ДЕРЖАВНИЙ ЛАД МОНАРХІЙ АРАБСЬКОГО СХОДУ В УМОВАХ МОДЕРНІЗАЦІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються ступінь її наукової розробленості, мета і задачі роботи, її методологічна основа, предмет і об’єкт дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами і планами, практичне значення отриманих результатів та їх апробація, основні положення, що виносяться на захист.

Розділ 1 «Історико-теоретичні та методологічні аспекти модернізації у монархіях Арабського Сходу» складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ 1.1 «Історія політико-правового розвитку монархій Арабського Сходу» присвячений визначенню основних етапів формування й розвитку державності досліджуваних країн, з’ясуванню певних закономірностей та особливих рис, притаманних кожному з таких етапів.

Перший період (V ст. до н.е. – VI ст. н.е.) характеризується племінно-общинним укладом життя та появою перших протодержав. Уже в І. тис. до н. е. у різних куточках Аравійського півострова починають складатися давньоарабські держави – Мінейське (до 650 р. до н.е.), Сабейське (біля 750-115 рр. до н.е.), Хим’ярське (біля 25 р. до н.е – 577 р. н.е.) царства. У VI-II ст. до н.е. на півночі Аравії виникають рабовласницькі держави (Набатейське царство, що стало в 106 р. н.е. римською провінцією, та ін.). Наприкінці V ст. н.е. у Неджді сформувався союз арабських племен на чолі з племенем Кінда. У подальшому його вплив поширився на ряд сусідніх областей, включаючи Хадрамаут і східні райони Аравії. Після розпаду союзу (529 р. н.е.) найважливішим політичним центром Аравії стала Мекка, де в 570 р. н.е. народився пророк Мухаммед.

Другий період – період Халіфату (перша половина VII ст. – до ХІІІ ст.) ознаменувався суттєвими змінами державного ладу. На першому етапі свого розвитку ісламська держава являла собою теократичну монархію. Поступово починає формуватися система престолонаслідування, що відображає поєднання династичного принципу, котрий не є ісламським у своїй основі, із суто ісламським принципом «шури».

Структура адміністрації халіфа складалася з намісників, фіскальних чиновників, військової адміністрації та суддів (каді). Халіфи зосередили в своїх руках не тільки вищу адміністративну, а й вищу судову владу. Поступово формується судова система. Повністю незалежним від судового апарату була адміністративна та фінансова організація, забезпечена корпусом секретарів та відомств, або диванами. За їх правління з’являється також посада вазира та великого кадді. У цей час сформувався принцип священності халіфа як глави мусульманської держави і представника Аллаха на землі, утвердилася вимога щодо його праведності та моральності як керівника ісламської умми.

Передмодернізаційний період (ХІV – до XХ ст.) характеризується як початок протекторату та формування нинішніх династій. У сфері державного ладу у передмодернізаційний період відбуваються суттєві процеси: з’являється урядовий апарат, що виникає на базі племінної традиції та мало чим відрізняється від інститутів «консультативного правління», відбувається зміцнення відповідних династій як інституту державної влади, тобто конкретизація та стабілізація династичного принципу на відповідних територіях. Водночас на території Аравійського півострову стабільним інститутом влади залишаються ради шури, що діють на місцях, реалізуючи відповідний мусульманський принцип.

Модернізаційний період (з початку ХХ ст. і до сьогодні) характеризується: а) здобуттям ними незалежності; б) прийняттям конституцій та конституційної персоніфікації династій на відповідних територіях; в) відокремленням судової влади від влади монарха; г) створенням перших урядів та початком нормативно-правового регулювання статусу органів державної влади.

У підрозділі 1.2 «Роль ісламу в державно-правовому житті монархій Арабського Сходу» розкриваються особливості поєднання інститутів західної демократії з традиційними для арабського світу державно-правовими та релігійними інститутами, специфіка реалізації ісламських принципів, а також вплив релігійних норм на хід і результативність процесів модернізації, що відбуваються в цих країнах.

Ключовими поняттями при аналізі ролі ісламу в державно-правовому житті монархій Арабського Сходу є нові форми організації сучасної держави та її численні атрибути. Прояви ісламу присутні й на державній атрибутиці. Конституціями названих держав досить детально регламентується питання державної символіки. Наприклад, ст. 3 Основного нізаму Саудівської Аравії закріплює зміст напису на державному прапорі: «Існує лише один Аллах, і Мохаммед – Його Пророк». Прапор Йорданії відображає кольори халіфатської держави у різні періоди.

Принцип визнання ісламу державною релігією є найголовнішим конституційним принципом, проголошеним конституціями Кувейту, Бахрейну, Оману, Йорданії та інших монархій Арабського Сходу. Водночас конституціями цих держав (наприклад, ст. 104 Конституції Бахрейну) заборонено змінювати державний статус ісламу. Конституційне закріплення ісламу в якості державної релігії є одним із серйозних факторів впливу на розвиток державності в монархіях Арабського Сходу, що надає державі теократичного характеру в очах її громадян, визначає головні орієнтири державної політики та суттєво впливає на процеси модернізації.

Роль ісламу проявляється також через прийняття присяги урядом перед зайняттям посади, а також регіональних керівників та їх заступників, створенні суто ісламських органів: міністерств вакуфів та ісламу, рад шури чи Рада старших улемів у Королівстві Саудівська Аравія та ін.

Звертається увага на те, що для забезпечення невідворотності модернізаційних процесів у країнах Арабського Сходу необхідно напрацьовувати теоретичну основу існування демократичних інститутів у відповідності з ісламом. Зокрема, принцип «шури» аж ніяк не суперечить появі представницьких органів та підвищенню участі населення у вирішенні державних справ.

У підрозділі 1.3 «Сутність модернізації суспільного ладу монархій Арабського Сходу та її вплив на державний лад» робиться спроба всебічно розглянути цей політико-правовий феномен, відмежувати його від споріднених явищ та надати його державно-правову характеристику.

Обґрунтовується, що термін «модернізація» не є тотожним таким поняттям, як «глобалізація», «реформування», «розвиток», «еволюція», «трансформація», «перехідний період». Суттю «модернізації» у сфері державного ладу є «демократизація». Зокрема, на відміну від реформ, модернізація – це комплексний процес, спрямований на приведення засад державного ладу у відповідність до сучасних вимог, що звучать як ззовні, так і зсередини держави. Отже, реформи – це одна із форм здійснення модернізації. Модернізація у монархіях Арабського Сходу – це різкі зміни, котрі очолені правлячими елітами цих країн і полягають в адаптації існуючих форм державно-правового життя до вимог сучасності; стрижнем цих змін є демократизація, що проводиться із запозиченням елементів інших правових систем у рамках, визначених Кораном та Сунною.

Зміни в політичному, соціально-економічному житті ісламського суспільства призвели до розробки ісламсько-правової доктрини концепції держави. Протягом тривалого періоду в даній концепції домінувало два підходи. Мова йде про концепцію ісламської держави та світську модель мусульманського суспільства. На сьогодні серед течій ісламської думки виокремлюється три найбільш помітні: 1) досить консервативна, стоїть на позиціях: зберегти все, як є, і нічого кардинально не змінювати; 2) фундаменталістська (ісламська, ваххабітська) – обґрунтовує необхідність проведення реформ ісламського світу в напрямку повернення до якихось ісламських споконвічних цінностей; 3) абсолютно модерністська; стоїть на позиціях вестернізації життя мусульманських країн і застосування ісламу лише для обґрунтування безмежної вестернізації.

Проте, найбільш затребуваною на сьогодні є течія ісламської думки, яка б обмірковувала сучасний світ, виходячи із основоположних постулатів і цінностей самого ісламу. Наприклад, у Кувейті на державному рівні активно розроблялася концепція поміркованості як стратегія сучасного ісламу: незмінним є тільки іслам як віровчення, проте іслам як культурне, соціальне, політичне уособлення вічної істини в матеріальному світі може і навіть має змінюватися, знаходячи адекватні відповіді на питання сьогодення. Ці зміни «плоті» ісламу («модернізація») як раз і покликанні зберегти в недоторканності духовний стержень.

Проаналізовано основні прояви модернізації в монархіях Арабського Сходу. Відзначається, що у поєднанні з релігійним фактором присутня в монархіях Арабського Сходу родинно-племінна ієрархія гарантує збереження монархічної форми правління в цьому регіоні. Саме по собі запровадження форм демократії не призведе до корінних змін в складі державних органів, оскільки першість займатимуть представники благородних племен. І лише зміни суспільного ладу в напрямку відходу від родинно-племінної ієрархії зможуть змінити не лише результати виборів, а й форму правління в цілому. Обґрунтовано, що модернізація не означає, ніби в монархіях Арабського Сходу переміг конституціоналізм. Фасад, закріплений конституціями, ще не говорить про їх дієвість та здатність бути реалізованими у релігійному суспільстві з традиційними формами суспільного ладу. Різкі зміни в бік демократії неможливі, оскільки в названих державах немає ні теоретичної, ні практичної основи для її існування. Більше того, їм притаманні власні принципи демократії.

У підрозділі 1.4 «Закріплення державного ладу в конституціях монархій Арабського Сходу» аналізується правова об’єктивація процесів модернізації. В останнє десятиліття ХХ ст. у багатьох арабських монархіях були прийняті нові конституції (1996 р. – Оман, 2002 р. – Бахрейн, 2003 р. – Катар та ін.), або в тексти старих конституцій внесені суттєві поправки. Це пов’язано, насамперед, з ускладненням державного механізму, формуванням нових соціальних та політичних структур, значною диференціацією суспільства, а також з появою нових внутрішньополітичних та зовнішніх факторів, що впливають на конституційний розвиток аравійських монархій.

Усіма конституціями монархій Арабського Сходу проголошено принцип суверенітету. Залежно від індивідуалізації носія суверенітету останній поділяється на індивідуалізований та неіндивідуалізований. Проте навіть відсутність вказівки на конкретного носія суверенітету в названих державах не означає апріорної належності суверенітету монарху (суверену). Формальне закріплення суверенітету народу в монархіях Арабського Сходу наповнюється дещо іншим змістом порівняно з традиційними канонами західної демократії. Воля Аллаха як джерело влади прямо не проголошується, проте закріплення ісламу як державної релігії та визнання шаріату основним джерелом законодавства дають підстави стверджувати про наявність у цих державах принципу дуалізму джерела влади. Він полягає у співіснуванні таких носіїв суверенітету, як народ та Аллах.

Державний лад є основним об’єктом конституційного регулювання в цих країнах, здебільшого – через нерозвиненість інститутів громадянського суспільства, одержавлення суспільного життя. При цьому за формою державного устрою більшість монархій Арабського Сходу є унітарними, що найбільше узгоджується з авторитарними засадами організації влади. Тільки Об’єднані Арабські Емірати є федерацією.

Розділ 2 «Правовий статус органів державної влади у монархіях Арабського Сходу та основні напрямки його модернізації» теж складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Особливості статусу глави держави в монархіях Арабського Сходу» з урахуванням особливостей національних правових систем здійснено узагальнення і критичний аналіз основних елементів правового становища монарха як домінуючого серед вищих органів державної влади досліджуваних країн.

Відзначається, що порядок престолонаслідування в монархіях Арабського Сходу має низку особливостей, зумовлених традиційно-мусульманським фактором, що суттєво вирізняє ці країни від ряду інших монархій. Доцільно вирізняти такі способи формування глави держави у названих країнах: дорадчий, традиційний, конституційний та «виборний». Останній - з певними умовностями, оскільки про формування глави держави шляхом прямих демократичних виборів мова не йде.

Щодо припинення повноважень глави держави в монархіях Арабського Сходу, то він, успадкувавши посаду з дотриманням вимог закону та традицій відповідної держави, виконує свої обов’язки довічно, за винятком ОАЕ. З тексту конституцій названих держав можна виокремити дві підстави припинення повноважень монарха: смерть, хвороба та відставка. Перша підстава, зрозуміло, актуальна для усіх монархій Арабського Сходу, друга ж прямо передбачена лише конституцією Йорданії (ст. 28), яка проголошує, що припинення повноважень короля можливе також унаслідок хвороби.

Статус монархів Арабського Сходу до сьогодні відчуває вплив ісламу, що виражається в поєднанні у правителя світських та релігійних функцій.  При цьому монарх зазвичай бере участь у діяльності усіх гілок влади. У деяких монархіях принцип поділу влади не визнається взагалі (ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія), що посилює роль монарха. Роль монарха досі залишається визначальною, оскільки він наділений широкими повноваженнями у сфері законодавчої, виконавчої та судової влади, що надає йому можливість визначальним чином впливати на формування та реалізацію державної політики.

Модернізація статусу монарха у монархіях Арабського Сходу полягає у звуженні особистих прерогатив монарха. Не дивлячись на переважання абсолютизму, прояви демократизації все ж є: обмеження особистого нормотворення монарха шляхом введення інституту обов’язкового затвердження декретів глави держави що видані, в період перерв між сесіями законодавчого (законорачого) органу в Катарі, Кувейті та Бахрейні; обмеження зовнішньополітичних повноважень монарха у сфері підписання міжнародних договорів та угод (Йорданія, Кувейт, Бахрейн, Катар); поступове відсторонення глави держави від здійснення правосуддя, збереження за ним права помилування та пом’якшення покарання; введення відкладального вето глави держави (Кувейт, Катар, Бахрейн, Йорданія). У перспективі особисті прерогативи монарха будуть і надалі обмежуватися.

Підрозділ 2.2. «Особливості організації виконавчої влади в монархіях Арабського Сходу: державно-правовий аспект» присвячений порівняльно-правовому дослідженню інституційно-функціональної організації виконавчої влади названих держав на сучасному етапі.

Акцентовано увагу на тому, що У більшості монархій Арабського Сходу уряд очолюється прем’єр-міністром, якого призначає сам монарх (Катар, Кувейт, Бахрейн, Йорданія, Оман). Глава держави у названих монархіях наділений широкими правами у сфері виконавчої влади, що надає йому можливість зберігати свій вирішальний вплив у сфері виконавчої влади та контролювати здійснення державної політики. Хоча в окремих монархіях Арабського Сходу монарх не є главою уряду, проте він очолює виконавчу владу в державі. Уряд несе колективну відповідальність перед ним за здійснення загальної політики держави, а окремі міністри – персональну відповідальність за роботу своїх міністерств. Серед монархій Арабського Сходу виокремлено такі, в яких посада глави держави відмежована від посади глави уряду (Катар), і такі, в яких глава держави одночасно є главою уряду (Саудівська Аравія, Оман).

Узагальнено прояви модернізації у сфері організації виконавчої влади в монархіях Арабського Сходу. До них віднесено, передусім, формування уряду як вищого органу виконавчої влади у більшості названих монархій та розгалуженої міністерської системи центрального управління. Сьогодні лише в Саудівській Аравії та Омані глава держави є одночасно главою уряду. Засновано низку нових міністерств. Революційним нововведенням є запровадження підзвітності державних чиновників (Оман) та парламентської відповідальності міністрів (Бахрейн, Катар, Кувейт). Відбувається процес демократизації особового складу уряду. Запровадження інституту парламентської відповідальності уряду є критерієм для віднесення відповідних держав до обмежених монархій.

Особливостями в організації виконавчої влади монархіях Арабського Сходу є також наявність нетипових для світських держав міністерств та інших органів виконавчої влади.

Підрозділ 2.3. «Законодавча влада в монархіях Арабського Сходу: структура, порядок формування, повноваження» присвячено дослідженню місця й ролі законодавчих (законорадчих) в державному механізмі досліджуваних країн.

Відзначено, що до органів законодавчої влади в монархіях Арабського Сходу належать не лише загальнодержавні представницькі ради. Конституціями Кувейту, Йорданії, Бахрейну законодавчою владою наділено як монарха так і законорадчий (законодавчий) орган. Конституцією Катару до законодавчої влади віднесено лише Консультативну раду. У монархіях Арабського Сходу, де не визнається принцип поділу влади, теж діють загальнодержавні представницькі органи. Так, Конституція ОАЕ встановлює однопалатний орган законодавчої влади федерації – Федеральні національні збори. Цей державний інститут деякі автори називають подобою парламентських інститутів. У Саудівській Аравії діє Консультативна рада, а в Омані – двопалатна Державна рада. 

Законодавчі (законорадчі) органи монархій Арабського Сходу можна розділити за кількома критеріями: за повноваженнями – консультативні та парламенти; за структурою – одно- та двопалатні; за способом (порядком) формування – призначувані та призначувано-виборні (ті, що формуються змішаним способом). Переважає змішаний спосіб формування – одна частина ради або палата відповідно, формується шляхом прямого та таємного голосування, а інша палата чи частина призначається монархом.

У монархіях Арабського Сходу відсутня чітка відокремленість органів виконавчої та законодавчої гілок влади. У більшості цих держав статус законодавчих (законорачих) органів виходить за межі консультативних повноважень, проте взаємодія з урядом часто є визначальною при прийняті рішень. Скоріш за все, ситуація в цих монархіях говорить про спробу реалізації принципу поділу влади, що балансує в середовищі консультативності та координованості. Широко застосовується координація діяльності між урядом та законодавчим (законорадчим) органом.

З огляду на законодавчу процедуру та законодавчо закріплені форми взаємодії уряду та представницького органу, зроблено висновок, що основним завданням останнього є правове законодавче забезпечення реформ, що ініційовані монархом та урядом. З іншого боку, важливість інституціоналізованих з принципу «шура» законодавчих (законорадчих) органів зростає через швидкоплинну економічну та політичну модернізацію, яка потребує законодавчого забезпечення. Уряд в монархіях Арабського Сходу сьогодні, як ніколи, потребує підтримки і плідної роботи цих органів. Зважаючи на те, що за конституціями Кувейту, Катару, Бахрейну та Йорданії жоден закон не може бути прийнятий без затвердження представницьким органом, стверджується, що роль цього інституту зростатиме. Проте, відсутність чіткої визначеності підстав розпуску законодавчого (законорачого) органу в монархіях Арабського Сходу суттєво знижує їх значимість.

У підрозділі 2.4 «Державно-правовий статус органів судової влади в монархіях Арабського Сходу» роль і місце судів у державному механізмі досліджуваних держав, а також вплив на них з боку процесів модернізації.

Відзначається, що у монархіях Арабського Сходу наявні певні особливості судової влади, як і інших гілок влади, зумовлені мусульманською релігією, оскільки в мусульманській державі судова влада ніколи не була окремою гілкою, а завжди співіснувала з виконавчою. Співвідношення між двома ланками судової системи – судами каді та світськими судами – протягом століть ніколи не було стабільним та змінювалося з перевагою у той чи інший бік.

Сьогодні судова влада у монархіях Арабського Сходу починає сприйматися як самостійна гілка влади. Виокремлення конституціями названих держав судової влади як самостійної гілки влади є суттєвою гарантією її незалежності. Так, Конституція Йорданії (ст. 27) передбачає, що судова влада здійснюється судами різних видів і рівнів, і всі їх рішення виносяться, згідно закону, іменем Короля. За Конституцією Катару (ст. 63, 130) судова влада здійснюється судами згідно з конституцією, а судові рішення виносяться від імені Еміра. Щодо судової влади Бахрейну, то ч. b ст. 32 Конституції цієї держави прямо не визначає її носія, обмежившись положенням, що судові рішення виносяться від імені Короля.

Проте про незалежність судової гілки влади в монархіях Арабського Сходу говорити поки що зарано. Практично виключні установчі повноваження монарха у сфері судової влади у більшості названих держав не свідчать на користь її незалежності: судді призначаються декретом монарха за поданням вищого судового органу. Як правило, і цей вищий судовий орган формується монархом. У монархіях Арабського Сходу переважають квазісудові повноваження монарха (право помилування чи пом’якшення покарань), хоча є повноваження зі здійснення правосуддя (в якості останньої інстанції). Наприклад, у деяких монархіях (ОАЕ) смертельні вироки обов’язково мають бути затверджені главою держави, який може і скасувати їх.