ДИАЛОГОВАЯ КОНСТИТУЦИЯ ИДЕНТИЧНОСТИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми з урахуванням ступеня опрацювання проблеми, схарактеризовано зв’язок роботи з науковою програмою, визначено мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано концептуальні положення, які характеризуються новизною і виносяться на захист, розкрито практичне значення результатів дослідження, наведено дані про їх апробацію, публікації, структуру та обсяг роботи, особистий внесок здобувача.

У першому розділі «Феномен ідентичності в онтології культури» визначено концептуальні основи дисертаційного дослідження. Виокремлено і розглянуто дві групи причин, які визначають у культурі шлях, в якому дещо як ідентичне знаходиться і виявляється. До першої групи причин віднесено пристрасть і відповідальність, які в своїй цілості визначають настрій перебування у шляху. До другої віднесено ті, які визначають саме форму прямування: спільність, суперництво і спілкування, в яких цінності, правила і техніки ставлення до себе та інших виставляються, оскаржуються і затверджуються – піддаються критиці. Мова йде про відокремлення простору межі, яка не тільки роз'єднує, а й єднає шлях до ідентичності. Вірність давньогрецькій традиції дозволяє говорити у даному випадку про діалог, де і за яким триває шлях прямування до ідентичності. Таким чином у першому розділі визначено «карту» прямування до ідентичності.

У підрозділі 1.1. «Культурно-онтологічне визначення шляху до ідентичності» визначено принципова схема «маршруту», яка покликана сприяти виявленню онтологічного змісту ідентичності. Підкреслено, що звідування світу звичне та буденне. Світ сам підставляє себе: дозволяє бачити і надає можливість себе оглянути; здійснює зустріч рухливого і воно пересувається до того, що стає корисним. Саме буденність ходу життєвого прямування змушує запитувати про ідентичність: що це таке, що зустрічається на шляху, і чи придатне воно до використання. В процесі зустрічі те, що було зустрінуте, пересувається і здійснюється як таке, що придатне до використання і може потім використовуватися.

Звичайність процесу пересування дещо до того, що воно постає для використання – не ознака його простоти. Місце, де пересування йде, вимагає уваги. Необхідність бути пильним у проходженні цього перевалу обумовлена тим, що він може бути організований по-різному. З одного боку, хід проходження ґрунтується на підставі того, що дещо, що мається, вважається ніби вже придатним до використання, з іншого – придатність дещо до використання вимагає обґрунтування. Залежно від того, яким чином організовано прямування, так шлях переходу й здійснюється. У першому випадку перехід здійснюється як такий, що відповідає вимогам «природної установки». Такий хід прямування характеризується наївністю свого реалізму: те, що мається, приймається як вже придатне. Явно відчуваючи надлишок ресурсів, «природна установка» цінує спокій рівності. Тому перехід організується так, що він виступає процедурою зрівнювання, і змушує рухатися так, що кожний наступний крок не стільки продовжує попередній, скільки копіює міру руху. У рамках «природної установки» техніка копіювання та тиражування виступає гарантом здійснення дещо як ідентичного. Техніка, як правило «природної установки», змушує повернутися і відновити організацію переходу: знову звернутися до світу і переглянути порядок руху. Артикуляції вже вимагає не те, що є, але яким чином воно з’являється таким, що визначається як придатне. Ось це як-явище (das Erscheinen) – зміст «феноменологічної установки». «Феноменологічна установка», відмовляючись від звичок «природної установки», розкриває (відкриває і розширює) «світ значення», який населяє не речова твердь світу, але предметності, що умоозначені. Фактично, «феноменологічна установка», артикулюючи предметності свідомості, відстежуючи їх кореляції, веде прямування під наглядом всерівного «чистого Ego», навколо якого «існують» тільки позначки дещо ніби як ідентичного.

Обґрунтовано, що шлях до ідентичності полягає не в тому, щоб відмовитися від «природної установки» на користь «феноменологічної» або визнати правомочність другої, але забезпечити їх обертання. Насправді, дещо як воно є само своє власне – ідентичне, по-перше, дано за фактом свого існування у світі, і, по-друге, задано поверненням цього факту. Контрапункт даності і заданості, з одного боку, не дозволяє приймати дещо як вже придатне і, отже, вилучати його на догоду використання, з іншого – обґрунтовуючи вважати дещо ідентичним та оперувати ним як умопризначеним до використання. На підставі переборення рамок «природної» і «феноменологічної» установок, доводиться, що дещо як ідентичне виявляється не технікою зрівнювання і не у всерівності, але артикуляцією межі. Таким чином й визначається культурно-онтологічний профіль шляху до ідентичності: він прямує як обертання йде, тобто шлях, в якому дещо виявляється і стверджується, прямує акцентуванням межі зустрічі, повторенням межі та визначенням місця, де те, що мається, здійснюється як таке, що придатне до використання.

На підставі наслідування традиції, цей шлях був названий «мистецтвом будівництва» (Кант), або архітектонікою ідентичності. Артикуляція межі – принцип, за яким ведеться будівництво. При цьому доведено, що межа – це не те, що мітить статику відмінності і встановлює рівність протилежного, а спокій руху: місце зустрічі протилежного, де йде розсудження і спряження. Таким чином встановлено, що «мистецтво побудови» полягає в тому, як спряження веде судову справу. Визначено, що рух розсуджуючого спряження – не спекулятивний початок дещо як ідентичного, а фактичний. Насправді, місце зустрічі і далеке наближає, щоб розглянути його придатність, і близьке віддаляє, щоб використовувати. Цей рух наближення і віддалення, де йде зустріч рухомого, визначено як діалог.

У підрозділі 1.2. «Соціально-культурні перипетії шляху до ідентичності» розкрито специфіку сучасної ситуації як характеризується «кризою ідентичності» і визначається необхідністю вибору. Стан «кризи» визначається тим, що в ньому приховуються як нові можливості, так і потенційна небезпека. З одного боку, сьогодні багатовимірний світ надає людині можливість випробовувати силу своєї автономної волі. З іншого – самоствердження має свій зворотний бік: індивідуалізм і віру у власну непогрішність. Вражена своєю винятковістю, людина провокує злиденність і насильство як право її задовольнити. Багатство світу спрощується до елементарних протилежностей, і він здається як такий, що перебуває у злидні, та заповнюється технологічними проектами. Протилежністю технологічної сучасності є її вперше-починання як живої. Жива сучасність – це рух звільнення світу в нескінченності його оновлення, коли кожен крок відкриває можливість. Можливість у її власному сенсі може бути зрозуміла лише тоді, коли вона приймається як можливість і як така зберігається. Зберегти можливість – це здійснювати уважне ставлення до таємності множинного світу. На підставі визначення необхідності уважного ставлення, розкрито значимість культури як шляху звільнення. Рух культури визначається тим, що все, що світ має, вже обдаровано виглядом, і турбота, оберігаючи, доглядаючи, відкриває можливість і мостить шлях, в якому те, що мається, здійснюється у своєму власному лику. У зв'язку з цим суть турботи полягає не в операціях по вилученню, але в зверненні до того, що вже дано, і сприянні йому в отриманні справжнього лику. Турбота не приватна, але суть дія «одного-і-іншого». Таким чином, шлях до ідентичності є таким, що триває як супутність одного і іншого, що рухаються: спільною подорожжю і спілкуванням.

У підрозділі 1.3. «Питання про ідентичність в онтології культури» розкрито продуктивний потенціал запитування і особливість питання про ідентичність в онтології культури. Питання про ідентичність інспіроване світом, який існує як множинність. Саме множинність задає шлях прямування і дозволяє крокуючому погляду збирати, зберігати і визначати те, що зустрічається, за принципом придатності. Потім, як вже придатне, те, що знайдено, використовується. Але спочатку – зустріч з множинністю, що є суттю питання. Саме запитуванням відбувається сприяння здійсненню того, що мається, як придатного до використання. Відповідь викликає лише жаль від зробленої помилки. Але знов і знов повернення питання, тобто продовження руху, відкриває можливість, за якою дещо знаходиться у своєму власному дійсному лику.

Ідентичність може означати двояке. Бути ідентичним, з одного боку, означає бути рівним до себе. У цьому випадку визначення дещо як ідентичного вказує на те, що воно наявне є на підставі того, що воно мається. Але рівність є й тоді, коли є й більше. У такому випадку, дещо, що мається, не є рівним до себе, але здійснюється таким у русі зрівнювання. У цьому процесі дещо обґрунтовано є ідентичним. По суті дещо як ідентичне здійснюється різнорідністю ходу на підставі свого власного існування і у процесі обґрунтування: як взаємодоповнюваність карбування кроків та шляху, що прямує крок за кроком. Напруженість прямування, що триває взаємодоповнюючі підставу дещо і його обґрунтування, або у розрізненості порядку всерівності і порядку зрівнювання, мостить шлях, в якому дещо як ідентичне знаходиться і виявляється.

Обґрунтовано, що триматися і артикулювати таку напруженість важливо із трьох причин. Тут (1) заявляється про розрізненість в односкладному, в чому дещо фундаментально засноване як тотожне; (2) вказується на розрізнення, що вимірює твердість крокуючого ходу, чим обґрунтовано гарантується тотожність; (3) виявляє себе як вищий ступінь ідентичності – спряження порядку всерівності і порядку зрівнювання, в чому (в спряженні) і чим (спряженням) дещо знаходиться і виявляється як воно є своїм власним ось цим. Режим спряження керує так, що не тільки різне стягується і різністю вимірюється відмінність від іншого, але в напрузі тримається різниця порядків і порядок різниці. Фактично напруженість спряження прямує крокуючий хід і спрямовує продовження руху. Така напруженість спряження, що голосить і висловлює дещо в його власному справжньому лику, визначена як діалог.

Визначення діалогу та його онтологічно змістовні компоненти представлені в підрозділі 1.4. «Онтологічний профіль діалогу». Обґрунтовано, що саме зустріч надає місце діалогу. В ньому, як такому, що займає місце зустрічі, акцентується межа. У зв'язку з цим діалог ведеться не нейтралізуючи розрізнення, а їх і тримається, і містить. Саме спрягаюча сутність діалогу зберігає можливість і баченому бути розглянутим, і погляд загострити, щоб зріти за горизонт. У цьому наближенні далекого і віддалені близького складається і стверджує себе профіль діалогу. Саме тут, де діалог має місце, те, що мається у світі, виявляється і стверджується у своїй власній справжній статі, тобто як таке, що придатне до використання.

Динаміка спрягаючого руху діалогу була виявлена зверненням до вчення Геракліта про логос. Встановлено, що хвала логосу виголошена таким чином, що він постає як такий, що обертається. Для логосу, що обертається, його «недосяжність» є лише півобертом, який має ономастичне відзначення. Саме у цій подвійності складається власна особливість логосу. Своїм обертанням логос сплітає воєдино і порядок розглядання того, що поблизу, і порядок бачення далекого: плетіння справжньої статі дещо йде як спрягається наближення з віддаленням. Ось це спряження відбувається у вічному просторі «нині» і існує у русі зустрічі. Саме у нагоді зустрічі, яка відбувається ось тут і нині та йде як спряження, дещо знаходиться як саме ось це – ідентичне. Логос, що обертається, і несе в собі ім'я, і ні. Цим «і так, і ні» спряження є таким, що голосить висловлюванням дещо як ідентичного. Таким чином було визначено, що логос відбувається як діа-логос: «саме ось це мовлення», яке не є надбанням і всіх разом, і кожного окремо, не чутне і вперше, і коли прослухане, але є таким, як нині висловлюється спряження наближення з віддаленням.

На підставі розкриття динаміки того, як діалог триває, або за яким чином спряження голосить висловлюванням, було встановлено, що межа, боротьба і турбота – суть принципові компоненти, які визначають онтологічний профіль діалогу. Саме вони розкривають унікальність діалогу, де турбота діє словом, що живе на межі зустрічі протилежного. «Ось це мовлення» ладнає прямуючий крок за кроком шлях, в якому те, що мається, виявляється і стверджується як ось це дещо: дещо, яке придатне до використання, – ідентичне.

У висновках до першого розділу, узагальнено, що самоцінними у продовженні ходу до ідентичності, виступає саме рух та його тривання. Наголошено, що визначення дещо як ідентичного потребує уповільнити крок та затриматися, щоб і бачене почути, і розглянути його у своєму власному існуванні. Контрапункт цих оптичних засобів надав можливість відокремити особливе середовище, де дещо як ідентичне знаходиться ні в тому, що воно або мається у світі та як-небудь використовується, або у русі виявлення його як ніби придатного, а є у їх обертанні. Зазначено, що обертання надає дещо сталість та визначає його як таке, що придане до використання. Саме придатністю до використання визначається онтологічний зміст ідентичності. В зв’язку з цім визначено, що сутність питання про ідентичність в онтології культури полягає і в необхідності артикуляції підґрунтя, і потребує триматися шляху обґрунтування дещо як ідентичного. Середовище, у якому дещо здійснюється як ідентичне, визначено як діалог, онтологічний профіль якого складають такі принципові компоненти як межа, боротьба і турбота. Зазначена необхідність обачливого та уважного тримання руху, у якому та за яким дещо здійснюється як ідентичне, вимагає відповіді на два питання: як шлях крокуючи прямує і яка його енергоємність (тобто як забезпечується хід прямування і гарантується продовження руху). На перше питання дається відповідь у другому розділі; на друге – у розділі 3.

У другому розділі «Архітектоніка ідентичності» досліджено перипетії крокуючого ходу у шляху, в якому дещо як ідентичне виявляється і стверджується. У підрозділі 2.1. «Ідея ідентичності у культурі» розкрито проблематичність питання про ідентичність. З одного боку, проблематичність міститься в тому, що власність дещо наказує буди запитаною; проблематичність і в тому, що хід розв’язання також запитується, щоб обґрунтувати й затвердити дещо як ідентичне. Проблематичність, таким чином, в обох її формах – агресивної, низхідної і позитивної, висхідної – порушує справу ідентичності. Справа ідентичності не вичерпується фіксацією факту існування того, що мається у світі, і не йде, як хід відстеження та обґрунтування руху його явлення. Доведено, що ця справа прямує за чином відокремлення «місця» зустрічі, де рухливе єство світу стикається, змагається і в такий спосіб набуває собі скульптурну довершеність. Визначено, що справа ідентичності прямує як плетіння вигляду баченого і його огляд. Така діоптика ідентичності рельєфно представлена у давньогрецькій філософії. Здійснений аналіз текстів дозволив вирізнити «види» ідентичності і, таким чином, говорити про ідентичність ad natura і ad intellectus video. Рух ведення справи артикулює межу місця зустрічі та спрягає різницю «видів», де (у розрізнені) дещо як ідентичне знаходиться і за яким (різницею) таке виявляється. Межа зустрічі тримається та зберігається рухливим веденням справи, що як розсудження йде. Саме у русі розсудження дещо виявляється як ідентичне. Таке змагання не безголосне, але як мовлення йде. У зв'язку з цим визначено, що вибір на користь межі – вибір розсудження і мовлення: на користь діалогу.

Доведено, що справа ідентичності ввірена межі зустрічі, де йде розсудження. У підрозділі 2.2. «Номос ідентичності (феномен межі)» межа артикулюється як закон ідентичності: такий режим, що виявляє і стверджує дещо як ідентичне. Розрізнення «видів» ідентичності дозволило виділити дві стратегії виявлення дещо як ідентичного і, отже, говорити про «поетичний» і «математичний» модуси ідентичності. На підставі розгляду відмінності модусів ідентичності, встановлено, що «поема» і «матема» – своєрідні дуги кола, які своєю відмежованою взаємодоповнюваністю тримають коло розімкнутим, чим й встановлюється його цілість. Саме розімкненням визначається ідентичність. Акцентуванням межі визначається такий режим прямуючого ходу у шляху, який може бути охарактеризований як дискретний континуум. Саме за таким режимом прямування дещо виявляється як ідентичне. Стирання межі веде або до тавтологічного визначення ідентичності, або до парадоксального. Окремою формою «безмежності» виділяється докса. Докса не «математична» і не «поетична»: вона не стільки зшиває дуги кола, скільки його випростовує. У своїй прямоті та простоті докса «копошиться»: використовує близькі, підручні засоби для облаштування нею самою сконструйованої картини світу.

Зшивання розімкнення перешкоджає дещо відкритися у своєму власному дійсному лику і обертається його помилковим визначенням. Навпаки, у відособленості факту зустрічі межа артикулюється: тут і нині приймаються та розраховуються снаги сторін, що стикаються, і дещо розсудженням виявляється у своєму власному дійсному лику. Фактично розсудження обіймає місце зустрічі, що тримається межі, де стикання протилежного трапляється. Виділено три характеристики межового місця. По-перше, межа є місцем стикання рухливого, що мається у світі: розсудження йде на поверхні, сміючись над правосуддям у «глибинах» або «висотах». По-друге, межа топографічна та характеризується натягом і послабленням та акцентує напруженість зустрічі: розсудження йде як наближення далекого і віддалення близького. Таким чином, межа, що у напрузі тримає відносини поміж близьким і далеким, є «величиною» не статичною або динамічною, а кінестатичною: розсудження займає місце зустрічі, тобто є як покій руху. Рух натягу і ослаблення, наближення і віддалення прямує так, що резонує. Межове місце, по-третє, суть місце резонансу: отут дещо існує як ідентичне.

Доведено, що розсудження, яке обумовлене межею, має раціональний характер. Саме розсудження гарантує, що дещо як ідентичне здійснюється за необхідними умовами. Таким чином, обґрунтовано, що дещо як ідентичне виявляється на межі зустрічі і стверджується межею. Принципова напруженість межі зустрічі покликана застерігати: дещо, що стало випадковим (помилковим або ні), буде повалено, щоб знову затвердити своє право бути таким, яким воно придатне (або ні) до використання. У цьому «знову» ніколи не повторюється те ж саме і таким же чином, але повертається межа.

Визначення перипетій – вигинів і переломів ведення справи ідентичності – частина завдання з’ясування номоса ідентичності. У підрозділі 2.3. «Топос ідентичності» визначено місце, де дещо у своєї наявності не тільки перебуває, але і стверджується як ідентичне. Звернення до концепту географії акцентує, з одного боку, роботу природних сил, з іншого – можливість їх огляду. Саме на межі зустрічі «оптичних» сил визрівають людські союзи, які неможливо ні вивести з будь-якої структури спорідненості, ні звести до відносин обміну між людьми (групами). Такі альянси з’являються у процесі плетіння, який триває як повторення межі, і оновлюється як «акустика» відносин «один-інший». Фактично межа, повторюючись та резонуючи в глас відносинами спільності, стверджує дещо як ідентичне.

У висновках до підрозділів 2.2 та 2.3. вказується на категоричність імперативу межі: межа нестиранна та її повернення гарантує здійснення дещо як ідентичного. У зв'язку з цим у підрозділі 2.4. «Контрапункт повторення» повернення досліджується як необхідна складова шляху, в якому дещо здійснюється як ідентичне. Доведено, що аби постати у своїй справжній статі і, отже, бути придатним до використання, дещо приречене на повторення. При цьому дещо виявляється у своїй справжності не для того, щоб бути затвердженим у повторенні; і повторення відбувається не для того, щоб дещо відбулося як таке, що придатне до використання. Дещо як ідентичне здійснюється у шляху таким чином, що стверджується карбуванням кроків. При цьому, існування дещо як ідентичного може не трапитись, якщо повторення не буде здійснюватися акцентуванням «іншого». Цей акцент помічає «іншого» спочатку не як друга або ворога і не його наказовою необхідністю, а як того, кого неможливо обійти: фактом зустрічі з ним. Саме зустріч відокремлює його як необхідного: він зустрічається так, що стверджує вияв дещо як ідентичного. У цьому зв'язку, відокремленість і необхідність «іншого» подане межею. Власне кажучи, дещо стверджується у своєму власному лику так, як «інший» зустрічається.

У підрозділі 2.4.1. «Стверджувальна сила повторення» доведено, що якщо дещо як ідентичне стверджується або в тавтологічному, або парадоксальному, або доксичному модусах, тобто як повторення однакового та таке, що підпорядковано рівності, то мається на увазі лише «голе» повторенням. Однак встановлено, що тавтологія не вільна від парадоксу, парадоксальність по суті тавтологічна, і докса несе в собі можливості не тільки узгодити і скоординувати хід руху, але й триває, погоджуючи і координуючи. Акцентуванням такого циклічного руху відокремлюється межа, за якою можливості модусів ідентичності відкриті. Затвердити цю межу призначене повторення, яка названо «одягненим»; саме воно має силу стверджувати дещо як ідентичне.

Імператив межі визначено зустріччю двох відокремлених «видів»: зразкового виду даного, який відкриває горизонт можливостей, і погляду, що володіє власними можливостями. Межа зустрічі цих «оптичних» сил тримає можливості розімкнутими. При характеристиці топосу ідентичності, було звернуто увагу на те, що він пакується повторенням межі в акустиці спільності: «один» і «іншій» мають власні можливості, але у зустрічі та зіткненні – розмикаються. Схематичність протиставлення акустики і оптики не беззмістовна. З одного боку, вона дозволяє розглядати межу або як розрізнення оптики і акустики, або як їх синтез. У першому випадку повторення здійснюється за чином матеми, або за схемою обґрунтування, та прямує як тавтологія; у другому – за рахунок  парадоксальності поетичного образу. З іншого боку, схематика акустики і оптики артикулює обмеженість самого повторення і визначає міць саме взаємодоповнювання, за яким можливості оптики і акустики розмикаються: відкриті та дійсні. Отже дещо стверджується як ідентичне за чином взаємодоповнювання.

Обмежене в собі самому повторення має стверджувальну силу, там і тоді, де і коли снага «іншого» акцентована і продуктивна. У наступних двох підрозділах досліджено контрапунктний хід ствердження дещо як ідентичного, в якому оптико-акустичні можливості розімкнуті та по-різному акцентується окремість «іншого».

У підрозділі 2.4.2 «Інтенціональне середовище ідентичності» увагу звернено на ті положення феноменології Гуссерля, у яких акцентовано «умоозначаючий» хід ствердження дещо як ідентичного. На підставі визначення своєрідності інтерсуб'єктивності інтенціонального середовища, де йде процес ствердження дещо як ідентичного, встановлено, що він підпорядковується оптичній силі і потребує додавання все нових і нових предметностей, функціональне навантаження якого (додавання) полягає в обґрунтуванні дещо як ідентичного. Разом з цим виявлено, що інтерсуб'єктивне інтенціональне середовище неоднорідне, і процес «означування» триває як дискретний. Незважаючи на те, що цей процес триває акцентуючи і «іншого», і висловлювання, але ж вони позначені як «непродуктивні»: середовище конституйоване за-моїм-способом, як «загальне Ми» і визнає лише мого-іншого та віддруковані письмена. Таким чином, якщо постає завдання визначення дещо як ідентичне, то необхідно акцентувати відмежованість, розбірливість тривання континууму і, отже, звернути увагу на те, що і як керує самою можливістю додавання та продовження руху.

Якщо Гуссерль, характеризуючи процес «розумного означування», прямував по лінії оптики інтенціонального потоку, за яким наявність дещо як ідентичного обґрунтовується, то Гайдеггер пропонує уповільнити швидкість: визначити підставу, де дещо існує як саме своє власне, і, отже той фундамент, де необхідний «інший» сприяє ствердженню дещо як ідентичного. Такий неспішний та уважливий хід прямування став предметом осмислення у підрозділі 2.4.3 «Ідентичність в цілості турботи». З початку підкреслено, що Гайдеггер займає позицію не за рамкою феноменологічного руху, а виключно всередині нього. Твердість цієї позиції полягає в принциповому з'ясуванні того, що перше у феноменологічній філософії не може бути упередженою ідеєю наукового пізнання, але її перше визначається фактичністю зустрічі: ампліфікацією і артикуляцією факту цієї зустрічі.

Критикуючи наївність «феноменології свідомості», Гайдеггер направляє погляд на буття існуючого і зазначає, що те, що є у своїй власній справжності, існує у світі, де і «інший» мається. Тому відокремлений «інший» є не у вихоплюванні однієї суб'єктності від іншої і не в первинному погляді у себе, а має окреме місце у шляху ведення справи як і такий, кого ніяк не обійти, і як необхідний, щоб гарантувати продовження її прямування. «Інший» є так, що зустрічається вбачливою стурбованістю у шляху ведення справи і як такий, що сприяє її прямуванню. Таким чином, «інший» має місце і як співіснуючий, і турботливим до нього ставленням – у стурбовано-турботливому розімкненні. Розімкнення вбачливої стурбованості і турботливого звернення є місцем спільності, що плететься як справа ведеться. Саме таким плетінням, що здійснюється веденням справи, дещо стверджується у своїй власній справжності.

Розімкнення обумовлено промовою: відбувається так, як тримається стурбовано-турботливого розімкнення і містить її. Промова йдеться так, як спрягається покрокове прямування шляху ведення справи. У цьому шляху «один» і «інший» є супутниками; отже справа ведеться спільністю «одного-і-іншого», але не «одним» або «іншим» і не разом. Мовлення в даному випадку не йде вслід баченню і погляду, але пронизує та спрягає їх: обумовлює та соває їх рух, започатковує та керує продовженням руху. У мовленні знаходить свій притулок і заклопотаність, і дбайливість – в ньому перебуває турбота у своїй цілості.

Мовленням визначається межова суть спільності: слово існує у середовищі розімкнення, де здійснюється і звернення до «іншого», і тримання перед ним відповіді. Як таке, що виставлене межею, слово потім присвоюється тими, хто визначається учасниками зустрічі. Відмежованість відповіді-слухання та звернення-говоріння перешкоджає тому, щоб розглядати слово як «усереднений» захід говоріння і слухання. Воно мовиться у тиші межі – в середовищі розімкнення відповіді і звернення, а потім лунає як вирок у справі про ідентичність: затверджує дещо як ідентичне.

У висновках до другого розділу зафіксовано опорні точки маршруту, прямування за якими визначено архітектоніку ідентичності. Узагальнено, що дещо як ідентичне виявляється і стверджується як триваючий дискретний континуум. Цей континуум триває додаванням все нового і нового під час ведення справи, яка керується і стурбованістю того, що мається у світі, і турботливим до нього ставленням. У цьому процесі продуктивним є існування «іншого» як такого, що стверджує хід прямування і відкриває можливість продовження. Тільки потім цей дискретний хід може бути «упакований» в мірну величину, задаючи перспективу калькуляції та визначаючи імператив рівності і рівність імперативної вимоги до всього.

Якщо у другому розділі досліджено перипетії ходу у шляху, в якому дещо виявляється і стверджується як ідентичне, то в третьому розділі «Феномен діалогової ідентичності» розглянуто проблему енергоємності самого шляху: яким чином забезпечується хід прямування і гарантується продовження руху. У річищі питанням про енергію шляху, запитується про початок ідентичності. Такий початок визначено як діалог, згідно з яким і де (в місці якого) те, що мається, здійснюється як таке, що придатне до використання.

 У підрозділі 3.1. «Діалог як первісний початок ідентичності» розкрито діалоговий зміст початку ідентичності. Початок тлумачиться як динамічна структура, яка започатковано керує здійсненням дещо як придатного до використання. Обґрунтовано, що початок не є якимось архаїчним витоком, і не може бути вилученим з правил калькуляції безлічі існуючого, або бути значимою цінністю та основою повинності. На підставі розкриття значимості положення Аристотеля про те, що «початок – це те, що дано», доведено, що початок є власністю руху фактичного життя. Рух розглянуто як такий природний початок, що зводить приховане, яке мається у світі, до відкритого простору, де воно наявне придатне до використання. Змістом цього верховного початку є те, що він керую так, як справа ведеться. Ведення справи не простий акт. Справа ведеться так, що приймає те, що мається, переймаючись їм, і триває як розсудження. В розімкненні те, що тільки мається, спрацьовується, яким воно є дійсно корисним. При цьому підкреслено, що саме рух справи суть дійсний початок, який керує виявленням дещо як воно є своїм власним ось цим. Таким чином, узагальнено, що якщо визначається, що «початок – це те, що дано», то таким початком є справа, яка як розсудження прямує.

Ведення справи займає особливе місце: воно відокремлено, з одного боку, від вихідного пункту, коли те, що є, бачиться, з іншого – від пункту, коли це вже «звинувачено» присвоєнням йому корисного імені. Займаючи відособлене місце розімкнення, справа ведеться як стверджуюче мовлення, коли хід від вихідного пункту до «звинувачення» прямує як розсудження. Саме рух розсудження визначає власну дієвість справи, коли дещо здійснюється як ідентичне. Дієвість дії, або практика, не є лише актом або наближення, або віддалення, а характеризується енергією спряження наближення з віддаленням. Обґрунтовано, що ця енергія спряження є первісним початком, який керує так, як протилежне в місці розімкнення розсуджується. Така енергія спряження властива діалогу. Отже, діалог визначено як початок, який започатковано керує процесом здійснення дещо як ідентичного.

У підрозділі 3.2. «Діалог як місце встановлення дещо як ідентичного (концепт «хора»)» з’ясовано, що дещо як ідентичне не тільки займає окреме місце, але й є доречним: те, що мається у світі, вміщується і відправляється на місце – розміщується. Таким чином, дещо, що вміщується і розміщується є як ідентичне. Фактично дещо здійснюється, коли віддалення близького наближає покинуте. Дещо як ідентичне наявне як диференціал перебування у шляху і напряму руху. Шляхове прямування знаходить дещо як ідентичне у місці, де зустріч рухомого йде – у спряженні наближення далекого і віддаленням близького. Саме це власне місце діалогу. Місце діалогу, де власний лик дещо відкривається, «існує» як диференціал започаткованого керування. Таке місце – хора: тут все, що мається, існує так, як воно спрягається, і тому примушено до використання як придатне.

Хора енергійна, але не подібна статичному простору, де все тільки уявне гоже. Хора – місце, де протилежне зустрічається, і змагання йде; це місце боротьби, де потужність сторін зважується, розсуджується та дещо відкривається у своїй дійсній приємності. Таким чином, у змаганні, зважуванні, критиці – в діалозі і діалогом справа ведеться злагоджено, і світ як злагоджений відкривається.

Злагодженість ведення справи фактично гарантована тим, що вона прямує як розсуджуюче мовлення. Таке мовлення, що триває як розсудження, є ознакою наявності душі: саме отут душа існує. Не випадково, що стародавні греки використовували слова «психологія» і «діалог» як синоніми. Душа керує і різністю протилежного, і самим розрізненням. Тому, з точки зору того, що душа затримує, вона негармонійна, але як така, що все тримає, вона – «божество усякої гармонії». Душа, як гармонійна негармонійність, не займає місце крайнощів: вона перебуває там, де  наближення з віддаленням обертаються, і звідтіль суд чинить. У цьому місці те, що мається, розсуджується і, таким чином, відкривається у своєї власній справжності: як таке, що придатне до використання.

Мовлення, що як розсудження триває, обдаровує дещо власним ім'ям. Тому місце, де мовлення йде, і феноменально, і ноуменально. Феномено-логічний склад хори все, що у далечіні, наближає і розміщує його віддаленням. Саме таке місце діалогу, де наближенням з віддаленням дещо викликається з схованки і каже себе як придатне до використання.

У підрозділі 3.3. «Прагматична функція діалогу» увагу зосереджено на діалозі, який покладає основу майстерності в процесі ведення справи і тому сама справа відмінна майстерністю здійснення того, що постає в своєму власному дійсному лику і таким, що придатне до використання. Виявлено, що особливість діалогу в тому, що він все вміщує, і кожному знаходить своє місце, коли розміщує; веде справу в оточенні близького, і, озираючись навколо, прагне за горизонт; покладає основу для обґрунтованого руху вперед, і ступає, знаходячи підставу обґрунтованою. Таке «і» розглянуто як сінкатегоретатик. Артикуляцією «і» підкреслюється, що діалог має не понятійно-категоріальну, але комбінаторно-дискурсивну – пластичну природу і є естетичним явищем. Явище в тому сенсі слова, що діалог у своїй унікальності і незалежності є як єдинороздільна естетична цілість, композиція якої розгортається на межі, де протилежне зустрічається і як плетіння – по-різному і за різними способами – йде справа спряження. Таким плетінням здійснюється те, що тільки мається, у своєї власній статі і постає придатним до використання. Плетіння, що прямує як спряження, потім категоріально визначає порядок використання дещо, яке вже здійснено як справжнє і придатне. Таким чином, справжність дещо, перш ніж пролунати власним іменем та використовуватися, є власністю плетіння, яке займає місце зустрічі, де мовлення прямує обертанням наступу і відступу. Саме в цьому мовленні дещо показує себе своїм власним ім'ям. Ось це мовне обертання, яке триває як плетиво, і за таким чином здійснює дещо в його власній справжності та імені, суть діалог. Він – не якість плетіння, але воно саме; не в одному тільки імені, дієслові та їх поєднанні, але власно голосить і діє словами; він, врешті-решт, веде справу так, що приймає у власність те, що світ має, і дає йому життя; тобто тільки будучи власністю діалогу, дещо здійснюється як своє власне. Саме це дещо й визначається як ідентичне.

У тому, щоб затриматись та утримати це мовне плетіння, полягає сутність майстерності. Затриматись – це перебувати у шляху, який прямує так, що не обхідне зупиняє, і вже як необхідне утримується, сприяє і гарантує продовженню шляху. Саме тут – на межі зустрічі – те, що мається, здійснюється розсуджуючим мовленням і каже себе своїм власним ім’ям тобто таким, що придане до використання. У триманні полягає сутність уважливого здійснення дещо, яким воно власне є. Перебування в цьому місці майстерністю зазначено: саме тут – де мовлення, яке як розсудження триває – дещо існує як придатне до використання. Тиша рухомого спокою місця зустрічі містить енергію світу, яка вже потім може бути усвідомленою. Однак цього «потім» може і не статися, якщо світ знову не відрядить до подорожі, знову не зажадає свого звідування, знову не заявить про себе мовленням.

У висновках до третього розділу узагальнено, що особливість діалогу полягає в тому, що в ньому і ним артикулюється рухома множинність світу. Володіючи місцем запитування про світ, він є на межі зустрічі рухомого. У зустрічі рухоме стикається, спрягається і резонує визволянням енергії, щоб явити задану рухом рухомого необхідність самої межі. На межі зустрічі енергія спряження промову веде і у такій спосіб керує справою ідентичності, де і коли те, що тільки мається, здійснюється як саме своє власне. Зазначено, що саме у цьому полягає здійснююча міць діалогу у культурі: він не є не простим актом наближення або віддалення, але існує як спряження наближення з віддаленням і триває як розсудження.