилення технічного контролю; використання заборон і жорстких обмежень щодо комерціалізації генетично модифікованої продукції (далі –ГМП); зростання ролі екологічної та соціокультурної складової в системі заходів державного регулювання аграрного ринку; розроблення юридичних норм і поява внаслідок цього правових підстав для захисту інтелектуальної власності на способи виробництва сільськогосподарської сировини.
Результати численних наукових досліджень дають підстави розглядати державу і ринок як внутрішні структурні елементи складних соціальних систем, у яких держава чинить політичну владу, а ринок – господарську. Державний механізм регулювання в цьому контексті підсилює дію механізму зворотного зв’язку саморегулятивної соціально-економічної системи з метою виграти час, зберегти рівень життєдіяльності населення, зекономити ресурси. Виходячи з викладеного, «механізм державного регулювання розвитку аграрного ринку» доцільно ідентифікувати як спосіб підтримання державою зворотного впливу господарських суб’єктів на зовнішні подразники, який за допомогою сукупності методів і важелів спрямовує їх дії на забезпечення стійкого розвитку аграрного ринку.
Різноманітність механізмів регулювання, які застосовуються в аграрній сфері, зумовлена мінливістю ринкового середовища. У певні періоди часу спостерігається зміщення акцентів у використанні регуляторних методів, зміна цілей і спрямування, міри проникнення в господарське життя шляхом його регламентації, що зумовлює форму і характер впливу механізмів на об’єкт регулювання. Запропоновано класифікацію механізмів державного регулювання розвитку аграрного ринку здійснювати за такими критеріями: цільовою спрямованістю; сукупністю регуляторних методів; вектором впливу на параметри ринку; просторовою спрямованістю; характером дій.
Другий розділ – «Сучасний стан державного регулювання розвитку регіонального аграрного ринку» – містить аналіз становлення організаційно-інституційних засад державного регулювання розвитку аграрного ринку, методичних підходів щодо оцінювання наслідків державного регулювання та реалізації механізму державної підтримки сільськогосподарського сегмента аграрного ринку.
Результативність функціонування регіональних аграрних ринків в Україні залежить як від інституційної основи, так і від діяльності організацій і установ, створених на цій основі, які структурують людську взаємодію. За роки незалежності в країні зроблено значні кроки в напрямі створення організаційно-інституційних засад здійснення регуляторної політики на загальнодержавному та регіональному рівнях (рис. 1).
Проте галузевий принцип організації управління аграрним ринком позбавляє можливості територіальні органи державної виконавчої влади ефективно впливати на життєзабезпечення сільських територій, раціональне використання угідь, екологічні аспекти землекористування та вирішувати інші питання соціально-економічного характеру. Виникають проблеми і з виконанням Управліннями агропромислового розвитку таких функцій, як: формування ринкової інфраструктури, демонополізація ринку, організація кадрового, наукового й інформаційного забезпечення сільськогосподарської діяльності. Можна констатувати, що консолідація зусиль господарських і державноуправлінських структур сьогодні забезпечується низкою розроблених нормативно-правових документів, які, однак, не позбавлені недоліків, через що ускладнюється реалізація механізмів державного регулювання регіонального аграрного ринку і знижується результативність їх дій. Тобто в загальному вигляді проблема полягає у недостатній відповідності організаційно-функціональної структури регулювання аграрного ринку новим виробничим відносинам, без чого діяльність створених на засадах приватної власності підприємств АПК не може бути ефективною.
